— Спочатку перетягнемо все сюди, — наказав Грейт, який непомітно взяв на себе роль розпорядника, — потім підженемо машину і одразу повантажимось. Я з Вольфгангом піду по труп, а ви, Франц, наведіть «порядок» у квартирі. Тільки обережно, не залишайте відбитків пальців. І взагалі, щоб усе було природно…
Ангель не заперечував: справді, Грейтові прийшла непогана ідея — поліція мусить, хоча б попервах, попасти на цей гачок.
Почав з обстеження письмового столу Ціммера. Приємно мати справу з акуратною людиною — в шухлядах ідеальний порядок: окремо документи, гроші, листи… Побіжно переглянув листування — старий мав справу тільки з лабелістами. Подумав: навряд чи людина, знайшовши скарб, думатиме про цей мотлох? Гроші й документи забрав, витяг з комода випрасувані сорочки й білизну, зняв з вішалки плащ і капелюх. Подумав трохи і відчинив шафу, де зберігалися наклейки. Співробітники, знаючи діла цього старого і побачивши, що нема частини колекції, свідчитимуть, що саме бібліотекар пограбував тайник і втік: справді, хто із злодіїв спокуситься на такий мотлох? Відібрав з ящичків наліпки, запхавши їх у портфель Ціммера, — до речі, буде гарний подарунок синові…
Ангель залишився задоволений справою рук своїх і вийшов у коридор. Грейт із Хетелем тягли контейнер, і Вольфганг лаявся крізь зуби, проклинаючи недалекоглядних колег своїх, котрі не здогадались упаковувати золото в ящики принаймні вдвоє менші. Ангель підхопив край контейнера — втрьох вони швидко донесли його до дверей.
Коли Грейт, обережно відімкнувши браму, визирнув на вулицю, була глупа ніч. Сіяв дрібний дощ, і в цій частині міста, не вельми-то й людній удень, ані душі. Кларенс пропустив Ангеля, вислизнув за ним сам.
— Поставите машину впритул, — показав, як треба ставити, — колесами на тротуар, аби лише відчинилися дверцята.
Ангель кивнув.
Грейт, трохи хитаючись, немов підпилий перехожий, пройшов до рогу, визирнув. Нікого. Що ж, в цьому районі — ні барів, ні пивних, суцільні музейні хащі, і може випадково трапитися лише якась пара закоханих чи невгамовний турист. Та навіть закохані навряд чи блукатимуть під дощем.
Мотор «опеля» загарчав за спиною, і Грейт попід будинком перебіг назад до бібліотечної брами.
— Перелізьте на заднє сидіння, — наказав пошепки, — я сам вантажитиму контейнери, ви прийматимете їх.
Він підняв стокілограмовий ящик, мов лялечку, обійняв його і навіть підкинув трохи. Сам подумав: «Мов лялечку», — і пригадав, як Ангель сказав колись, що вони самі — «веселі лялечки». Ні, тепер уже не веселі, а «золоті лялечки», лялечки з щирого золота, а це трапляється не так уже й часто, щоб людина мала золота більше, ніж важить сама.
Ця думка розвеселила й надала сили — поклав контейнер у машину справді, як лялечку, шепнувши Ангелю:
— Я сам тут упораюсь. Підженіть «фольксваген» і дивіться, щоб нікого не було. В разі чого, кашляніть.
Поки Ангель ставив впритул до «опеля» маленький «фольксваген», Грейт устиг завантажити в передню машину чотири ящики.
— Один — у «фольксваген», — сказав.
Ангель хотів заперечити, та, зустрівшись очима з полковником, осікся. Справді, чому в його машину лише золото, а Грейтові труп?
— Подивіться, — Кларенс мотнув головою праворуч, — чи нема там когось. Не вистачало, аби побачили…
Ангель сягнистою ходою сковзнув попід будинком, не звертаючи уваги на дощові патьоки, що лилися з даху. Визирнув за ріг і махнув заспокійливо рукою.
Грейт засунув тіло старого поміж переднім і заднім сидінням, прикрив плащем і лише тоді дозволив Хетелеві залізти у «фольксваген». Замикаючи браму, згадував — чи все зроблено там, усередині, і чи випадково не забули чого? Розумів: коли й згадає про якийсь недогляд, навряд чи вертатиметься — ним уже оволоділо прагнення, притаманне, мабуть, усім злочинцям і відоме у карному світі під назвою «рвати кігті», прагнення якомога швидше залишити місце злочину.
Подав сигнал Ангелю і сів за кермо «фольксвагена».
Вони вже проминули перші квартали центру, а Грейт усе згадував, чи не схибили десь. Він сам затер усі сліди, зібрав інструмент, роздивився на сходах, чи нема крові. І в кімнаті Ангель зробив гарно — легкий безлад, викликаний нагальним від'їздом: брудна сорочка на спинці крісла, розкидане взуття та поспіхом забуті чисті шкарпетки…
Так, усе чудово, навряд чи може бути краще в їхньому становищі. Тепер лише позбутися трупа…
Як і домовлялися, за містом він просигналив фарами «опелю» і обігнав його. Тепер Ангель повинен був їхати за «фольксвагеном»: Хетель знав прекрасне місце — глибоке озеро за півкілометра від дороги, круті береги, і якщо вони не знайдуть каменя, котрий можна прив'язати до ніг Ціммера, то можна буде розбити один контейнер. Свинцевий ящик — достатня вага, щоб навічно втримати старого телепня на дні.
Перепитав у Хетеля:
— То, кажете, третій поворот праворуч? Зараз ми під'їжджаємо до нього. Відразу починається гай, це тут? — Діставши ствердну відповідь, лайнувся — Чорт, знаєте ж, що нічого не варті без окулярів, бережіть їх! Наступного разу й голову загубите, а замовити її — трохи важче.
… Весь наступний день відсипалися. Після обіду розбудив їх слуга Хетеля, який приніс вечірні газети.
— Цікаво, — схопив усі разом Ангель, — зараз ми дізнаємось, що пише преса.
— Читайте вголос. — Грейт задер ноги на спинку ліжка. — Налийте мені півсклянки віскі, не маю задоволення від газет без спиртного. І розбавте трохи содовою. Вистачить, дякую.
Як і слід було чекати, вечірні газети присвятили загадковій події в архієпіскопському замку перші сторінки.
— Таємниче зникнення охоронця древніх манускриптів, — з задоволенням прочитав Ангель. І прокоментував: — Ви молодчина, Кларенс, усе йде так, як ви й передбачали. Вони пишуть, що бібліотекар пограбував тайник і з групою спільників вивіз цінності.
— Чому з групою спільників? — не зрозумів Хетель. — Ми не залишили слідів.
— Я дивуюсь вашій тупості, Вольфганг, — віскі вдарило Грейтові в голову, та й після ночі, коли довелося грати першу скрипку, тримався зверхньо. — Навіть ви, а ви для мене, пробачте, не еталон мужчини, легко впорались з цим хирлявим типом — Ціммером. Ми з Францом працювали дві години, щоб розбити тайник. Бібліотекареві знадобилося б кілька днів, і я не знаю, чи впорався б. Поліцейські та журналісти одразу збагнули, що до чого.
— Есесівський скарб у книгосховищі, — читав далі Ангель.
— І звідки вони знають, що есесівський? — невдоволено поморщився Хетель.
— Не вдавайте дурне теля! — зареготав Грейт. — То про що вони пишуть?
Ангель швидко передивився замітки.
— Поліція поки що відмовилася зробити остаточний висновок. Усі вважають, що Ціммер, протягом багатьох років працюючи в книгосховищі, щось рознюхав і ночами шукав скарби. Потім змовився з кимось, розбив тайник і зник у невідомому напрямку.
Хетель полегшено зітхнув.
— Нехай шукають Ціммера.
— І допоможе їм бог! — скривив губи у посмішці Ангель.
* * *
— Цікаві новини, гер комісар!
Бонне підняв очі від паперів. Кноль стояв на порозі і усміхався. Інспектор рідко всміхався, і ця усмішка справді віщувала щось незвичайне.
Комісар одсунув папку.
— У вас такий вигляд, наче знайшли скарб.
— Не я, а інші, — уточнив Кноль, — І я дивуюся вашій проникливості. Ви наказали інформувати вас про всі чутки й факти, пов'язані з можливими пошуками есесівських скарбів. Дозвольте доповісти: годину тому в підвалах замка зальцбурзького архієпіскопа знайдено розкритий уночі тайник.
— Ідемо! — Бонне потягнувся за капелюхом. — Сподіваюсь, сторонніх туди не допустили?
— Поліцейський інспектор чекає на нас. Правда, його атакують журналісти, та він знає свою оправу.
Бонне насунув капелюх на лоб.
— Мені не хотілося б, щоб моє фото з'явилося в газетах, — пояснив. — І прізвище. Я — експерт і все.
Ще здалеку вони побачили натовп біля бібліотечної брами. На щастя, йшов дощ, і Бонне підняв комір плаща, загороджуючись від фотоспалахів. Один з найнахабніших репортерів спробував прослизнути до приміщення між ним і Кнолем, та поліцейський в останній момент витяг його за комір.
У кімнаті Ціммера на них чекала енергійного вигляду людина.
— Інспектор кримінальної поліції Барц, — відрекомендував його Кноль.
Інспектор не любив марнувати час.
— Годину тому нам подзвонив один із співробітників бібліотеки, — почав складати рапорт. — Щодня рівно о восьмій хранитель рукописів і першодруків Ціммер відчиняв їм двері, та цього ранку вони знайшли браму замкнутою. Почали грюкати, але дарма. Через двадцять хвилин подзвонили нам. Довелося зламати замок. В одній з підвальних кімнат замка ми знайшли розкритий тайник, обладнаний під підлогою. В кімнаті бібліотекаря сліди поспішного від'їзду. Помічник Ціммера гер Шварц — він чекає в сусідній кімнаті, — свідчить, що його шеф був людина надзвичайно пунктуальна і акуратна, навіть до педантичності. З усього цього можна зробити висновок, що Ціммер, який працював тут уже багато років, знайшов тайник, увійшов з кимось у злочинну змову — один він за ніч не міг розбити тайник — і вивіз те, що було замуровано в підвалі.
Бонне подякував інспекторові. Попросив:
— Покажіть мені, будь ласка, все це.
Вони спустились у підвал, і комісар довго стояв на порозі кімнати, розглядаючи розбиту підлогу.
— Відбитки пальців? — запитав у інспектора Барца.
— Тут не знайдено. Ми вже обстежили кімнату бібліотекаря, і все, що знайшли, відправили до лабораторії.
Комісар кивнув і боком прослизнув до кімнати. Присів над розбитою підлогою, покликав Кноля. Підняв уламок цементу, що валявся поруч, показав на слід від контейнера.
— Все було зроблено із знанням справи. Свинцеві контейнери закладені цеглою і залиті цементом. Над усім цим звичайна дерев'яна підлога. Сто років шукай — не знайдеш.
— Але ж знайшли, — заперечив Кноль.
Бонне промимрив у відповідь щось невиразне. Витяг складаний метр, почав міряти слід від контейнера.
— Визначаєте розмір ящиків? — здогадався Кноль.
— На моєму місці ви б зробили те ж саме, — задоволено похитав головою Бонне. Він довго лазив по підлозі, розглядаючи мало не кожен уламок цегли. Нарешті струсив порох із брюк, констатував:
— Тепер мені хотілось би оглянути коридор. — Попросив інспектора Барца: — Там темнувато, чи не могли б ви посилити освітлення?
— Хвилинку, — відповів той. — Маємо рефлектори.
— Тільки обережно, — заблагав Бонне, — не затопчіть слідів!
— Мої люди знають справу! — кинув інспектор з гідністю.
Через кілька хвилин у коридорі спалахнули рефлектори. Бонне уважно, метр за метром, розглядав підлогу й стіни, мало не повзаючи по кам'яних плитах. Кілька разів задоволено хмикав. На сходах щось привернуло його увагу. Попросив спрямувати туди промінь, став на коліна і ледь не обнюхав камінь. Витяг ніж, щось акуратно зняв із приступки і загорнув у папірець. Піднявшись сходами, знову присів і почав збирати якесь сміття на долоню, підсвистуючи од задоволення. Загорнув знайдене у папірець, попросив Кноля:
— Запитайте в того… ну, помічника Ціммера, чи не носив його шеф окуляри?
Інспектор повернувся, коли Бонне, стоячи на колінах, розглядав підлогу.
— Каже, що Ціммер мав чудовий зір.
— Ага… — Бонне буцімто пропустив це повідомлення повз вуха. — Гляньте-но сюди, інспекторе.
Кноль опустився на коліна.
— Сліди металу… — помацав пальцем, — свинцю. Від ящика?
— Так, — Бонне тихо засміявся, — від ящика із золотом.
— Ви вважаєте, що в тайнику було золото?
— Упевнений. Можливо, платина. Але я читав, що есесівці вивозили до «Альпійської фортеці» золото у злитках.
— У свинцевих контейнерах могли бути папери… важливі документи чи фальшиві гроші… Вони це також вивозили.
— Ну, який би дурень замуровував фальшиві гроші!
— А документи?
— Ми знаємо з вами розмір ящиків, котрі зберігалися у тайнику. Коли б у них були папери, навіть старий бібліотекар без особливого напруження дотягнув би їх до виходу. Я обстежив підлогу. Вона вся у свинцевих плямах. Вони ставили ящики й перепочивали. Отже…
— Контейнери дуже важкі?
— В них було золото. Жодний дурень не обладнував би тайник для ящиків із чавуном.
— Чекайте… — Кноль почав щось підраховувати, втупившись у стелю, беззвучно ворушив губами. Нарешті мовив: — Там було п'ять ящиків. Це ми встановили точно. Якщо відкинути вагу контейнерів, то кожен з них вміщав не менше, ніж по сто кілограмів золота.
— Отож, півтонни!
— Боже мій, — схопився за голову Кноль. — П'ятсот кілограмів золота! Приблизно сімнадцять мільйонів шилінгів!
— А тепер я хочу глянути на кімнату Ціммера, — не підтримав його ентузіазму комісар. — І поговорити з гером Шварцом.
Він примостився в кріслі поруч із помічником Ціммера, маленьким блідим чоловічком, запропонував йому сигарету, але той відмовився:
— Гер Ціммер сам не палив і не любив курців. А ця робота влаштовувала мене. Довелося кинути.
— Бачу, ви добре знаєте вдачу свого шефа. Розкажіть про його звички.
— Гер Ціммер жив лише роботою і вимагав цього від нас. Людина сувора, але справедлива. Він був закоханий у старовинні рукописи і міг годинами переглядати якийсь манускрипт. Мало коли бував у місті, відвідував лише тричі на добу «Райський куточок». Це — ресторан, зовсім поруч.
— До нього хтось приходив? Родичі, приятелі?
— Гер Ціммер не мав ані родичів, ані приятелів, це вам підтвердить кожен, хто працював із ним.
— Захоплення?
— Хіба що лабелістика.
— Що це таке?
— Колекціювання готелевих наклейок. Гер Ціммер казав, що він один із найвідоміших лабелістів світу.
— Де ж ця колекція? — озирнувся комісар на інспектора Барца.
Той кивнув на шафу, вмонтовану в стіну.
— Ми обстежили її, — пояснив. — Ціммер переглядав колекцію перед тим, як зникнути. Забрав з собою, судячи з опису, значну частину цього мотлоху.
Бонне відчинив шафу.
Десятки невеличких ящичків: сувора класифікація — континенти, країни. І каталог. Георг Ціммер і справді був педант: кожна наклейка — країна, місто, назва готелю — записана у друкарським способом виготовлену книгу. Почерк у Ціммера дрібний, акуратний, літери виписані чітко, каліграфічно.
Комісар заглибився в каталог, іноді звіряючи записи з наявністю наклейок у коробочках. Ця робота, певно, сподобалася йому, бо навіть присунув стілець і зазирнув на верхню полицю шафи. Неначе забув і про Кноля, і про інспектора Барца. Останній спостерігав за комісаром з поблажливою посмішкою — так батьки дивляться на дитину, що пустує, — нарешті все ж не витримав:
— Пане комісар, — запитав з ледь прихованою іронією, — випадково не цей… як його… — клацнув пальцями, — лабеліст?
— Ні, — відповів Бонне, не озираючись. — Ні, шановний інспекторе, я не колекціоную наклейки і взагалі нічого не колекціоную, але звик з повагою ставитися до чужих дивацтв, бо волію мати справу з диваками. Вони завжди дають криміналістові значно більше, ніж люди, які нічим не захоплюються. Дивака я бачу на від стані — і його портрет, і його звички, і, якщо хочете його спосіб мислення. А що ще потрібно криміналістові?
Виголосивши цю довгу тираду, Бонне зістрибнув Ь стільця, зиркнув на Барца з докором, буцімто дивувався з його нецікавості.
Та інспектор не здався.
— Про що ж розповіли вам наклейки?
Бонне розвів руками:
— Важко сказати, інспекторе, я ніколи не роблю поспішних висновків.
— Але ваш досвід, міг би бути корисний для слідства.
— Ну що ви, інспекторе, ви провели все бездоганно, і ваша версія, що Ціммер розкрив тайник і зник разом із спільниками, заслуговує на увагу.
— Іншої не може бути! — самовпевнено заявив інспектор.
— Е-е… завжди щось буває… — почав комісар, та замовк, наче сам обірвав себе. — У мене нема підстав висувати щось інше.