В аулі Ісхака першим зайшов до байської юрти старий Жумир, пастух верблюдячого стада. На голові в нього зношена, майже зотліла бараняча шапка, на ногах старі повстяні панчохи. Драний чапан, підперезаний прокоптілою мотузкою, втратив будь-який колір і нагадував ганчір’я, що рік пролежало на якійсь залишеній стоянці. В цьому дранті старий виглядав так, неначе зірвався з шибениці.
Гостей у юрті не було. В ній сидів тільки сам Ісхак, спираючись спиною об високе ліжко, і біля нього, обіпершись на купу подушок, напівлежала випещена, гордовита Маніке.
Старий звернувся до господарки, з надією піднявши на неї маленькі, червоні від постійного перебування на вітрі очі.
— Нема чим мені віддати покибитковий збір і недоїмки,— заговорив він.— Ви знаєте мої нестатки. Крім однісінької кобилчини, нічого немає… А кажуть, ще один тягар навалився: «чорний збір» вимагають.
— Ну, а ми при чому? — буркнув Ісхак.
Маніке, не повертаючи голови, невдоволено стиснула губи:
— Волостю управляємо не ми. І не ми збираємо податки. Чого ж ти хочеш від нас? Не тривож людей даремно.
Але в душі Жумира ще жевріла надія:
— Думав, згадають працю старого, виручать з біди.
— Яка ж праця? — холодно сказала Маніке.— За віщо тебе виручати?
— Як то яка?! Я ж увесь час працюю на вас! Навіть отой бідолашний, кого ти прозвала Борбасаром, і той пасе ваших ягнят! — сказав старий, підштовхуючи наперед худого хлопчика з великим носом і до крові порепаними босими ногами.
— Хіба я мало даю за твою працю?
— Що ж даєш, люба? Хоч раз брали ми плату?
— А в кого ти харчуєшся і зиму, й літо? Хіба це нічого не коштує?
— Харчуєшся!.. Хіба це харч? Об’їдки, покидьки, помиї! Цього і собакам не шкода.
— Е-е, та в тебе ще й вредний язик, дохлий дідугане! Якщо так, то знай, що добрий собака кращий за лінивого пастуха! Зрозумів?
— Ой байбише, бач, як ти колеш очі біднякові! Недарма, значить, ти у моїх хлоп’ят відняла людські імена! Для тебе всі собаки!
І старий, тремтячи від гніву, вийшов з юрти, ведучи за собою хлопця.
У Жумира — двоє синів. Старший — той, що прийшов з ним, другий — ще малий. Їх звали Такежан і Ісхак. Коли старий з’явився в цьому аулі і про це довідалась Маніке, вона обурилася. У казахів імена повторюються рідко, а в цього голодранця, як навмисно, дітей зовуть так само, як синів самого Кунанбая! «Як сміють носити вони імена наших мурз? Схоже на те, коли паршивий пес носить прізвисько Борбасар![25] —лютувала вона і тут же заявила: — А втім, вірно: нехай відтепер старший називається Борбасар, а менший — Корер[26], як кличуть наших собак… Найбільш підхожі для них імена!»
І самовладна байбіше примусила всіх називати дітей старого не на їх імення, а собачими прізвиськами. Про це нагадав тепер з гіркою образою Жумир, виводячи сина від злобливої господині.
Цього вечора і в аулі Такежана теж було горе. Біля продертої ветхої юрти стара Ійс, обливаючись слізьми, доїла свою одним-однісіньку сіру корівчину. В юрті чекали молока маленькі онуки Асан і Усен. Одному шість років, другому — чотири. Це діти померлого Іси, єдиного сина старої; мати їхня теж недавно померла. У Ійс голова йде обертом: що ж тепер робити? Вимагають недоїмки, а в неї тільки й худобини, що оця одна сіра корівчина. Невже востаннє вона доїть її? «Чим же завтра я нагодую сиріток? Що я їм дам?» — схлипуючи, думала вона.
І, поклавши хлоп’ят, Ійс попленталася до Такежана.
У Великій юрті вона застала Азимбая й Каражан. Сам Такежан, як бій першого аулу, теж поїхав на виклик начальства до Ак-Томара.
До появи Ійс тут побували вже двоє інших бідняків. Вони так і пішли, не добившись милості від Азимбая. Один з них був нічний сторож Канбак. На його прохання допомогти Азимбай відповів йому звинуваченням: цього літа Канбак заснув, і вовк загриз двох ягнят. А коли почали розбиратися, сторож ще й нагрубив. Азимбай нагадав, що він вже тоді попередив Канбака: «От прийдуть по недоїмки, ти запам’ятаєш цей день! Завиєш!»
Знущання молодого господаря вивело з себе Канбака. Він відповів, що от уже третій рік не одержує будь-якої плати — його втішають тільки тим, що сплачують за нього недоїмки. А тепер і в цьому відмовляють! Азимбай круто його вилаяв і. погрожуючи канчуком, вигнав з юрти.
Другим прохачем був Токсан. Багато років доїть він такежанівських кобилиць. Йому вже тридцять п’ять років, а він усе ніяк не може сплатити за свою наречену вартість п’яти верблюдів. Так і живе бурлакою, без сім’ї, без притулку, прип’ятий до байської юрти. Азимбай все обіцяє йому сплатити за наречену, батьки якої теж живуть у наймах у такежанівському аулі, сторожачи зимовище. Азимбай підмовляє їх не віддавати поки що Токсанові своєї дочки, обіцяючи стягти з нього справжній калим. А самому Токсану він все не платить за службу, тримаючи його, таким чином, на припоні в своєму аулі. Річ у тому, що Азимбай довідався про намір Токрана відкочувати після одруження в інший аул, а позбутися такого старанного і доброго робітника не хочеться. І сьогодні він теж нічим не допоміг Токсану, відповівши йому тільки знущаннями.
Третьою прийшла зараз Ійс. У сльозах вона звернулася до Каражан, нагадала, що зиму й літо вона сукала аркани, вірьовки, поводи, недоуздки, чомбури для всього аулу. Сльози старої начебто зворушили Каражан. Вона звернулася до сина:
— Хіба її юрту не викреслили із списку податків?
Таке м’якосердя матері роздратувало Азимбая, і він різко відповів:
— А хіба я розпоряджаюся списками? Навіщо ти питаєш?
Стара Ійс заблагала: у неї одна тільки годувальниця двох сиріт — корівчина, відберуть її — зовсім озлидніє. Але сльози її не зворушили Азимбая. Навпаки, за його розрахунками, стару треба було міцніше приторочити до їхнього аулу. Нехай вона так залежить від юрти Такежана, щоб не насмілилась і думати про життя далеко від неї. Тоді вона ще старанніше сукатиме аркани.
Розгадавши холодну жорстокість Азимбая, стара Ійс заридала вголос, нагадуючи, як загинув її єдиний Іса.
— Це ж через твою отару розпрощався з життям мій син! Хіба не міг він кинути її тієї ночі і вберегти себе? А він у драному одязі рятував від бурану заблукалих овець. Прохолов тоді, зачах і помер, мій рідний! Душу віддав за твою худобу, а в тебе й до його дітей жалю нема.
Азимбай грізно прикрикнув на стару:
— Чи не пеню ти хочеш одержати за нього? Спробуй стягни! Геть з мого аулу! Забирайся від нас, куди хочеш!
Вигнавши нарешті стару, він вирішив і справді залишити її без корови, щоб назавжди накинути на неї зашморг неволі.
Ійс попленталася до своєї юрти, проклинаючи хазяїв:
— Погибель вам! Хай горе моє впаде на вас, нехай сльози моїх сиріт пропалять ваші серця! Краще в лютого ворога просити захисту, ніж у вас!
І, пригорнувши двох своїх малят, вона проплакала цілу ніч.
— Сирітки ви мої безталанні, куди ми тепер подінемося з вами? — Сльози рясно котилися по її виснаженому обличчі, тяжкі зітхання краяли груди.
Цієї ночі такі ж благання і гнівні прокльони чулися в аулах Майбасара, Акберди, Ирсая й інших баїв з роду Іргизбай. І багатії Котибака, Жигитека, Бокенші цього вечора так само не чули від своїх наймитів і сусідів нічого, окрім благання про допомогу, а потім прокльонів або сміливих правдивих слів докору і звинувачення.
В аулі Сугура з роду Бокенші вже почалося стягнення недоїмок. Бії і старшини догідливо і улесливо оточили селянського начальника Никифорова, що прибув туди. Ім’ям Мекапара — як вимовляли вони прізвище начальника — вони і наказували, і погрожували, і залякували бідних людей всієї околиці.
— Мекапар сам сказав!
— Мекапар сьогодні сердитий!
— Мекапар суворий начальник, спробуй його не послухатися!
Голосіння, стогін і сльози зранку стояли в околишніх аулах бокенші, борсаків і жигитеків. Тут недоїмки стягали урядник і пристав, якого народ за його неситу вдачу і жадібність до хабарів давно вже прозвав Кок-шолаком[27]. Сьогодні і урядник, який безжально відбирав у людей останнє, пускаючи в хід канчук, дістав прізвисько: його прізвище Сойкін почали вимовляти Сойкан (хижак). Вчора він, щоб настрахати людей, побив шабармана Далбая і відшмагав до крові нагаєм п’ятьох бідняків борсаків, які не в строк пригнали свою худобу. Самі аульні старшини казали про нього: «Наш Сойкін без нагая і хабара дня не проживе». В цій зграї насильників особливо вирізнявся ще писар Чингіської волості Жаман Гарін. За його жорстокість і люту вдачу бідняки роду Бокенші називали його Кабан-гарін (чорний кабан).
Усі ці Кок-шолаки, Сойкаии, Кабан-гаріни — вовки, хижаки, кабани — впивалися сьогодні своїми іклами в живе тіло народу.
Цієї ночі, сидячи з приставом і урядником за картами, писар Кабан-гарін домовився з властями про те, чого хотіли Жиренше, Такежан та інші верховоди. Міські власті приїхали в степ для того, щоб зібрати з населення покибитковий податок цього року і недоїмки за минулий рік. Але у старшин, біїв і аткамінерів були й свої рахунки з народом: досі їм не вдалося стягти з нього «чорні збори». Тепер вони пропонували властям разом з царськими податками зібрати з населення й ці побори. Нехай це не піде в царську казну, зате дещо перепаде і в кишені тих, хто допоможе аткамінерам одержати свої доходи. Кабан-гарін натякнув, що зібране буде поділене так, щоб залишилися вдоволеними всі, починаючи з самого Никифорова. Йому не довелося марно гаяти часу на умовляння Кок-шолака і Сойкана. Багатозначними усмішками і кивками ті підтвердили свою згоду.
Довідавшись про це, так само задоволено почали осміхатися Такежан, Жиренше, Бейсембі й інші аткамінери. І, неначе круки або беркути, що загляділи здаля падло і зліталися до нього з далеких верховин Догалану, Орди, Ортену, Шунаю, бії, старшини й інші володарі степу з’їхалися на жайляу Кзил-Кайнар, щоб розпочати люту навалу на народ.
У степу гроші, як правило, майже не були в обігу. Вони водилися тільки в окутих скринях багатих юрт, бідняки ж їх ніколи й у вічі не бачили. Проте і покибитковий податок, і недоїмки, і «чорні збори» визначалися в грошах. А оскільки їх у бідняків не було, то, забираючи в них худобу, збирачі оцінювали її на гроші за власним розсудом.
З допомогою канчуків і нагаїв шабармани, старшини і стражники, очолювані Сойканом, вигонили з аулів останніх овець, корів і коней бідняків. У юртах кричали перелякані діти, плакали матері, проклинали насильників старики. Але ніщо не могло стримати цей потік, що виносив з аулів підпору життя.
Що далі посувалася по жайляу Кзил-Кайнар ця лавина, то більшою ставала отара, яку гнали здирщики. І слідом за нею рухався сам степ, що аж квилив у горі. За забраними годувальницями — кобилами, коровами, вівцями,— не відстаючи, йшли люди. З уст їхніх вихоплювались прокльони, в очах палала ненависть. Це були горе і сльози народу.
Не було жодного аулу на будь-якому жайляу жигитеків, бокенші, котибаків, де бідняків не спіткало б це лихо.
На віддаленому урочищі Суик-Булак стояв багатолюдний бідний аул жигитеків, в якому жили Базарали, Абди, Сержан, Аскар і старий Келден. Коли сюди дійшла звістка про лихо, яке спіткало навколишні аули, люди захвилювалися:
— Що ми будемо робити, коли доберуться до нас? Чим сплатимо недоїмки? Хіба зважать вони на те, що Такежан нас щойно розорив? На дві сім’ї по одній корівчині, навіть кози не в усіх! Невже останнє віддавати?
Такі думки мучили всіх. Коли про це заговорили в юрті Базарали, який уже кілька днів лежав з приступом лютого ревматизму, набутого в Сибіру, він рішуче відповів:
— Ну чого плакати загодя? Приїдуть — подивимося, що робити. Я думаю, в кому є жива душа, не так просто віддасть останню підпору в житті! Нехай з аулу нікуди не йдуть такі жигіти, як Сержан, Абди, Аскар. Та не давайте розбійникам одразу грабувати, спробуємо спочатку поговорити з ними!
Незабаром і в цей аул прискакали збирачі. Їх було троє: зухвалий і задиристий шабарман — посильний Далбай з великою мідною бляхою на грудях і з шкіряною сумкою при боці, по якій він раз у раз важко плескав держаком канчука, старшина адміністративного аулу жигитеків, тупуватий і самовпевнений Дуйсен, і супроводжуючий їх, боязкий і небалакучий жигіт Салмен.
Старшина і шабарман почали збирати недоїмки з крайніх юрт аулу. Вони забирали кіз, які були на денному привалі, тягли за налигачі дійних корів, що стояли між дірявими юртами. Келден і Абди швидко підійшли до них.
— Заждіть забирати! — заговорили вони.— Ходімте хоч порадимось… Адже ж ви теж люди… Ходімте до Базарали!
— Який там Базарали! Що за начальник? — закричав Далбай.— Нехай сам прийде сюди!
— Базарали хворий, не може стати на ноги,— пояснив Абди.— Запрошує до себе, ходімте!
Далбай відмахнувся нагаєм і схопив за налигач чергову корову. Дуйсен і собі поволік іншу під плач і голосіння жінок, що юрмилися навколо. До Абди підійшов Сержан і стиха сказав йому і Аскарові:
— Якщо не йдуть, Базарали наказав притягти їх силоміць. Хапайте старшину, а я візьму цього…
І він, ступивши до Далбая, схопив його за плече і повернув до себе.
— Ой, слухай-ко!..— почав був він, але Далбай, обернувшись, з лайкою махнув канчуком.
— Сержан спритно схопився за його держак і так сильно смикнув, що петля, обмотана навколо кисті Далбая, мало не вирвала тому руку. Шабарман упав обличчям на землю.
Старшина Дуйсен, закричавши, кинувся було на допомогу Далбаєві, але ззаду його схопив за комір Абди і волоком потяг за собою. Сержан тим часом поставив на ноги приголомшеного Далбая і, взявши його на плечі, поніс до юрти Базарали. Салмен, здивований тим, що сталося, і переляканий, покірливо пішов слідом за своїм начальством, не чекаючи, коли потягнуть і його.
Базарали не став витрачати багато слів.
— Чув я, якими вовками ви накинулися на народ! Годі! Нема чого з вами теревені правити! Валіть собак! — гучно наказав він.
Абди і Сержан сильним стусаном повалили біля вогнища старшину і шабармана.
— Зірвіть з них чапани! Заголіть зади! — кричав Базарали, випроставшись на ліжку. Обличчя його було бліде від гніву.— Хоч помщуся вам за всіх нещасних! Візьміть їхні канчуки, жигіти!
На збирачів накинулися молоді жигіти, які заповнили юрту, швидко роздягли їх і поклали долілиць. Абди і Сержан, засукавши рукава і поплювавши на долоні, взяли в руки важкі нагаї, якими ще недавно орудували Далбай та Дуйсен, і, багатозначно показавши їх обом, замахнулись.
Обидва збирачі завили. Намагаючись вирватися, вони благали Базарали помилувати їх.
А Базарали, підморгнувши Абди і Сержану, усе кричав:
— Як мені розправитися з вами, собаками? Просто забити чи засікти тут? Хто вирве вас з моїх рук?
— Винні, каємося в усьому! Тільки прости нас! — кричали обидва разом.
— Простити? А потім знову приїдете до нашого аулу і знову будете відбирати кіз та корів?
— Ні, ні! Нехай помремо гяурами, якщо зробимо це!..
— Як же я вас відпущу? Адже ви начальству поскаржитесь?
— Ні! Навіть не скажемо, що вас бачили, тільки помилуй! Присягаємося, що не скажемо!
— Поклянетесь, що не будете скаржитись? Якщо ні, заженемо вас канчуками в могилу!
Дуйсен першим закричав, що готовий поклястися хоч на корані. Далбай з слізьми повторив за ним те саме.
Але Базарали, не кваплячись, випитував:
— Ну, а якщо порушите клятву і повернетесь з властями? Чим покарати вас?
— Не буде цього! Нехай прокляття на нас упаде!
— Якщо завтра зрадите, післязавтра вночі вас заріжуть у ваших же юртах, як баранів! Згодні?
— Якщо станемо такими собаками, ріжте!
— Тоді покляніться зараз на корані! Клянетесь?
— Так, згодні!
— Ви скажете своєму начальству, що наш аул відкочував за Чингіські гори і ви не могли його наздогнати. Це раз. А по-друге, ви й слова не скажете про те, що тут було. Чи вірне наше рішення? — спитав Базарали, обводячи поглядом усіх присутніх в юрті.
Абди і Келден перші потвердили:
— Вірно! Нехай так буде!
Базарали навмисно грізно спитав заляканих на смерть полонених:
— Клянетесь у цьому на корані?
— Клянемось!
— Ну, тоді давайте сюди коран,— наказав Базарали своїм жигітам.
Абди широко посміхнувся:
— А де ж у цьому аулі знайдеш коран?
Але Базарали сердито закричав на нього:
— Як де? Навіщо богохульничаєш? Подайте, он він, на скрині!
Сержан ступив крок до стінки юрти, взявши з скрині розтріпану товсту книгу і, глянувши на неї, приснув. Це була переписана на прохання Базарали збірка віршів Абая. Всі в аулі знали цю книжку, по якій грамотії читали абаївські слова.