— Нема за що, бабусю...— У неї був голос молодої дівчини, можливо, той самий голос, що співав пісню, коли Насіб прийшов сюди.
Полковник Мелк і його люди зникли за вагонами залізниці, лише гармоніст зупинився на мить і помахав прощально рукою. Жінка підняла руку і теж помахала у відповідь. Потім знову повернулася до старої і забрала в неї порожнього кухля. Вона хотіла вже йти, але Насіб, якого так вразила згорблена стара, запитав:
— Це твоя бабуся?
— Ні, молодий господарю.— Вона зупинилася і усміхнулася, і тільки тоді Насіб переконався, що вона справді молода, так заблищали її очі.— Ми зустріли її дорогою, днів чотири тому.
— Хто ми?
— А ось...— Вона показала пальцем на гурт біженців і знову розсміялася джерельним, кришталевим сміхом.— Ми йшли разом, ми всі з одного краю. Посуха вбила там усе живе, випила всю вологу, дерева перетворила в сухий хмиз. Потім ми зустріли інших людей. Вони також рятувалися від голоду.
— У тебе є рідня?
— Ні, молодий господарю. Я одна на цьому світі як палець. Зі мною ішов дядько, але віддав богу душу дорогою, не дійшовши до Жеремоабо. Сухоти...— І вона знову засміялася, немов у цьому було щось смішне.
— Це ти співала?
— Я, сеньйоре. Тут був хлопчина з гармошкою, його взяли на плантацію, він каже, що розбагатіє в цих краях... Коли співаєш, забуваєш про горе...
Вона тримала кухоль у руці, а руку поклала на стегно. Насіб намагався роздивитися її крізь шар куряви. Вона здавалася сильною і здоровою.
— Що ти вмієш робити?
— Все потроху, сеньйоре.
— Прати?
— Ну, хто цього не вміє? — здивувалася вона.— Була б лише вода та мило.
— А варити?
— Я служила куховаркою у одній багатій родині,— і знову засміялася, немовби пригадавши щось веселе.
Може, саме через її сміх Насіб вирішив, що вона його не влаштовує. Голодні люди із сертану можуть набалакати чого завгодно, аби одержати роботу. Що вона могла приготувати? Засмажити солонину і зварити квасолю — оце і все. Йому потрібна була жінка літня, серйозна, охайна і працьовита, така, як стара Філомена. І перш за все вона мусить бути справжньою куховаркою, розбиратися в приправах, уміти готувати солодощі. Дівчина стояла, чекаючи його рішення і дивлячись прямо в очі. Насіб, не знаходячи слів, махнув рукою:
— Ну, гаразд... До побачення. Бувай щасливою.
Він повернувся і вже ступив кілька кроків, коли почув позад себе некваплений, грудний голос:
— Який красень!
Він зупинився. Щось йому не пригадувалось, щоб хтось, за винятком його старенької матері Зорайї вважав його вродливим. Та й то було в дитячі роки. Насіб прямо таки розгубився:
— Зачекай.
Він знову почав її роздивлятись. А чому б йому і не спробувати?
— Так ти справді умієш куховарити?
— А ви, молодий господарю, візьміть мене до себе, тоді й побачите...
Якщо вона і не вміє готувати, буде принаймні прибирати хату, пратиме білизну.
— Скільки ти правиш?
— Ну, молодий господарю, це вже ваша справа. Скільки захочете, стільки й заплатите...
— Спершу побачимо, що ти вмієш робити. Потім домовимось про платню. Згода?
— Для мене, молодий господарю, як ви скажете, так буде й гаразд.
— Тоді забирай свої речі.
Вона знову засміялася, блиснувши білими, рівними зубами. Насіб зморився, йому почало здаватися, що він зробив дурницю. Пожалів цю дівчину із сертану і ось тягне до себе в дім халепу. Але каятись пізно. Хоч би вміла прати...
Вона повернулася з невеличким вузликом — в ньому була та дещиця, яку вона принесла з далекої домівки. Насіб рушив поволеньки, вона йшла за кілька кроків позаду. Коли вони проминули залізницю, він, обернувшись, запитав:
— Як же тебе звати?
— Габрієла, до ваших послуг, сеньйоре.
Вони йшли далі, він, як і раніше, попереду, знову заглиблений в думки про Сіньязінью, про божевільний день, про пароплав, що сів на мілину, про вбивство. А до всього ще таємниці Капітана, Доктора і Мундіньйо Фалкана. Вони щось затівають; його, Насіба, не обведеш навкруг пальця. Та скоро їхня таємниця випливе на поверхню. Правду кажучи, звістка про вбивство змусила його забути навіть про конспіративний вигляд цієї трійки і про невдоволення полковника Раміро Бастоса. Вбивство на якийсь час всіх вибило із сідла, справи відійшли на другий план. Симпатичним хлопцем був цей дантист, і він дорогою ціною заплатив за бажання володіти заміжньою жінкою. Надто велика небезпека чужа дружина,— справа закінчується, так уже заведено тут, пострілом впритул. Тоніко Бастосу не слід ігнорувати ці життєві уроки, а то немає ніякої гарантії, що подібне не трапиться і з ним. Чи справді він спав із Сіньязіньєю, чи просто хвалився, щоб справити враження на нього, Насіба? Та що б там не було, а Тоніко відчайдушний хлопець, і коли йому зрадить удача, може все трапитись... А втім, можливо, погляд, зітхання, поцілунок жінки варті цього ризику?
Габрієла зі своїм вузликом ішла позаду Насіба, вже забувши про Клементе, щаслива з того, що нарешті вибралась з юрби біженців, з цього брудного табору. Вона ішла з усмішкою на вустах, босі ноги її легко торкалися землі, їй хотілося співати пісні сертанів, але вона не співала, боячись, що молодому, сумному, гарному її господареві це може не сподобатись.
Про човен у сельві
— Кажуть, полковник Жезуїньйо вбив свою дружину і лікаря, який залицявся до неї. Це правда, полковнику? — запитав один з гребців у Мелка Тавареса.
— Я теж чув про це...— додав другий.
— Так, це правда. Він заскочив дружину разом з дантистом і порішив обох.
— Жінка — брудна тварина, нам від них лише горе й неприємності.
Човен плив угору проти течії, сельва виростала на високому березі. Сертанежо дивилися зачудовано на незнайомий для них пейзаж, і в серця їхні закрадалося мимовільне почуття страху. Моторошна чорна ніч опускалася з дерев на річку. Човен був величезний, завбільшки з баржу; він спустився по річці вниз, навантажений мішками з какао, і тепер повертався назад, наповнений продовольчими товарами. Гребці старалися з усіх сил, але човен рухався повільно. Один з них засвітив ліхтарика на кормі, і червоне світло кидало на воду фантастичні промені.
— В Сеарі також трапився подібний випадок...— почав хтось із сертанежо.
— Жінки всі блудниці, ніколи не второпаєш, чого вони хочуть... Я знав одну, вона здавалася святою, ніхто і гадки не мав...— вдався до спогадів негр Фагундес.
Клементе мовчав. Мелк Таварес почав розмову з агрегадо, йому кортіло довідатись про переваги і недоліки нових робітників, почути про їхнє минуле. Сертанежо розповідали про себе, історії їхні скидалися одна на одну, як дві краплі води: неродюча земля, випалена посухою, знищені посіви кукурудзи, маніоки; виснажлива мандрівка.
Агрегадо були скупі на слово. Їм доводилося дещо чути про Ільєус, там родючі землі і можна легко розбагатіти. Край майбутніх збройних сутичок і вбивств. Коли посуха не залишила ніяких надій, вони покинули все і рушили на на південь Негр Фагундес був говіркішим від інших, тому розповів кілька історій про бандитів.
Сертанежо поцікавились:
— Кажуть, тут залишилось чимало невирубаного лісу?
— Для вирубки за підрядом є. Але у власність більше не продається. Вся земля уже розподілена між господарями,— усміхнувся гребець.
— Але заробити можна, і немало, коли працювати як слід,— сказав Мелк Таварес.
— Так, ті часи, коли людина приходила з порожніми руками, але, рішуча й хоробра, вирушала в ліс, щоб силою здобути для себе плантацію, тепер закінчились. Тоді було добре... Якщо ти мав міцні груди, ти рубав ліс і, пристреливши кількох чоловік, що ставали поперек дороги, вибивався у заможні господарі...
— Мені розповідали про ті часи...— сказав негр Фагундес.— Тому я сюди і прийшов...
— А мотика тобі не до вподоби, чорнявий? — запитав Мелк.
— Ні, я не проти, сеньйоре. Але я більше звик до цієї палиці...— засміявся він, погладжуючи рушницю.
— Тут ще залишились великі ліси. Біля гір Бафоре, наприклад. Кращої землі для какао годі й шукати.
— Але тепер доводиться купувати кожний вершок лісу. Все обміряно і зареєстровано. У нашого господаря там є земля.
— Зовсім мало. Клаптик,— признався Мелк.— Наступного року, дасть бог, почнемо корчувати.
— Тепер уже місто не таке, як колись, і люди нікчемні. Ільєус стає великим,— з жалем промовив гребець.
— Тому й люди здрібніли?
— Раніше тут цінували у людей мужність. Сьогодні ж наживається лише турок-крамар та іспанець, власник крамниці. Не те, що було колись...
— Тих часів уже не вернути,— сказав Мелк.— Тепер до нас прийшов прогрес і все змінилося. Але працелюбам все ще можна влаштуватися, для них знайдеться робота.
— Тепер і стріляти на вулицях не можна, миттю заарештують.
Човен повільно плив проти течії, нічний морок щільно укутав його своєю запоною, із сельви долинали крики тварин, на деревах не вгавали папуги. Лише Клементе мовчав, решта брали активну участь в розмові, розповідали різні історії, сперечалися про Ільєус.
— Ця земля стане ще заможнішою, коли какао почнуть експортувати безпосередньо з Ільєуса.
— Звичайно.
Сертанежо не зрозуміли. Мелк Таварес їм пояснив: все какао для закордону — для Англії, Німеччини, Франції, Сполучених Штатів, Скандинавії, Аргентини — вивозиться через порт Баїйї. Величезні суми податків і митних прибутків залишаються в столиці штату, Ільєусові ж дістаються рештки, і то в кращому разі. Прохід до бухти Ільєуса вузенький і мілкуватий. Лише з величезними труднощами (а дехто вважає, що це взагалі неможливо) вдасться пристосувати його для проходження великих кораблів. І коли гігантські вантажні судна прийдуть по какао в порт Ільєус, лише тоді можна буде говорити про справжній прогрес...
— Зараз у полковників тільки й розмови про якогось Мундіньйо Фалкана. Є чутки, що він може виклопотати дозвіл... що він дуже ділова людина.
— А ти все думаєш про дівчину? — запитав Фагундес у Клементе.
— Вона не попрощалася зі мною... Навіть не глянула...
— Закрутила вона тобі голову. Ти сам на себе перестав бути схожим.
— Наче ми й знайомими не були... Хоч би сказала «до побачення».
— Жінки всі такі. Не варто через них переживати.
— Він, звичайно, людина заповзятлива. Але хіба йому під силу розв'язати це питання, коли навіть сам кум Раміро нічого не досяг? — Мелк говорив про Мундіньйо Фалкана.
Клементе гладив гармошку, що лежала на дні човна, йому чувся голос Габрієли, її пісні. Він озирнувся, немовби розшукуючи її: сельва облямовувала річку, дерева і переплутані ліани, моторошні крики звірів, пугукання сичів; щедра зелень, що здавалась чорною,— тут все було не так, як в сірій і голій каатинзі. Один з гребців показав пальцем на хащі.
— Тут була перестрілка між Онофре і жагунсо сеньйора Амансіо Леала... Загинуло не менше десяти чоловік.
В цьому краю, щоб заробити грошей, не слід боятися роботи. Так, він заробить грошей і повернеться до міста на розшуки Габрієли. Він мусить знайти її за всяку ціну.
— Та не думай ти про неї, викинь її з голови,— порадив Фагундес. Погляд негра намагався проникнути в темну сельву, голос його потеплів, коли він згадав ім'я Габрієли. — Викинь її з голови. Вона не для нас з тобою. Вона не така, як ці повії...
— Ні, я не можу не думати про неї, не можу її забути коли б навіть захотів.
— Ти з глузду з'їхав! Така жінка з тобою довго не житиме.
— Що ти базікаєш?
— Не знаю, але, по-моєму, це так. Ти можеш з нею спати і робити що завгодно. Але володіти нею, стати її господарем, як ти б став господарем іншої жінки, тобі ніколи не вдасться та й, мабуть, нікому взагалі.
— Чому?
— Біс його знає чому. Цього я тобі не зумію пояснити.
Так, негр Фагундес мав рацію. Вночі вони спали разом, а на ранок вона немовби і не пам'ятала про це, дивилась на нього, як і на інших, розмовляла з ним, як з іншими. Мовби все це нічого не означало...
Морок вкриває човна, сельва немов насувається і змикається над ними. Крик сови колошкає ніч. Ніч без Габрієли, без її смаглявого тіла, без її хвилюючого сміху, без її рожевих, немов плід пітанги, вуст... Навіть не попрощалася. Дивна жінка. Біль розриває душу Клементе. Раптом до нього приходить впевненість, що він ніколи більше не зустрінеться з нею, не буде тримати її у своїх обіймах, притискати до грудей, ніколи не почує її пристрасного, любовного стогону.
Серед нічної тиші пролунав голос полковника Мелка Тавареса. Він звертався до Клементе:
— Ану, хлопче, заграй нам веселої, щоб час минав швидше.
Клементе взяв гармошку. З-за дерев над річкою з'явився місяць. Клементе побачив перед собою обличчя Габрієли. Десь далеко миготіли вогні ліхтарів. В музиці чувся плач гармоніста, що навіки залишився одиноким. В сельві, під холодним промінням нічного світла, сміялася Габрієла.
Спляча Габрієла
Насіб привів її у свій дім на Ладейре-де-Сан-Себастьян. Не встиг він відімкнути двері, як злякана дона Армінда з явилась у вікні.
— Подумати тільки, сеньйоре Насібе! Здавалася такою пристойною, порядною жінкою, щодня ходила до церкви. Ось чому я завжди кажу...— Тут вона помітила Габрієлу і не докінчила речення.
— Ось знайшов нарешті служницю. Пратиме, варитиме.
Дона Армінда оглянула біженку з голови до п'ят, немовби знімаючи мірку і оцінюючи. Потім запропонувала свою допомогу:
— Якщо тобі, дівчинко, щось буде треба, гукни мене. Сусіди для того й на світі існують, аби помагати одне одному, чи не так? Тільки сьогодні ввечері мене не буде. Спіритичний сеанс у кума Деодоро, небіжчик чоловік розмовлятиме зі мною... І, можливо, навіть дона Сіньязінья з'явиться...— Її очі перебігали з Габрієли на Насіба.— Дівчина, га? Більше не хочете бабусь на зразок Філомени? — Вона засміялася із змовницьким виглядом.
— Нічого іншого знайти не вдалося...
— Так от, я ж почала розповідати: все це для мене не було такою раптовістю. Якось я зустріла дантиста на вулиці. В той день випадав якраз спіритичний сеанс. Було це з тиждень тому. Я поглянула на Осмундо і в ту ж мить почула голос покійного чоловіка: «Ось він іде, але не вір, він мертвий». Я подумала, що покійник жартує. А ось сьогодні, коли я довідалась про вбивство, то зрозуміла, що чоловік мене попереджував.
Дона Армінда обернулася до Габрієли. Насіб уже зайшов у дім.
— Що б тобі не знадобилося, гукай мене неодмінно. Завтра поговоримо. Я тобі завжди допоможу, адже сеньйор Насіб для мене як рідний. Він хазяїн мого Шіко...
Насіб показав Габрієлі кімнату у дворі. Раніше в ній мешкала Філомена. Потім коротко нагадав їй про обов'язки: прибирати в домі, прати білизну, варити їсти для нього. Він нічого не сказав про солодощі і закуски для бару, треба було ще перевірити, на що вона здатна взагалі. Показав їй комору, де Шіко Молеза залишав провізію, куплену на базарі.
Він поспішав — наближався вечір, бар невдовзі буде знову переповненим, а він ще й сам не обідав. У вітальні Габрієла широко розплющеними очима дивилася крізь вікно на море, вона бачила його вперше. Насіб кинув їй на прощання:
— Викупайся. Годі людей лякати.
В готелі Коельйо він зустрів Мундіньйо Фалкана, Капітана і Доктора, що обідали разом. Насіб підсів до їхнього столу і одразу ж розповів про куховарку. Ті слухали його мовчки. Насіб зрозумів, що перебив якусь серйозну розмову. Вони трохи поговорили про сьогоднішнє вбивство, і, ледве Насіб взявся за обід, друзі, які вже на той час закінчили їсти, підвелися з-за столу і розкланялись. Насіб залишився наодинці зі стравами і тривожними думками. Ці троє таки щось затівають. Але що, чорт забирай?
В барі того вечора Насібові довелося побігати. Він крутився, як білка в колесі, всі столики було зайнято, всі хотіли погомоніти про незвичайні денні пригоди. Десь годині о десятій прийшли Капітан і Доктор в супроводі Кловіса Кости, головного редактора «Діаріо де Ільєус». Вони щойно бачились з Мундіньйо Фалканом і оголосили, що експортер прийде в «Батаклан» на дебют Анабели десь опівночі. Кловіс і Доктор говорили напівпошепки. Насіб нашорошив вуха.