Усі троє — Ангель, Грейт і Хетель — обговорювали варіант за варіантом, відкидаючи їх. Ідеальним було б, звичайно, увійти до Ціммера в довіру, дістати ключ і вночі, коли старий спить, розкрити тайник і вивезти золото. Вдень у підвали соватися безнадійно: у Ціммера четверо чи п'ятеро помічників, туди-сюди швендяють різні любителі старовини, яким навіть запах пергаментів, певно, приносить задоволення.
Ангель і Грейт безвиїзно сиділи в Альт-Аусзее, маленькому містечку під Зальцбургом, де у Хетеля була приватна школа. Мешкали в Хетелевому особняку — ніхто не знав про них, крім старої служниці та Петера — есесівця, охоронця і правої руки Хетеля, який колись служив під началом штурмбанфюрера і мало не молився на нього.
Повідомлення про те, що поліція натрапила на їхній слід в Австрії, не на жарт схвилювало Ангеля. Особливо розлютився він, коли дізнався, що детективи приїжджали на двоколірному «крайелері», котрого вони з Грейтом брали напрокат. І все через полковникову пихатість. Грейт, коли побачив «крайслера», мало не вмер — остання модель, саме така, про яку мріяв. Обійшов навколо автомобіля, сів за кермо і не захотів виходити. Ангель підрахував, що за прокат «крайслера» доведеться платити вчетверо дорожче, ніж за «фіат» чи «фольксваген», та Грейта наче гездь укусив. Заявив уперто:
— Я доплачу свої, коли ви вже такий скупий! І ось маєш…
Ангель, правда, не знав, яку роль відіграв «крайслер» у їхньому викритті, та диму без вогню не буває, і поліцейські недарма підкотили до «Чорного дрозда» на двоколірному красені. Слава богу, що хазяйка готелю вчасно розкусила цих суб'єктів.
Фрау Клюпфель відвезла їх тоді до автобану, де вони зупинили попутну машину і доїхали до Зальцбурга. Там пересіли в таксі, на якому дісталися до села по сусідству з Альт-Аусзее. Фрау Клюпфель за цей час подзвонила Хетелеві, і той зустрів їх у бірхалле. Звідси до приватної школи Хетеля — десять хвилин їзди. Дочекалися темряви, аби жодні цікаві очі не побачили, що у власника школи гості. Зрештою, коли б хто-небудь і підгледів, також не страшно — до Хетеля іноді заїжджали старі товариші, та й репутацію мав в окрузі солідну, але береженого, кажуть, і бог береже. Саме тому вони одразу вирішили, що Ангелю і Грейту не варто висовувати носа з будинку і що бібліотекарем повинен зайнятися сам Хетель.
Наступного ранку він поїхав до Зальцбурга. Ні в кого не могло викликати жодної підозри те, що директор школи цікавиться бібліографічними рідкостями, і він цілий день просидів, гортаючи сторінки манускриптів і приглядаючись до Ціммера та його співробітників.
За два дні Хетель більш-менш вивчив розташування приміщень книгосховища і встиг познайомитися з його працівниками. З кількома заводив розмову про Ціммера і переконався, що всі з повагою ставляться до шефа й схильні не помічати його дивацтва. Власне, вирішив Хетель, усі тут трохи не сповна розуму. Він вибрав хвилину і звернувся з якимось питанням до самого Ціммера, але той не сприйняв його всерйоз і спровадив Хетеля до свого помічника. Єдине, що вдалося встановити за ці два дні, що Ціммер — надзвичайно пунктуальний і виходить із бібліотеки лише тричі на день — до «Райського куточка». І ще (це йому, сміючись, розповів один з бібліотекарів): у їхнього шефа є пунктик — він лабеліст.
Хетелю незручно було уточнювати, що це таке лабеліст, він лише запам'ятав це хитромудре слово та засміявся й підморгнув бібліотекареві: ось, мовляв, який старий, ніколи не чекав від нього такого, та й хто б міг подумати? Але в душі зрадів: лабеліст — це, напевно, член якоїсь секти чи, дай боже, аби справдились його підозри, таємничого товариства розпусників. Коли це так — Ціммер у них у кишені, він сам відкриє їм двері та ще й допомагатиме вантажити контейнери…
Посидівши ще трохи для годиться, Хетель побіг у нормальну бібліотеку, щоб зазирнути в довідники. Знайшов потрібне слово й розчаровано закрив книгу. Розмріявся і приготувався взяти старого голими руками, а лабеліст, виявляється, колекціонер, збирач звичайнісіньких готельних наклейок на валізи чи на скло автомобілів.
І чого люди тільки не збирають? Божевілля, пошесть XX століття!
Увечері, розповідаючи про це, здивувався, чого Ангель так зрадів, що навіть засовався на стільці. Нерозуміюче зиркнув на нього, але той нічого не став пояснювати і тільки попросив:
— Замовте мені телефонну розмову з Цюріхом… Хоча не треба телефонних розмов, краще дамо телеграму і бажано не з Альт-Аусзее. Негайно!.. Заводьте свій автомобіль, Вольфганг, бо справа нагальна: не терпить зволікання!
Присунув до себе клаптик паперу й почав щось швидко писати.
На вашому місці я б розповів… — почав невдоволено полковник, та Ангель тільки відмахнувся. Закінчивши писати, підсунув аркуш Хетелю. Лише тоді пояснив:
— Мій син — також лабеліст. Ми зателеграфуємо йому, і він надішле нам дві-три сотні гарних наклейок, тоді ви, — звернувся до Хетеля, — маючи на руках таке, вибачте на слові, багатство, спробуєте познайомитися з цим старим козлом Ціммером. Брешіть йому все, що завгодно, міняйтеся наліпками — серце колекціонера м'яке, мов віск, і за день-два ви станете найліпшими друзями!
Це пророцтво Ангеля справдилося. Одержавши з Цюріха бандероль з наклейками, Хетель перестрів Ціммера в коридорі і запитав:
— Я чув, у вас одна з найбільших в Австрії колекцій наклейок? У мене є екземпляри, що побували у ваших руках, але я не мав честі листуватися з вами і, взагалі, я лише недавно переїхав сюди…
Ціммер глянув на нього недовірливо:
— Я знаю всіх найвизначніших лабелістів світу. Пробачте, з ким маю честь?
— Отто Ренненкампф, комерсант, — відрекомендувався і, побачивши, як знизав плечима старий, швидко витягнув із кишені і розкрив перед носом у Ціммера коробочку з наклейками.
— Тут є цікаві екземпляри, — поворушив наліпки, — і я був би вдячний вам, коли ви згодились би глянути…
Бібліотекаря не треба було вмовляти: ткнувся носом у коробочку, пальці швидко забігали, перебираючи барвисті папірці. Спритно витяг одну з наклейок, проглянув печатки колекціонерів на звороті.
— Я їх знаю, — пожвавішав, — листуюся з ними. Єжі Собота з Вроцлава, один з найкращих польських лабелістів… А це — Сергіо Нуно де Олівера Вінхас з Португалії, я одержав від нього не один десяток цікавих екземплярів… — Глянув раптом на годинника, заквапився. — Мені дуже приємно, колего, та настає обідня година…
— Ви де обідаєте? — удав, що не знає, Хетель.
— Чудовий ресторан і зовсім недалеко. Може, бачили «Райський куточок»?
— Якщо не заперечуєте, ми могли б пообідати разом.
— З великим задоволенням.
Вони їли гарячий переперчений суп, Хетель ковтав через силу, та все ж намагався посміхатися і якось підтримувати розмову. Хоча говорив в основному Ціммер. Ангель мав рацію: варто було зачепити його колекціонерську струнку, як старий забув усе, крім нікому не потрібних чемоданних наліпок.
За глибоким переконанням Хетеля, наклейками могли цікавитися лише піжони, які люблять виставляти на загальний огляд великі шкіряні валізи — буцімто кількість кольорових папірців на них може піднести їх, піжонів, в очах солідної людини. Правда, яка ж солідна людина — Ціммер? Уже те, що він — завсідник такого паскудного ресторану, свідчить само за себе. Що ж, нехай бавиться папірцями, і дитячі забавки можуть принести користь…
А Ціммер, перебираючи наклейки, бубонів собі під ніс:
— Гляньте, гер Ранненкампф, яка красива наліпка… Моя колекція має понад п'ятнадцять тисяч наклейок, а цієї нема. Готель «Монако» на Гранд-каналі у Венеції… Хочете, я вам дам за неї дві чи три південноамериканські?
Хетель нещиро зітхнув. Відповів:
— У мене таких дві… Цю можу вам презентувати.
— Маю сьогодні щасливий день! — зрадів Ціммер. — Але я не можу прийняти дарунок. Тільки обмін, шановний колего, тільки обмін, інакше я не зможу висловлювати своє захоплення вашою колекцією. Сподіваюсь, ви не сприймаєте мої похвали, як натяки? У мене, наприклад, нема і такої… — витяг яскраву наклейку, на якій був зображений Везувій і на тлі гори сонячні промені. — Готель «Термінує» у Неаполі…
— У моїй колекції широко представлений Близький Схід, — зауважив Хетель, ніби між іншим. Насправді ж уважно стежив, яке враження справлять ці слова: Ангель попереджав, що син колись просив його дістати наліпки в аравійських країнах; їх дуже мало, і за ними ганяються всі лабелісти. І справді, Ціммер зиркнув на нього недовірливо. Мовив:
— Я витратив не один десяток шилінгів на листи, аби добути щось із Саудівської Аравії чи Йемену. Але цих країн, певно, ще не торкнулася цивілізація, і там просто нема наклейок — майже всі мої листи лишилися без відповіді.
— Ну, вам, виходить, досі не щастило, — засміявся Хетель. — Я маю на увазі — до зустрічі зі мною.
— Я матиму щастя хоча б одним оком глянути на наші унікуми?
Хетель весь підібрався, немов готувався до стрибка: тепер головне не схибити. Покопирсався виделкою в тарілці, мовив, буцімто йшлося про незначну послугу:
— Завтра в другій половині дня я буду у Зальцбурзі. Десь увечері матиму вільний час. Але й мені хотілося познайомитися з вашою колекцією.
— Моя холостяцька квартира… — завагався Ціммер.
— Яке це має значення! — махнув рукою Хетель.
— Тоді прошу вас завтра ввечері на чашку кави, — рішуче запропонував бібліотекар. — Ми можемо зустрітися тут. Я вечеряю о пів на восьму, і після вечері, якщо це вас влаштує…
— Я пішов би дивитися на ваші наклейки і о дванадцятій, — грубо підлестив Хетель, та старий сприйняв це, як належне.
— Так, моя колекція — одна з найкращих у світі! — мовив з гордістю і підвівся. — Завтра рівно о пів на восьму. Маю честь.
Пішов поміж столиками, прямий і сухий, мов стара сосна, котра вже давно повинна була звалитися, та якимось чудом усе ще тримається напівгнилим корінням за землю.
Хетель зняв окуляри і почав повільно протирати їх хусточкою. Він завжди робив так, коли хотів зосередитись, — ніби вигороджувався од зовнішнього світу якоюсь напівпрозорою плівкою, люди й предмети робилися розпливчастими, нереальними, мов привиди, і ніщо не заважало думати. Розмірковував: завтра він потрапить до квартири Ціммера. Ключ! Йому більш нічого не потрібно — ключ! Важко заглядати наперед, та навряд чи видасться ще така нагода дістати зліпок ключа…
Увечері він обговорив з Ангелем і Грейтом можливі варіанти завтрашньої розмови. Вірніше, прикидали різні ситуації, в які міг потрапити Хетель. Все залежало від того, де носить Ціммер ключ. Якщо в кишені брюк, всі їхні хитромудрощі — марна справа, і слід шукати якийсь інший спосіб проникнення в бібліотеку.
Ангель весь час крутився на стільці, видно було, йому хочеться щось запропонувати, та не наважується, чи не може сформулювати свою думку. Так крутиться учень за партою — ніби й знає урок, та боязко піднести руку.
Хетель кілька хвилин спостерігав за Ангелем, потім не витримав:
— Тут усі свої, Франц, і якщо ви бажаєте запропонувати щось, зробіть це, не вагаючись.
Видно, Ангелеві справді потрібно було заохочення: він ще раз крутнувся на стільці і, дивлячись мимо Хетеля, запропонував:
— А якщо цього бібліотекаря, того?.. — рубонув долонею.
На мить запанувала тиша. Власне, ця ідея виникала і в Хетеля, і в Грейта. Буває ж таке: однакові мерзосвітні думки обсідають всіх співбесідників, але варто комусь першому висловити їх, як уже інші благородно обурюються, спрямовуючи на негідника громи з блискавками.
Але в цьому випадку реакція була зовсім іншою — Хетель блиснув скельцями окулярів, втупившись в Ангеля, і запитав м'яко:
— І це маю зробити я?
Ангель не відповів прямо. Сказав, мовби роздумуючи про себе:
— Є багато способів непомітно прибирати людей…
— Не вийде! — раптом крикнув Хетель. — Я не збираюсь іти на каторгу!
Ангель повчально підняв угору палець.
— Я мав на увазі, що з вашим досвідом… — Поморщився і мовив твердо: — Ви не дитина, Хетель, і коли не буде іншого виходу!..
— Панове… панове… — втрутився Грейт. — Для чого стільки емоцій? Може, все обійдеться, і завтра ми матимемо ключ…
— Справді, — одразу заспокоївся Ангель, — всі наші суперечки не варті виїденого яйця…
Хетель був упевнений, що Ангель зам'яв цю розмову із суто тактичних міркувань: навряд чи варто загострювати стосунки, коли все ще попереду. Але він твердо знав, що не піде на «мокру справу». Не тому, що це суперечило його принципам чи він боявся, просто Хетель завжди вмів тверезо оцінити обставини і визначити, чи варто ризикувати. Полюючи за Ціммером, він уже встиг наслідити: двічі зустрічався з бібліотекарем у ресторані, і хтозна, чи не зверне поліція увагу на ці зустрічі, адже вона неодмінно встановлюватиме коло знайомств Ціммера.
Зробилося моторошно від такої думки — ні, нехай Ангель сам іде на це, коли хоче. Цей чортів Франц одержить вдвоє чи втроє більше за нього, Хетеля, нехай і ризикує!
… Хетель так заглибився в думки, що мало не проґавив прихід Ціммера. Побачив його лише тоді, коли бібліотекар уже йшов поміж столиками. Мимовільно глянув на годинника — рівно пів на восьму, секунда в секунду. Так і сказав Ціммеру:
— По вас можна перевіряти годинника…
— Я ціную свій і ваш час, — коротко відповів той, сідаючи.
Офіціантка вже несла йому на підносі вечерю, і бібліотекар розстелив на колінах серветку. Їв швидко і мовчки, лише спорожнивши тарілку, запитав:
— Ви принесли?
Хетель поплескав долонею по портфелю. Мовив, наче признавався в чомусь недозволеному:
— Мені сьогодні снилася ваша колекція. Наклейки перетворювалися на готелі, які навалювались на мене з усіх боків — готелі, готелі й готелі…
Бібліотекар нічого не відповів, лише глянув на Хетеля трохи приязніше. Підвівся.
Від «Райського куточка» до бібліотеки три квартали. Вони проминули їх швидко, не розмовляючи. Обійшли майдан, забрукований ще у середньовіччі, і зупинилися під аркою, важкою й широкою, котра наче нагадувала людині, якою жалюгідною комахою вона є насправді. Двері до книгосховища теж з тих часів — оббиті залізом.
Ціммер зупинився, розстебнув плащ, поліз до задньої кишені брюк.
«Боже мій, — жахнувся Хетель, — і знайшов же місце для ключа!»
Настрій одразу зіпсувався. Дивився на бібліотекаря з ненавистю і шкодував, що той не попав до його рук колись: він би спустив з нього шкуру, а потім звелів би повісити саме під цією аркою, і то була б найкраща пересторога для всіх педантів та книжних черв'яків. Навіть не помітив, як клацнув замок, побачив ключ лише тоді, коли Ціммер витяг його з замкової щілини: великий, з фігурною ручкою — і як тільки він влазив до кишені?
Пропустивши Хетеля всередину, бібліотекар замкнув двері і сховав ключ знову до кишені.
«Добре, що хоч нема засува», — подумав Хетель, наче це хоч на йоту полегшувало їхню справу.
Настрій у нього остаточно зіпсувався, майнула навіть думка, що пропозиція Ангеля щодо ліквідації цієї старої холери не така вже й безглузда — гнів закипів у нього в грудях, обличчя запашіло, і він, як завжди бувало в таких випадках, почав рахувати до двадцяти: славився своєю витримкою і рідко хто знав, чого це йому коштувало. Подумав: зрештою, можна буде вдатися по допомогу до карних злочинців — спеціалістів по замках. Правда, справа ця довга й марудна — встановлювати зв'язки з карним світом, та все ж це краще, ніж бруднити руки об цю стару перечницю.
Ціммер пригощав його кавою, сам лише ковтнув раз і забув про чашку, розклав на письмовому столі наклейки і перебирав їх, немов розкладав пасьянс; котрий може вийти лише раз у житті. Риси обличчя в нього загострилися, очі блищали, він перекладав наклейки, наче це мало якесь значення — де і як вони лежатимуть. Він бубонів щось собі під ніс і навіть наспівував, Хетель міг закластися, — легковажний оперетковий марш, і він почав розмірковувати, де й коли старий сухар міг почути його: напевно, згадки далекої молодості, коли щось людське ще було в ньому. Якщо б Ціммера раптом запитати, де він бачив «Циганського барона», напевно б розсердився, але ж це було, так само, як і те, що ця старезна шкапа носила колись короткі штанці. А тепер на ньому немодні й давно не прасовані брюки, що пузиряться на колінах, і задню кишеню їх відтягує ключ…