Ось точне відтворення третього документа:
– Тут є цифри! – вигукнула Гелена. – Погляньте, панове!
– Діятимемо поступово, – сказав лорд Гленарван, – почнімо спочатку. Дозвольте послідовно відновити всі неповні, уривчасті слова. З перших літер зрозуміло, що йдеться про трищоглове судно, назва якого завдяки поєднанню англійського і французького документів стає зрозумілою: «Британія». З наступних двох слів – «гонія» і «південний» – зрозуміло тільки друге.
– Оце вже цінна вказівка, – заявив Джон Манглс. – Отже, аварія сталася в Південній півкулі.
– Досить невизначено, – зауважив майор.
– Продовжую, – вів далі Гленарван. – Слово «досяг» – корінь дієслова «досягти». Бідолашні пристали до якогось берега. Але де? Що означає «контин»? Чи не континент? Потім «жорстокий»?
– Жорстокий! – вигукнув Джон Манглс. – Так от пояснення німецького слова
У цю мить зайшов матрос і доповів капітанові, що «Дункан» увійшов у затоку річки Клайд, та запитав, чи будуть якість накази.
– Які ваші наміри, сер? – звернувся Джон Манглс до Гленарвана.
– Якнайшвидше прибути в Думбартон, Джоне. Звідти леді Гелена поїде додому, в Малькольм-Касл, а я вирушу до Лондона, щоб доправити цей документ в адміралтейство.
Джон Манглс віддав відповідні накази, і матрос пішов передати їх помічникові капітана.
– А зараз, друзі мої, – сказав Гленарван, – продовжимо наше розшифровування. Ми натрапили на слід страшної катастрофи. Від наших здогадів залежить життя декількох людей. Тому давайте напружимо наші мізки і постараємося знайти ключ до цієї загадки.
– Ми готові, любий Едуарде, – відповіла леді Гелена.
– Насамперед, – продовжував Гленарван, – із цього документа слід виділити: по-перше, незрозумілу частину, по-друге, частину, яка дає нам змогу робити певні припущення, по-третє, – невідоме. Що ми знаємо? Ми знаємо, що 7 червня 1862 року трищоглове судно «Британія», Глазго, відпливло з порту і зазнало катастрофи, що його два матроси і капітан під широтою 37° 11? кинули в море цей документ і що вони просять допомоги.
– Цілком правильно, – підтвердив майор.
– Що можна припустити? – провадив далі Гленарван. – Перш за все, що катастрофа сталася у південних морях, і тут, прошу вас звернути увагу, обривок слова
; вони розповідають нам долю нещасних. Вони в полоні – «полонені». Чиї полонені? «Інд (indi)» – «жорстоких індіанців». Доволі переконливо, чи не так? Хіба слова, яких бракує, не просяться самі собою на пропуски? Хіба зміст документа не вимальовується на ваших очах?
Гленарван говорив переконливо, його ентузіазм вселяв непохитну впевненість, його натхнення передавалося присутнім, і вони хором вигукнули:
– Безперечно! Безперечно!
По невеличкій паузі Гленарван продовжив:
– Друзі мої, ці припущення здаються мені цілком правдоподібними. Вважаю, що катастрофа сталася поблизу берегів Патагонії. Втім, у Глазго я наведу довідки про маршрут «Британії», і тоді нам стане зрозуміло, чи могла вона опинитися в цих водах.
– Навіщо їхати в Глазго? – запитав Джон Манглс. – Я тут маю комплект «Торгової і морехідної газети», з якого ми дізнаємося все, що нам треба.
– Давайте подивимося! – вигукнула леді Гленарван.
Джон Манглс узяв комплект номерів газети за 1862 рік і став швидко їх переглядати. Незабаром він із задоволенням прочитав:
– «30 травня 1862 року. Перу. Кальяо. Місце призначення Глазго, «Британія», капітан Грант».
– Грант! – вигукнув Гленарван. – Чи це не той відважний шотландець, який мріяв заснувати нову Шотландію на одному з островів Тихого океану?
– Так, – відповів Джон Манглс, – це той самий Грант. 1862 року він відплив із Глазго на «Британії». Відтоді від нього не було жодної звістки.
– Поза сумнівом! – вигукнув Гленарван. – Це він! «Британія» відплила з Кальяо 30 травня, а 7 червня, за тиждень, зазнала катастрофи поблизу берегів Патагонії. Тепер нам відома вся історія цієї катастрофи. Бачите, друзі мої, ми майже знайшли ключ до розгадування загадки, і єдиним невідомим тепер є довгота, де сталася аварія.
– Але довгота й не потрібна! – заявив Джон Манглс. – Знаючи країну і широту, я беруся знайти місце катастрофи.
– Отже, нам усе відомо? – запитала леді Гленарван.
– Все, люба Гелено, і тепер я можу заповнити те, що змила морська вода, з такою легкістю, ніби цей документ мені диктував капітан Грант.
Тут Гленарван знову взяв перо і без вагань написав таке:
«7 червня 1862 року трищоглове судно “Британія”, з порту Глазго, затонуло поблизу берегів Патагонії в Південній півкулі. Два матроси і капітан Грант спробують досягти берега, де опиняться в полоні жорстоких індіанців. Вони кинули цей документ під… градусами довготи і 37°11? широти. Надайте їм допомогу, або вони загинуть».
– Добре! Добре, любий Едуарде! – вигукнула леді Гелена. – Якщо цим бідолахам призначено колись знову побачити свою батьківщину, то вони будуть зобов’язані вам своїм порятунком.
– Вони її побачать! – відповів Гленарван. – Тепер ми маємо повний варіант документа, досить точний, цілком зрозумілий та достовірний, і Англія, не замислюючись, прийде на допомогу трьом своїм синам, покинутим на дикому узбережжі. Те, що вона колись зробила для Франкліна та багатьох інших, вона зробить і для тих, хто зазнав катастрофи на «Британії».
– Але ж у бідолашних, – мовила Гелена, – поза сумнівом, залишилися сім’ї, які оплакують їхню загибель. Мабуть, у нещасного капітана Гранта є дружина, діти…
– Ви маєте рацію, моя люба. Я негайно повідомлю їх, надію на порятунок не втрачено. А зараз, друзі мої, піднімімося на палубу, ми наближаємося до порту.
І справді, «Дункан», прискоривши хід, ішов уздовж берегів Бутла, залишивши праворуч Ротсей, чарівне маленьке містечко, що розкинулося в родючій долині. Яхта вийшла у вузький фарватер затоки, пропливла повз Грінок і о шостій годині вечора кинула якір біля підніжжя базальтової скелі Думбартона, на вершині якої височів славнозвісний замок шотландського героя Воллеса.
На пристані чекав екіпаж, який мав відвезти Гелену і майора Мак-Наббса у Малькольм-Касл; Гленарван, обійнявши молоду дружину, поквапився на поїзд, що прямував до Глазго.
Та перед від’їздом він удався до найшвидшого способу сповіщення – телеграфу, і за декілька хвилин до редакції газет «Таймс» і «Морнінґ кронікл» надійшло таке повідомлення: «За довідками про долю трищоглового судна «Британія» із Глазго і про капітана Гранта звертатися до лорда Гленарвана, Малькольм-Касл, Люсс, графство Думбартон, Шотландія».
Розділ III. Малькольм-Касл
Малькольм-Касл, один із найпоетичніших замків гірської Шотландії, стоїть поблизу села Люсс над мальовничою долиною. Прозорі води озера Ломонд омивають його гранітні стіни. Споконвіку замок належав роду Гленарванів, що зберіг на батьківщині Роб-Роя і Ферґуса Мак-Ґрегора гостинні звичаї давніх героїв Вальтера Скотта.
Коли в Шотландії вибухнула революція, у багатьох васалів, які не могли сплатити своїм колишнім ленним[10] землевласникам високу орендну плату, землі було конфісковано.
Деякі з них померли з голоду, інші стали риболовами, а ще інші емігрували. Відчай охопив усіх. Тільки Гленарвани вважали, що вірність даному слову обов’язкова для всіх людей, як знатних, так і простих, і не порушили договорів зі своїми орендарями. Жоден із них не покинув рідний дах, не розлучився із землею, де покоївся прах його предків, усі продовжували жити на тих землях, які колись орендували у своїх панів. Отже, в епоху загальної ненависті й ворожнечі у Гленарвана як у замку Малькольм-Касл, так і на борту «Дункана», служили тільки шотландці. Усі були нащадками колишніх васалів Мак-Ґреґора, Мак-Фарлана, Мак-Наббса, Мак-Ногтона, усі були уродженцями Стірлінга або Думбартона, усі – люди чесні, душею і тілом віддані своєму панові. Деякі навіть спілкувалися галльською – мовою гірської Шотландії.
Лорд Гленарван був дуже заможною людиною. Він робив багато добра, і його доброта перевершувала навіть його щедрість, бо доброта невичерпна, а щедрість має межі.
Землевласник Люсса, лорд Малькольма у палаті лордів представляв своє графство. Він був якобітом (прихильником Стюартів). Він не шапкував у домі Ганновера, але й не був у пошані в державних мужів Англії, переважно тому, що дотримував звичаїв своїх предків і стійко опирався політичному натиску «цих південців».
Проте лорд Гленарван не був ані реакціонером, ані людиною обмеженого розуму чи вузьких переконань. У своєму графстві він заохочував усе передове, залишаючись при цьому пристрасним патріотом-шотландцем. Тож беручи участь у змаганнях Королівського Темзинського яхт-клубу, дбав лише про славу рідної Шотландії.
Едуард Гленарван мав тридцять два роки. Він був високий на зріст, із дещо суворими рисами обличчя, але надзвичайно лагідними очима. Від нього так і віяло поезією гірської Шотландії. Він зажив слави винятково відважної людини, заповзятливої і благородної. Це був Ферґус XIX століття, надзвичайно добрий, досконаліший за самого святого Мартіна, здатний віддати біднякові останню свою сорочку.
Лорд Гленарван одружився лише три місяці тому. Його дружина, Гелена, була дочкою відомого мандрівника Вільяма Туффнеля, який став жертвою пристрасті до географічних відкриттів.
Гелена не належала до дворянського роду, але була чистокровною шотландкою, що в очах лорда Гленарвана стояло вище за всяке дворянство. Лорд узяв собі за супутницю життя цю чарівну, мужню, самовіддану дівчину. Він зустрівся з нею після смерті її батька. Тоді Гелена самотньо й дуже скромно жила в Кільпатрику, в рідній домівці. Гленарван одразу зрозумів, що ця бідна дівчина буде вірною дружиною, тож запропонував їй руку і серце. Гелені було двадцять два роки. Білявка з блакитними очима кольору вод шотландських озер. Її любов до чоловіка перевершувала почуття подяки до нього: вона любила його так, ніби він був покинутим сиротою, а вона багатою спадкоємицею. Фермери і слуги готові були віддати за неї життя, вони називали її «наша добра пані з Люсса».
Молоде подружжя щасливо жило в Малькольм-Каслі серед чудової дикої природи гірської Шотландії. Вони гуляли під тінистим плетивом дубових і кленових алей, берегами озер, де колись звучали піброкси[11], спускалися в дикі ущелини, де вікові руїни відали про історію Шотландії.
Одного дня вони заглиблювалися в гущавину березових і хвойних лісів, що здіймалися над безкраїми вересовими лугами, наступного – підіймалися на круті вершини Бенломона або скакали пустельними долинами, милуючись цим поетичним краєм, який досі називають «краєм Роб-Роя», захоплюючись уславленими місцями, які так натхненно оспівав Вальтер Скотт. Вечорами, коли на горизонті запалювався «Ліхтар Мак-Фарлана», себто місяць, вони прогулювалися вздовж старовинного кільця галереї, що зубчастими стінами оперізувала замок Малькольм. Там, задумливі, самотні, ніби забуті всім світом, вони сиділи у цілковитій тиші на каменях, освітлені блідим місячним сяйвом, а нічний морок поволі оповивав темні гори. Вони сиділи довго, заглиблені у те величне захоплення, в ту духовну близькість, таємницю яких відають лише люблячі серця.
Пролетіли перші місяці шлюбу. Та лорд Гленарван не забував, що його дружина – дочка видатного мандрівника. Йому здавалося, що Гелена успадкувала батькову пристрасть до подорожей, і він мав рацію. Він збудував «Дункан», яхту, яка мала перенести лорда і леді Гленарван у найчудовіші куточки земної кулі, до островів Архіпелагу, у води Середземного моря. Годі собі уявити радість Гелени, коли чоловік передав «Дункан» у її цілковите розпорядження. Справді, чи існує більше блаженство, ніж плисти із коханим уздовж прекрасних берегів Греції, провести медовий місяць поблизу казкових східних берегів!
Гленарван виїхав до Лондона. Та його поїздка стосувалася порятунку потерпілих у катастрофі, тому раптовий від’їзд чоловіка не засмучував Гелену. Вона лише нетерпляче чекала на нього. Телеграма, що її Гелена отримала наступного дня, сповістила про його швидке повернення, та ввечері надійшло повідомлення, що він затримається в Лондоні через певні ускладнення справ. Третього дня вона отримала новий лист, у якому лорд Гленарван не приховував свого невдоволення адміралтейством.
Леді Гелена дуже переживала за справу. Увечері, коли вона була сама в кімнаті, увійшов управитель замку Гальбер і запитав, чи не прийме вона дівчину і хлопчика, котрі запитують лорда Гленарвана.
– Вони тутешні? – запитала Гелена.
– Ні, – відповів управитель, – я їх не знаю. Вони їхали потягом до Баллоха, а звідти прийшли пішки до Люсса.
– Просіть їх до мене, Гальбере, – наказала леді Гелена.
Управитель вийшов. За кілька хвилин до Гелениної кімнати увійшли молоденька дівчина і хлопчик. Це були брат і сестра. Їхня схожість не залишала сумнівів у цьому. Сестрі було років шістнадцять. Її красиве, трохи стомлене обличчя, її очі, що, мабуть, пролили чимало сліз, її сумний, але рішучий вираз обличчя, бідний, але охайний одяг – усе викликало симпатію. Вона тримала за руку хлопчика років дванадцяти з упертим виразом обличчя. Видно було, що він вважає себе захисником сестри. Безперечно, кожному, хто наважився б не досить шанобливо поставитися до дівчини, довелося б мати справу із цим хлопчиськом.