Кноль присів на високий стілець біля стойки й зажадав кухоль пива. Спрага не мучила Бонне, і він замовив віскі з льодом. Сів трохи збоку, аби бачити майданчик перед будинком і не випускати з поля зору барменшу.
Інспектор випив свій кухоль в кілька ковтків і попросив налити другий. Це сподобалося жінці. Бонне побачив на її безбарвному обличчі щось подібне до усмішки. Цю усмішку Кноль помітив теж і визнав за можливе розпочати розмову.
— Маєте гарне пиво, я давно не пив такого, навіть у віденських барах.
— Кажете, наче у Відні і справді було колись пристойне пиво… — не витримала хазяйка.
Тепер вона вже попала на гачок, і Кноль негайно скористався з цього.
— Пиво, котре виробляють на маленьких провінціальних заводиках, має особливий присмак. Не знаю, в чому тут справа — інша вода чи рецептура? — але воно завжди смакувало мені.
— Це пиво, — постукала хазяйка нігтем по кухлю, — варить одна й та ж людина вже майже п'ятдесят років. Тринадцятипроцентне — таке не часто трапляється і в баварських пивницях…
— Ви з Мюнхена? — Кноль міг би й не запитувати — барменшу давно вже виказав баварський акцент. Жінка не відповіла, зиркнувши підозріливо. І тоді Кноль, нещиро зітхнувши, кинув» пробний камінь: — Колись нас не розділяли кордони…
— Австрійці самі винні в цьому! — пожвавішала барменша. — На нас чекало велике майбутнє, і ви б мали свій кусень пирога, коли б… — безнадійно махнула рукою.
— Не можна всіх стригти під один гребінець!
— Усі тепер стали розумні! — відрізала барменша.
Інспектор сьорбнув пива.
— «Чорний дрізд» належить вам? — запитав по паузі.
— Еге ж, — хитнула головою.
— А то хто? — вказав на портрет огрядного мужчини над верхнім рядом пляшок.
— Чоловік.
— Живий?
— Коли б мій чоловік був живий, я не сиділа б тут…
— СС? — зацікавлено блиснув очима Кноль.
— Яке вам діло? — грубо обірвала його жінка. — Пийте своє пиво і…
— Не пхайте носа в чужі справи, — докінчив інспектор.
— Хоча б і так.
— Але ж я міг служити разом із ним…
— Під його рукою були тисячі й тисячі, — трохи пом'якшала жінка. — Групенфюрер!
— О-о! — аж свиснув Кноль. — Налийте ще.
— Це ваш «крайслер»? — запитала хазяйка, ставлячи кухоль.
— Непогана машина… — невизначено відповів Кноль. — Ви вже бачили такі?
— У нас часто зупиняються віденці, — відповіла хазяйка ухильно.
— Є вільні кімнати?
— Вам дві?
— Так.
— На жаль, лишилася тільки одна, але велика — вікнами на озеро.
— Скільки всього маєте покоїв?
— Дев'ять номерів — три подвійних.
— Багато туристів? Є іноземці?
Хазяйка зиркнула на Кноля пронизливо, та інспектор дивився простодушно.
— Іноземні туристи віддають перевагу знаменитим курортам, — мовила роздратовано, але одразу охолола, видно, добре володіла собою. Додала байдуже: — Машину можете поставити у дворі під навісом. Гарний у вас автомобіль… Віденські номери… — Поворушила губами, буцімто рахувала, раптом затнулась. Сіла, глянула спідлоба на Кноля, зиркнула скоса на Бонне. Повторила запитання: — Машина ваша?
— Рилом не вийшли! — пожартував інспектор. — Взяли напрокат…
— А-а… — полегшено зітхнула хазяйка, та дивилася насторожено.
— Бонне зрозумів, що вона добре пам'ятає двоколірний «крайслер» і впізнала номери. Але через кілька хвилин комісар вирішив, що помилився: хазяйка розмовляла з Кнолем приязно, секундне збентеження, яке пойняло її, коли побачила номери «крайслера», ще нічого не означало. Але ж цей спокій міг бути спритним маскуванням: якщо хазяйка запідозрила їх і знає, де Грейт і Ангель, вона може попередити Ангеля — і тоді всі їхні хитромудрощі нічого не варті. А коли все ж спробувати?..
Бонне пересів ближче до барменші і запитав напрямки:
— Нам призначив зустріч у «Чорному дрозді» один з моїх приятелів. Кілька днів тому він приїздив сюди на цьому ж «крайслері». Гляньте ще раз на машину — о таких небагато, помилитися важко.
— Як прізвище вашого приятеля? — запитала хазяйка, глянувши на Бонне пронизливо.
Комісар мовив ухильно:
— Іноді ми мусимо міняти прізвище… Він повинен чекати на мене тут. Слушніше, він з приятелем — американцем. Такий високий, дужий. А мій товариш — навпаки, середній на зріст, з рожевими щоками…
Хазяйка одказала байдуже:
— Я не бачила таких. Може, вони зупинились у селі.
— І ця машина вам не знайома? — кивнув Бонне» на «крайслер».
— Тепер розвелося стільки різних марок… — зітхнула хазяйка. — Але таку вперше бачу.
Бонне згадав, як вона затнулася, коли побачила номери «крайслера», і зрозумів, що збрехала.
— Ну що ж, — скрушно похитав головою, — можливо, вони затрималися. Почекаємо день-два… Чи не можна глянути на кімнату?
— Звичайно… — підвелася хазяйка.
Вона перша рушила до дверей і, не озираючись, вийшла в коридор, що закінчувався, сходами.
Бонне пішов за нею, та нараз зупинився, непомітно підморгнув інспекторові і мовив голосно:
— Я дожену вас. Забув у машині… — не доказавши, що саме забув, вислизнув у зал, похапцем пройшов до дверей і заступив дорогу молоденькій вродливій дівчині. Та з цікавістю зиркнула на Бонне. Видно, комісар справив непогане враження, бо усміхнулася, але враз опустила очі й почала перебирати край фартуха.
— Боже мій! — вигукнув Бонне з удаваним пафосом. — Якби я раніше знав, що в «Чорному дрозді» такі покоївки, ніколи б не обминав це благословенне місце! Як тебе звуть, дівчино?
Та ще раз блиснула очима.
— Розмарі.
Бонне зітхнув.
— І ім'я, і врода!.. Шкода, що такий пуп'яночок може зав'янути у цій норі.
— Влітку тут багато туристів, — заперечила дівчина, — і буває весело…
— У тебе сьогодні вільний вечір? — Погляди, які дівчина кидала на нього, підказали комісарові, що навряд чи варто церемонитись із нею.
Покоївка завагалась. Озирнулася на «крайслер», знов зиркнула на Бонне.
Комісар торжествував: весь час він чекав, чи не зацікавиться хтось машиною. Дівчина обійшла клумбу й зазирнула в «крайслер». Хазяйка готелю не могла бачити того — в цей час вона вже була в коридорі, і Бонне, вигадавши, що забув щось у «крайслері», поспішив до покоївки, аби розпитати її наодинці.
— Сьогодні до мене приїхали родичі… — почала дівчина непевно.
— Часом не в цьому «крайслері»?
— Звідки ви знаєте?
Бонне не дав їй отямитись:
— Пан Йоахім Вейзенфельс з другом? Які ж вони ваші родичі!
Дівчина не збентежилась:
— Хіба це має значення?
— Правда, — погодився Бонне. — Але справа в тому, що в цьому «крайслері» приїхали ми!
— З Едгаром?
«Едгар?.. Мабуть, так тепер звуть полковника…» — подумав комісар. На всяк випадок відповів невизначено:
— Він чекає на вас…
— Міг би давно приїхати, — надулася дівчина.
— Ти вже справді скучила за ним?
Дівчина грайливо опустила вії.
— З ним весело…
— Едгар завжди був справжній мужчина! — мовив Бонне грубувато. — Поїдеш з нами до нього?
— В Якобсдорф? — вихопилось у дівчини, але одразу вона зіщулилась, глянула недовірливо і навіть з острахом. Та Бонне дивився відкрито й доброзичливо. Це заспокоїло її. — Не кажіть тільки фрау Вессель… Вона з'їсть мене!
— Ти попередиш фрау Вессель, що дома щось трапилось, і чекатимеш нас за поворотом. Мабуть, не треба, аби вона все знала…
— Сьогодні мало відвідувачів, і фрау Вессель упорається сама. Де ж вона?
— Показує моєму колезі кімнату.
— Я піду і домовлюся з нею.
Але тепер Бонне не міг одпустити від себе дівчину ні на секунду. Мовив тоном, що виключав заперечення:
— Чекай! Вони зараз спустяться… — Пропустив покоївку до залу. — Ти вийдеш перша і чекатимеш на нас…
Дівчина кивнула і заходилася прибирати столики. Бонне взяв газету й сів біля стойки. Грюкнули двері, і Кноль мовив голосно:
— Гарна кімната, і в мене нема заперечень…
Бонне відклав газету.
— Ви ж знаєте мої смаки. Коли вам подобається, мені й поготів. — Стежачи краєчком ока за покоївкою, що несла порожні кухлі, додав: — Спека… Оце скупатися б в озері…
Поставивши кухлі, покоївка перегнулася через стойку до хазяйки. Мовила прохально:
— У мене до вас, фрау…
— Ну? — перебила її фрау Вессель. — Але якщо твоєму батькові знову потрібні…
— О-о, ні, фрау! Матері щось погано, і я змушена посидіти з нею… Серце! І фельдшер сказав, що…
— Не одне, то інше. Вам аби огинатися.
— Але відвідувачів зовсім мало, і я думаю…
— Вона думає! Краще б ти працювала. Та заради твоєї матері…
— Спасибі, фрау Вессель, — зраділа дівчина. — Якщо їй полегшає, я одразу повернусь. — Скинула фартух і наколку, повісила у шафу. — Мати буде вдячна вам.
Дівчина ледь помітно зиркнула на Бонне і вислизнула з залу.
Комісар для годиться посидів ще з хвилину. Потягнувся і перепитав інспектора:
— То як вам моя пропозиція?
— Купатися? З радістю.
— То й добре… — Бонне повернувся до фрау Вессель. — Якщо нас шукатимуть…
— Вони зачекають тут.
— От і добре. Коли у вас обід?
— З четвертої до п'ятої.
— Ми не забаримося, — пообіцяв комісар.
Розмарі чекала на них за рогом. Бонне встиг попередити Кноля, і той загальмував, угледівши дівчину. На жаль, він не знав, як проїхати до Якобсдорфа, й почав дипломатично:
— Ці сільські дороги настільки одноманітні, що я ніяк не можу зорієнтуватись, де нам ліворуч, а де прасто…
— Розмарі знає тут кожну стежку, — підбадьорив його Бонне, — і з її допомогою… — Асфальтована стрічка завертала до озера. Просто вела дорога, присипана щебінкою. — Нам туди? — вказав на путівець.
— Так… — дівчина знизала плечима. — Але як ви дістались сюди з Якобсдорфа?
— В об'їзд… — туманно пояснив Кноль, але Розмарі цього вистачило.
— Це ж далеко, а навпростець лише тридцять кілометрів.
— А дорога!.. — буркнув Кноль.
Вони проминули село, і Бонне поклав руку інспекторові на плече, пропонуючи зупинитись. Повернувся до Розмарі.
— Досить жартувати! — мовив жорстко. — Ми з поліції!
Дівчина схопилася за ручку дверцят.
— Що вам від мене треба?
— Ми можемо передати твою справу поліції, яка займається мораллю, — пояснив Кноль, — та, якщо ти допоможеш нам…
— Зараз ти покажеш будинок, де мешкають Вейзенфельс і Едгар, — рішуче сказав Бонне.
Дівчина замислилася.
— Фрау Вессель звільнить мене…
— Ми не викажемо! — пообіцяв Кноль.
— Вона дуже хитра, — похитала головою Розмарі, — і бачить усіх наскрізь…
— Ну, — підбадьорив дівчину комісар, — тобі також пальця в рота не клади. Сьогодні ти обкрутила її так…
Розмарі посміхнулась: завжди приємно хоч на хвилину відчути себе вищим за сильних світу цього.
— Я дам вам адресу, а ви відпустите мене.
Бонне мало не зареготав: хитрість, що межує з наївністю. Взяв дівчину за лікоть:
— Ти не вийдеш з машини, поки ми не дозволимо.
— Добре, — раптом погодилась дівчина. — Якобсдорф, Зеештрассе, сімнадцять. Будинок Клюпфелів… Але що вчинив Едгар?
— Невже це тебе справді хвилює? — не витримав Кноль.
— Цікаво…
— Нічого особливого, — втрутився Бонне. — Дорожня пригода.
— А-а… — з полегшенням зітхнула дівчина. — Штраф?
Комісар підморгнув Кнолю.
— Напевно, штраф, — погодився. — Викликайте…
Інспектор витяг мікрофон, ввімкнув рацію, поставлену під переднім сидінням.
— «Форд»-чотирнадцять… «Форд»-чотирнадцять… Чуєте мене? Чекаємо на вас поблизу від Якобсдорфа. Маршрут, — схилився над картою, — через Гейденольдендорф… Зрозуміло?
* * *
Знайомі журналісти організували Дубровському зустріч із Фрідріхом Гартенфельдом на другий день після прибуття Сергія у Відень. Дубровського цікавила ця людина, що так багато зробила для розшуку колишніх військових злочинців. Картотека з даними про них, яку Гартенфельд склав фактично власними зусиллями, вважалася однією з найповніших у Західній Європі, і можна було тільки позаздрити енергії і працьовитості цього непоказного зовні чоловіка. За кілька хвилин Гартенфельд міг знайти відомості про минулу й сьогоденну діяльність як високопоставлених осіб третього рейху, так і дрібноти — різних карателів, катів, агентів і провокаторів.
Гартенфельд виявився сухорлявою і рухливою людиною з великими, темними, опуклими очима, що дивилися живо й пронизливо, але в яких угадувались втома і сум. Цей контраст спочатку видався Сергієві дивним, і лише потім він зрозумів його, так би мовити, природність; нелегко все життя мати справу з покидьками роду людського…
Гартенфельд, привітавшись із Дубровським, одразу приступив до справи:
— Отже, вас цікавить Ангель… Франц Ангель, гауптштурмфюрер СС, комендант табору смерті…
За роки, що минули після війни, Сергієві не раз доводилося читати або чути назву невеличкого польського містечка, поруч якого гітлерівці спорудили табірні бараки. І щоразу чути цю назву було не те що страшно чи боляче — гострота вражень давно вже притупилася, — неприємно, наче доторкнувся до чогось гидкого чи зустрівся з людиною, котрій не симпатизуєш.
Але повторив так, буцімто йшлося про віденське передмістя:
— Так, він був комендантом табору смерті.
Гартенфельд не міг помітити удавано спокійного тону Дубровського — втупився у Сергія вологими очима й запитав:
— Ви були в тому таборі? Так я й знав. У людей, які бачили крематорії, щось залишається, я не знаю — що, але відчуваю це, можливо, телепатія чи якісь флюїди, це вас не смішить? — обірвав раптом свою тираду, наче зупинився на скаку.
— Що ж тут смішного?
— Звичайно… звичайно… — Гартенфельд витяг із простого диктового ящика картонну картку, помахав нею в повітрі. — Оце Ангель… — мовив, наче картка і справді уособлювала людину. — Мене попередили, що ви цікавитиметеся цією персоною, і я трохи підготувався. Але одразу мушу вас трохи розчарувати, бо, хоч як дивно, Ангелеві вдалося спритно замести сліди, адже про його загибель свідчать факти, на перший погляд, неспростовні. Мені дуже приємно зустрітися з вами, гер Дубровський, щоб обговорити всі аспекти, зв'язані з Ангелем, і, можливо, пролити хоч трохи світла на цю історію…
Сергій сидів мовчки, не перебиваючи. Відчував, що цей потік слів — чи звичка, чи якась захисна реакція: часто люди обплутують вас словами, намагаючись створити навколо співбесідника прозору, але міцну оболонку; самі ж у цей час приглядаються до вас, і зрештою ця оболонка або міцнішає, або зникає непомітно — залежно від того, порозумілися ви чи ні. А Гартенфельд продовжував:
— Відомо, що в офіціальній пресі Німеччини надруковане повідомлення про загибель гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля під час бомбардування польського містечка радянськими літаками. Все відповідає істині. Справді, в той час у містечку дислокувалася велика танкова частина, по якій і нанесли бомбовий удар ваші співвітчизники.
— Я пам'ятаю той ранок, — ствердив Сергій. — Містечко бомбили мало не цілу годину. Багато хто з в'язнів молив бога, аби зачепило і нас: смерть, то смерть, її ніхто не лякався, але під час бомбардування можна було і втекти…
— Бомба вибухнула за кілька метрів від машини коменданта табору, коли він повертався з містечка, — вів далі Гартенфельд. — От, прошу вас, навіть документальне підтвердження цього факту, — поклав перед Дубровським вирізку з газети. — Фото зроблено одразу після нальоту. Машина колесами догори, видно номери, бачите? Воронка і навіть труп. Спотворений, звичайно, та що вдієш, вибух бомби, це не дитяча забавка. Власне кажучи, нема підстав для сумнівів у тому, що все це — натуральне. Ваші війська тільки-но увійшли в Польщу, і більшість німців ще не усвідомила невідворотності поразки. Есесівці ще не замітали слідів, і факт смерті Ангеля ні в кого не викликав жодної підозри — ні в нас, ні в них. Гауптштурмфюрера, так би мовити, списали. Прізвище його називали на Нюрнберзькому процесі, але що вдієш — з мертвого нічого не візьмеш. Судили наступника Ангеля, і ви знаєте… — зробив красномовний жест біля шиї. — Все це було настільки доказово, що мені й на мить не спадало на думку покопатися в тій історії. Правда, був один факт… Вивчаючи архівні матеріали, пов'язані з виготовленням фальшивих фунтів стерлінгів, я наштовхнувся на свідчення про те, що зв'язок між Штайнбауером — звичайно, ви чули це прізвище? — і його італійськими агентами по збуту фальшивих фунтів здійснювала, людина, яка зовні була дуже схожа на Франца Ангеля. Але я не надав цьому значення: мабуть, в кожної людині десь існує двійник… До того ж, на жаль, гауптштурмфюрер був чи дуже скритний, чи винятково передбачливий, — навіть у мене нема жодної його фотографії.