Грейт занурив голову в холодну воду, чмихав і відпльовувався, вмиваючись. Змивши дорожній пил, обтерся хусточкою, запитав:
— Фрау Вессель не залишила десь пакунка з бутербродами? Зараз я з'їв би слона…
Тепер усі згадали, що фактично навіть не снідали. Але в пікапі не було ані крихти їстівного — заспішили, аби скоріше знайти де-небудь притулок. Їхали повільно, розглядаючись навколо.
Люди селилися тут рідко — невеличкі хутірці острівцями розкидані в зеленому морі. А путівець в'юнився між схилами, забираючи ще вище, здавалось, уже нічого не буде, крім неба і кам'яних брил, але й там жили люди — за поворотом близько від дороги стояв акуратний цегляний котедж із мансардою, і з комина підіймався в небо дим.
Хетель зупинив машину.
— Я піду на розвідку. Ви — диваки-туристи, я вожу вас, вам набридли мотелі й кемпінги, хочете екзотики и самотності…
— Ідіть, Вольфганг, — пожартував Грейт, — і не забудьте одразу домовитися про печеню. Більше картоплі й м'яса, можна, правда, і яєчню. Зрештою, все, що завгодно, крім трави…
Хетель, не дослухавши полковника, рушив до садиби. Грейт, вийшовши з кабіни, сперся на крило, запитав Ангеля:
— Вам не розтрусило кишок? Дорога така, що я головою мало не пробив стелю цієї лайби.
Ангель не відповів. Розглядав котедж. Нарешті виніс присуд:
— Тут нам було б непогано. Місце пустинне і всього десяток кілометрів до Унтеркрімля.
Полковник витяг із бумажника карту.
— І лише чотири кілометри до штольні…
— Щось Хетеля не видно, — захвилювався Ангель. — Може, нікого нема і він розшукує хазяїв?
— А дим?
— Ваша правда. Мабуть, Вольфганг домовляється.
Хетель вийшов з котеджу через кілька хвилин.
Грейт намагався з його вигляду догадатися, чи п спіймав він облизня, та Вольфганг нічим не виказував ані розчарування, ані задоволення: йшов, втупившись у стежку, буцімто вона пролягала над урвищем. Перестрибнув кювет, блиснув окулярами.
— Домовився, — сказав коротко.
У полковника одлягло від серця. І все ж перемогла обережність:
— Хто там живе?
Хетель, сідаючи за кермо, пояснив:
— Самотня жінка зі старим батьком. Недавно в неї помер чоловік. Мак сина, який вчиться десь там, — кивнув на долину, — і зрідка навідує їх. Я зняв дві кімнаті: мансарди. Нічого, чистенькі…
Хазяйка чекала на них біля відчинених воріт. Огрядна, повновида жінка років під п'ятдесят, дивиться привітно і осміхається.
Грейтові вона сподобалася. Подумав, що хазяйка котеджу має лагідну вдачу — з нею буде легко домовитися. Вистрибнув із машини, допоміг їй причинити ворота. Поцікавився:
— Як з обідом, фрау?..
— Шварцвеллер, — відрекомендувалася жінка. — Але ж я не розраховувала на гостей…
— Якщо у вас знайдеться півтора десятка яєць і шматок грудинки, — заявив Грейт з ентузіазмом, — то ми будемо врятовані!
— Звичайно, знайдеться. Маю ще сир, ковбасу й молоко.
— А шнапс?
— О-о!.. — розвела руками хазяйка. — Ми не п'ємо. Є лише почата пляшка спирту.
— Згодиться, — милостиво схвалив Грейт. Озирнувся на товаришів — Фрау Шварцвеллер почастує нас чудовим обідом. Забирайте валізи, Франц, і підемо влаштовуватись.
Та Ангель не зрушив з місця. Стояв, спершись на машину. Поплескав по накритих брезентом контейнерах:
— Спочатку…
— Плюньте, — заявив полковник категорично, — нічого не станеться.
Ангель затявся.
— У нас тут невеличкий вантаж, — пояснив хазяйці, — і мені хотілося б…
— Закотіть машину в сарай, — здогадалася та. — Треба лише розчистити місце. Я зараз.
— Ми самі, — зупинив її Грейт. — А ви краще подбайте про обід.
Фрау Шварцвеллер пішла до покоїв. Хетель відчинив сарай.
— Це просто здорово, — потер руки, — я хвилювався, що хтось може побачити пікап…
— Бог нам допоміг! — солодко мовив Ангель.
— Коли б не три мільйони шилінгів, — зареготав Грейт, — дідька лисого вам допомогли б усі боги світу!
Ангель поморщився. В глибині душі він не вірив у бога, але завжди зберігав зовнішню лояльність до нього. Хоча іноді відчував тривогу і починав молитися. Молився щиро і був переконаний, що бог чує його молитви; тривога відпускала, і він мало не одразу забував про бога.
Але зараз знайшов за потрібне зауважити Грейту:
— Ваш цинізм не до місця, Кларенс. Не гнівіть бога, і він вас ніколи не забуде.
Полковник подивився на Ангеля з подивом, та сперечатися не став: у цього Франца завжди якісь вибрики, та, зрештою, це не так уже й страшно…
Вони швидко звільнили місце в сараї і загнали в нього пікап. Ангель власноручно зачинив важкі двері.
— Треба попросити в хазяйки замок, — мовив задоволено. — Тепер я спокійний.
* * *
«Аукціон відбудеться четвертого вересня. Прошу прислати представника. Лаусон».
Бонне ще раз прочитав телеграму з Берна, адресовану Петеру Шульцу. Петер Шульц — слуга Хетеля. Отже, в них щось призначено на четверте вересня. Сьогодні — друге, залишається два дні…
Покликав сержанта Грейзля.
— Давайте автомобіль, поїдемо.
— Якщо не помиляюсь, до Блю-Альм? — насмілився запитати сержант. Це він привіз уранці копію телеграми і був дуже задоволений, що догодив комісарові.
Не встигли вони поставити свій «мерседес» на центральній площі Блю-Альм, як замиготів сигнал і Грейзль увімкнув рацію.
— Доповідає сьомий… Доповідає сьомий… Петер виїхав з Альт-Аусзее. Червоний «фольксваген» сто три — вісімдесят… Іду за ним…
Бонне глянув на годинник.
— Я ще встигну випити каву…
Пив каву й машинально жував булочку. Попросив ранкові газети. На першій сторінці «Фольксштімме» одразу побачив портрети трьох «красунчиків».
Ангель зосереджений і навіть злий, у Грейта діловий вираз, дивиться кудись убік, наче йому соромно глянути співбесідникові у вічі, Хетеля ж не можна зрозуміти: заховався за скельця окулярів — типовий провінціальний вчитель, який мне вуха своїм учням, наставляючи їх на шлях праведний. Унизу замітка, в якій розповідається про злочинців. Бонне швидко пробіг її очима. Так і є, головний удар спрямований проти Ангеля — кат, комендант концтабору, — ну що ж, політичні акценти не зашкодять, а решта — все вірно: звертання до населення з проханням пізнати злочинців і негайно повідомити поліцію.
Молодець Дубровський, попрацював оперативно! Він приїхав в Альт-Аусзее вчора вранці і підняв комісара з ліжка: Поки Бонне вмивався, сидів біля ванної і говорив:
— Ну, комісаре, чим ви можете пояснити чергову втечу злочинців? Скажете, знову фатальний збіг обставин? Так завжди можна виправдатися, а Ангель сміється з ваших поліцейських хитромудрощів. Якби ви послухали мене і одразу звернулися до лівих сил, якщо хочете, до народу, то під ногами в злочинців горіла б земля — ви давно б спіймали всю банду.
— Ви спрощуєте, мсьє Серж, — висунув голову з ванної комісар. — Вони були в пастці і, коли б не цей мерзотник Кноль…
Дубровський безнадійно махнув рукою.
— Сьогодні Кноль, завтра який-небудь Браун. Але ж злочинці десь в Австрії, а ви не знаєте — де. Хочете, ми звернемось до населення.
Бонне трохи подумав.
— Тепер це доречно, — признався. — Можливо, вони засіли десь у горах і шукають засобів переходу через кордон. Так, тепер це доречно.
Дубровський швидко поїхав — і ось наслідок. Навіть праві газети «Нойє пресе» і «Зальцбургер нахріхтен» не змогли обійти цієї справи, вони, правда, змальовували її зовсім з інших позицій, роблячи наголос на вбивстві бібліотекаря, але портрети також дали?
Комісар відклав газети і пішов до «мерседеса».
— Зараз вони будуть тут, — повідомив сержант, наче Бонне і сам не знав цього. Комісар хотів зробити йому зауваження, та роздумав, ще зовсім хлопчина, і все видається йому важливим, мало не першовідкриттям — стриманість прийде тільки з досвідом.
Червоний «фольксваген» зупинився у провулку за поштою. Петер Шульц не одразу вийшов із машини. Посидів трохи, але нікого не помітивши, пішов на пошту. Поблукав малолюдними кварталами і, лише зробивши великий гак, шмигонув у двері поруч із великим поштовим ящиком. Одержав телеграму, прочитав і порвав на дрібні шматочки, які непомітно кинув у кошик на папери. Вийшов з пошти, постояв на розі, озираючись, нарешті сів у «фольксваген» і почав петляти по місту, перевіряючи, чи не вчепився йому хтось у хвіст.
Бонне сміявся: все було передбачено, і Шульц міг їздити до останньої краплі бензину — з Блю-Альм лише три виїзди, і кожен з них контролює поліція.
Скоро Шульц заспокоївся і зупинився біля бензоколонки. Бонне взяв мікрофон.
— Увага! Усім постам бути напоготові! Мабуть, він виїде на автобан. «Форд»-сімнадцятий, їдьте вперед і чекайте на перехресті біля автобану.
Передбачення комісара справдилося: Шульц повернув на шосе, яке вело до автобану. Комісарів «мерседес» ішов за ним на відстані кілометра, Бонне. був упевнений, що Шульц поїде в гори, і здивувався, почувши раптом:
— Шеф, це «Форд»-сімнадцятий. Наш підопічний тримає курс на Відень. Іду за ним.
Комісар з хвилину розмірковував. Потім наказав:
— їдьте за Шульцом на відстані. Не будьте настирними, але й не випускайте з поля зору. Головне, не проґавте, коли він з'їжджатиме з автобану.
Невдовзі знову схвильований голос:
— Я — «Форд»-сімнадцятий. Підопічний з'їхав з автобану. Дорога на Якобсдорф. Іду за ним…
«Ось воно що! — зрозумів Бонне. — Фрау Вессель…»
«Мерседес» скотився з автобану, і комісар наказав поставити його на узбіччі. Викликав поліцейську машину:
— «Форд»-сімнадцятий, що з підопічним?
— Купається в озері.
— Чудово, не спускайте з нього очей.
Комісар наказав проїхати ще з кілометр і поставити «мерседес» у кущах поблизу дороги. Повернувся до Грейзля:
— Слухайте уважно, сержанте. Зараз ви завітаєте до готелю «Чорний дрізд». Пийте каву, пиво, коньяк — що хочете! — але не впивайтесь. Скоро там буде Шульц. Якщо вам удасться почути, про що він розмовлятиме з хазяйкою готелю, це буде просто чудово. А коли ні — не страшно. Важливо перевірити, чи зустрінеться Шульц з хазяйкою «Чорного дрозда».
Грейзлю не треба було наказувати вдруге. Вислизнув з машини і пішов стежкою уздовж шосе, наспівуючи веселу пісеньку. Навіть. похитувався трохи, такий собі робітник із Відня, що відклав трохи шилінгів і зараз прогулює їх, не думаючи про завтрашній день.
Шульц купався і загоряв на озері мало не годину. Потім одягнувся і, кинувши «фольксваген» на стоянці, рушив ледь помітною стежкою поміж кущами до «Чорного дрозда».
У «Форді»-сімнадцятому захвилювалися, та Бонне наказав агентам сидіти спокійно й чекати вказівок.
Грейзль з'явився червоний, спітнілий, дихав важко, певно, біг. Від нього смачно пахло пивом, і Бонне подумав, що й він не відмовився б від кухля.
Сержант зашепотів, наче тут їх могли підслухати:
— Вони розмовляли про щось, та я не міг почути… Шульц сів біля стойки і сказав їй усього кілька слів. Я підійшов, але вони замовкли. Шульц узяв кухоль і сів у кутку, вони більше ні про що не розмовляли, та хазяйка пішла, і її місце зайняла дівчина. Така вродлива блондинка.
— Розмарі, — здогадався комісар.
— Так, її звуть Розмарі. Я вийшов у вбиральню, — там є вікно на двір, — і побачив, що хазяйка виводить із боксу машину. Білий «фіат», СР двісті двадцять три — сорок чотири. Я одразу прибіг сюди…
— Ви добре зробили, Грейзль. Тепер сидіть і відпочивайте.
Бонне узяв мікрофон. Скомандував:
— «Форд»-сімнадцятий, продовжуйте стежити за підопічним. Певно, він вертатиметься в Альт-Аусзее… Де ви, «Форд»-вісімнадцятий? Будьте напоготові. Я йтиму за білим «фіатом» СР двісті двадцять три — сорок чотири… Займіть позицію при виїзді з якобсдорфської дороги на автобан. Візьмете «фіат» на себе, бо жінка, яка вестиме його, знає мене.
Маленький білий «фіат» проминув їх через кілька секунд і, поки Бонне виводив свою важку машину з кущів, був уже на роздоріжжі. Постояв трохи і вклинився слідом за чорним «фордом» у потік автомашин, що мчали в бік гір. Об'їхали Зальцбург, і «фіат» звернув на шосе, ще вело до Унтеркрімля.
— Так я і думав… — крізь зуби цідив Бонне, стримуючи «мерседес», щоб не попасти в поле зору фрау Вессель. — Вони сидять у горах і чекають на звістку. І ми їх…
— Заарештуємо? — чи то здивовано, чи то радісно запитав сержант. Це прозвучало так комічно, що Бонне не витримав і голосно зареготав.
— Звичайно, коли трапиться така нагода.
Попереду з'явилися будиночки міста. «Унтеркрімль», — прочитав Бонне, і тут же почув голос агента з «форда»:
— «Фіат» зупинився на площі. З нього вийшла жінка, прямує до ресторану. Чекаємо наказу…
— Ідіть за нею, — наказав Бонне. — Ідіть і подивіться, що вона там робитиме.
Фрау Вессель затрималась у ресторані недовго, випила чашечку кави, перемовилась кількома словами з жінкою, що стояла за стойкою, і знову сіла за кермо. «Фіат» розвернувся і виїхав на дорогу, що вела назад до Зальцбурга.
— Зважте, сержанте, текст телеграми вже відомий барменші, — сказав Бонне. — Не буде ж така ділова жінка як фрау Вессель кидати все і мчати за стільки кілометрів, щоб випити в Унтеркрімлі чашечку кави. Але хто тепер прийде до барменші? Чи вона сама повинна зв'язатись з кимось? Оцей вузлик нам і треба розплутати.
Фрау Вессель більше не цікавила комісара. І все ж він наказав двом агентам з «форда» простежити за нею до «Чорного дрозда».
Інших двох залишив в Унтеркрімлі.
* * *
Було таке відчуття, що потрапив до глибокої пивниці: темно, вогко, незатишно і здається, хтось дивиться на тебе з темряви, зараз підставить ніжку чи схопить за комір.
Грейт згадав Тома Сойєра і його пригоди у печері. Взагалі він мало читав, як більшість американців, але Тома Сойєра пам'ятав. У дитинстві навіть намагався копіювати Тома, тим більше, що ровесники схилялися перед фізичною силою Кларенса і вважали його своїм ватажком.
Дитячі спогади трохи розчулили Грейта. Уявив собі маленьке містечко, де народився. Він в'їде в нього на найкращому відкритому лімузині, щоб всі бачили: приїхав молодий Грейт, у якого, кажуть, вже не один мільйон…
Грейт зайде до бару на центральній вулиці і пригощатиме всіх, хто завітає туди. Дарма що його батько-квакер не пив і тримав своїх дітей у залізному кулаці. Син — полковник, мільйонер, батьківські настанови для нього смішні, та й хто тепер дотримується їх? Рівність, помірність, любов до ближнього? Стискай кулак і трощи навколо — все залежить від сили твоєї руки!
Грейт стиснув кайло і рубонув по вологій стінці штреку. Потім присів просто на землю — стояти, зігнувшись у низькому проході, було незручно. Взяв схему штольні і ще раз звірився з записами. Наступний поворот праворуч, від нього сім кроків — і копати…
Штайнбауер не полінувався, заховав контейнер на півтораметровій глибині, доведеться як слід попотіти. Та поспішати нема куди: попереду цілий день — вони попередили фрау Шварцвеллер, що йдуть у гори і, можливо, не повернуться до обіду. Взяли з собою бутерброди і кілька пляшок пива. Пиво — це все, що вони дозволяли собі. Грейт було хотів, щоб хазяйка сіла на велосипед і гайнула до найближчої крамниці по шнапс, та Хетель заборонив:
— Почнуться розмови: хто у вас і звідки? Фрау Шварцвеллер скаже крамареві, той ще комусь, і пішло-поїхало… Невже не можна прожити й дня без горілки?
— Коли б дня! — зітхнув полковник. — Ще невідомо, скільки доведеться сидіти в цій клятій дірці…
Зрештою, вони вже випили тижневий запас пива фрау Шварцвеллер. Сама вона ставилась до нього байдуже, та батькові купувала ящик на тиждень — щопонеділка їй привозили пиво з Унтеркрімля разом з іншими замовленими продуктами. Переконавшись, що її пожильці не скаржаться на відсутність апетиту, фрау Шварцвеллер захвилювалася й вирішила ранком обернутись до Унтеркрімля й назад: туди — легко, біла на велосипед і майже не крутиш педалі, весь час спуск; назад же треба чекати автобуса чи попутної машини. Вона запитала в Хетеля, що вони полюбляють, ковбасу чи копчену грудинку, та Вольфганг, почувши про її плани, замахав руками. Вони, мовляв, і зупинилися тут, аби на два-три дні забути про існування різних ковбас, консервів та інших благ цивілізації. Чи є у фрау Шварцвеллер овочі, молоко і яйця? Цього вистачить, а якщо вона зможе зарізати курку чи індичку, це буде те, заради чого вони залізли так високо в гори.