«Але ж Ціммер колись скидає брюки…»
Думка про це раптом розважила Хетеля: уявив, яке це антиестетичне видовисько — довгий і худий Ціммер без штанів. Підвівся, бо, зрештою, від перебування в кімнаті бібліотекаря він нічого не вигравав, запитав:
— Вам подобаються ці наклейки?
Ціммер зиркнув на нього, наче вперше побачив, але Хетель підійшов упритул до столу і навіть самочинно переклав кілька кольорових квадратиків. Так, він хазяїн цього багатства, і Ціммер мусить зважати на це.
Бібліотекар подивився на цього нахабу в опуклих окулярах, наче хотів нагримати, та природжена делікатність перемогла — мовив увічливо і навіть прохально:
— Я можу запропонувати вам в обмін рідкісні екземпляри. Звичайно, я розумію вас, і було б нахабством вести мову про все це, — обвів рукою навколо столу, — та коли у вас є дублі…
Хетель знову переклав наклейки.
— Відберіть те, що вам найбільше подобається, — запропонував.
Видно, Ціммер давно вирішив, що взяти, бо зсунув у купку в центрі стола кілька наклейок. Завагався, та все ж поклав ще дві чи три.
Хетель із задоволенням віддав би йому весь цей паперовий мотлох, аби тільки кілька секунд потримати в руках ключ від брами. Але, ніби шкодуючи, перебрав наліпки, зітхнув.
— Добре, — мовив, скрушно похитавши головою, — я можу поступитися ними, коли у вас справді знайдеться щось на обмін.
Ціммер мало не урочисто підійшов до величезної шафи, вмонтованої в стіну, витяг кілька однакових за формою і розміром дерев'яних ящиків.
— Гляньте-но сюди, — підкликав Хетеля. І коли той почав перебирати паперові квадратики, кружальця й трикутники, пояснив: — Ви третя чи четверта людина, яка має безпосередній доступ до моєї колекції.
— Я щасливий; колего, — промимрив Хетель, непомітно зиркаючи на годинник. Чорт, уже минула година, як вони розбирають ідіотські папірці, він бачить, як випирає ключ з Ціммерової кишені, але цей ключ так само далекий од нього, як і тоді, коли він перебуває в Альт-Аусзее. Ось безглуздий приклад, коли відстань у двадцять кілометрів дорівнює одному метру. Хто може, так би мовити, філософськи обгрунтувати цю проблему?
Хетель зневажав усі філософії світу, вважаючи, що всі вони — вигадка хитрих євреїв, котрі намагаються вловлювати простаків у свої тенета. Думаючи так, він хитрив сам із собою, бо мав певне коло життєвих поглядів, фактично, також свою філософію, яка стверджувала і виправдовувала його стосунки з людьми. Погляди ці не вражали новизною і оригінальністю й нагадували відомі ієзуїтські концепції: Хетель любив брати від життя, не гребуючи жодними засобами і не перетруджуючи себе. Мабуть, тому й подумав, що навряд чи з бібліотекарем у нього щось вийде, — непомітно позіхнув і, відібравши навмання півтора десятка наклейок, запитав:
— Вам не дуже шкода буде розлучитися з ними?
Ціммер пробуркотів у відповідь щось невиразне, що, певно, мало означати згоду, і Хетель кинув наліпки на стіл, перемішавши їх зі своїми. Збирав їх повільно, скоса стежачи за бібліотекарем, і, помітивши, як зажурено видовжується в того обличчя, запропонував:
— Завтра чи післязавтра ми можемо зустрітися ще. Я перегляну свою колекцію і, гадаю, знайду цікаві дублі.
Ціммер заметушився.
— Звичайно… звичайно, шановний колего… Я з задоволенням… Як завжди, в «Райському куточку»…
Хетель ішов за ним тьмяно освітленим коридором і думав, що варто вдарити зараз старого дивака по голові…
Не страшно, коли навіть встигне крикнути: тут такі стіни, що кричи хоч все життя своє — ніхто не почує. Пожалкував, що не взяв із собою нічого важкого, але відразу схаменувся: час запальної юності давно минув І слід зважувати свої вчинки. Та й ситуація зовсім не та. Колись вони відкрито марширували віденськими вулицями, поліція боялась їх і закривала очі навіть на те, що іноді доводилося пристукнути якогось з найбільш активних комуністів.
Ох, часи, часи, що вони роблять із людьми!
Ціммер витягнув ключ і почав вставляти його в замковий отвір. Не потрапляв і нагнувся, щоб придивитися. Нарешті вставив ключ, Хетель переступив з ноги на ногу і раптом застогнав, схопився за серце. Бібліотекар здивовано озирнувся на нього.
Хетель відступив, спершись на стіну, прохрипів:
— Води… принесіть мені води…
Ціммер присунувся до нього, підтримав.
— У мене е валідол, — заметушився. — Я зараз…
Хетель стежив за ним з-під опущених вій. Невже бібліотекар згадає про ключ? Якщо згадає, він уб'є його. І зробить це без жалю, бо чаша терпіння його переповнилась.
— Швидше… валідол… — витиснув крізь зуби.
Ціммер побіг коридором, не озираючись. Хетель скочив до дверей, сперся на них спиною, намацав ключ. Чорт, як усе просто вийшло! Швидко зробив зліпок ключа.
В кінці коридора грюкнули двері — Ціммер повертався. Хетель знову сперся на стіну, взяв валідол, але від пропозиції бібліотекаря трохи полежати відмовився.
— Мені зараз потрібне свіже повітря, — пояснив. — Посиджу на бульварі. Ні, дякую, не треба проводжати. Уже ліпше, все в порядку.
Йшов повільно, бо бібліотекар стояв у дверях і дивився йому вслід, і, лише завернувши за ріг, заспішив до автомобіля.
Ангель і Грейт дивилися телевізор — мелодраматичний фільм про скривджену дівчину. Хетель постояв на порозі, іронічно посміхаючись. Полковник, як завжди, розвалився у фотелі біля столика з пляшкою — смоктав віскі чи джин, не все одно що, він цілий день пив щось. Ангель напівлежав на дивані, підмостивши під бік подушку, і слідкував за подіями на екрані уважно; вони, видно, по-справжньому хвилювали його, бо аж тягнувся до телевізора, нічого не чуючи й не помічаючи навколо.
Хетель кашлянув. Полковник повернувся до нього разом із кріслом. Ангель невдоволено поморщився, та все ж цікавість перемогла, він вимкнув телевізор. І відразу занетерпеливився:
— Ну… ну… як у вас?
— Завтра матимемо ключ. — Хетель показав зліпок. — Ще хвилина, і я б зірвався. Ця стара шкапа довела мене до точки.
Ангель уважно обдивився зліпок. Похвалив:
— Чиста робота. Як вам удалося?
— Ех, — Хетель налив собі півсклянки, — випадок.
Полковник кинув йому в склянку кілька кубиків льоду.
— Пийте і розповідайте!
Ангель, вислухавши розповідь, запитав:
— Скільки часу витрачає Ціммер на вечерю?
— Хвилин п'ятнадцять-двадцять.
— Скільки треба йти від бібліотеки до ресторану?
— Хвилин сім-вісім.
— Туди й назад — чотирнадцять, разом — півгодини, — підрахував Ангель. — Мало!
— Так, — ствердив полковник, — за півгодини тайник не розкрити. А без шуму не обійтись. Доведеться вам, Вольфганг, затримати Ціммера.
Хетель подумав, що Ангель і Грейт, поки він базікатиме з бібліотекарем, можуть витягти золото й накивати п'ятами, та, розміркувавши, дійшов висновку, що це неможливо: вони встигнуть лише розбити ломами підлогу — перетягти ж важкі контейнери з підвалу вдвох не під силу.
— Я покажу йому наклейки в ресторані, і він сидітиме, поки не перегляне їх. Можу гарантувати вам ще півгодини.
— Вистачить, — погодився Грейт. — Зробимо так. Ми розкриваємо тайник і сидимо там до дванадцятої. О дванадцятій ви підганяєте машину до бібліотеки, і ми відчиняємо вам. Дайте мені план підвалу, Франц.
Ангель поморщився, та все ж поліз до кишені. Вже дістав бумажник, але останньої секунди роздумав і заховав його назад. Сказав рішуче:
— Я покажу вам його перед самим початком операції.
— Боїтесь? — розсердився полковник.
Ангель посміхнувся: Хетель завтра матиме ключ і хто зна, що може спасти йому на думку.
— Ви ж не показали мені схему розташування тайника в штольні. І я не в претензії до вас.
Справа в тому, що Штайнбауер зробив спритний хід: аби партнери контролювали один одного і не позбулися взаємної залежності, дав Ангелю план тайника в замку, а Грейтові — у штольні. Підозрював, що Ангель, знайшовши списки «трійок», може змовитись з Хетелем і обдурити його. Мав спеціальну розмову з полковником і попередив, щоб списки не віддавав нікому ані на хвилину.
Грейт зареготав.
— Ви починаєте боятися власної тіні, мій дорогий Франц. Та бог з вами… Намалюйте мені, — звернувся до Хетеля, — хоча б приблизно схему розташування бібліотечних приміщень.
Хетель взявся креслити, полковник уважно дивився через його плече, лише іноді уточнюючи деталі. Потім задоволено покрутив головою.
— Головне те, — констатував, — що нам не доведеться проходити повз кімнату бібліотекаря. Наскільки я зрозумів, від вхідних дверей до неї метрів із двадцять п'ять, та ще й коридор робить поворот. Ви згодні з цим, Франц?
Ангель, який вивчив схему так, що, здається, з зав'язаними очима знайшов би тайник, пробурмотів:
— Авжеж. До бібліотекаря праворуч від входу, а нам ліворуч.
— Їхатимемо двома машинами, — мовив полковник. — Вашим «опелем», Вольфганг, і ще якоюсь. Може, взяти вантажну?
— Для чого? — заперечив Хетель. — Грузовик — це помітно.
— Півтопни золота і троє нас — цього не витримає жоден легковий автомобіль.
— Візьмемо ще «фольксваген». Контейнери завантажимо в «опель» і…
— Я поведу машину сам, — вгадав хід його думок Ангель.
— Звичайно, — не зреагував на підтекст Хетель. — Ми поставимо її в гаражі разом із контейнерами.
— Ні, — категорично заперечив Ангель і вказав на куток кімнати, — золото лежатиме тут!
— Через три-чотири дні, коли одержимо телеграму від Штайнбауера, знову доведеться переносити його до машини.
— Контейнери лежатимуть тут! — повторив Ангель. — І не треба умовляти мене!
— Ніхто, вас не умовляє, — знизав плечима Хетель, — робіть, як хочете. До речі, Штайнбауер телеграфуватиме сюди?
— Ми не знали, як складуться обставини, — пояснив Грейт, — і домовились, що телеграму адресуватимуть на пошту в Блю-Альм. Це, здається, недалеко звідси? На ім'я вашого слуги. Штайнбауер уже в Берні, йому потрібно три-чотири дні, щоб владнати справу з літаком.
— Літак сяде в районі штольні?
— Поблизу від неї, в Долині конвалій, — там є зовсім непоганий майданчик. Штайнбауер добре запам'ятав його: в долині чекав на нього «фізельєр шторх», щоб вивезти з «Альпійської фортеці». На жаль, Штайнбауерові так і не вдалося потрапити на літак…
— Кляті комуністи! — процідив крізь зуби Хетель. — Тоді вони думали, що взяли бога за бороду!
— Але ж і зараз ви мусите зважати на них. Інакше Штайнбауер сам прилетів би в Австрію. До речі, — Грейт умостився в кріслі напроти Хетеля, — хто це вимагає голови Штайнбауера? Я чув про якісь його гріхи в Чехословаччині. Що це за історія?
— Дурне, — зневажливо махнув рукою Хетель, — справа не варта виїденого яйця. Звичайна акція, а роздмухали у казна-що!
— Розкажіть, — зацікавився Ангель.
— Якщо вже Штайнбауер злочинець, — не без натяку глянув у його бік Хетель, — то що вже казати про інших… Таких акцій, яку провів Роберт, були тисячі, про них уже давно забули і, коли б не ім'я Штайнбауера, не згадували б і цю. Пусте, панове, нема про що й мовити, але, коли вже так хочете, розповім. Я знаю докладно всю цю історію. Це сталося десь наприкінці війни, у сорок п'ятому році, у другій половині квітня. Мій колишній шеф, у якого я мав честь бути певний період ад'ютантом, Ернст Кальтенбруннер, був призначений фюрером особливим уповноваженим у районі «Альпійської фортеці». Він виконував тут обов'язки рейсхфюрера СС, імперського міністра внутрішніх справ головнокомандувача армією резерву. Розумієте, яка влада, панове! Але йому потрібні були надійні помічники, і він зробив Штайнбауера своїм заступником. Кальтенбруннер ніколи не забував Роберта і покладався на нього, як на самого себе…
В останніх словах Хетеля Грейт вловив ледь помітну заздрість. Подивувався: скільки років минуло з того часу, і начебто люди мусять бути щасливими, що бог утримав їх від небезпечної близькості до таких осіб, як Кальтенбруннер, — адже дехто й досі розплачується за це в'язницею, — і ось тобі: Хетелю й досі болить, що не його, а Штайнбауера зробив Кальтенбруннер своїм наступником. Але нічим не виказав, що розгадав потаємний хід думок Хетеля, лише підохотив:
— Але який це мало зв'язок з акцією проти чеських партизанів?
— Там, — пояснив Хетель, — стояла тоді наша армійська група під командуванням генерал-фельдмаршала Шернера. По шляху до «Альпійської фортеці» Штайнбауер завітав до командувача, і той поскаржився йому на партизанів. Ця партизанська сволота, панове, наприкінці війни остаточно знахабніла і робила збройні напади на регулярні частини. В тилу армії Шернера діяла партизанська бригада «Ян Жижка». В неї виявилася зручна позиція — гори там нависають над шосе і залізницею в районі міста Злин, а ці комунікації необхідні були Шернеру для маневрування військами. Генерал-фельдмаршал поділився своїми побоюваннями з Штайнбауером, і той пообіцяв йому звільнити цей район від партизанів.
Під Злином, в селі Візовіце, розташувався винищувальний батальйон Штайнбауера «Зюйд-Ост». Чудова частина — кожен солдат був вартий десяти, і не тільки умінням діяти за будь-яких обставин, а духом, якщо хочете, справжньою злістю і ненавистю до ворогів фюрера. Боже мій, — зітхнув скрушно, — як часто нам не вистачало цієї ненависті!
— Не прибіднюйтесь, — заворушився в кріслі Грейт, — і не удавайте з себе ягняти.
— У воєнному запалі, — визнав за потрібне пояснити Хетель, — і ми, і ви часто перебільшували міру жорстокості один одного. Але ж війни не буває без жорстокості і без того, що потім переможці починають називати злочинами. Якщо б Німеччина перемогла, ми б судили вас, Кларенс, як воєнного злочинця за бомбардування наших міст.
— Обережніше! — буркнув Грейт невдоволено. — Ми мстили вам за «Фау».
— Все залежить від того, з якої точки зору подивитися на подію, — посміхнувся Хетель. — Однак ми відійшли від теми. Так от, Штайнбауер, прибувши у Візовіце, встановив контакт із начальником гестапо в Злині оберштурмфюрером СС Гельмутом Хайнеке. Цей Хайнеке виявився спритною людиною — йому вдалося заслати до партизанів свого агента. Ось цього агента Хайнеке і діставив Штайнбауеру. Роберта цікавило, де розташована партизанська бригада, як і чим озброєна, скільки має бійців. Певно, дані, одержані від агента, задовольнили Штайнбауера, бо наступного ранку його батальйон виступив з Візовіце в гори.
Квітень, панове, а в горах лежав ще сніг — довелося пускати вперед всюдиходи, аби могли проїхати грузовики з солдатами. Там є таке село — Плоштина, вірніше, не село, тьху, кілька брудних будинків з аборигенами, які й не нюхали цивілізації. В лісах навколо цього села, як інформував наш агент, і розташувалися партизани. Цілком зрозуміло, що Штайнбауер хотів оточити їх і знищити. Операція розвивалась ідеально — навколо Плоштини остаточно замкнулось й почало стискатись кільце. Уявляєте собі цю картину, гер Себолд? Це вам не повітряна прогулянка з бомбовим вантажем. Озброєні солдати, вівчарки… І з-за кожного куща можуть різонути з автомата, кожний крок може стати останнім…
— Ваші зенітки іноді збивали нас, — перебив його Грейт. — І не думайте, що шлях у повітрі безпечніший.
— Таке життя… — зауважив Хетель. — І все ж особисто я вибрав би літак… Так от, Штайнбауерові люди прочесали все навколо Плоштини, та партизанів не знайшли. Виявляється, ті, налякані дезертирством нашого агента, знялися зі своїх позицій і завіялися геть. Ну, що б ви зробили на місці Роберта? Уявляю собі його лють! Я б і сам зігнав усю ту брудну наволоч, що давала партизанам притулок, і порозмовляв би з нею… Звичайно, хлопці підпалили хати. Акт, я б сказав, справедливості: давав ворогам притулок — залишайся без нього. Ну, й побавилися трохи: підсмажили кількох. Мовляв, погрійся, свиняпартизан, марш у вогонь! Дехто стрибав, а того, хто опирався, кінчали. Адже існував наказ фюрера, що всі, хто підтримував партизанів, підлягали знищенню. Солдати виконували наказ, панове, та й розстріляних у тій Плоштині — всього два десятки. А ці чехи після війни підняли галас: трагедія Плоштини! Трагедія Лідіце! Не розумію їх — начебто й розсудливі люди, а такі перебільшення! Яким же словом тоді назвати вбивство Гейдріха?