Такежан цілком поділяв почуття свого сина. Проте не продовжував початої сином розмови і повернувся до справи. Відповідь його була коротка.
— Цього року діло вже зроблено, сіно я скосив,— сказав він.— Не такий уже я винний, щоб запобігати перед жигитеками і віддавати їм скошене сіно. Про майбутню осінь поговоримо згодом. А сіна я, звичайно, не віддам. І якщо жигитеки здумають звезти його до себе, нехай знають: повертаючись на зимовище, я зупинюся біля їхніх аулів і рушу з місця тільки тоді, коли моя худоба пожере все сіно, яке вони від мене вивезуть!
Абаєві стало душно в цій юрті. Захотілося вийти на свіже повітря.
Холодне сіре небо нависло над аулом. Усе довкола виглядало особливо непривітно. Абай помітив, що діти, які бігали між юртами, всі босі; їхні брудні голі ніжки почервоніли від холоду. Ховаючись од вітру за тином кошари, вони стиха розмовляли, гралися біля складених в’юків. З одної юрти був знятий великий шмат повстини, молода жінка схилила наданим обвітрене, потріскане обличчя і латала дірки. Крізь оголений кістяк юрти видно було злидарське начиння. Дряхла старенька, прикривши смугастим мішком спину і надівши на голову подертий малахай, і все-таки тремтячи від пронизливого холодного вітру, збовтувала малму — закваску з кислого молока для дублення шкіри.
Дивлячись на цю злиденну халупу, Абай подумав: «Чи можуть люди жити гірше, ніж тут? Які злидні! Іде зима з лютим холодом, а тут напівголі люди в лахмітті, без притулку…»
Жінки, що зашивала продірявлену кошму, Абай не знав. Обличчя її вражало хворобливою худорбою, крізь бліду шкіру просвічували сині жилки, сухий кашель раз у раз стрясав її плечі. Почувши кроки, вона обернулася, засоромилася, на щоках її спалахнув нездоровий рум’янець. Абай привітався з нею. На його голос обернулась стара, що збивала малму.
Тільки тепер Абай впізнав сім’ю.
— Ой-бай, хіба це твоя юрта, Ійс? А я не знав, чия це халупа.
Зайшовши у юрту, він побачив, що поли ветхого, подертого кожушка старої були напнуті і під ними сиділи, рятуючись од вітру, двоє змерзлих малят. У великих чорних очах, піднятих на Абая, змішувались переляк, збентежене благання і звичний сум. Побачивши стороннього, діти ще тісніше притислися до бабусі — худенькі, жалюгідні і безпорадні, як пташенята. Серце Абая похололо. Страшне видіння злиднів, що втілилося в цих безневинних страдниках, вразило його. Він не чув ні привітань, ні скарг старої.
— Дорогий мій Абай, і собакам у байській юрті краще живеться, ніж нам,— тужила вона.— Мучимося всі ці роки. І невістка хвора…
— А де ж Іса? — згадав Абай.— Мені розповіли, як мужньо тримав він себе на покосі. Радів і я за тебе: хорошою, чесною людиною ти зростила сина!
— Як би не доконала його ця чесність! Азимбай пробачати не любить. Щоб покарати, погнав його пастухом у дальні отари, а в нього й теплого одягу немає…
Абай, не відриваючи погляду від дітей, погладив їхні патлаті голівки і спитав, як їх звуть. Вони відповіли хрипкими, простудженими голосками. Ім’я старшого, п’ятирічного, було Асан, а меншого, якому йшов четвертий рік,— Усен.
Ійс усе перелічувала свої нещастя. Невістка зовсім розхворілась, Іса повертається тільки на ніч, добувати паливо нікому. От стара Ійс і гріє власним тілом онуків.
— Так і сиджу, як стара квочка, прикриваючи крилами бідолашних курчат,— закінчила вона.
З важким серцем вийшов Абай з цієї юрти. Недалеко від неї стояла інша, вкрита товстою повстиною,— така само багата, як такежанівська, але менша розміром. Це була Молода юрта Азимбая. Біля неї сивобородий пастух ставив на коліна верблюда, нав’юченого мішками кия. Каражан роздратовано наказувала пастухові:
— Гляди, не роздавай кий кому попало! Поділи між Великою і Молодою юртами. А то, як побачать паливо, так і почнуть канючити: то на раз витопити, то на два…— І Каражан обернулася до людей, що саме підійшли: — Забирайтеся геть! Ідіть додому! А ти ще куди припленталась? Геть звідси! — зашипіла вона на дружину табунника й одігнала геть обшарпаних дітей.
Вона наказала дати півмішка кия тільки рябій бабусі, яка боязко підійшла останньою.
Абай здалека спостерігав усе це. Коли, сказавши старій: «Ну, й вистачить з тебе цього»,— Каражан пішла до своєї юрти, він наздогнав її і рішуче зажадав, щоб повний мішок кия відправити старій Ійс. Каражан не наважилась заперечувати. Потім він пішов поряд з невісткою.
— Оце-то Каражан! — сказав він насмішливо.— Хай я осліпну, якщо бачив десь байбише[17], яка була б така щедра для своїх робітників! Невже тобі не шкода — цілих півмішка кия віддала!
Каражан, мружачись, глянула на Абая.
— Шановний мій дівере, а я не бачила людини, цікавішої за тебе. Видно, ти скрізь звик сунути свого носа! — сказала вона, відчиняючи Абаю двері в юрту.
Злидні навколо багатої юрти породили у Абая несподівану думку. Він швидко пройшов до гостьового місця і, сідаючи на кошму, попросив у Дармена олівця, паперу і тут-таки схилився над аркушиком.
Крізь розчинені двері зазирнули четверо тремтячих, закутаних у лахміття дітей з посинілими від холоду обличчями. Вони не наважувалися підійти до яскраво палаючого вогнища і тільки жадібно милувалися здаля його вогнем.
— Забирайтесь геть, обідранці! — гукнула Каражан.
Вони віджахнулися від дверей, а до юрти сміливо зайшов маленький, смаглявий, в’юнкий Шопиш, старший онук Такежана, син Азимбая. Це він привів до Великої юрти своїх ровесників. М’ясо в казані вже зварилося, і Каражан, витягши кістку з шматком м’яса, поклала її в яскраво розмальовану піалу і простягла онукові. Давши йому в руки ножик, вона пошепки напучувала його:
— Сядь тут, їж дома. Вийдеш надвір — ці злидні виманять у тебе м’ясо. Не дадуть спокійно поїсти, приставати почнуть, щоб їм страва отрутою стала… Не виходь, їж біля мене!
Шопиш неспокійно оглядався на двері. За м’ясо він ще не брався, але було ясно, що йому не вирватися з чіпких рук бабусі. Абай з насмішкою в очах переводив погляд з хлопця на Каражан, з неї на Такежана і потім знову нахилявся над папером, де один за одним уже виникали рядки віршів. Єрбол і Дармен, сидячи за спиною Абая, півголосом розмовляли між собою. Єрбол знав, що коли після такої бурхливої сутички, яка сталася нещодавно, Абай починає писати вірші, він сповнить їх жалом дошкульного глуму. І він шепнув Дарменові:
— Дивись, юначе, Абай взявся за вірші… Як по-твоєму, кого зараз вжалить його насмішка?
Під час розмови братів Дармен весь час думав про Базарали, який викликав у ньому найщирішу повагу. Через те він відповів:
— Мені здається, Абай-ага пише про скаргу жигитеків…
Єрбол, проте, думав інше:
— Ні, наскільки я знаю Абая, він зараз натикає на списа скупість Каражан, яка пошкодувала барана і варить в’ялене м’ясо… Я б дуже хотів, щоб він писав про це: вигляд цього похмурого казана наганяє на мене тугу!
Дармен неголосно розсміявся.
— Ну, навряд чи варто вірші Абая-ага звертати на казанок Каражан заради того, щоб у нас не смоктало під грудьми! Невже ми не впораємося з цією скнарою самі?
Єрбол теж не стримав сміху. Абай, закінчивши писати, обернувся до молоді і покликав:
— Такежан, Каражан, послухайте й ви вірш!
Ті занепокоєно підвели голови. Абай почав читати:
Йдуть жовтень, листопад — осіння вже пора…
Холодним скоро віяти вітрам…
«В кочовище спішиш — траву потравиш»,—
Загаявсь бай, а в путь давно пора.
Усі слухачі відразу зрозуміли, про чий аул говорилося у вірші. Єрбол і Дармен схвально закивали.
— Тож-бо воно й є! — шепнув Єрбол Дарменові.— Що я тобі казав, юначе? Стривай: буде й про казанок…
Далі вірші описували становище чабана в аулі Такежана, сусідів, які мерзнуть без палива. Не було забуто й півмішка кия. Увійшли в вірші і розрахунки скнари господаря, що думав відкараскатися від Єрбола залежалим м’ясом старого барана.
Дошкульні, картаючі слова попадали просто в ціль. Слухачі пізнавали і полохливих голодранців, що заглянули через поріг, і Шопиіиа зі шматком м’яса, і Каражан, яка навчає його їсти свій шматок крадькома. Нещадно правдиво було передано у віршах зневагу Каражан до дітей бідняків, її злобне сичання на них:
Ждуть подаяння діти бідняків,
Та негостинно байський дім їх стрів,
Юрмляться біля юрти недалечко,
Де теплий вітер землю вже нагрів.
А мати все любується синком.
Хай жадібним, як ти, він буде псом.
Ласкай його — погано ж їсть при дітях,
Які кришки вишукують кругом.
Вірші били Каражан наче канчуком. У них говорилося також про непримиренну боротьбу між багатим і бідним — навіть діти поділені на два табори…
Абай скінчив читати, і тільки тоді до Такежана і його дружини повернувся дар слова.
— Ти що ж, приїхав сюди, щоб ганьбити нас? — почав Такежан.
— Ганьбити? Знеславити, осоромити нас — ось яка в нього мета! — скипіла Каражан.— Старшого брата й невістку собаками обізвав!
Абай, сміючись, передав вірш Дарменові. Той склав аркушика і сховав у кишеню. Такежан, наче прийшовши до пам’яті, раптом накинувся на юнака:
— Навіщо ховаєш вірш? Бач, який спритний! Хто навчив вас їсти в моєму домі частування і перекидати ногою полумиски? Дай-но сюди, порву і кину у вогонь! — Він простяг руку до Дармена.
Абай і Єрбол заходились сміхом. Дармен зовсім не збирався віддавати вірш, навпаки, він ще глибше ховав папірця в кишеню. Такежан почервонів і обернувся до Абая:
— Знищ вірша! Знищиш чи ні? Тоді забирайся геть звідси! — кричав він, люто дивлячись на Абая.
— Дорогий мій, я ж не про тебе писав! — відповів той, весело сміючись.— Хіба ти заборониш мені пожартувати з Каражан, моєї невістки? Чи не хочеш ти бути для моїх віршів суддею грізнішим, ніж сам ангел смерті Азраїл? А може, твоя дружина, як той ходжа, перетвориться на невірного гяура, коли її вилають?
Абай відмагався жартома, але Каражан заплакала від обурення:
— Слова, які не насмілився б сказати найлютіший ворог, ти називаєш жартом? «Вся ваша сім’я — ворог мій!» — ось що говориш ти цим віршем! Порви папір! Зараз же!
Такежан теж вимагав цього.
Під час цієї суперечки Єрбол взяв у Дармена вірш і перечитував його, весело посміхаючись. Побачивши, що брати можуть серйозно посваритися, він швидко завчив напам’ять ті дві строфи про дітей, які довели до люті Каражан, і, взявши з рук Абая олівець, обернувся до Такежана:
— Такежан-ага! Знищити вірші було б і насильством, і несправедливістю. Але то правда, що інколи слова віршів, навіть жартівливих, лягають на серце важким каменем. Тут є рядки, які допікають Каражан,— давайте знищимо їх. Ось я закреслюю! — І він ретельно замалював олівцем дві строфи.
3
Такежан, намагаючись якомога довше не займати зимових кормів, все ще тримав свій аул на осінніх пасовиськах, повільно кочуючи до зимовища на Мусакулі. Суперечка про сіно, скошене в урочищі Азберген і Шуйгінсу, перейшла в справжні чвари.
Не домігшись нічого від Такежана, Абай передав потерпілим аулам жигитеків: «Те, що робить Такежан,— насильство. Я переконував його, але умовити не зумів. Будь-яка ваша відповідь на його сваволю буде справедливою. Зумійте постояти за себе, земляки!» І жигитеки, наважившись, розвезли по зимовищах своє сіно, скошене Такежаном.
Той довідався про це, коли його аулу залишався один перехід до зимовища на Мусакулі. Він одразу ж розіслав гінців, викликав до себе меншого брата Ісхака і старших своїх родичів Ізгутти і Майбасара і, порадившись з ними, вирішив виконати погрозу, яку в розпалі гніву висловив Абаю. Хоч усі аули вже розташувалися на своїх зимовищах, аул Такежана, незважаючи на заморозки, до Мусакулу не пішов: він повернув до зимовищ тих семи жигитеківських аулів, які вивезли до себе сіно в Шуйгінсу й Азбергену.
Попереду каравана їхали Такежан, Азимбай і Майбасар, з ними близько дюжини зухвалих, готових на все жигітів. Вершники спинилися на невеликому пагорбі, схилом якого тяглися низькі, складені з дерну загородки загонів для худоби. Тут-таки стояли і скирти сіна, яке спричинило розбрат.
За караваном на пагорб піднялися тисячні череди Такежана. Невблаганною лавиною вони навалились на жалюгідні зарості чию, на заповідні пасовища небагатих аулів, що зберігалися на зиму. Вівці й корови розбрелися по них, винищуючи траву, верблюди і великі корови, витягти шиї через низькі загородки, жадібно пожирали сіно з скирт.
Біля ветхих жигитеківських будівель з’явилися люди. Приголомшені цією несподівадкою і зухвалою сваволею, вони збиралися до гурту, радились, сідали на своїх шкап і скакали в різні боки, намагаючись відігнати худобу. На той час, коли караван Такежана почав ставити юрти, близько десяти вершників-жигитеків піднялися на пагорб до Такежана. Серед них були Базарали, Абди, Сержан і Аскар.
Такежан і його почет, очікуючи, доки поставлять юрти, об’їжджаючи череди. Базарали, наздогнавши Такежана, заговорив спокійно, з гідністю, без крику і лайки. В його скупих, але переконливих словах відчувалась впевненість у своїй правоті:
— Мірза Такежан, ти, певно, вирішив придушити коліном заляканих жигитеків? Хочеш показати свою силу, дійти до краю? Потравити всі їхні корми, знищити все сіно, може, й халупи попалити?
Такежан, поклавши перед собою на сідло канчук і впираючись в його кінці широко розчепіреними руками, відкинувся у сідлі, дивлячись на Базарали з нищівним глузуванням. На запитання його він відповів запитанням:
— Хіба це твоє зимовище, син Каумена? Адже твій аул на Чингісі? Який збиток ти маєш тут?
— Це мої родичі. Моя рідня по крові. У них нема сміливих заступників, хто б міг відстояти їхні права. Я ваш спільний родич. Невже ти не приймеш мене за посередника між вами?
— Тебе ж я не чіпаю! Навіщо тобі сунути носа в чужі справи? Займайся своїм ділом, родичу!
— Виходить, ти кажеш: «Не заступайся за. них, навіть якщо я розтерзаю і спалю їх»? Так, чи що?
— Мені нема про що з тобою говорити! Я не збираюся змагатися з Базарали ні в красномовстві, ні в мерзотах. Я ж сказав: тримайся подалі від мене, родичок!
— Це все, що ти можеш сказати, мірза Такежан? Не хочеш відповідати за насильство і самоуправство?
— І не хочу, і не буду!
— Так і не відповіси?
— Якщо й відповім,— не тобі!
— Справді не відповіси, Такежан-мірза?
— Не відповім, не буду відповідати!
— Ну, годі! І я спитав тричі, і ти сказав тричі. Видно, ми не домовимось. Але тепер не ми вже будемо винні в усьому подальшому. Пошкодуєш! Я добре скаламучу твою каламутну воду, Такежан, інакше не буду сином свого батька!.. Двічі не народжуються, але двічі й не вмирають! Я давно вже прозрів, терплячи від тебе таке, чого й на каторзі не бачив… Ну що ж, якщо ти не тюхтій, продовжуй своє!
Гнівний погляд великих промовистих очей Базарали переходив з Такежана на Майбасара. Голосні й виразні слова його було чути всім. Він наказав своїм супутникам повернути коней. Купка жигитеків, обідраних і жалюгідних, що сиділи на охлялих шкапах, повернули назад.
Слова Базарали не похитнули рішучості Такежана.
Аул розташувався тут міцно, надовго: навіть якщо випаде справжній сніг, він і не подумає зніматись. Юрти обклали зовні призьбами з дерну, знову збудували загородки з чию, щоб захистити овець від вітру.
Сіно й трави заповідних пасовищ жигитеківських аулів худоба почала безжально винищувати вдень і вночі. В юртах палили заготовлені жигитеками на зиму мізерні запаси кия — Азимбай і Каражан посилали по нього ночами відчайдушних жигітів, і в хазяйських юртах палав жаркий вогонь.
Нове лихо, що спіткало аул бідняків, які й без того знемагали від злиднів, довело їх до відчаю. Вість про зухвалий розбій Такежана облетіла всі аули жигитеків, до найдальших у горах Чингісу: «За горло схопив беззахисних, знущається з них!»