У ці ж дні раптом зник Базарали, а з ним — близько десятка молодих жигітів з пограбованих аулів Шуйгінсу й Азбергену.
Перед від’їздом Базарали викликав до себе щоночі по черзі, по чотири-п’ять чоловік, ще з тридцять жигітів з інших жигитеківських аулів, що зимували на Караулі. Кожній групі він давав однакове доручення:
— Якщо знайдете в своєму аулі хоч яких-небудь куцохвостих шкапин, придатних, щоб з них звішувати ноги, сідлайте їх і їдьте до жатаків у Міали і Байгабих! Звідти почнеться похід… Роками мріяв я про це. Думка про нього давно вже горить у моїй душі. Це буде похід бідняків, таких, як я, як ви, похід помсти! Не питайте, чим це нам загрожує. Коли я, вирвавшись з каторги, прибув до вас, ви клялися: «Підемо за тобою скрізь, вмремо поряд з тобою!» Я пам’ятаю ці ваші слова, я прийняв їх як клятву відважних. Якщо ви рішучі, як і тоді, тепер настав день битви! Не кажіть, що коні ваші не придатні для неї: у вас будуть баскі скакуни! Не я дам вам їх — їх дасть вам сам похід. Не кажіть, що у вас нема соїлів[18], жатаки з радістю дадуть вам кожному по два соїли! Але бережіть таємницю, не проговоріться! Нехай боягузливі байські аули нашого Жигитека, як аули Бейсембі, Абдільди, Жабая, нічого не знають про це! І друга моя вимога: виїжджайте з своїх аулів не всі одразу. Зникайте по двоє, по троє вночі і діставайтесь до жатаків. Але щоб через п’ять днів усі ви, сорок жигітів, зустрілися зі мною у жатаків Міали! Ми з Абилгази будемо чекати вас там.
Про те, що далі робити, як і на кого нападати, він не говорив ще й слова. Давши настанови решті жигитеків, що приїхали на його виклик, Базарали разом з хоробрим, войовничим другом і земляком Абилгази сам зник з Шуйгінсу.
Додержуючи вказівок Базарали, жигіти прибували в Міали до жатаків по чотири, по п’ять чоловіків. Тут їх уже чекали і розміщували по відокремлених, віддалених аулах.
Базарали разом з Абилгази жив ці дні у Даркембая, чекаючи, доки прибудуть усі викликані ним жигитеки. Друзі ділилися потаємними думками, обговорювали задумане. Сидячи біля печі у маленькій землянці Даркембая, вони розмовляли на найрізноманітніші теми. Пуста юшка, зварена дружиною Даркембая, здавалась їм вишуканою і ситною стравою. Базарали розговорився, розмова текла старим річищем, спрямовуючись все до тієї ж мети — до наступного походу сорока жигітів. Тепер він говорив уже не про злочини Такежана, не про розбрат серед тобиктинців; він розповідав про те, про що не чули ще казахи.
Базарали пригадав одного старого росіянина, з яким зблизився на каторзі. У нього була широка біла борода, густі брови (такі ж пишні, як і його сиві вуса) нависали над запалими синіми очима, неначе крила сизого сокола. На зріст він був анітрохи не нижчий за Базарали. Тридцятирічна каторга не зламала його сили.
— Мало зустрічав я таких людей, як Керала,— і душею і тілом бильний! — розповідав Базарали про свого російського друга, ім’я якого — Кирило — він переробив на казахських лад.— Виявляється, і в Росії роєм рояться свої Кунанбаї і Такежани. Там їх звуть дворянами, поміщиками. Керала розповідав мені про те, що зазнав він від свого бая — поміщика Педота[19]. У Педота була зграя хортів, якою він пишався перед сусідніми баями, а в одного з них була добра гонча, яку той ніяк не хотів продати. Одного разу цей бай побачив сестру Керала — вона була красивою дівчиною, ще й двадцяти років не мала. І цей бай сказав Педоту, що згоден проміняти свою гончу на цю дівчину. Її забрали в маєток Педота. Керала, тихо підкравшись, заглянув у вікно. І, побачивши, як бідна його сестра захищалась від старого бая, Керала кинув у вікно сокиру і влучив у бая. Після цього він вирішив, що йому все одно не минути лиха. Та вже коли гинути, то помстившись за все… У росіян є такий вираз: червоний півень — це коли палять будинок і майно ворога. Керала вночі пустив у будинок свого поміщика червоного півня. Два місяці ховався він, нападаючи на маєтки баїв своєї округи, мстився гнобителям. Двічі поміщики влаштовували облаву, але взяти Корала не змогли. Втретє хороброго оточили царські солдати, спіймали, закували в кайдани. Спочатку суд призначив йому смерть, але потім замість швидкого покарання заслали на довічну каторгу. Йому було двадцять п’ять років, коли він почав мститись ворогам. Ось уже тридцять років, як він животіє на каторзі…
— Ой бідолашний! Яка сила гине! — вигукнув Абилгази, який жадібно слухав усе.
Даркембай поцмокав язиком, скрушно киваючи головою:
— Сердега… Але він вказав шлях іншим відважним!
— Авжеж, і таких там багато,— підтвердив Базарали.— Коли б ти бачив, скільки молодих селян пригнали на каторгу за ці роки! Всі вони бунтували проти своїх баїв. І, виявляється, не тільки з ними вони боролися, а й з царськими слугами, з самим царством, і така боротьба кипить по всій Росії. Я бачив відважних селянських ватажків, багато наслухався від них. Ось ким пишатися треба! Вони борються не по-нашому, не поодинці — збирають людей і нападають на ворога цілою лавиною… Оце легенда,— куди там «Тисяча й одна ніч», куди там «Бахтажар»! Слухаючи їх, я завжди мучився і каявся: виявляється, я втопився в чашці води — потрапив на каторгу, нічого не зробивши… Я весь час шкодував за тим, що не завдав ворогам такого удару, який би вони пам’ятали довго, який примусив би їх пошкодувати про свої злочини…
Даркембай слухав Базарали схвильовано, всією душею розуміючи, про що шкодує Базарали. Жадоба справедливої помсти, яка накопичилася в його старому серці за довгі роки приниження й гніту, з особливою силою спалахнула в ньому. Він з насолодою слухав розповідь про відважних бунтарів, сміливих, непокірних бідняків росіян, і, киваючи сивою головою, вдоволено посміхався. Коли Базарали замовк, старий обернувся до нього:
— Я бачу, ти недарма згадав усе це сьогодні. Мабуть, ти хочеш підохотити самого себе. А знаєш, що я тобі скажу, доки ми тут утрьох? — І Даркембай глянув в очі Базарали своїми гострими сірими очима.— Пам’ятаєш, адже ж ми й раніше часто говорили про бідування народу, та говорили все по-дурному. Слова так і залишались словами. Одні з нас із сльозами й стогоном ішли на заслання, інші покірливо давали зв’язати собі руки й ноги. Відомо, яка непокірність у казахів! Погаласують — і все одно аркан залишиться на нашій шиї. Я хочу, щоб ти нарешті зрозумів це! Подумай про себе: заміряєшся ти дуже, а б’єш слабо — оця досада й зістаріла мене! І сьогодні знову те саме? Виходить, старому Даркембаю, що вже звалився від безсилля в постіль, тільки й лишається, що помирати без будь-якої надії на майбутнє? Ні, годі вже! Якщо хочеш діяти, то дій! Коли вже помирати, то помри, хоч раз махнувши мечем!
Базарали і Абилгази вдоволено перезирнулися. Слова Даркембая сподобались Базарали, і він навіть повторив їх:
— «Заміряєшся дуже, а б’єш слабо…» Що за слова! Влучно й гостро сказано! — вигукнув віп.
— Це не слова, а удар дрючком по самісінькій голові! І важкий удар! — захоплено вигукнув Абилгази і додав: — Що ж тут говорити, Базеке? Тепер треба тільки сідати на коней… Ну, щасливої нам дороги, хай здійсняться наші бажання!
І він рвучко схопився з місця, немов перемерзлий подорожній, що хоче швидше зігрітися в русі.
Абилгази був людиною, у якої слово не розходилося з ділом, а часом діло навіть випереджало слово. Про таких людей говорять: «Попереду — гнів, а за ним — розум». Він давно збагнув, що в поході, який задумав Базарали, його місце попереду: кому ж, як не Абилгази, вести в бій жигітів? І тепер, немовби показуючи, що настав час діяти, він підвівся перший.
Було вже за північ. Друзі швидко вдягліїся і вийшли з землянки. Даркембай допоміг їм сісти на коней і благословив на той шлях, про який казав Абилгази. Старий узяв притулені до низенької огорожі два чорних шокпари[20] і підняв їх над головою.
— Я вже думав, що вони зотліють разом зі мною, що ніхто не махне ними… Візьміть їх, жигіти! Нехай ще раз злетять вони догори, нехай закляклий гнів мій впаде разом з ними на давніх ворогів!.. Ну, щасливої дороги, тигри мої! Вперед! — сказав він.
І він довго ще дивився вслід своїм друзям, які поскакали в степ.
Тим часом з боку Байгабила, з віддалених аулів жатаків, виїжджали й інші вершники. Посуваючись окремими групами по улоговинах, усі вони до світанку зібралися на осінньому кочовищі бокеншипського роду Акеспе. Їх було сорок п’ять сміливих жигітів, озброєних соїлами і шокпарами.
Зимова зоря повільно сходила над рівниною. Сніг, що йшов цілу ніч, вкрив землю товстим шаром і доходив коням до щіток. Абилгази вже пояснив тим, що зібралися, куди й чого вони їдуть, а тепер давав останні розпорядження:
— Всього вас сорок п’ять жигітів. П’ятеро — жатаки, люди з тутешніх аулів. Якщо, бог дасть, задум наш здійсниться, вам, п’ятьом, нема чого іти разом з нами до далекого Чингісу. Візьміть те, що вам дістанеться, і одразу ж повертайтеся сюди, до своїх аулів. Дайте кожній з ваших домівок свою частку і спокійно залишайтеся тут!
Потім Абилгази заговорив з жигитеками. Відділивши п’ятнадцять вершників, він пояснив їм, що вони мають робити:
— Ви в бійку не встрявайте. Ваше діло — тільки зайняти коней. Будете гнати табун через Ойкудик, через брали в передгір’я Малої Орди. Не оглядайтеся ні назад, ні на всі боки, женіть швидше! Доженемо вас після. За головного у вас буде Сержан. Чуєш, Сержан? Зрозуміли?
— Зрозуміли! Хай буде по-твоєму! — почулись швидкі відповіді.
Абилгази розсміявся:
— Оце відповідь! Я бачу, ви зараз готові до стрибка. Бадьорі, немов дикі звірі, що повалялися на білій пороші!
Потім Абилгази під’їхав до інших двадцяти п’яти жигітів. Під цими коні були міцніші, і самі вони, один в один, були молоді, дужі, рослі, як Абди і Аскар. Березові соїли, що їх тримали одні під пахвами, а дехто під ременем стремен, глухо стукались один об один. Цим жигітам Абилгази призначив інше діло:
— Ви вступите в бій. Не попадайтесь у полон. Це — перше. Помріть, але не давайтесь у руки ворогові! Якщо хтось попадеться, інші намагайтеся виручити його! Ворога ж бийте так, щоб ніхто не міг втекти і повідомити своїх про напад. Збивайте їх підряд! Це — друге. Вибивши ворога з сідла, не залишайте його коня: хапайте повід, ведіть за собою! Щоб жодного коня не залишилось у ворогів, інакше вони пошлють по допомогу! Це — третє, Нападаючи, тисніть на ворога всі натовпом, не розсипайтеся поодинці! Бийте ворогів з усієї сили, бийте так, щоб до ночі не отямились! І ще ось моє слово. Адже під вами куцохвості шкапи бідняків, а дорога наша сьогодні не кінчиться… Не раз нам доведеться кинути коней у сьомий піт. Тож, як тільки доб’ємося перелому в бою, швиденько міняйте своїх шкап на жеребців, ялових кобил, вибирайте коней найміцніших!
Потім він знову звернувся до першої групи:
— От іще що. Якщо бій буде вдалим і за нами не гнатимуться, бережіть зайняті табуни! Шлях довгий, а земля вкрита снігом. Не женіть коней як попало. В табунах буде і молодняк, і жеребні кобили — вони не витримають швидкого походу. Бережіть добро, яке піде вашим же братам!
Абилгази повернув коня до гір Шолпан і широкою риссю повів за собою обидва загони. Базарали поїхав поряд з ним.
За весь час Базарли не вимовив і слова. Досить було того, що він тут і що тепер їхав попереду всіх. З кожним із жигітів зокрема він говорив раніше, задовго до походу запалив полум’яними словами їхні серця, пробудившу них гнів і жадобу помсти.
Мета грізного походу бідняків наближалася. Швидкою риссю вершники перетяли урочище Жокен-кудиги, перевалили два-три пагорки під горою Шолпан і затрималися біля останнього пагорка, піджидаючи решту. Коли всі зібралися, Абилгази подав знак і вершники миттю злетіли за ним і за Базарали на вершину перевалу. Звідси відкрилась уся долина. Сила-силенна коней паслася на снігу, розтягнувшись від підніжжя пагорка в напрямку до гір Шолпан. Подекуди виднілися вершники, озброєні соїлами.
Абилгази різко патягнув повід і обернувся до жигітів. Його вмилений сірий кінь, роздувши ніздрі, бив копитами сніг, кружляючи на місці. Піднявши над головою чорний шокпар, подарований Даркембаєм, Абилгази вказав вершникам на долину.
— Жигіти, ми досягли мети! Он табун заклятого ворога нашого — Такежана. Вісімсот голів! Ми їх зараз займемо! Жодного стригуна не залишайте, жодної найледачішої конячини! Дивіться, он там такежанівські табунники. Чи ж вам боятися цих незграбних дурнів з хворостинами в руках? Збивайте їх із сідел, сідайте на їхніх коней, а своїм закиньте повід на шию і женіть разом з косяком! Ну, голото, вперед! Тримайтеся купи, рушимо на ворога суцільною хмарою! Хай буде вдалим похід бідняків. Вперед! Бий їх! Бий! — вигукнув він і вдарив канчуком свого сірого.
Жигіти ринули за ним. Звихрюючи пухкий сніг, загін лавиною покотив схилом пагорка. Тупіт, гикання, бойовий клич «кеу-кеу», свист, перестук соїлів злякали табуни, що мирно паслися. В косяках Такежана коні звикли до вільного життя на тихих, безлюдних пасовиськах. Напівдикі степовики, гарячі й непокірні, не дали й наблизитися: хропучи і форкаючи, вони понеслись щодуху до гір Шолпан, тільки гриви та хвости на скаку розвівалися. Грудки снігу, вирвавшись з-під тисяч копит, вкрили рівнину білим туманом, здавалось, раптом піднялася пурга. П’ятнадцять жигитеків і п’ятеро жатаків, виділені Абилгази для відгону табунів, ледве встигали за ними, гиканням і криками наводячи на коней ще більший жах.
Тим часом двадцять п’ять жигітів, щільним гуртом скачучи за Абилгази, ринули на табунників, які, побачивши нападаючих, теж намагались зібратися докупи. Десятків зо два їх уже рушили назустріч загонові Абилгази, галасуючи і розмахуючи соїлами.
Закутані поверх чапанів у товсті балахони з грубої вовни, в натягнутих на малахаї для захисту од вітру широких башликах, табунники здавалися казковими велетнями. І коні підходили їм: вгодовані ялові кобили, великі жеребці з хвилястими гривами аж до колін. Повільно виступаючи з самого ранку в охороні табунів, вони й разу не спітніли, мороз укрив памороззю їхню довгу шерсть, перетворив гриви на бурульки, і тепер вони схожі були на великих кошлатих чудовиськ.
Серед табунників був і Азимбай, який різко виділявся у своєму лисячому малахаї і в світло-жовтій дубленій овчині. Червоне обличчя його розпухло з холоду, повіки ще більш почервоніли.
Присутність Азимбая не була випадковою. Ще з того дня, коли Базарали пробував порозумітися з Такежаном, він був насторожі. Син зажерливого, підозріливого й хитрого Такежана виявився розумнішим, прозорливішим і за свого батька, і за всю рідню. «Якщо Базарали замислив мститися, він почне з того, що забере коней»,— вирішив Азимбай і вжив своїх заходів. Він приїхав на пасовисько, розставив табунників в охорону і залишився доглядати за ними.
Тільки-но загін Абилгази з’явився на вершині пагорка, Азимбай відразу зрозумів, що це значить. Він негайно поскакав по косяках, збираючи табунників.
— Це не подорожні, це вороги! Умріть, але не віддавайте коней! Бийтеся сміливо!.. Нападайте самі! — кричав він.
Але табуни вже помчали. Азимбаго вдалося затримати табунників, які, вдаючи, що намагаються наздогнати налякані косяки, рятувалися від нападаючих. Люто лаючись, він зібрав навколо себе чоловік з двадцятеро.
— Не в табунах зараз діло, нехай скачуть! Треба ворогів одбити! — кричав він і, вихопивши з рук підлітка-табунника соїл, повів своїх людей назустріч Абилгази.
Обидва гурти вершників, що стрімко мчали один на одного, зіткнулися на сніговій галявині біля заростів таволги. Базарали раніш за інших пізнав Азимбая і гукнув своїм жигітам:
— Он синок Такежана скаче назустріч! Зваліть спочатку його, а за табунників візьметеся потім.
Азимбай скакав посередині свого загону. З обох боків його охороняли два здоровенних жигіти на високих конях — рудому і вороному. Коли обидві групи збилися докупи, Базарали і Абилгази опинилися просто проти Азимбая. Його охоронці одночасно змахнули соїлами.
Майстерності битися соїлами на конях Базарали і його друг навчилися змалку. Вони легко відбили напад обох велетнів, під могутнім ударом Базарали соїл табунника на вороному коні переламався, наче очеретинка. Але не встиг Базарали обернутися, як Азимбай, скориставшись нагодою, підскочив до нього, хрипко викрикуючи: