Полковник Амансіо попрощався:
— На все добре, сеньйори.
Вони пішли вулицею полковника Адамі: будинок Амансіо стояв біля майдану, де була початкова школа. Найцікавіші перехожі зупинялися, щоб поглянути, як вони ідуть вулицею, мовчазні і серйозні, немов супроводжують релігійну процесію або покійника.
— Хоче найняти Маурісіо для захисту.
— Правильно зробить, не схибить. На суді буде репрезентовано і Старий і Новий завіт.
— Воно-то так... Але ж Жезуїньйо не потребує адвоката. Все одно його виправдають.
Капітан обернувся, тримаючи в руках кості, і сказав:
— Цей Маурісіо — брехун і лицемір... Розпусний вдівець.
— Кажуть, що одна негритяночка не витримала, потрапивши до його рук.
— Я теж чув про це...
— А втім, одна бігає до нього аж з пагорба Уньан щоночі.
На порозі кінотеатру знову з'явились принц і Анабела, а позад них Діоженес, як завжди, з невдоволеним виразом на обличчі. Жінка тримала в руках книжку.
— Ідуть сюди...— пробурмотів полковник Рібейріньйо.
Вони підвелись при наближенні Анабели і запропонували їй стілець. Книга виявилась альбомом у шкіряній оправі, і пішла по руках. В альбомі були зібрані газетні вирізки і рукописні відгуки про мистецтво танцівниці.
— Після дебюту я хочу мати відгук всіх сеньйорів.— Анабела не захотіла сісти («Ми поспішаємо до готелю!..») і стояла, обпершись ліктями на стілець полковника Рібейріньйо.
Вона мала дебютувати в кабаре того ж вечора, а наступного дня — в кінотеатрі разом з принцом, котрий був мастаком-фокусником. Він гіпнотизував і був надзвичайно обізнаним у телепатії. Вони щойно закінчили пробну демонстрацію для Діоженеса, і власник кінотеатру визнав, що ніколи нічого подібного бачити йому не доводилось. На паперті собору старі діви, розтривожені убивством Сіньязіньї і Осмундо, стежили тепер за Анабелою та чоловіками і бурмотіли:
— Ну, тепер ще одна почне зводити їх з розуму...
Анабела запитала своїм м'яким голосом:
— Я чула, що сьогодні в Ільєусі трапилося вбивство?
— Так. Один фазендейро убив дружину з коханцем.
— Бідолашна...— зворушено сказала Анабела, і це було єдине слово співчуття до трагічної долі Сіньязіньї, промовлене за цілий день.
— Феодальні звичаї...— мовив Тоніко Бастос, звертаючись до танцівниці.— Ми тут живемо у минулому віці.
Принц зневажливо усміхнувся, кивнув головою і випив нахильці склянку чистої кашаси — він недолюблював суміші. Жоан Фулженсіо, прочитавши похвали мистецтву Анабели, повернув їй альбом. Подружжя пішло. Вони хотіли відпочити перед дебютом.
— Сьогодні я чекаю на всіх вас у «Батаклані».
— Неодмінно прийдемо.
Старі діви стовпилися на паперті собору, вони були шоковані і тільки те й робили, що хрестилися. «Пропащий край, цей Ільєус...» Біля воріт будинку полковника Мелка Тавареса вчитель Жозуе розмовляв з Малвіною. Самотня Глорія зітхала біля свого вікна. Сутінки окутували Ільєус. Бар поступово порожнів. Полковник Рібейріньйо рушив слідом за акторами.
До стойки бару підійшов Тоніко Бастос і зіперся на прилавок біля каси. Насіб одягнув піджака, віддав наказ Шіко Молезі і Біко Фіно. Тоніко, заглиблений у власні роздуми, уважно вивчав дно порожньої чарки.
— Мрієте про танцівницю? Це дорога штучка, на неї доведеться чимало витратити... Та ще вважайте, що й конкуренція буде чимала. Рібейріньйо вже накинув оком.
— Я думав про Сіньязінью. Який жах, сеньйоре Насібе...
— Мені вже розповідали про неї і дантиста. Клянуся, я не повірив. Вона була така серйозна.
— Ви надто наївні.— Тоніко сам обслуговував себе на правах постійного відвідувача бару; він налив собі ще склянку вин і звелів записати на його рахунок; розплачувався він завжди в кінці місяця.— Але могло ж бути ще гірше, набагато гірше.
Насіб, насупившись, понизив голос:
— І ви плавали в цих водах?
Тоніко багатозначно помовчав, для нього важливим було викликати сумнів або посіяти зерно підозри. Рукою ж він зробив невизначений рух.
— А вона ж здавалася такою святою та божою...— Голос Насіба став єхидним.— Виявляється ж, що всі ці зовнішні ознаки були... Отож, значить, і ви!
— Не розпускайте пліток, арабе. Залиште покійницю в спокої.
Насіб розтулив рота, хотів щось сказати, але промовчав і лише зітхнув. Отже, дантист був не одиноким... Цей пройдисвіт Тоніко зі своїми сивинами, бабій, яких треба ще пошукати, мабуть, також обнімав її і володів нею. Скільки раз він, Насіб, дивився на Сіньязінью поглядом, сповненим бажання і водночас поваги, коли вона проходила повз бар до церкви.
— Ось чому я не одружуюсь і не тягаюся за одруженими жінками.
— І я також...— сказав Тоніко.
— Цинік...
Насіб рушив до виходу:
— Сходжу погляну і спробую знайти куховарку. Прийшли біженці із сертану, можливо, серед них є жінка, яка згодиться працювати в мене.
Стоячи під вікном у Глорії, негреня Туїска розповідало їй нові подробиці вбивства, які йому вдалося почути в барі. Вдячна мулатка гладила жорсткий кучерявий чуб хлопчати, поплескувала його по щоці. Капітан, вигравши партію, спостерігав за цією сценкою.
— Бач, повезло негреняті!
Про сумний присмерковий час
В цей сумний присмерковий час Насіб, в капелюсі з розлогими крисами і з револьвером за поясом, прямував до залізниці і згадував Сіньязінью. З будинків долинав шум, сміх, розмови. Всі обідали і, поза всяким сумнівом, розмовляли про Сіньязінью і Осмундо. З ніжністю згадував про неї і Насіб, десь глибоко в душі бажаючи, щоб цього Жезуїньйо Мендонсу, пихатого і неприємного типа, неодмінно покарало правосуддя. Звичайно, на це годі було сподіватися, але він цілком заслуговував бути покараним. Жорстокі звичаї в Ільєусі...
Всі хвалькуваті розповіді Насіба, його жахливі історії про Сірію, про жінку, яку шматують ножем, про коханця, якого каструють бритвою, були справжнісінькою вигадкою. Як він міг стверджувати, що молода вродлива жінка заслуговує на смерть лише тому, що обдурила старого, нетесаного чоловіка, який навіть не підозрював про існуванні на світі ласки і ніжних слів. Цей край, тепер уже його край, був ще далекий від справжньої цивілізації. Точилося безліч розмов про прогрес, зростав достаток, какао проторювало нові шляхи і дороги, воно споруджувало селища, змінювало обличчя міст, але старі, варварські звичаї залишилися. У Насіба не вистачало мужності сказати про все це вголос — мабуть, тільки єдиний Мундіньйо Фалкан міг наважитись на таке зухвальство. В цей сумний час, коли густішали сутінки, Насіб ішов, занурившись у невеселі роздуми, він відчував утому.
Через ці та й через інші причини він і не одружувався: щоб не бути ошуканим, щоб не довелося убивати, проливати кров, вганяти кулі в жіночі груди. А йому б дуже хотілося одружитись... Йому бракувало ласки, ніжності, родинного затишку, квартири, де відчувалась би присутність жінки, що чекає на нього пізно вночі після закриття бару. Думка про одруження приходила до нього не раз, як ось і зараз, під час подорожі до невільницького ринку. Але він був не таким, щоб шукати собі наречену, йому бракувало часу для цього, адже бар забирав не лише робочий день, а й увесь вільний час. Насіб мав більш-менш тривалі інтрижки з дівчатами з кабаре і жінками, які належали всім,— мимолітні пригоди без кохання. Коли він був ще молодшим, у нього було кілька захоплень. Але тоді він і не думав про одруження, тому справа не пішла далі розмов, записочок, в яких призначалися побачення в кіно, і цнотливих поцілунків на молодіжних ранках.
Зараз у нього не лишалося часу навіть для флірту, він проводив у барі увесь день. Він намагався побільше заробити, щоб купити, нарешті, землю для плантації. Як усі ільєусці, Насіб марив какао, землею, де ростуть дерева з жовтими, немов золото, плодами, за які платять золотом. Можливо, тоді вже подумає і про одруження. Тепер же він задовольнявся тим, що задивлявся на вродливих сеньйор, які прогулювались майданом, на неприступну Глорію у вікні її особняка і, коли знаходив свіженьких дівчат, на зразок Різолети, лягав з ними.
Він усміхнувся, пригадавши вчорашню трохи косооку дівчинку із Серпіже, її витонченість в коханні. Провідати її сьогодні ввечері чи не варто? Вона неодмінно чекатиме на нього в кабаре, але Насіб почував себе стомленим, на душі було невесело, він знову подумав про Сіньязінью: безліч разів він стояв перед баром, спостерігаючи, як вона переходила майдан, як заходила до церкви. В його очах відбивалось пристрасне бажання заволодіти власністю фазендейро, заплямувати його честь хоча б у думках, коли вже не було змоги заплямувати діями і божевільними вчинками. Але він не знав слів, чудових, як вірші, у нього не було кучерявого чуба, і він не танцював аргентинського танго в клубі «Прогрес». Коли б то Насіб був схожим на Осмундо, то, можливо, саме він би лежав зараз у калюжі крові, з порешеченими кулями грудьми, поряд з голою жінкою в чорних панчохах.
Насіб ішов у сутінках, час від часу відповідаючи на привітання, але думки його ширяли далеко. Груди коханця, пробиті кулями, білі перса коханки, пронизані пострілами наскрізь,— ця сцена стояла перед очима: два голих трупи, що лежать поруч у калюжі крові, вона в чорних панчохах з підв'язками, а може, й без підв'язок. Без підв'язок, йому здавалося, елегантніше, тонкі панчохи тримаються на білих ногах без будь-якої допомоги. Гарно! Гарно й сумно. Насіб зітхнув, він уже бачив не дантиста Осмундо поряд із Сіньязіньєю. Він бачив себе: трохи худорлявішого і з меншим, аніж насправді, черевцем, він лежить мертвий поруч з жінкою. Картина! Його груди пробито кулями. Він знову зітхнув. Насіб мав романтичну вдачу, і жахливі історії, які він розповідав, нічогісінько не означали. Так само як револьвер, заткнутий за ремінь,— звичний атрибут мешканців Ільєуса тих часів. Цього вимагали звичаї краю... Він любив смачно поїсти, обожнював добряче приперчені страви, любив випити холодного пива, зіграти партію в шашки, до ранку посидіти за покером, ніколи, між іншим, багато не програючи, бо знав ціну грошам, які потрібні були йому для купівлі землі. Він замінював етикетки на пляшках з вином, щоб більше заробити, і обережно приписував по кілька рейсів до рахунків тих, хто платив щомісячно. Йому подобалося разом з друзями відвідувати кабаре і завершувати ніч у обіймах якої-небудь Різолети. Все це, як і засмаглі мулатки, було йому до смаку. Любив він також погомоніти, посміятись.
Як Насіб найняв куховарку, або про незвідані шляхи кохання
Насіб проминув базар, де вже розбирали намети і вивозили товари, і пройшов поміж станційними будовами. Біля підніжжя пагорба Конкіста розкинувся невільничий ринок. У свій час хтось дав цьому місцю таку назву, бо тут біженці ставали табором і чекали, доки їх наймуть на роботу. Назва прижилася, і тепер ніхто не називав цього району інакше. Тут збиралися люди, що втекли від посухи, найбідніші з тих, що залишили свої домівки і землі, відгукнувшись на заклик какао.
Фазендейро оглядали свіже поповнення, поляскуючи нагайкою по халявах чобіт. Сертанежо мали славу справних робітників.
Схудлі і зголоднілі чоловіки і жінки чекали. Зовсім поряд вони бачили базар, де продавали все, чого душі забажається, і надія гріла їхні серця. Вони зуміли подолати дороги, каатингу, побороли голод, зміїв, епідемії, втому. Вони досягли землі обітованої, їм здавалось, що злидням настав кінець. їм доводилося колись чути про вбивства і насильства, але вони знали і про те, що ціни на какао зростають, що люди, прибулі, як і вони, із сертану виснаженими до останнього ступеня, тепер ходять в лакованих чоботях, тримаючи в руках нагаї із срібними держаками,— господарі плантацій какао.
Раптом на базарі виникла бійка, з'юрмився народ, в призахідному сонячному промінні блискавкою сяйнув ніж, крики долинули і до невільничого ринку. Базар завжди завершувався п'яною бійкою. Звідти, де стояли сертанежо, почулися мелодійні звуки гармошки, жіночий голос заспівав.
Полковник Мелк Таварес зробив знак гармоністу, той перестав грати.
— Одружений?
— Ні, сеньйоре.
— Хочеш разом з ними,— він показав на відібраних раніше,— працювати у мене? Гарний музикант ніколи не зашкодить на фазенді. З ним у свята веселіше...— Полковник самовпевнено засміявся; про нього йшла чутка, що ніхто так не вміє вибирати робітників, як він. Його фазенди були в Кашоейре-до-Сул, і зараз величезні човни чекали його на річці біля залізничного мосту.
— А хто вам потрібен? Агрегадо[51] чи емпрейтейро[52]?
— І ті, й інші. У мене є ліси, які треба корчувати, отже, потрібні й емпрейтейро.
Сертанежо віддавали перевагу роботі емпрейтейро на закладенні нових плантацій какао, бо це давало їм можливість заробляти гроші, яким вони самі були господарями.
— Гаразд, сеньйоре.
Побачивши Насіба, Мелк пожартував:
— Роздобули плантацію, Насібе, прийшли наймати робочу силу?
— Де вже мені, полковнику... Я шукаю куховарку, моя сьогодні покинула мене...
— А що ви скажете про пригоду?
— Все це трапилося так раптово...
— Я вже заходив до Амансіо, щоб обняти Жезуїньйо... Адже мені треба відвезти ще сьогодні на фазенду цих людей. Слава богу, тепер усталилась сонячна погода, урожай буде чудовий. Сертанежо справжні робітники, не рівня тутешнім. Грапіуна не любить важкої праці, йому більше до смаку тинятися по місту...
Ще якийсь фазендейро ходив серед біженців. Мелк провадив далі:
— Сертанежо не боїться роботи, він хоче заробити. О п'ятій ранку він уже на плантації, а кидає мотику лише пізно ввечері. Якщо в них є квасоля і сушене м'ясо, кава і горілка, вони задоволені. Як на мене, то немає робітника, що міг би потягатися із сертанежо,— закінчив він авторитетно.
Насіб оглянув людей, відібраних полковником, і схвалив його вибір. Фазендейро в чоботях, що теж наймав робітників на плантацію, позаздрив Мелку. Що ж до Насіба, то він шукав лише жінку, не дуже молоду, статечну, яка могла б доглядати його будинок на Ладейре-де-Сан-Себастьян, прати білизну, варити йому їсти, а також готувати закуски і солодощі для бару. На прибирання і кухню у неї, звичайно, ітиме цілий день.
— Куховарку тут знайти нелегко...— сказав Мелк.
Інстинктивно Насіб шукав серед сертанежо жінку, яка скидалась би на Філомену, була приблизно б такого віку і така ж буркотлива.
Полковник Мелк потиснув Насібу руку, навантажені човни чекали на нього.
— Жезуїньйо вчинив правильно. Він людина честі...
Насіб теж повідомив новину:
— Виявляється, приїздить інженер для обстеження бухти.
— Я вже про це чув. Але він тільки час згає. З цією мілиною нічого зробити не можна...
Насіб блукав серед сертанежо. Старі й молоді з надією поглядали на нього. Жінок було мало, і майже всі з дітьми, що міцно трималися за їхні спідниці. Нарешті він помітив жінку років п'ятдесяти, рослу, міцну:
— Чоловік залишився на дорозі, сеньйоре...
— Варити вмієш?
— Лише прості страви.
Боже мій, де ж знайти куховарку? Не може ж він і надалі платити сестрам Дос Рейс такі шалені гроші. А тут ще, немов на зло, у барі стільки відвідувачів: сьогодні вбивство, завтра похорон... На додачу до всього йому тепер доведеться снідати і обідати в готелі Коельйо, їсти несмачне вариво. Мабуть, слід буде виписати куховарку з Аракажа, оплативши їй проїзд. Насіб зупинився перед такою старою бабусею, що навряд чи вона б додибала до його будинку — вмерла б дорогою. Вона спиралася на костур; і як їй лише вдалося подолати відстань до Ільєуса? Вона дійшла, хоча вже нічого, окрім турбот, не може принести людям. Скільки лише того горя в світі!..
В цю мить з'явилася інша жінка, одягнена в жалюгідне лахміття, вкрита брудом настільки, що неможливо було роздивитись риси її обличчя і визначити вік. Коси від куряви у неї злиплися, ноги були босі. Вона принесла кухоль з водою і віддала у тремтячі руки старої. Та почала жадібно пити.
— Хай поможе тобі бог, дочко...