Абішеві стало ніяково. Почервонівши, він тільки кивнув головою. Дільда поцілувала його і глянула на Магаша.
— Моє прохання стосується й тебе, Магаш. Тебе і Дармена. Познайомте Абіша з Магріфою.
Обидва жигіти промовчали, але, глянувши на них, Абдрахман переконався, що вони готові з радістю виконати прохання Дільди.
Коли поверталися назад, Магаш і Альмагамбет навмисне відстали, щоб дати можливість Дарменові поговорити з Абішем. Абіш довідався, що не тільки Дільда мріє про його одруження,— це загальне бажання всіх його родичів. Нічим не видаючи своїх думок, Абдрахман мовчки слухав Дармена. Той заговорив тепер про Маіріфу, розсипаючи їй похвали з усією красномовністю поета. Їй сімнадцять років, вона має добру для дівчини освіту, щоправда, мусульманську, ввічлива, добре вихована. Про зовнішність її Дармен говорити довго не став, сказавши тільки, що вона незрівнянна красуня. Її треба побачити, а розповідати про неї безглуздо навіть для поета. Абіш повинен хоч раз побувати в аулі Махмуда, а далі серце підкаже само. Може, не треба буде ніяких умовлянь і прохань.
Такою була дружня Дарменова порада.
Альмагамбет, що їхав позад них, співав на весь голос. «Полум’я кохання…», «Люба моя, безцінна…», «Юне кохання…» Як навмисне, всі його пісні говорили про молоде почуття, і співав він їх з гарячою пристрастю.
Зелений простір жайляу, овіяний запашною вечірньою прохолодою, звеселяє душу, будить мрії, тішить серце. Самі по собі неспокійно і хвилююче виникають невиразні бажання, надії. Абіш мовчки посміхається. Здається, його самого бентежать власні думки, і він намагається втекти від них. Виниклим почуттям нема виходу, запитання лишаються без відповіді, і обличчя його то блідне, то спалахує гарячим рум’янцем.
2
Абай намагався бути з сином якомога більше часу. Йому було радісно думати, що мрія його збувається, що його улюблений син дістає російську освіту. Він із задоволенням слухав довгі розповіді Абіша про те нове, що бачив той у Росії, і розпитував його сам про новини науки, про залізниці, про фабрики й заводи, про російські учбові заклади, про Петербург і про інші великі міста. Часто розмова переходила на російську літературу, батько й син говорили про книги Толстого, Салтикова-Щедріна, про вірші Некрасова. Але іноді Абай раптом ставав мовчазним і задумливим. Якісь невідступні думки тривожили його.
Абдрахман знав, що Абай з охотою чи несамохіть втручається в суперечки й позови аульних аткамінерів, в нескінченні степові інтриги. За ці роки Абай нажив собі сильних ворогів — степових верховодів, які ненавидять його і раз у раз йочинають ворожі дії. Брати розповіли Абдрахманові, що тільки в колі відданої йому молоді Абай спочиває душею від злоби й заздрощів, що оточують його. Абіш з подивом почув, що батька ненавидять не тільки відомі інтригани й сутяги, як Урзабай, Жиренше та інші верховоди сусідніх родів, але й іргизбаївські ватажки, і що навіть близькі родичі, в тому числі Такежан, приховано ворогують з батьком.
Все це дуже мучило юнака, і йому здавалося, що батькове життя проходить у тривогах, смутку. Він наче на маленькому острівці, який от-от буде охоплений полум’ям бурхаючої навколо пожежі…
І, немов відповідаючи думкам Абіша, Абай сказав:
— Дорогий Абіш, якби ти знав, якої прикрості завдають мені оці постійні сутички із зажерливістю і темними забобонами! На мою долю припало боротися з ними. — І, звертаючись до молоді, яка зайшла в юрту, він закінчив: — А от вас, друзі мої, чекає інше життя. Я — кінець старого віку, а ви — початок нового.
Цього вечора Абіш запально говорив про людей праці в Росії:
— Які стійкі сили зріють зараз там, тату! Які подвиги здійснюються! Людей важкої праці в Росії два роди: селяни, що живуть на селі, і робітники фабрик та заводів, число яких щороку зростає. І ті, і .другі стають тепер на вперту боротьбу проти насильників за свою працю, за землю, за велику свою мету…
І Абіш захоплено почав розповідати про страйки на фабриках Морозова в Орєхово-Зуєві в 1885 році. Коли він сказав, що на цього бая працює одинадцять тисяч робітників, молоді слухачі були вражені. Він розповів, як вісім тисяч робітників одночасно припинили роботу й вийшли на вулицю. Тут злякався не тільки бай, але й власті. Примчали прокурор, губернатор, привели війська, думали залякати народ. Але у повсталих робітників були відважні вожаки. Вони закликали бідняків до стійкості, нагадували їм, як бай скривджував і обкрадав їх. І робітники витримали й не злякалися ні начальства, ні військ. Шістсот чоловік з них заарештували, але однаково робітники не відступили від боротьби. Вона не припиняється ось уже шостий рік. Щотижня то в Петербурзі, то в Москві, то в інших великих містах Росії відбуваються такі заколоти робітників, страйки, як вони їх називають.
— От які шляхи знаходить трудовий народ, коли він хоче боротися за краще життя,— закінчив Абіш.
Абай здивовано розпитував сина, як він довідався про ці події. Невже про них говорять відверто?
Абіш розповів, що довідався він про все це від старого петербурзького робітника Єрьоміна, з яким познайомився, привізши йому листа від Павлова. Старий всім серцем прив’язався до казахського юнака, який уперше приїхав до столиці. Щонеділі, коли Абіш приходив з училища, у них починалися довгі розмови, з яких юнак довідався про те, чого йому не могли дати ні училище, ні стосунки з приятелями.
— Єрьомін підрахував, що за останні десять років відбулося понад півтораста великих страйків. От як бореться російський народ! Ось чий приклад треба наслідувати нам, степовикам! — запально говорив Абіш.
Абай з мовчазним схваленням кивав головою, погоджуючись із сином, і потім сказав:
— Видно, така боротьба почалася в останні роки. Досі я не читав про це в жодній книжці. Але, якщо вдуматись, тільки так і можуть виступати за свої права люди, об’єднані спільною працею і спільним лихом. Здається, оце і є найостанніша новина, породжена Росією! Дуже добре, що ти привіз її нам!
Заговоривши потім про селянські повстання, Абіш вирішив повернути розмову на наскок Базарали.
— Ви писали мені якось, тату, що поезії мають оспівувати працю і трудівника,— почав Абдрахман.— Це правильно. Але як? Можна говорити про саму працю — це одно. А гідно оцінити боротьбу трудівників за свої права, розповісти про їхню силу, мужність — це інше. І мабуть, це ще складніше і важливіше для справжнього поета. Мені розповіли про торішній набіг Базарали… Якої ви думки про це?
Запитання Абіша примусило Магаша, Дармена і Какитая насторожитись. Вони й самі не раз гаряче сперечалися про ці події. І тепер жигіти підвели на Абая очі, нетерпляче чекаючи відповіді.
Абай слухав сина спокійно, спершись на подушки. Почувши останні слова Абіша, він швидко повернув до нього голову, уважно глянув на нього, потім витяг з табакерки насибай — жувальний тютюн, — заклав його за губу і замислився, нічого не відповідаючи.
Абдрахман говорив далі:
— Як ви гадаєте, тату, що спонукало Базарали на такий вчинок? Чи позначились на його вчинку думи, сподівання і бажання всіх аульних бідняків, безправних, пригноблених? Чи усвідомлював сам Базарали значення своїх вчинків?
Абай мовчав. Читаючи Чернишевського або Герцена, він розумів їхні міркування. Але іноді бувало, що він тільки відчував велику правду життя, не будучи спроможним переказати її словами. Запитання Абіша викликали в ньому таке ж почуття. І Абай довго сидів мовчки, підшукуючи слова, якими він міг би відповісти на ці запитання.
Нарешті швидким рухом він викинув з-за губи насибай, сьорбнув кумису і заговорив, задумливо соваючи рукою вперед-назад свою тюбетейку:
— Спершу розберемо, хто тут діяв: одна людина чи народ? У багатьох були в душі ті самі думки й прагнення, що й у Базарали. Тим-то я й гадаю, що він своїм вчинком виявив загальне бажання. Проте бажання — це одне, а здійснення його — це інше. Вчинок Базарали, що відбив давні загальні надії і прагнення, був усе-таки несподіваним для більшості. Наш народ ще не доріс до того, щоб розуміти всю необхідність боротьби. Для цього ще довго треба сіяти в його свідомості плодоносне насіння. Щоб виховати й пробудити селянство, потрібні такі люди, як Чернишевський. Я часто згадую про нього, коли думаю про вчинок Базарали. Але, мабуть, гнів народу не завжди дожидається, доки справедливі люди, мислителі, які про нього думають, вкажуть йому шлях боротьби. Мені здається, народ правильно робить, коли починає діяти. Іноді чийсь рішучий вчинок примусить усіх стрепенутись і звестись на ноги. Бути такою людиною, що піднімає народ,— велика річ…
Абай знову замовк. Усі чекали, що він скаже далі.
Зібравшись з думками, Абай продовжував:
— Чи свідомо діяв Базарали? Я знаю, що гірка доля бідних земляків давно хвилювала його серце, і певний, що всі його вчинки після повернення з каторги здійснені свідомо й обдумано. Він добре розумів, кому завдає удару і дід чийого імені. А може, розуміли це і всі сорок жигітів, які діяли разом з ним. Спитай Даркембая, я високо ціную його розум і совість. Послухай його. Йому добре відомі всі думки і бажання нашого народу, всі коріння вчинків. Нарешті, ти питаєш, як я сам ставлюся до цих подій…
Він знову помовчав і потім заговорив схвильовано:
— Я в боргу перед цими сміливцями. Вони герої. Їх діла мають бути оспівані яскравими, сильними словами. Якщо я співець народу, я в великому боргу перед ними. І не лише я — всі ви, мої друзі, молоді поети, що сидите тут. Пишіть про горе народне, пишіть словами, зрозумілими народові!
Жигіти ззирнулися й опустили очі, немовби приймаючи на себе обов’язок, що на них покладається.
Мова Абая глибоко зворушила Абіша, але йому хотілося з’ясувати все до кінця, і він знову звернувся до батька:
— Але ж, кінець кінцем, Базарали все-таки не здобув перемоги? Навпаки, верховоди родів показали ікла і знову притиснули народ. Бідняки, що підтримували Базарали, змушені були сплатити великий штраф, як я чув.
— Так, жигитеки позбулись останньої худобини. Стали жатаками,— потвердив Какитай.
— Не тільки ніякого полегшення не дістали, а навіть позбулися того, що було у них у руках,— додав Магаш.
Абай, підтверджуючи сказане, кивнув головою.
— А не викликало це в бідняків каяття? — продовжував Абіш.
Абай на це запитання відповів не одразу. Він чомусь спинив погляд примружених очей на Дармені, немовби відшукуючи на його вродливому обличчі відповідь, потім обернувся до сина.
— Бачиш,— почав він,— частина жигітів, звичайно, живе зараз у ще більших злиднях, ніж раніше. Та й сам Базарали позбувся всього. Як кажуть, лишився на голій землі. Але не це його мучило, а те, що багато його друзів і земляків втратили останнє. Він не раз казав мені тієї зими: «Коли б вони не пішли зі мною в набіг, то зберегли б свою жалюгідну худобу». Сам він не розкаювався в тому, що вчинив, не шкодував про це ні Даркембай, ні Абилгази. І мені здається, що так думають і ті сміливці, які пішли з ними в набіг проти Такежана. Багато жигитеків пішло тепер у російські селища, осіло, перейшло на землеробство — навіть старий Даркембай, дядько нашого Дармена… А крім того, чи не свідчить про зростання скли народу така велика, небувала в степу подія? Чи не говорить це про наближення чогось нового? Так, цей спалах народного гніву не дав видимого успіху. Але чи означає це, що він марний? Хіба мало знає історія прекрасних дій народу, що не увінчалися успіхом? І хіба справедлива історична думка засуджувала це? Невже вчинки Базарали треба розцінювати по тому, збільшилося чи зменшилося, у жигитеків та жатаків коней? Російська історія знає силу народного руху. Повстання Степана Разіна було придушене з кривавою жорстокістю. Народна війна, піднята Пугачовим, завершилася тим, що його четвертували на лобному місці в Москві. Що було б, якби на дії Разіна і Пугачова російський народ дивився очима батьків, матерів і сиріт, які позбулися своєї підпори після розгрому повстання? Велика історична правда змушує дивитися на такі події інакше. Вони стрясають основи старого життя. І з цієї точки зору ясно, що напад Базарали — хоч його й не можна порівнювати з великим народним рухом, бо це тільки слабкий пагінець, розтоптаний темною силою старого степу,— все ж говорить нам, що в казахському житті народилося щось нове, небувале.
Слова Абая справили на всіх глибоке враження.
— «Вогонь із іскри запалає!»—захоплено вигукнув Абіш.
Абай уважно глянув на Абдрахмана і ласкаво посміхнувся.
3
Незабаром аул Абая перекочував на урочище Кзил-Кайнар. На цьому жайляу, крім річки, є багато джерел і початків ручаїв. І сьогодні тут самих іргизбаївських аулів зібралося більше десятка, а поряд розташувалися ще й стоянки родів Карабатир, Анет, Торгай і Топай. Худоба часом збивалася докупи, і собаки, оберігаючи її, раз у раз зчиняли гризню.
Аули збилися докупи на рівнині. Тепер особливо різко впадали в очі чорні, діряві юрти край кожного аулу, а подекуди і просто курені бідняків. Жайляу начебто навмисно виставило їх напоказ. Навіть при побіжному погляді на ці злиденні юрти легко було зрозуміти, якими тяжкими нестатками придушена до землі більшість родин кожного аулу.
Далеко навкруги розбрелися по пасовищах строкаті численні табуни й отари. В одних сотні голів, в інших — тисячі. Всі вони належать білим юртам, але мешканці чорних юрт знають це живе багатство багато краще, ніж його господарі. Тут, у дірявих юртах, живуть пастухи, дояри, табунники, чабани, сторожі численних отар. Взимку і влітку, з світанку до вечірньої заграви і цілісінькими ночами бідняки дбають про худобу. Думки й тривоги нелегкої чабанської праці не залишають їх навіть у неспокійному сні.
Не тільки на цьому жайляу живе так аульний народ. Це саме можна бачити на всіх сусідніх урочищах, починаючи з жайляу роду Бокенші Ак-Томар, розташованого на дальньому кінці Чингіської волості, на всіх урочищах усіх родів: і на Суик-Булаку жигитеків, і на Тонаша котибаків, і на Кзил-Кайнарі іргизбаїв, і на Айдарли сактогалаків — кінчаючи урочищем Карасу, що належить родові Есполат.
Сьогодні всі ці жайляу спіткало лихо. Грізна буря налетіла на сім’ї бідняків. Жодної білої юрти вона не торкнулася навіть легким подувом. Зате діряві чорні юрти і злиденні курені вона рве, як лютий степовий ураган. Тільки доярів, пастухів, сторожів, табунників, немічних удів і сиріт обрало собі в жертву це лихо.
Не вперше приходить воно в аули. Через рік-півтора лягає на бідноту одне і те ж лихо. І тому сьогодні, тільки-но звістка про нього пронеслася по чорних юртах, спохмурніли обличчя людей. Тривожне, тоскне й безпорадне почуття охопило їх.
Звалося це щораз повторюване лихо збором податків: прийшов час, коли начальство збирає покибитковий податок і недоїмки по ньому, а разом з цим і «чорні збори».
І хоч звістка про це прилетіла в аули Іргизбая в спеку літнього дня, вона зледенила серця січневим морозом. Привіз її старшина першого адміністративного аулу Отеп. Разом з ним проскакали по жайляу і два посланці-шабармани, несосвітенні забіяки і задираки, справжні молоді джини[24] — Далбай і Жакай. Поспішаючи до Ак-Томара, вони дорогою били табунників, якщо ті не дуже квапились змінити їм коней. Вдираючись в аули, вони скакали, не розбираючи дороги, лякаючи дітей, розганяючи отари і дратуючи собак. Сама їхня поява вже викликала в людях острах і збентеження.
Отеп спинився в білій юрті Ісхака, зібрав сюди бідноту аулу і оголосив наказ:
— До нас у волость їде начальство. Каже, зазналися в нашій волості люди, кілька років не сплачують недоїмки по царських податках. Наказано за три дні повністю зібрати покибитковий збір, недоїмки і «чорний збір»! Начальство вже тут, спинилося в Ак-Томарі. Викликало до себе всіх баїв, старшин, волосного писаря. Туди і я поспішаю. За вас, голоту, я відповідати не хочу, а всі недоїмки тільки за вами! Завтра опівдні будьте готові віддати борги чим хочете: худобою чи грішми. Від мене тепер ласки не чекайте, будете завтра скиглити — нарікайте на себе! Не зберете грошей — відберу останню дійну корову, останню козу, шкапу і віддам властям!
Ці самі погрозливі слова він повторив в інших іргизбаївських аулах і тільки вночі поскакав до Ак-Томара.
З того й почалось. У кожному аулі біднота — батраки й пастухи — не знаходила собі місця. Отеп не жартує. Звичайно, завтра він виконає те, що обіцяв. Не зглянеться на сльози, відбере останнє. Хіба він пожаліє тепер, якщо не жалів минулого року?
І надвечір, коли денний клопіт з худобою закінчився, розгублені, пригнічені люди потягнулися до білих юрт хазяїв, чвалаючи в присмерку сумними тінями.