Заговоривши про жатаків, Даркембай вдався до гіркої іронії:
— Ти ще не все побачив, Базеке! Ти говорив тільки про тих, хто бідує в кочовому житті. А глянь на нас, осілих, на тих, кому ти колись казав, що «краще смоктати груди землі, колупати глину, ніж чекати милості од ворога». Ми, бідолашні жатаки, і тепер живемо так, як у ті дні, коли ти нас залишив. Усе ще сподіваємося на щось краще, гадаємо — ось-ось заживемо, як люди… Одне добре у нашому важкому житті: не жебракую я, ні в кого нічого не канючу. Хоч і злидні обсіли, працюю, турбуюсь, інколи навіть решетом воду тягаю,— проте не стою біля чужого порога з простягнутою рукою. Навіть сподіваюсь, що коли помру, то загорнуть мене не в чуже, а в своє лахміття. Багатії глузують з нас: мовляв, ми зраджуємо предків і, як росіяни, в землі копирсаємось. А росіяни нас добра вчать… І не помирати ж нам з голоду. Все моє довге життя злидні душать мене, як ярмо душить вимученого вола. Шия вже до крові натерта, а шкіра на грудях дубленою стала… І в багатьох так само проходить життя…
Даркембай заговорив про єдину радість, що втішає його старість,— про Дармена.
У Даркембая був менший брат Коркембай, якого Базарали майже не пам’ятав — той давно пішов у далекі краї, до росіян, і став жити серед них, працюючи в наймах. Років зо два тому, коли Базарали був ще в засланні, Коркембай прислав звістку, що життя скоро його залишить і що він хотів би попрощатися. Даркембай поїхав до нього. Вмираючи, Коркембай доручив старшому братові піклуватися про свого єдиного сина. Це був Дармен. Даркембай привіз його з собою, і юнак став його розрадою і втіхою.
Розповідаючи про це, старий не приховав від друга того, чого не говорив нікому: Дармен не був рідним сином Коркембая — він був сином Когадая, меншого брата Кодара, того самого Кодара, якого Кунайбай колись засудив до страшної кари. Коли помер Когадай, хлопчика взяв до себе далекий родич. Жилося йому там важко, сироту не любили, вважали його невиправно впертою людиною і навіть так і прозвали — Кіяспай[16]. Того року, коли Кунанбай рушав на прощу в Мекку, Даркембай привів до нього Кіяспая, вимагаючи виділити хлопчикові пайку з землі Кодара, загарбаної Кунанбаєм. Нічого не домігшись, Даркембай вирішив відвезти сироту до Коркембая, у якого не було дітей, і той усиновив Дармена. Хлопчик виявився здібним, розумним і ласкавим. Коркембаєві він припав до душі. У новій сім’ї Дармен виріс сміливим, чесним юнаком, а до того ж у нього виявився талант співака і акина. Даркембай попросив Абая прийняти Дармена в коло його друзів. Відтоді Дармен половину часу перебував у аулі жатаків, половину — в Абая.
Базарали розповів старому про свою зустріч з Дарме-ном у Абая, про те, як усі захоплювалися його поемою, щиро похвалив її й сам. Даркембаєві особливо приємно було почути, який уважний і ласкавий був до його годованця Абай. Він признався, що попервах Дармен його дуже непокоїв.
— Думав: от, мовляв, привіз Абаєві пустого баляндрасника з домброю. Все пісні та пісні… Потім чую, щоразу, приїжджаючи, приносить усе нові вірші Абая. І сам ніби йде його дорогою. Оце й зогріло мою душу.
— Абай говорив з ним при мені дуже тепло, давав мудрі поради,— згадав Базарали.— Схоже на те, що на нього він покладає надій більше, ніж на своїх синів і на визнаних акинів, які там були. І мене це дуже порадувало: я бачу, Абай справді став сином народу, а не сином Кунанбая. Він з тими, хто знедолений, скривджений. А в Дармені, мені здається, він бачить крила свої. Я сам чув, як він напучував його. Він розмовляв з ним, як із справжнім акином. Посилає з важливими дорученнями довіреною людиною. От і розібратись у суперечці з Азимбаєм послав разом з сином…
І, заговоривши про це, Базарали глибоко зітхнув.
— Наша худоба — земля, не вовну стрижемо, а сіно,— сказав він гірко.— І ця земля завжди була причиною наших бід, Даке… Раніше від Кунанбая народ зазнавав приниження і насильства через землю. Помер Кунанбай, а кунанбайство не загинуло. Навпаки, знахабніло, побільшало, стало ще пожадливішим. Хіба то не приниження, що терплять оті сім аулів?
— І не кажи! — похитав головою Даркембай.— Уся кров закипає в мені, як згадаю. Шкода, що коса Абди не вдарила Азимбая! Вже коли сьогодні говорити про горе народу, треба говорити про ці сім аулів. Якщо й кидатися за щось у бій, то тільки за них! Помститись — так за їхні сльози! Адже це найбільш скривджені, найбільш знедолені люди, за них і повбивати лиходіїв не гріх… Ось наші головні вороги — Такежан і Азимбай!
— Не тільки наші! — посміхнувся Базарали і почав розповідати про те, як зустріли його в Семипалатинську Уразбай, Жиренше, Бейсембі і Кунту: — 3 ранку до вечора чіплялися з щирими розмовами і дружніми порадами. Не відразу я збагнув, чого вони домагаються. Тепер бачу, що вони збираються затягти мене до своїх чвар. Однаково, мовляв, Базарали все бачив, усе витерпів, що йому втрачати! Гірше того, що пережив, з ним не буде.
Спробуємо нацькувати його на Такежана… От я й хотів з тобою порадитися, Даке: що мені робити, що відповісти їм?
Даркембай міркував недовго. Він попередив Базарали:
— Не будь з ними одвертий! Не викривай усіх своїх думок: зараз вони вдають із себе твоїх друзів… Тобі треба бути з своїм народом, з ним у тебе спільна доля, спільне горе. Тепер кунанбаївці втратили силу, ворогують з іншими баями, і якщо зараз завдати їм удару, вони відчують весь його тягар… Але йди на них не сам, а разом з народом! Радься не з чужими людьми, а з тими, хто поділяє з тобою злидні й горе…
Слова Даркембая сподобалися Базарали.
— Слушна відповідь. І знаєш, що спало мені на думку? Треба вдарити ворога, доки він послаблений розбратом. Добре вдарити, Даке. А потім скажу: «За вашою порадою діяв, бачте, як добре зрозумів вас!» Стривай, Даке, ти ще побачиш! Мені здається, що в розмові з тобою я знайшов правильне рішення… Чого мені боятись? Я бачив дещо ще страшніше! — І Базарали, сміючись, взяв зі скатерки шматок сиру.— Ось, Даке, над цією їжею твій невгамовний бунтар клянеться наробити галасу в степу! — сказав Базарали й урочисто, ніби виконуючи обряд клятви, поклав у рот висохлий сир.
2
Цієї осені аул Такежана, старшого брата Абая, як завжди, розташувався на далекому урочищі Кашама.
Одна половина тобиктинських земель являє собою весняні пасовиська, жайляу, а друга — осінні, кузеу. Найкращі, найвіддаленіші пасовища належать родові Іргиз-бай, в тому числі й аулам кунанбаївців. Серед них аул Такежана — господаря пожадливого, що не пропускає й найменшої вигоди,— посідає найродючіші угіддя. Осіннім кочовищем його численних табунів є урочище Кашама, що межує з земляками племені Уак.
І зараз аул Такежана став тут, на березі невеликого озера. Юрти не були вільно розкидані по луках, як їх ставлять влітку,— їх позсували майже впритул одну до одної і з’єднали тином із переплетених стеблин чию, що утворював нічну кошару для овець. Велика тепла юрта Такежана стояла край аулу, біля самого берега, за нею тягнувся ланцюжок із восьми благеньких юрт його «сусідів» — пастухів і наймитів аулу.
Біля озера і коло аулу не було видно ні коней, ні овець, ні верблюдів. Весь корм тут був уже знищений, і численні табуни та череди Такежана тепер паслися далеко від стоянки, в густих заростях чагарника, в улоговинах із соковитою травою. Багатий аул, не звертаючи уваги на холод, усе ще не відкочовував з осіннього пасовища, чекаючи, доки худоба поїсть весь підніжний корм у найдальших закутках. Біля юрт не було видно навіть собак: вони розбрелися по степу, полюючи за польовими мишами.
До цього похмурого аулу непривітного холодного дня під’їхали три вершники — Абай, Єрбол і Дармен. Привела їх сюди не дуже приємна справа. Злізаючи з коня, Абай хмурився, неначе показуючи, що приїзд його вимушений.
В юрті їх зустріли Такежан, його дружина Каражан і син Азимбай. Хлопець виглядав уже дорослим, рожеве повне обличчя його обросло, густою бородою. Гості, входячи, холодно привіталися з господарями.
Такежан заговорив з братом про інші аули, розпитуючи, чи все спокійно, чи нема якихось чвар, суперечок, сутичок. Каражан і Азимбай похмуро мовчали, жестами наказуючи слугам подати кумис, поставити чай, варити м’ясо.
Господарі аулу добре знали, що вже коли Абай приїхав, то їх чекає якась неприємність. Вони не забували про те, що Абай давно осуджує їхню сім’ю, що він завжди неприязно приглядається до життя їхнього аулу.
І Такежан, і його дружина були тепло і багато вдягнені, юрта дбайливо утеплена, всі стіни зсередини затягнуті товстою узорчатою повстиною і килимами. Яскравий вогонь жовтого кия палав у вогнищі, але Абай помітив, що в казан поклали в’ялене м’ясо. Добре розуміючи настрій Каражан, яка не вважала за потрібне послати в отару по барана, Абай посміхнувся і відразу ж почав ділову розмову.
Приїхав він сюди поговорити про дві делікатні справи.
Одна з них — викрадення коней, що належать родові Бура, який живе в Семейтау. Два тижні тому тобиктинські конокради вкрали у них косяк ялових кобил. У цьому підозрюють Серікбая. А Серікбай, як відомо, один з людей Такежана. Через те потерпілі просили Абая вплинути на Такежана, щоб той примусив Серікбая повернути коней.
Хоч Абай говорив про це дуже ввічливо і м’яко, не нападаючи і не викриваючи, проте для всіх було ясно, що слова ці звучать важким звинуваченням. Він наче говорив: «Є несосвітенний злодій, знавіснілий грабіжник,-який украв у чесних людей їхнє добро. Він ховається за твоєю спиною. Інакше кажучи, ти переховуєш злодія і несеш відповідальність за його діла. Значить, ти й приведи його до порядку або відповідай за переховування».
Коли б з таким дорученням до Такежана прийшов хтось інший з казахів, а не Абай, то хоч би як обережно було це сказано, Такежан тільки розкричався б. Але зараз, виверткий і хитрий, він і взнаки не дав, що в ньому закипіла лють. Трохи помовчавши, він нарешті заговорив з насмішкою:
— Хтось із тобиктинців украв коней. Отже, тобиктинці — злодії. Виходить, глава тобиктинських аулів, аул хаджі Кунанбая,— аул злодіїв. А старший за віком у цьому аулі, Такежан, виходить, і є головний злодій… І якщо почали шукати вкрадену кимось худобу, ведуть слідство, виходить, насамперед треба взятися за Такежана! Ну, а ти, совість нашого роду, звичайно, і радий почати слідство з мене…— Він зле розсміявся.
Абай спокійно глянув ца нього.
— Якщо ти здатний думати, Такежан, зваж: чи можу я відділити свою совість від твоєї? Якщо ти вчиниш щось ганебне, хіба не буде мені соромно? Коли ж ви облишите підозрівати мене в тому, що мені приємно соромити тебе? — І він кинув холодний погляд на Каражан і Азимбая.
Азимбай все стругав ножем товсту палицю і, зневажливо скрививши губи, єхидно посміхнувся. На його обличчі з обвислими щоками, з припухлими червоними віями можна було прочитати: «Плював я на тебе і на твою совість».
Такежан знову заговорив:
— Гаразд, Абай, не варт нам залазити один одному в душу. Ти кажеш про Серікбая. Здається, вже понад півроку цієї собаки в нашому аулі й не видно. Я не знаю жодної людини, яка сказала б, де він зараз тиняється. Розправляйся з ним, як хочеш, твоя воля, я заступатися не буду. Піймай його — і тоді хоч підсмаж на вогні і з’їж! От все, що я можу сказати.
Виїжджаючи до Такежана, Абай і сам знав, що від нього багато не доб’єшся, бо скарга на Серікбая не підтверджувалася ні доказами, ні свідками. Відповідь примусила його відкласти розпитування про украдену худобу. Такежан дав зрозуміти, що, коли Серікбая піймають, захищати його він не буде. На сьогодні було досить і цього.
Після кумису і чаю Абай заговорив про іншу справу. Вона стосувалася суперечки, що виникла між Такежаном и жигитеками з приводу сінокосу на Шуйгіису й Азбергені.
Похмуро вислухавши Абая, Такежан спитав про те, що найбільше його непокоїло:
— Хто це говорить? Люди з семи наших аулів? Знову, мабуть, нацьковує їх Базарали? Коли у нього в голові не гніздяться чорні заміри, то й харч йому не на користь!
— А що ж, коли й Базарали? Вони найближча його рідня, їхня земля — його земля,— заперечив Абай.— По-твоєму, якщо він зажадає відшкодувати йому збитки, це теж чорний замір?
— Які він має збитки? Я користуюсь їхньою землею, але ж я і відшкодовую.
— Хіба це відшкодування? І хіба вони з своєї волі поступаються тобі землею? Ти завжди відбираєш її силоміць, а сплачуєш копійки… Ні для кого не таємниця, що ти витворяєш щоосені.
— Краще б ти прислав самого Базарали з такими словами! Чи ж личить тобі бути суддею в цій справі? Кажуть, що Базарали не встиг повернутися, як одразу ж почав вихвалятися, що розправиться з нами, покаже себе… До мене все доходить! Я бачу, як він піднімає голову і нацьковує інших!
— По-твоєму, якщо той, кого душать, кричить, то він і винен в цьому, так, чи що? Насильничаєш ти, а дорікаєш тому, хто скаржиться на насильство?
— Базарали хоче зовсім не того, щоб ти був його заступником, Абай! Колись згадаєш мої слова… Не думай, що я не знаю, про що говорить народ. Гляди, потім сам пожалкуєш.
— Ти, мабуть, вважаєш, що мало ще насолив йому?
— А ти, я бачу, береш його собі в друзі? Знайшов кого — голодранця… Правда, ти жодного разу не відчув його зубів і кігтів, хоч ти теж із ненависних йому кунанбаївців. А у мене він і м’ясо прогриз, і до кісток добрався!
— Я не бачив жодного чесного казаха, якого б скривдив Базарали! А ось ти і в’язав, і засилав, і примушував блукати по світу багатьох… А багатьох і зовсім занапастив. І все-таки не перестаєш твердити, що натерпівся від Базарали! Твердиш, як знахар своє заклинання!
Брати скоромовкою кидали один одному ці різкі слова і нарешті змовкли, насупившись, поглядаючи один на одного. Азимбай, який при кожній гнівній відповіді Абая повертав до нього похмуре обличчя, тепер втрутився:
— Виявляється, одна тільки людина у всьому Тобикти нічого й не чула про брудні справи Базарали, який сіє розбрат. Це наш Абай-ага! Зате в нього тільки й мови, що про добро та про мораль!.. Якщо ці слова означають розпусту і зневажання честі роду, нехай згине така «мораль»!
Непокірний і жорстокий Азимбай з роками ставав дедалі зубатішим, упертим і норовливим. Звідусіль доходила до Абая думка народу: «Він перевершив самого Такежана, крута вдача у такежанівського синка». Доходили до Абая чутки і про те, що Азимбай вилаяв поважних стариків, які вимагали відшкодувати збитки, а деяких скаржників вигнав з юрти канчуком. Слова, що зірвалися в нього зараз, виявили потаємні думки кунанбаївців про Базарали, якими ті рідко ділилися з Абаєм: Азимбай натякав на зв’язок Базарали з Нурганим, усе ще не забутий сім’єю Такежана. Згадки про це жили в їхніх серцях, як невідтала мерзла земля. Вустами черствого, тупого і злобливого юнака була виявлена їхня ненависть, образа за знеславлену честь роду.
Слова Азимбая викликали в Абая глибоке презирство до нього: видно, син добре засвоїв уроки батьків, він навіть перевершив старших. Різко підвівшись на подушці, Абай обурено крикнув:
— Замовкни! Ти зважився на таку мерзоту, на яку не насмілювався і твій батько! Мораль не загине, а нехай загине той, хто бореться проти неї! Чи йшов ти коли-небудь шляхом добра? Коли ти встиг втомитися від нього? З дитинства ти бачиш тільки знущання дужого над слабшим, нестримну пожадливість, злочини, мерзоту! А тепер, коли язик твій навчився говорити слова, він говорить тільки брудні слова! Та й де ти бачив доброчесність? Тут, біля вогнища Такежана, в казані Каражан, чи в отій скрині, що там стоїть? Добро полягає в тому, що людина мусить бути не тільки сином батька, але й сином народу. Мораль потребує, щоб він був справедливий, співчутливий, чесний, щирий серцем. Чи чув ти коли-небудь про це? Ні, не добро нехай згниє, а нехай пропадом пропадуть мерзенні невігласи й егоїсти, подібні до тебе, у яких все нутро повне безчестя і користі!..
Азимбай, не дочекавшись, коли Абай закінчить говорити, зневажливо скривив губи і, труснувши полами чапана, вийшов з юрти.