— І ви вважаєте, що Ангель і Грейт, — уловив хід думок Сергія Бонне, — полюють зараз за гітлерівськими скарбами? Не думаю. Їхній бізнес більш прибутковий і має під собою, як би це сказати… реальну основу.
— Не поспішайте, — стримав його Сергій. — Ми точно знаємо, що Ангеля й Грейта вивезли з Танжера оасівці. Куди, по-вашому?
— Дев'яносто дев'ять шансів із сотні — в Іспанію, — ні на секунду не завагався Бонне.
— Так, в Іспанію, — задоволено похитав головою Дубровський. — В Мадріді ж, на вулиці Кастелон де ла Плана — це точно зафіксовано в Гартенфельда — мешкає колишній шеф Ангеля і нинішній керівник есесівської організації, тісно зв'язаної з ОАС, Роберт Штайнбауер. Чи не він організував їхню втечу з Танжера?
— Щось у цьому є, — задумливо зауважив Бонне, — якась дивна логіка. Але в моїй практиці траплялося стільки випадкових збігів…
— Це ще не все, — вів далі Дубровський. — Через кілька тижнів наші герої з'являються саме в Австрії — Штайнбауеру сюди не можна совати носа. Чи не думаєте ви, що Ангель і Грейт одержали від нього завдання? І що тут не якесь авантюристичне полювання за скарбами, а тверезий розрахунок — адже Штайнбауер сам обладнував тайники в Австрійських Альпах.
— Чекайте, — заворушився Бонне, — мені подобається ця версія. Знаєте, де ми загубили слід цих мерзотників? Є таке невеличке курортне містечко Якобсдорф — кілометрів за п'ятдесят від Зальцбурга.
— Ось тут і крапка! — урочисто заявив Дубровський.
— Таких крапок, мсьє Серж, я понаставляв за своє життя біс його зна скільки. А потім виявляється, що крапка — не крапка, а знак запитання. І все ж я подамся до Зальцбурга. Зрештою, мені все одно, де марнувати час: у Відні, Зальцбурзі чи біля самого Топліцзее. Поїдете зі мною?
— Я весь час тільки і мріяв про це, — зрадів Сергій.
* * *
Ціммер замкнув двері й попростував до «Райського куточка». Всі троє — Ангель, Грейт і Хетель, — сидячи в «опелі», напружено дивилися йому вслід. Вони поставили машину за «фольксвагеном», на якому повинні були дістатися вночі додому, і Ціммер не міг помітити їх.
Бібліотекар зник за рогом, і Хетель підкотив «опеля» до вхідних дверей мало не впритул, закривши їх автомобілем од цікавих очей. Брама відчинилася одразу, Ангель і Грейт, захопивши ломи, кайло і ще якийсь інструмент, зникли в будинку.
Хетель поставив «опеля» на місце і поспішив за бібліотекарем.
Він розрахував час точно і з'явився в ресторані, коли Ціммер уже закінчував вечерю. Бібліотекар пожвавішав, побачивши його, і, здається, почав їсти швидше, але, поки не відклав серветку, так ні про що й не запитав. А Хетель не поспішав: повільно пив каву і базікав щось про циклони й цунамі, які зруйнували десь в Японії кілька селищ.
— Сподіваюсь, ви не з порожніми руками? — нарешті перервав його балаканину Ціммер.
— Я — солідний колекціонер, — удавано образився Хетель, — і ми домовились…
Бібліотекар підвівся.
— Ходімо ж.
— Куди? — злякався Хетель. — Посидьмо тут, гер Ціммер, я хочу пригостити вас. Кавою з коньяком. Чи ви не вживаєте?
— Я вже випив свою каву і ніколи не п'ю другої. — Ціммер не сідав, — Я не звик вирішувати справи в ресторані.
— Боже мій, які ж це справи? — зробив спробу віджартуватися Хетель. — Переглянути наклейки… — забув, як серйозно ставиться Ціммер до наліпок і, лише побачивши заперечливий жест бібліотекаря, поправився: — Звичайно, я з задоволенням відвідаю вас, та посидьте за компанію, а щоб вам не було нудно, прогляньте поки що це. — Витяг із портфеля папку з наклейками. — Тут є таке, що, клянусь, вам ще не потрапляло до рук.
Видно, бібліотекар завагався — надто вже сильна була спокуса. Затим поставив паличку, але відразу знову взяв її.
— З вашим серцем не можна пити стільки кави, — мовив. — І не в моїх правилах, гер Ренненкампф, затримуватися в ресторанах з будь-якого приводу. Чекаю на вас у себе вдома. Маю честь…
Кажуть, у таких випадках стискається серце чи холонуть руки. У Хетеля чомусь заболів живіт. Стара дохла шкапа цей Ціммер. Зараз він повернеться додому, може почути щось і зателефонує у поліцію. Швидко заховав папку до портфеля.
— Чекайте, гер Ціммер, заради вашої колекції я готовий назавжди відмовитися не тільки від коньяку, а й від кави.
Вони підуть разом, він спробує затримати бібліотекаря дорогою, в крайньому випадку перешкодить дзвонити в поліцію. Поліція — це кінець, це остаточна крапка, крапка тоді, коли залишилося так небагато.
Хетель спробував зупиняти старого біля магазинних вітрин, але Ціммер чи затявся, чи справді був рабом звички: йшов, спираючись на ціпок, не роздивляючись довкола, прямий і бундючний, наче не якийсь паршивий бібліотекар, а принаймні міністр чи якась інша віденська цяця.
— Куди ви так поспішаєте? — Хетель нарешті підвищив голос.
Це прозвучало грубо, як окрик.
Бібліотекар здивовано зупинився, та одразу полагіднішав.
— Я забув про ваше серце, пробачте.
Тепер він ішов повільно, ладнаючись до Хетеля, але що можна було виграти на цьому? Хвилину, дві, це, зрештою, не мало значення…
У Хетеля по-справжньому підгиналися ноги, тремтіли коліна, не тому, що він боявся, а від злості й розгубленості — не знав, що вчинити і що трапиться зараз: найгірше, коли не можеш передбачати наступні два кроки…
Так вони дійшли до брами, і Ціммер відчинив її. Хетель ішов коридором, навмисно тупочучи ногами, і прислухався. Чи то кроки його заглушали все навколо, чи там, унизу, вже розбили тайник — тиша і тільки відлуння від кроків по кам'яній підлозі. Згадав: у Ціммера в кімнаті лежить килим, якщо зачинити двері й голосно розмовляти, навряд чи старий телепень щось почує.
Бібліотекар поставив ціпок у кут, і Хетель одразу закидав його словами.
Чи має гер Ціммер кубинські наклейки, не старі, коли Гавана мало не вся складалася з готелів, таким гріш ціна, а як представлена в нього нова, кастрівська Куба; там зараз зовсім нові назви готелів, і, якщо гер Ціммер не має таких, то, будь ласка. Дістав коробочку з наклейками і говорив, говорив…
— Ось цей готель раніше називався «Імперіал» — Хетель вигадав це, бо залишалося ще п'ятнадцять хвилин i слід було дурити голову Ціммеру. Здається, ніколи в житті не балакав так швидко й голосно і не імпровізував так відчайдушно. — Так от, цей готель називався раніше «Імперіал», а тепер, бачите, називається «Гавана». Така гарна синя наклейка…
Колись він сам був у Гавані — чи не випадало геру Ціммеру подорожувати по тих краях? Дивовижно ласкаве й тепле море, пальми над самісіньким морем і апельсини визрівають узимку.
А скільки музики, жінок — білих і чорних, але однаково привабливих. Гер бібліотекар, певно, не захоплюється жінками, але там, на Кубі, він неодмінно змінив би свої погляди, о-о, там не можна не звертати увагу на жінок, бо це — сама поезія, а без поезії неможливе життя!
Може, гер Ціммер інакше дивиться на поезію?
Тепер, правда, поезією називають словесні витребеньки, нічого не варті словесні витребеньки, аби було більше галасу, а де звучання, ритм, якщо хочете, сентиментальна основа поезії?
Ціммер дивився на нього ошелешено, все поривався вставити хоча б слово, та Хетель не зупинявся, бо знав: зупиниться — і крапка; він вичерпається, і слова застряватимуть у нього в горлі. А тиша — це провал. Тепер він упевнився, що Ангель і Грейт ще не закінчили роботу, кілька разів чув глухі удари десь далеко внизу, певно, їх почув і Ціммер, бо морщився і навіть підняв руку, аби Хетель хоч на мить припинив базікання, але старий дурень не знав, що це базікання несе порятунок і йому: якщо Хетель зупиниться, проб'є остання година бібліотекаря — вони ніколи в житті не відмовляться од золота, замурованого в підвалі, а свідків не повинно бути. І їх не буде! І тому…
— Ось вам зразок новітньої поезії, гep бібліотекар:
Тут, де світить алюміній,
ти знайдеш мої сліди,
тут, де крила велетенські,
мов повалені хрести…
Як вам подобається цей алюміній? Чи не вважаєте ви…
— Цитьте! — раптом закричав бібліотекар, піднісши до його носа кулаки.
І Хетель справді замовк. Давно вже хотів замовкнути, нескінченні слова мучили, його самого навіть нудило від них — він замовк, прислухаючись, як і бібліотекар до тиші. Вони обоє ясно почули глухі удари у підвалі.
— Ви чуєте? — запитав Ціммер. — Що це може бути?
Хетель знизав плечима і зробив останню спробу врятувати — ні, не старого шкарбана, зрештою, наплювати на цього бовдура і йолопа, він сам підклав під себе міну, але ж поліція буде вдвічі беручкіша, розслідуючи вбивство, — і він заперечив:
— Вам почулося, колего. І ще прошу вас звернути увагу на цей зовні непримітний трикутник. Унікальний готель…
— Ви можете помовчати? — загорлав Ціммер. Обличчя в нього почервоніло, очі блищали, Хетель зрозумів, що йому вже не заговорити старого, і замовк.
Ціммер прислухався.
— Там хтось є! — мовив упевнено, вказуючи пальцем на підлогу. — Але всі мої співробітники пішли, отже; там чужі і треба повідомити поліцію. У нас зберігаються старовинні рукописи і першодруки, котрим нема ціни, і, можливо…
— Ну, що ви, колего, одразу турбувати поліцію, — заперечив Хетель. — По-моєму, вам почулося.
— Ні, ви послухайте.
Удари лунали виразно, та все ж Хетель і далі грав комедію, удаючи, що нічого не чує. Бібліотекар потягнувся до телефону, але Хетель перехопив його руку.
— Треба впевнитися, що там хтось є, — мовив повчально. — В поліції тільки посміються з вас.
— Так… — протягнув Ціммер. Нерішуче рушив до дверей, відчинив.
У цей час у підвалі припинили роботу, стояла мертва тиша.
— Я ж казав вам! — мовив Хетель, та саме цієї миті під підлогою знову почулися удари. Хетель мимовільно глянув на годинник: робота повинна б підходити до кінця, але зараз це вже не мало жодного значення.
Ціммер стояв на порозі і розгублено озирався на Хетеля. Заперечувати шум тепер не було рації, навпаки, слід заманити бібліотекаря до підвалу.
— Мусимо піти туди, колего, — підвівся Хетель, — там справді щось коїться.
— Але ж це можуть бути грабіжники… — боязко відступив Ціммер.
— Пусте! — якомога натуральніше засміявся Хетель. — Ви знаєте, який резонанс у цих замках? Можливо, десь по сусідству в підвалі провадять ремонтні роботи, а складається враження, що працюють у вас під ногами. Це досить поширене явище слухового обману, свого часу я трохи цікавився акустикою і знаю, що так буває.
Безапеляційний тон Хетеля заспокоїв старого, а коли гість попростував до сходів, що вели до книгосховища, Ціммер навіть пожартував:
— Я став зовсім полохливою сорокою, а це перша ознака, що час на звалище.
— Ну що ви, вам ще жити й жити… — Хетель пропустив бібліотекаря поперед себе.
Починалися круті сходи, Ціммер зупинився, намацуючи вимикач, і в цей час унизу, зовсім близько, блимнув промінь ліхтарика.
— Ви бачили? — прошепотів Ціммер.
— Нічого я не бачив, — засміявся Хетель зло. — У вас сьогодні галюцинації, шановний колего!
— Невже ви справді нічого не бачили?
У підвалі блимнуло ще й почувся тріск. Ціммер зробив крок назад, та Хетель заступив йому дорогу.
— Дозвольте! — старий наліг на Хетеля плечем. — Там щось відбувається, і я мушу подзвонити…
— Нікуди ти вже не подзвониш! — Хетель відштовхнув бібліотекаря, той заточився, та втримався на ногах.
— Це якесь непорозуміння!
— Старий дурень! — Хетеля охопила лють. — І треба ж було тобі совати свого брудного носа в наші справи!
— Дозвольте… — Бібліотекар почав про все здогадуватись, але ще не втратив надії. — Дозвольте мені пройти, і я…
— Ти вже не подзвониш у поліцію! — Хетель приловчився, щоб збити старого одним ударом, але той розгадав його намір, відхилився, простягнув довгі сухі руки і схопив Хетеля за барки.
— Негідник! — закричав пронизливо й тонко. Трусонув щосили, у Хетеля гойднулася голова і зіскочили окуляри. Інстинктивно відступив, окуляри хрумкнули під ногами. Розставив руки, аби загородити Ціммерові дорогу, і відразу намацав його — бібліотекар намагався прослизнути попід стіною.
— Ух, гад! — вилаявся Хетель, схопивши Ціммера за плече. Притиснув його до стіни, вдарив знизу в живіт, та бібліотекар оборонявся вперто, дряпався і кусався. Тоді Хетель зібрав усі сили і штовхнув старого ліворуч — туди, де починались круті сходи. Ціммер встиг схопитися за піджак Хетеля, але той ударив його ногою в пах і штовхнув ще раз — певно, бібліотекар падав спиною і вдарився головою об кам'яну приступку, бо не встиг навіть крикнути: лише глухий стукіт — і тиша.
Хетель бачив тільки мерехтіння світла внизу і тіні.
— Франц, — гукнув, — це я! Довелося прибрати стару мавпу, вона повернулася раніше й викрила вас!
Затанцював промінь кишенькового ліхтарика. Внизу тихо вилаялись.
— Усе одно не встигли б укластися в годину, — відповів Ангель, — так чи так мусили б щось робити. Спускайтесь сюди.
— Але я майже нічого не бачу, — поскаржився Хетель. — Він зірвав з мене окуляри.
Зовсім близько почулися важкі кроки, і Грейт мовив буркотливо:
— Здається, ви позбавили його життя, Вольфганг. Серце не б'ється…
— Знайдіть мої окуляри! — несподівано охижів Хетель. — І не співчувайте мені, буцімто ви не радієте, що я розв'язав вам руки!
— Так, у вас не було іншого виходу, — ствердив Грейт.
— У нас! — раптом заверещав Хетель. — Розумієте — у нас, і вам не вдасться перекласти вину за вбивство тільки на мене!
— Спокійно! — трусонув його за плече Ангель. — Ви ж не жінка, Вольфганг, і потрапляли не в такі ситуації, а, слава богу…
— Правда, — нараз зовсім спокійно відповів Хетель. — Ваша правда, Франц. Ви знайшли окуляри?
Раптовий перехід від істерики до розсудливості вразив Грейта, але він одразу збагнув, що так і повинно було статися — Штайнбауер навряд чи зробив би цербером есесівських скарбів людину легкодуху.
— Від ваших окулярів лишилася сама оправа, — повідомив Ангель.
— Цього мені тільки бракувало, — буркнув Хетель, — та біс з ними. Як у вас справи?
— Штайнбауер попрацював гарно. Цей тайник треба було б рвати динамітом, — поскаржився Ангель. — З нас уже зійшло сім потів, і єдина користь від смерті бібліотекаря, що можна хоч трохи перепочити.
— Допоможіть мені прибрати труп, — наказав Грейт, і Ангель задріботів східцями вниз. — Кладіть його сюди, збоку, щоб не заважав виносити контейнери. І обдивіться, чи нема крові.
— Яке це має значення?
— Спробуємо навести поліцію на фальшивий слід. Адже ж бібліотекар сам міг знайти тайник, витягти золото й накивати п'ятами.
— Чудова ідея, Кларенс! — зрадів Ангель. — Труп ми десь пристроїмо, мусимо тільки зробити безлад у бібліотекаревій кімнаті, забрати деякі речі. Але звідки поліція знатиме, що в тайнику було золото?
— Не все одно — золото чи щось інше? Тайник є тайник, в ньому не ховають консервні банки. Тепер до роботи, панове. І прошу — жодних слідів. Працювати в рукавичках і обережно. Ви, Вольфганг, відтягуватимете уламки цегли й бетону.
Хетель обережно спустився сходами.
— Невже не можна було причинити двері, — вказав на світло, що падало в коридор з кімнати.
— Підняти мостини можна було тільки з боку дверей, — пояснив Ангель. — Довелося відчинити їх. Але ж ми не знали, що ви повернетесь так рано.
— У старого якийсь біс вселився. Та ну його під три чорти! — відмахнувся Хетель. — Не гаятимемо часу!
Вони попрацювали ще з годину, поки добралися до контейнерів. Б'ючи ломом, Грейт поминав недобрим словом Штайнбауера — так було легше працювати. На-решті він зловчився і, підклавши лом під свинцевий ящик, підважив. Ангель і Хетель ухопилися за контейнер і поставили на-попа.
— Ну-бо, стара гвардіє, — наказав Грейт, — я беру спереду, а ви вдвох ззаду. Подужаєте?
«Стара гвардія» подужала через силу, правда, на вузьких сходах було незручно і кілька разів зупинялись, та все ж, зрештою, обережно поклали контейнер біля вхідної брами.