Дубровський дістав із бумажника фото, поклав перед Гартенфельдом.
— Ліквідуємо цю прогалину. Знімок зроблено три тижні тому в Танжері.
Гартенфельд схопив фото так, як дитина хапає нову іграшку.
— Невже три тижні тому? — вигукнув розпачливо. — Господи, які ми всі тупоголові осли! — Але раптом кинув фото на стіл. — Ви впевнені, що це — Ангель? Де гарантії?
— Гарантія — це я… — дозволив собі жарт Сергій. — Я бачив гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля в таборі гак близько, як бачу зараз вас, а три тижні тому ми вистежили його в Танжері… Коли ж додати ще цей документ, — подав Гартенфельдові фотокопію листа Генрієтти, — то доказів буде досить…
— Ого! — тільки й мовив Гартенфельд, ознайомившись із листом. — Але чим я можу бути вам корисним? Ви знаєте більше за мене.
— Зараз Франц Ангель в Австрії…
— Не може бути!
— По його слідах іде Інтерпол.
— При чому тут Інтерпол? — не зрозумів Гартенфельд. — Карна поліція, коли заходить мова про військових злочинців, завжди умиває руки…
— Маємо особливий випадок. — Дубровський коротко розповів про те, як вони натрапили на слід Ангеля й Грейта і як спритно вислизнули злочинці.
Помовчали.
— Поки ми з вами тут розмовляємо, — нарешті мовив Гартенфельд, — ваш комісар міг уже заарештувати Ангеля. Але ми не дозволимо судити його як карного злочинця. Ми піднімемо на ноги всю ліву пресу світу — Ангель заслужив зашморг, і ми мусимо добитись, що. б його повісили!
— Вони можуть знов обвести поліцію навколо пальця, — заперечив Дубровський.
— Можуть… — погодився Гартенфельд. Хотів додати щось, та раптом якась нова думка сяйнула в нього — роздратовано посмикав себе за кінчик носа і запитав у Сергія: — Ви впевнені, що вони полюють на австрійських дівчат?.. Навряд… В Австрії це робити значно важче, ніж там… у Франції чи Італії… У нас жінки більше зайняті у виробництві, та й взагалі — побутові умови, склад характеру австріячок… Усе це — додаткові перешкоди, а такі вовки, як Ангель і Грейт, безумовно, зважають на все і плетуть свої сіті там, де зручніше. Отже, востаннє ви бачили їх у Танжері, і втекли вони від вас на французькому військовому судні… Так, так… Від Марокко до Іспанії — один крок, а оберштурмбанфюрер СС Роберт Штайнбауер, колишній шеф Ангеля, зараз мешкає в Мадріді… Цікавий збіг обставин, гер Дубровський. Як ви вважаєте?
* * *
Забачивши будівлі Якобсдорфа, Кноль зупинив «крайслер» під гіллястою яблунею, що росла на узбіччі.
Бонне вийшов із машини, кілька разів присів, розминаючись, зірвав зеленкувате яблуко, надкусив і викинув. Перехопивши невдоволений погляд інспектора, підморгнув йому, але виправдовуватися не став. Певно, у них зовсім різні погляди на це кисле яблуко, і навряд чи він доведе сповненому усіх чеснот інспекторові, що іноді можна отак плюнути на всі звички й традиції і вкусити недозволеного плода.
— Хелло, фройляйн! — покликав Розмарі. — Чи не хочете подихати свіжим повітрям?
Дівчина не відповіла. Забилася в куток і сиділа, похнюпившись. Мабуть, лише тепер збагнула, в яку халепу вскочила, і картала себе.
Кноль вказав комісарові на чорну машину, що перевалила через горбок за полем.
— Наш!..
Поліцейський «форд» ішов на великій швидкості, піднявши цілу хмару пилюки. Загальмував поруч з «крайслером». Загрюкали дверцята, і четверо поліцейських у цивільному вискочили з машини.
Бонне, не звертаючи уваги на те, що бруднить піджак, сперся на крило «форда». Кноль не вийшов з «крайслера», лише відчинив дверцята і спустив ноги на землю.
Бонне пояснив:
— Ангель і Грейт мешкають в Якобсдорфі, Зеештрассе, сімнадцять. Фройляйн, — кивнув на Розмарі, — поки ми їхали, розповіла, що це — двоповерховий особняк, відгороджений з тилу парканом. За ним садиба, що виходить на іншу вулицю.
— Перекрити відхід з тилу, — зрозумів сержант з «форда». — А ви братимете їх…
— Коли стемніє, — уточнив Бонне.
… Будинок Клюпфелів майже нічим не відрізнявся від двох десятків інших на цій вулиці: високий червоний черепичний дах, вузькі вікна, перед ними — квітник, кілька декоративних дерев. Двері будинку відчинені, наче гостинно запрошують усередину, поруч на. лавці сидить огрядний лисий чоловік, читає газету.
Бонне не ризикнув сам пройти повз будинок, послав Кноля. Інспектор проминув особняк, ні на секунду не затримавшись, вийшов до Бонне через сусідню вулицю.
— У мене таке враження, що в домі нікого нема. Вікна на другому поверсі відчинені, на балконі спить доберман-пінчер. Тихо й спокійно…
— Заждемо трохи, — вирішив комісар.
— Вони або подалися кудись і мають повернутися чи зовсім залишили цю квартиру… — почав розмірковувати Кноль.
— Звичайно, — не втримався від іронії Бонне, — коли їх нема, то або повернуться, або ні.
Інспектор пропустив комісарового ґедзика повз вуха. Продовжував:
— Якщо вони виїхали, ми лише даремно витрачаємо час. Якщо повернуться, ми зустрінемо їх з радістю.
— З радістю, кажете? — тихо засміявся Бонне. — Як брат брата?..
Вони підійшли до кіоска, випили кока-коли й покурили. Вже сутеніло. Скоро з-за рогу не стало видно, чи сидить на лавці Клюпфель, чи пішов до помешкання. Кноль ще раз проминув будинок.
— Світло на першому поверсі, — доповів, — решта вікон темні, можливо, справді нікого нема.
— Ну що ж, — зітхнув Бонне. — Ходімо…
Він підкликав сержанта, наказав йому триматися поблизу і на випадок тривоги вдертися в особняк.
Пішли з Кнолем повільно, розмовляючи голосно, наче двоє поважних бюргерів повертаються додому. Біля хвіртки сімнадцятого будинку затримались, Кноль уже хотів натиснути на кнопку дзвінка, та Бонне випередив його — штовхнув хвіртку, і вона відчинилась безшумно: хазяїн був акуратний і регулярно змащував завіси.
На ґанку Бонне озирнувся. Побачив сержанта з поліцейським на тому боці вулиці і подзвонив, бо двері в будинок хазяїн устиг замкнути.
— Це ти, Гертрудо? — почулося за дверима. — Іду, іду…
Клюпфель відчинив, не перепитуючи. Не злякався, дивився поверх окулярів запитально.
— Що потрібно панам?
— Поліція!
— Прошу вас… — заметушився, пропускаючи до покоїв. — Чим можу служити?
Бонне швидко проминув його.
— Увімкніть світло! — наказав.
Побачивши сходи на другий поверх, швидко подолав їх, перестрибуючи через східці.
— Там нікого нема! — крикнув йому навздогін хазяїн. — Стережіться пса!
Справді, за дверима хрипко надривався собака.
— Заберіть!.. — Бонне пропустив уперед Клюпфеля. Той протиснувся в двері, впіймав добермана за нашийник. Бонне прослизнув мимо ощиреної собачої морди. В кімнатах — нікого. В першій — круглий стіл, кілька фотелів, друга — спальня з двома акуратно застеленими ліжками.
— Де Вейзенфельс і Едгар? — запитав хазяїна.
Той посміхнувся догідливо:
— Дружина повезла їх на станцію, — відповів, не задумуючись. — Вони жили в нас, а тепер їдуть у Зальцбург.
Бонне запитав:
— Маєте телефон? Який номер вашої машини?
— У вітальні, — вказав на перший поверх хазяїн. — «Фольксваген», вісімнадцять — триста сорок один…
— Повідомте місцеву поліцію, Кноль! — гукнув комісар. — Ви чули?
— Звичайно. Тут також нікого нема.
Бонне обійшов кімнати, зазирнув у шафи. Слідів поспішливого збирання не було, хоча… Зміряв поглядом Клюпфеля і витяг з шафи костюм. Гарний костюм із світлої вовни, але брюки, певно, дістали б Клюпфелю до шиї.
— Чий?
— О-о! — здивувався Клюпфель, — Гер Себолд забув своє вбрання…
Комісар зазирнув у ванну.
— Це також гера Себолда? — витяг із-під рушника дорожний несесер.
— Це мій, — заперечив Клюпфель.
— Зроблено в Іспанії, — прочитав Бонне.
— Ну і що ж? — удав, що не зрозумів, хазяїн.
— Справді, — погодився комісар, — в Австрії багато імпортних товарів. Але не думаю, що сюди імпортують зубну пасту. — Відкрив тюбик, витиснув трохи, понюхав. — Свіжа…
— Тепер несесери так схожі один на другий, — почав виправдовуватись Клюпфель, — що я міг і сплутати…
Бонне ще знайшов одну пантофлю під ліжком — цього було достатньо, аби переконатися, що Грейт і Ангель збиралися похапцем, і лише після їхнього від'їзду Клюпфель навів порядок у кімнатах.
— Коли поїхали ваші пожильці?
— Близько шостої.
«Ми залишили «Чорного, дрозда» о п'ятій годині чотирнадцять хвилин», — згадав Бонне. Поцікавився:
— А коли йде поїзд на Зальцбург?
— Відійшов чверть години тому.
«Не бреше, — зрозумів комісар, — усе це легко перевірити».
— Зараз двадцять одна хвилина на десяту… — мовив, задумливо дивлячись на хазяїна. — До станції двадцять хвилин їзди. Що ж вони робили там мало не три години?
Клюпфель посміхнувся нахабно, навіть знущально.
— У людей бувають примхи, — знизав плечима. — Я сам казав їм — не поспішайте… Та жінка затялась, щось їй потрібно було на станції. А знаєте, як сперечатись із жінками?..
Бонне не слухав його. Розмірковував. Навряд чи сам господь бог допомагає таким мерзотникам. Отже, тут не випадковий збіг обставин — злочинців напевно хтось попередив. Від «Чорного дрозда» сюди, зважаючи на погану дорогу, хвилин сорок їзди; отож у них усе точно розраховано. І, звичайно, не швендяли вони три години по станції, чекаючи зальцбурзького поїзда. Навряд чи взагалі сіли в поїзд — коли довідалися, що їх розшукує поліція, повинні зрозуміти: всі вокзали блоковано. Мабуть, дістали десь машину або скористалися попутною. Зараз у дорозі або переховуються в надійному місці. Звичайно, найкращий варіант для них — Відень, у цьому людському мурашнику легко заплутати сліди.
Певно, їх попередила фрау Вессель. Отже, вони з Кнолем зробили похибку. Де і яку?
* * *
Фрау Вессель, машинально витираючи стойку, думала: подзвонити в Якобсдорф одразу чи дочекатися Хетеля?
Вона повідомила Хетеля листом, що двоє людей, які прибули з Іспанії від Штайнбауера, цікавляться ним, і одержала відповідь: гер Хетель відвідає «Чорний дрізд» завтра. Спочатку вона покаже Хетелю цих двох новачків із «крайслера», і нехай сам гер Вольфганг вирішує, як вчинити. А поки що вона постежить за пасажирами «крайслера» — чорт, можливо, це поліцейські нишпорки, але чому другий розмовляє з акцентом? Можливо, Штайнбауер справді послав його навздогін? Правда, коли так, повинен би знати пароль…
Фрау Вессель зітхнула і глянула на портрет чоловіка. Той розібрався б у цій ситуації одразу, у нього, казали, був нюх, і він викрив не одного ворога третього рейху. Бідний Клаус — прийняв ціаністий калій, злякався зашморга. Дурень, уже вийшов би з тюрми. На Хетеля понавішали стільки звинувачень, що ніхто не сумнівався — засудять до страти, а ось уже третій рік на волі, є гроші, повага порядних людей.
Але чому вони приїхали на тому ж самому «крайслері», що й гер Вейзенфельс?
Сердито кинула ганчірку, пробуркотіла щось під ніс. Може, справді зателефонувати до Якобсдорфа? Але, певно, день нічого не вирішує. На тому й заспокоїлась, почала перемивати кухлі — не могла сидіти без діла.
— Марто! — покликала. — Як із вечерею?
Вони готували їжу лише для мешканців номерів, і Марта вже повинна була впоратися.
— Закінчую, — почула з кухні. Підвелась, аби глянути, що там у Марти — цим дівчаткам ніколи не можна довіряти! — але зупинилася, побачивши в дверях відвідувача.
— Пива! — гукнув той ще з порога. — Спека, і я вип'ю, здається, бочку!
«Базікало…» — неприязно подумала фрау Вессель. Цей Штрігель, хоч і гарний механік, все ж базікало, і таких людей хазяйка «Чорного дрозда» ніколи не поважала.
Випивши кухоль, Штрігель підсунув його фрау Вессель, аби налила ще, і сказав:
— На вашому місці я б поговорив з Розмарі. Вона починає вештатись із ким завгодно. Тільки що бачив, як її підібрали в розкішну машину — двоколірний американський «крайслер»…
— Це мої пожильці, — пояснила фрау Вессель, — вони поїхали на озеро.
— На озеро — ліворуч, — заперечив Штрігель, — вони ж поїхали в село.
— У Розмарі захворіла мати, і дівчина могла попросити відвезти…
— Дивно, — пробубонів Штрігель, — ви, фрау Вессель, добра душа, а я на-вашому місці не довіряв би цьому дівчиськові. Вона обдурила вас, її мати здорова, я щойно бачив її в магазині.
Та хазяйка більше не слухала його. Налила пива, поставила перед Штрігелем кухоль, а сама думала:
«Напарникові Вейзенфельса сподобалася Розмарі, він навіть приїздив за нею, і кляте дівчисько знає, де вони мешкають. Дорога на Якобсдорф — через село, боже мій, невже вони вже на шляху туди?»
— Чекайте, мені треба терміново потелефонувати… — обірвала Штрігеля.
Так, слід негайно подзвонити до Якобсдорфа і попередити. Глянула на годинника — лише двадцять на шосту — невже вони від'їхали тільки п'ять хвилин тому? Трохи заспокоїлася — ще є час. Фрау Клюпфель — надійна людина, вона влаштує все так, як потрібно…
… Бонне спустився на перший поверх, Клюпфель, замкнувши пса, рушив за ним. Задзвонив телефон, і Кноль узяв трубку. Вислухавши, доповів:
— «Фольксвагена» з номером вісімнадцять — триста сорок один на станції не було!
Бонне втупився у Клюпфеля. Той мовив іронічно:
— А ви не припускаєте, що дружина висадила їх у селищі? Я ж казав, вона збиралася зазирнути у магазини…
Комісар нічого не відповів. Стояв напроти Клюпфеля, бачив, як той не може приховати торжества, і думав, що сьогодні вони програли і що взагалі пошук ускладнюється — відтепер Ангель і Грейт знають: поліція натрапила на їхній слід, і вживуть заходів, аби замести його.
* * *
Хетель залишив автомобіль на платній стоянці і пішов до ресторану «Райський куточок» пішки. Навіть пишномовна назва не рятувала цю паскудну харчівню, і Хетель подумав, що з задоволенням залишив би, коли б мав, у темнуватому залі пекельну машинку, аби поцокала трохи і рвонула під три чорти — і шахраюватого хазяїна-макаронника з Рима, і бруднуваті столики, і підозрілих відвідувачів. Так їм і треба, якщо не поважають свої шлунки і задовольняються кухнею сеньйора Модзолетті!
Та все ж ішов і знав, що їстиме і бульйон, який нагадував сечу, і жорсткі, мов підошва, лангети. Таких він не їв навіть у тюрмі, там йому подавали те, що замовляв, та й узагалі в тюрмі служили непогані хлопці, котрі, як і всі, любили гроші і з якими завжди можна було домовитися.
Зітхнув і подумав, що все-таки на волі краще, і біс з ними, лангетами Модзолетті, зрештою, він їстиме їх лише вдруге і, дай боже, востаннє.
Пан бібліотекар чи, як він сам себе називав, хранитель рукописів зальцбурзького архієпіскопства, Георг Ціммер ще не з'явився, і Хетель зайняв його улюблений столик — у кутку, де взимку не продувало, але звідки видно усю площу перед рестораном.
Георг Ціммер любив їсти не поспішаючи і роздивляючись, що робиться на вулиці. Власне, під час обіду та вечері він тільки й спілкувався з зовнішнім світом. Усе своє свідоме життя пан Ціммер проводив наодинці з книжками і був цілком задоволений своєю долею. До жінок ставився байдуже і жодного разу не всміхнувся навіть найвродливішій офіціантці «Райського куточка» Еммі, яка ось уже три роки постійно обслуговувала його.
Георг Ціммер над усе в світі ставив стародавні манускрипти, а серед їх авторів не було жінок, — і це визначало від початку й до кінця його лінію відносин із жіноцтвом. І до грошей бібліотекар був байдужий. Платні йому цілком вистачало на найкращу їжу в «Райському куточку», а також на костюм раз на два роки та різні дрібниці. Квартиру мав службову — кімнату над підвалом, де зберігалися рукописи. Це задовольняло і адміністрацію, яка економила на платні сторожу, і його — коли б не прогулянки до «Райського куточка», Георг Ціммер тижнями не виходив би з замка.
Здавалося, завоювати довір'я Ціммера неможливо. Та все ж слід було або добирати ключ до нього, або зовсім прибрати старого — іншого виходу ні Ангель, ні Грейт не бачили, бо в одній із кімнат нинішнього книгосховища Штайнбауер у свій час обладнав тайник.