— За цей час ми встигнемо зробити лише кілометрів сорок. Потім поліція перекриє дороги і кінець, — зауважив Грейт.
— Ми ще встигнемо обговорити, як діяти. — Хетель постукав нігтем вказівного пальця по годиннику. — Через шість хвилин я повинен дати відповідь.
— Не відповідь, а чек на три мільйони, — уточнив Грейт. — У вас є рахунок в банку — виписуйте… — Почім порахуємось…
Та Хетель був ділова людина.
— Для чого ж потім? Хіба у вас нема рахунків? Кожен із вас дасть мені чеки — еквівалентно у фунтах чи доларах, — я не заперечуватиму і проти франків, панове! — на ті банки, де у вас є вклади. Хе-хе… Я ж знаю, що фальшивих чеків ви не тримаєте… Бо нам до всіх наших гріхів тільки не вистачає звинувачення у виготовленні фальшивих паперів…
Грейт поморщився, але витягнув чекову книжку.
— Мільйон шилінгів, — поворушив губами, — це буде в доларах…
— Чому лише мільйон? — аж підскочив Хетель. — Я не знаю, як ви умовились із Штайнбауером, але моя частка, певно, значно менша від ваших. Тож я плачу п'ятсот тисяч. Ви — по мільйону двісті п'ятдесят.
Ангель втупився у нього злими очима.
— Ми не вбивали, Хетель! — просичав. — І, якщо нас заарештують, спробуємо довести це… Кожен платить по мільйону…
Хетель помахав пальцем під самісіньким його носом. Мовив злорадно:
— Якщо нас заарештують, то всі мої гріхи потьмяніють у порівнянні з вашими. І ви це знаєте самі, Франц!..
Ангель увібрав голову в плечі.
— Ви вульгарний здирник, та біс з вами!
— Зважте ще на одну деталь, — мовив Хетель, скоса дивлячись, як Грейт завмер над чековою книжкою. — Зараз мені доведеться вивозити вас звідси, а ви самі підрахували, що півгодини — це не так уже й багато. Доведеться вживати деяких заходів, а що зробиш без грошей?
— Це справедливо. — Полковник виписав чек. — Ідіть і швидше повертайтесь, Вольфганг. — Коли Хетель пішов, з досадою мовив Ангелеві: — Фортуна щось почала відвертатися від нас… Вплутуємось то в одну, то в іншу історію!
— Але ж поки що ми щасливо виплутувались, — заперечив Ангель.
— Два-три дні нам треба переховуватись, — нахмурився Грейт, — поки прийде телеграма. В крайньому випадку, в горах перейдемо швейцарський кордон. Завжди можна домовитися з контрабандистами, аби заплатити їм…
— А золото? — уїдливо запитав Ангель.
— Звичайно, шкода золота, — погодився полковник, — але я ціную свободу трохи дорожче, ніж центнер найкоштовнішого металу.
— Подивимось, — невизначено відповів Ангель, про себе вирішивши, що лише в крайньому випадку розлучиться із зливками. Перший переляк у нього минув, і, як завжди буває в таких випадках, його страхи видавалися зараз перебільшеними.
Вони чекали на Хетеля, не виходячи з холу. Не снідали — зовсім не було апетиту, — майже не розмовляли — тільки палили сигарету за сигаретою, перекидаючись короткими репліками. Тепер усе залежало від Хетеля, вони не мали більше явок, а їхні іспанські паспорти не варті, певно, і ламаного шеляга. Тому, коли Вольфганг повернувся, Ангель запитав улесливо:
— Що нового, мій друже?
Хетель одразу помітив зміну тону, але тепер було не до того, щоб зводити рахунки.
— Усі наші телефони, крім одного, контролюються, — пояснив. — Та все ж я подзвонив з автомата до «Чорного дрозда». Фрау Вессель допоможе нам. А поки, — кивнув на контейнери, — звалені в кутку й накриті килимом, — це в грузовик! Чорним ходом! Аби з вулиці не помітили жодної метушні. Чорним ходом, панове, Петер уже поставив там грузовик…
— Але що може зробити фрау Вессель? — затривожився Ангель. — Адже в «Чорному дрозді» була поліція, і фрау Вессель наведе на нас агентів…
— Не хвилюйтеся, мій друже! — Хетель відплатив Ангелю його ж монетою. — Фрау Вессель обведе навколо пальця десяток агентів.
Вони швидко повантажили контейнери й накрили їх брезентом.
Хетель пішов інструктувати Петера. Ангель лежав на дивані, втупившись у стелю, а полковник походжав по кімнаті. Нерішуче зупинився біля бару й витяг пляшку, відкоркував і понюхав, та все ж поставив на місце. Чорт з ним, із джином, він сам собі не ворог і сьогодні повинен бути зовсім тверезим. Плюхнувся в крісло, поклавши ноги на журнальний столик. Тиша починала гнітити його — сказав, аби не мовчати:
— Звідси до Унтеркрімля кілометрів сто п'ятдесят… Від Унтеркрімля дванадцять кілометрів до штольні, завтра викопаємо контейнер, а післязавтра, дай боже, прийде телеграма. Цікаво, який літак прилетить за нами?
— Не все одно? Аби піднятися в повітря, — байдуже мовив Ангель.
— Ви профан у техніці, Франц, а мене хвилює, чи зможе він злетіти з вантажем у півтонни і з трьома чоловіками на борту?
— Чому трьома? Пілот, ми ж домовилися про це, матиме документи й залишиться тут, а літак піднімете ви.
— Я ж і кажу: три, — пояснив Грейт. — Я, ви і Хетель.
— Хетель може перейти кордон і так, — з досадою відмахнувся Ангель. — Ви про це не думайте.
Полковник здивовано обернувся до нього.
— Ну що ви… Коли буде хоча б найменша можливість, ми візьмемо його.
«Що з ним сперечатися, — подумав Ангель, — усе вирішиться на місці…»
— Звичайно, — погодився, — якщо буде найменша можливість…
Задзвонив телефон. Ангель аж підскочив на дивані.
— Швидше, Хетеля!.. — від нервового напруження він почав загикуватися. — Гу-укніть же… Кларенс…
Та Хетеля не треба було кликати. Вольфганг зняв трубку паралельного апарата. Він з'явився у дверях за кілька секунд:
— Швидше! — замахав руками. — Тепер кожна секунда на вагу золота.
… Грейт влаштувався так, що, лежачи в кузові під брезентом, через щілину спостерігав за дорогою. Бачив і сірий «мерседес», який ішов за ними мало не впритул, і інспектора, котрий обідрав їх сьогодні на три мільйони. Потім «мерседес» відстав, Грейт хотів на ходу перелізти в кабіну, та роздумав: Хетель неодмінно зменшить швидкість, і вони програють хвилину-дві. А кожна хвилина зараз справді важить дуже багато.
Хетель зрізав поворот, не зменшуючи швидкості. Полковник і сам полюбляв ризиковану їзду й похвалив Хетеля — нічого не скажеш, водій класний, відчуває автомобіль.
Кілометрів за чотири від роздоріжжя почався невеликий гайок. Раптом Хетель різко загальмував. Грейт затурбувався — чи не трапилось чого? — та його відкинуло під брезентову темряву, машину почало трясти на вибоях.
Грейт висунув голову. От воно що — Вольфганг звернув з дороги і їхав вузьким лісовим путівцем. Мало не одразу знову круто повернув і зупинився в густому чагарнику. -
Полковник відкинув брезент і побачив старенький обшарпаний пікап і фрау Вессель поруч із ним.
«Так от що задумав Хетель!..» — зрозумів.
— Радий бачити вас, фрау Вессель! — посміхнувся, вистрибуючи з грузовика. — Швидше, Франц!
Потягнув за кінець і скинув брезент на траву. Хетель про щось домовлявся з фрау Вессель. Полковник підійшов до них.
— Наскільки я зрозумів, ми скористаємось вашим пікапом, фрау?
— Так.
Грейт відкинув борт грузовика, підхопив контейнер.
— Залізьте туди, — кивнув Хетелю, — і допоможіть Францу. Підсовуйте ящики до мене!
Перевантажили контейнери за кілька хвилин. У маленькому кузові пікапа залишалося зовсім мало місця. Туди ліг Ангель, і Грейт знову накрив його та ящики брезентом. Сам сів з Хетелем у кабіну.
— Прощавайте, фрау Вессель!
Жінка сама підняла і защепила борт грузовика. Сіла за кермо і заднім ходом виїхала на шосе. Вона ще мала дев'ять хвилин — через дев'ять хвилин за жовтим вантажним «фіатом» полюватиме поліція…
Фрау Вессель доїхала до роздоріжжя і повернула в бік Зальцбурга. Через кілька кілометрів у невеличкому селищі звернула на тиху зелену вуличку, поставила машину в тупичку, роздивилася, чи нема нікого поблизу, і, дочекавшись, поки якийсь перехожий зник за рогом, замкнула «фіат» і пішла до автобусної зупинки.
* * *
У кімнаті стояла така тиша, що чути було, як билася у вікно муха.
Кноль не міг відвести погляду від мухи — дурна, поруч відчинена кватирка, піднімися вище й лети собі. Подумав: а він сам? Чи не нагадує комаху, що заплуталась у павутинні? Тепер його обплутуватимуть усе більше й більше, поки остаточно не позбавлять волі, руху, нарешті самого бажання захищатися і навіть жити. Посміхнувся: до цього, певне, не дійде. Його не візьмуть голими руками, і в нього є життєва мета — Гертруда; заради неї він буде хитрий і слизький, він розірве павутиння, яким би міцним воно не було.
Бонне витлумачив посмішку інспектора по-своєму.
— Ви або злочинець, Кноль, або дурень. В останнє я не вірю, бо працював з вами. Залишається перше.
Кноль підняв долоню, і цей жест можна було б витлумачити або як прохання помилувати, або як намагання відсторонитись од комісара, зупинити його.
— Я помилився, комісаре, — мовив, дивлячись просто перед собою на ту ж муху. — Повірте, я помилився. Чи ви ніколи не помилялися?
— Я б повірив вам, Кноль, але дуже багато помилок і навіть незрозумілих, як на такого досвідченого працівника, як ви, вчинків.
Дізнавшись, що злочинцям неймовірним способом вдалося прорвати блокаду вілли Хетеля, Бонне разом із шефом поліції землі Зальцбург виїхав до Альт-Аусзее. Вони прибули туди після того, як Кноль остаточно загубив сліди Хетелевого грузовика. Бонне почав з'ясовувати — чому? Адже вони вели безпрограшну гру, яку» поліція веде вже не один десяток років, гру, де все розставлено по своїх місцях, де все відомо наперед і в якій поліцейський програш або виключається зовсім, або зведений до мізерної частки процента. В усякому разі, комісар за всю свою практику не пам'ятав, щоб поліція у таких випадках зазнавала поразки.
Телефонний дзвінок з Альт-Аусзее і приголомшив, і розлютив його одночасно; Бонне зв'язався з шефом поліції, і через кілька хвилин поліцейський лімузин на. великій швидкості віз їх на місце пригоди.
Бонне картав себе: як міг він піддатися на умовляння Кноля і залишитись у Зальцбурзі? Хоча аргументи інспектора були переконливі, комісар сам зрозумів, що залишатися йому у такому маленькому містечку, де все видно, як на долоні, не дуже розумно. Адже злочинці могли знати його в обличчя (хто відає, може, тому їм і вдалося обвести комісара навколо пальця в Танжері?), випадково побачити і накивати п'ятами.
Але ж Кноль! Бонне встиг переконатись, що інспектор — розумна й передбачлива людина, якій можна довіряти. Ось і довірив на свою голову…
З рапорту Кноля виходило, що втеча злочинців стала можливою тільки через фатальний збіг обставин! інспектор підмінив двох поліцейських, котрі пішли обідати, саме в цей час злочинці виїхали на грузовику, він почав переслідувати їх, але клятий цвях… Зрештою, ніхто не застрахований од того, що в його автомобілі спустить балон!
Комісар запропонував шефу поліції допитати поліцейських, що вели спостереження за віллою і школою.
І тут з'ясувалися обставини, які примусили Бонне подивитися на справу зовсім іншими очима.
Перша: інспектор Кноль уранці снідав у кав'ярні, в яку заходив Хетель. Потім злочинець повернувся додому, але скоро знову вийшов у місто. За кілька хвилин до цього Кноль зняв із поста агента, котрий вів спостереження за головним виходом з вілли.
Комісар запитав інспектора, чому він так вчинив і чи не логічніше було йому самому зв'язатися з постом біля школи?
Кноль визнав, що припустився помилки. Тепер він розуміє, що йому самому слід було переговорити з агентами, які чергували біля школи.
— Про що ви розмовляли з Хетелем у кав'ярні? — запитав раптом Бонне.
Кноль лише знизав плечима. Тут, у цьому містечку три кав'ярні, він завітав до найближчої — мусить же навіть і поліцейський інспектор снідати! — на той час туди зайшов і Хетель. Але ж хазяїн кав'ярні може посвідчити, що він, Кноль, не перемовився із злочинцем ані словом.
Комісар не заперечував: так, Хетель попросив чашечку кави й сигарети. Таких сигарет у кав'ярні не було, і хазяїн, аби догодити поважному відвідувачеві, побіг по них. Таким чином, деякий час інспектор і Хетель перебували в кав'ярні наодинці. Чи не вважає сам інспектор Кноль цю ситуацію підозрілою?
Кноль погодився. На місці комісара він міркував би так само. І взагалі, цей день для нього, інспектора, — суцільний ланцюг якихось злощасних збігів обставин. Зрозуміло, що якась тінь падає на нього, але нехай комісар і шановний шеф поліції землі Зальцбург зрозуміють: він зробив усе, щоб виявити і затримати злочинців, і не його вина, що їм удалося втекти.
Комісар обернувся до Кноля, мовив жорстоко:
— Можете ображатися, але я повинен сказати: ви, Кноль, пройдисвіт! Правда, розумний пройдисвіт, але це ще гірше.
— Я відстороняю вас від виконання обов'язків, — втрутився шеф поліції. — Їдьте до Зальцбурга і чекайте там на мої розпорядження.
Інспектор виструнчився і, чітко повернувшись, вийшов із кімнати.
Шеф поліції упевнено сказав:
— Він змовився з Хетелем і одержав від нього не одну сотню тисяч. Але довести це буде важко.
— Якщо ми не затримаємо злочинців, — зауважив. Бонне. — Тоді нема свідків…
— Вони не свідчитимуть проти нього в будь-якому випадку, — з досадою відповів шеф. — Як правило, злочинці не виказують поліцейських, котрі допомагають їм.
— Е-е, всяке буває, — заперечив Бонне. — А втім, це ваша справа, і я не хочу сушити нею собі голову. Якщо Ангелю і Грейту ще раз удасться ошукати мене, я зроблюсь або фаталістом, або піду у відставку. Мені потрібен здібний помічник — кого б ви могли порекомендувати?
— Сержанта Грейзля. Молодий, але тямущий.
— Ага, — згадав Бонне, — це такий білявий і трохи кирпатий. Чомусь і мені він впав в око.
Шеф Поліції поїхав до Зальцбурга, а Бонне довго; лежав на вузькому готелевому ліжку, розмірковуючи.;
Тепер у них лишилася тільки одна ланка ланцюга — телеграма, яка повинна надійти на пошту в Блю-Альм.
Але чи не попередив злочинців Кноль? Те, що інспектор змовився з ними, не викликало в Бонне жодних сумнівів. Не пройшли повз його увагу і ледь помітні іронічні нотки у відповідях Кноля. Мовляв, ми обоє тямущі люди, і бачимо один одного наскрізь, але ж комісар повинен розуміти, що жоден суд не доведе вини інспектора, є лише побічні докази, так би мовити, натяки на злочин, а він, Кноль, плювати хотів на натяки…
Цікаво, подумав комісар, скільки ж узяв Кноль? Певно, багато: знав, що в поліції йому не втриматись надто вже великий скандал виникне, — і забезпечив собі безбідне існування.
Та біс з ним, з інспектором…
Бонне спробував зосередитися. Про що ж він думав? Ага, чи попередив Кноль злочинців, що поліція цікавитиметься телеграмою, котра має прийти в сусіднє містечко на ім'я слуги Хетеля? Якщо попередив, то й це кільце ланцюга втрачено. Правда, залежно від того, чого чекають злочинці від телеграми. Комісар здогадувався, що йтиметься про вивезення золота за кордон. Але ж в Ангеля та Грейта може бути і запасний варіант…
Так нічого й не вирішивши, Бонне вийшов на вулицю.
В барі біля готелю ще було людно. Грала піанола. Комісар сів біля стойки і один за одним випив два келихи коньяку. Але нітрохи не сп'янів. Подумав і випив ще один. Зробилося тепліше, і перспективи вже не видавалися такими сумними.
Вийшов з бару, постояв трохи на свіжому повітрі й пішов спати.
* * *
За Унтеркрїмлем, невеличким гірським, містом, Хетель з'їхав з асфальтованого шосе на звичайний кам'янистий путівець. Зупинив пікап поблизу струмочка, що збігав крутим схилом. Довго пив холодну джерельну воду, сьорбаючи просто із струмочка, і мружився від задоволення. Напившись, сів на порослу мохом кам'яну брилу, мовив весело:
— Можете дякувати богові! Сюди не соває носа жодний поліцейський.
Ангель визирнув з-під брезента, роздивлявся недовірливо. Навколо гірські схили, немов земля сколихнулася величезними хвилями і раптово застигла. Десь далеко в долині, на самісінькому обрії, червоніють дахи Унтеркрімля, вище — сіра смужка шосе, по якій повзуть автомобілі, а тут — небо й зелені схили, жебонить вода у струмочку і співають птахи. Ангель розчулився: життя, виявляється, триває, а вони не помічають його красот у гонитві за житейськими благами!