З горба аул добре було видно. Це був незвичайний аул. Головною його особливістю було те, що в центрі стояло багато великих білих юрт, неначе тут розташувався не один аул, а одразу кілька. Звичайно в аулі білих юрт буває зо дві — зо три. За ними стоять скромніші — із сірої або темної повстини, далі тягнуться бідні чорні юрти, нарешті курені й халупи. А тут ветхих і бідних юрт було дуже мало, вони стояли осторонь і не з одного, а з обох країв аулу. А посередині, майже торкаючись одна одної, скупчилися великі багатостулчасті юрти, які здавалися біліші одна одної. Ніби всі вони вкриті зовсім новими білими кошмами.
Під’їхавши ближче, подорожани переконалися, що попали до дуже гостинного аулу. Біля конов’язей, простягнутих між юртами, стояло багато сідланих коней. Певно, їх власників господарі розвели по різних юртах, частуючи кумисом або обідом.
Тільки тепер, коли вони в’їхали в аул, Дармен повернувся в сідлі і стиха сказав Абішу:
— Це аул татарина Махмуда. Тут живе ота Магріфа, про яку казала вам Дільда-апа,— з усмішкою додав він, хитро поглядаючи на друга.
Той спалахнув і нічого не відповів.
Усю цю витівку придумав сам Дармен. Він підказав Абаєві думку про поїздку в Конур-Ауліе, знаючи, що їм не минути аулу Махмуда. Відкрив він свій задум тільки Магашу і Какитаю, а сам тим часом з’їздив до аулу Махмуда, знайшов там свого приятеля — весельчака і дотеппика Утегельди — і домовився з ним, що той допоможе влаштувати зустріч Абіша і Магріфй.
— Нікуди не їдь на тому тижні; мабуть, ми заїдемо з Абішем,— попросив він.— У вас стільки юрт, що Магріфи не розшукаєш. А ми зробимо так: коли побачиш нас, спини, де треба. Добре було б, якби ти намовив господарів залишити нас ночувати. Тоді влаштуємо вечірку, от Абіш з Магріфою і побачаться. Прошу тебе, допоможи, добре діло зробимо! Магріфу я якось бачив і скажу, що в жодного казаха у всьому степу нема такої дочки! Але зате й пари для неї у казахів не знайдеш. Її гідний хіба лише один Абіш.
Почувши це, Утегельди враз почав удавати плетуху-женге, що оберігає честь аулу нареченої: він скривився, прищулився і, шамкаючи, заторохтів:
— Тю, дорогий мій, що ти там верзеш? Хто це гідний нашої Магріфи? Абаїв синок? Та йому на нашу Магріфу тільки молитися можна! Вона ж у нас небесне створіння, красуня, чиста, білолиця! Найшов кого сватати! Та я тебе перед усіма висмію, за ноги у вогонь стягну разом з таким женихом!
Проте, всім серцем співчуваючи другові, Утегельди обіцяв йому всіляко допомогти.
Як тільки вершники під’їхали до центра аулу, Утегельди, який чекав їх зранку, опинився неначе випадково біля найбільшої восьмистулчастої юрти серед п’яти-шести високих і ставних, пишно вбраних чоловіків. Побачивши його, Дармен, який їхав разом з Абішем трохи попереду, одразу повернув до цієї юрти. І тут виявилося, що вони потрапили просто до господарів аулу.
Тільки-но вони обмінялися привітаннями, моторні жигіти підхопили поводи їхніх коней, допомогли гостям спішитися і повели до Великої юрти. Дорогою Утегельди одвів Дармена вбік і, знову удаючи стару сваху, зашепотів, шамкаючи і шепелявлячи:
— Е-е, дівере мій дорогий, ти, я бачу, добре взявся за діло! Тільки от біда: жениха ти привіз, а наречена наша ясноока сьогодні в гості поїхала.
— Ти не жартуєш? — злякався Дармен, збитий з пантелику кривлянням Утегельди.
Виявилось, що той говорив правду. Дармен заблагав:
— У такому разі швидше поклич її якось додому! Вигадай що-небудь.
Гостей посадили на почесному місці у Великій юрті, а господарі розташувались по боках.
Тут сиділи троє синів покійного Махмуда, родоначальника аулу. Ближче до гостей примостився старший — показний і огрядний Жакип; за ним — Муса, теж огрядний і високий чоловік з широким білим обличчям і великими чорними очима під темними бровами; ще далі — наймолодший господар Великої юрти, рум’яний красень Мусабай, молодий кремезний жигіт, середній на зріст. Тут же сидів їх небіж Нуртаза, дуже схожий на Мусабая юнак, з такими ж великими очима і великим носом.
У юрті одразу з’явилась миска з кумисом; господарі, повільно помішуючи його, почали наливали піали і подавати гостям, привітно усміхаючись. Розмова ставала дедалі жвавішою.
Абіш сидів мовчки. Його становище молодого жигіта, який міг стати незабаром женихом у цьому аулі, зобов’язувало до особливої стриманості і ввічливості.
Повернулися Дармен і Альмагамбет, які виходили, щоб стриножити коней і пустити їх на траву.
— Там, за юртами, ріжуть жирне лоша,— сповістив Дармен.
— Тепер уже ясно, що нас і ночувати залишать,— додав Альмагамбет.
Усіма діями господарів керував зараз Утегельди. Коли Мусабай після чаю вийшов із юрти разом з Жакипом, Утегельди, йдучи поруч нього, сказав наче ненароком:
— А до речі нагодилися гості! Давно вже ми не веселилися. Якщо ви їх залишите ночувати, то чи не зібрати нам молодь?
Жакип уже йшов до себе додому, але підтримав жигіта:
— А й справді, розважитися не завадить!
Утегельди одразу повідомив, що Абіш вправний скрипаль, і запропонував послати когось до аулу Шубара по скрипку. Скрипку можна було знайти і в інших аулах, та Утегельди думав не тільки про музику: дружина Мусабая і її племінниця Магріфа поїхали саме туди.
Мусабай сам не мав здібностей до будь-якого мистецтва, проте дуже цінував дотепників, жартівників, добрих оповідачів; такі люди жили в його аулі цілорічно. Утегельди був його улюбленцем. Мусабай охоче погодився з його пропозицією і, підкликавши брата Утегельди, звелів йому одразу їхати в аул Шубара. Утегельди пішов слідом за братом, щоб допомогти йому осідлати коня, і, залишившись з ним наодинці, доручив йому передати сам на сам дружині Мусабая, щоб вона з Магріфою поквапилася повернутися, бо їх чекають поважні гості.
Отож в аул незабаром було доставлено скрипку, а дружина Мусабая разом з Магріфою й іншими дівчатами та молодими женге, що супроводжували її, повернулися додому. Проте сама Магріфа перед гостями не з’явилася: вона проїхала прямо до юрти свого батька, що стояла осторонь. Рум’яна, круглолиця, дуже схожа на свого брата Азимбая, дружина Мусабая ласкаво привіталася з гостями.
З аулу, де для гостей зарізали лоша, скоро не виїдеш. Коли гості вийшли на повітря освіжитися, біля конов’язі не було жодного їхнього коня: всі відправлені пастися в нічне, а сідла лежали в сусідній юрті.
Тепер гостям вже стало ясно, що їх залишають ночувати. Ясно було й інше: ввечері їх чекають розваги. Смеркало, коли загнали худобу і аул по-вечірньому затих, з юрти Мусабая полинули співучі звуки скрипки. Цим ніби відкривалася вечірка. Жигіти, що прислужували гостям, побігли в сусідні юрти скликати людей, господиня послала по молодих невісток і зовиць. Магріфу вона запросила окремо від імені свого чоловіка.
Юрта швидко наповнювалась людьми. Грав на скрипці Абіш. Він не любив грати сидячи, але, побоюючись, що, коли гратиме стоячи, це здасться господарям дивним, грав, присівши на високе ліжко, яке стояло праворуч від входу.
Незабаром біля дверей юрти почулося подзвонювання шолпи, тихі жіночі голоси і стриманий сміх. Дармен, Магаш і Утегельди нетерпляче поглядали на двері, чекаючи появи Магріфи. Але її довго не було. Абіш зіграв уже кілька вальсів і почав якийсь веселий марш.
Нарешті в юрту, товплячись і перешіптуючись, ввалився натовп підлітків. Усі вони були білолиці, рум’яні, стрункі, з великими очима, з правильними рисами обличчя. За ними в юрту зайшло кілька дівчат.
Попереду йшла висока, ставна красуня. Густі темні брови, чорне волосся, зібране в дві важкі довгі коси, підкреслювали дивовижну білість її обличчя. Великі сірі очі дивились одверто і спокійно, кругле білосніжне підборіддя плавною лінією переходило в струнку шию. Тонкі гарні пальці були немов виточені вправним майстром.
Кожна з прибулих дівчат була приваблива, але особливо красивою була та, що йшла попереду. Це й була Магріфа.
Коли дівчата зайшли до юрти, Абіш кинув грати і опустив скрипку на знак шанобливого захоплення. Почервонівши трохи, він схилив голову, вітаючи прибулих. Мусабай, його дружина, Нуртаза, Утегельди та інші господарі підвелися, даючи дорогу до почесного місця.
Магріфа, певно, не сподівалася зустріти в юрті стільки незнайомих гостей: на її обличчі повільно розливався рум’янець, червоні губи затремтіли в соромливій усмішці, відкриваючи рівний ряд білих зубів. Неквапною, плавною ходою вона пройшла через юрту під тихий співучий передзвін позолоченого шолпи і сіла біля Мусабая. Інші дівчата, як молодші, сіли обабіч, нижче Нуртази і Мусабая.
Слідом за дівчатами в юрту зайшли старші женге і, нарешті, матері. Гості потіснилися на почесному місці, садовлячи їх. У білих кімешеках[28], облямованих позументом, повновиді, чорнобриві, ставні, вони мимоволі привертали погляди гостей. Магаш усміхнувся в думці: «Зірке око у цих татарських купців! Адже ж зуміли в степу знайти найкраще — найкрасивіших казахських дівчат!»
Коли старші жінки, увійшовши, обмінялися з гостями привітаннями і нарешті посідали, Утегельди жартома заговорив:
— Що сталося? Так добре ми тут сиділи, слухали музику. А тепер усі притихли, засоромились. Навіть скрипка змовкла! Невже наші байбише так усіх налякали?
І він з удаваним переляком глянув на молодшу дружину Муси — повновиду, квітучу Турай.
— Не будь таким полохливим, любий Утеш,— блиснувши зубами в усмішці, відповіла та.— А головне, нехай не лякається скрипка, адже ж ми для того й прийшли, щоб послухати її чарівні звуки! Хто з вас сполошив увесь аул? Чи не ти, дорогий Абіш? Тоді заграй, будь ласка, ще, любий брате!
Цей жартівливий, дружній її тон пояснювався тим, що до гостей вона могла ставитись як до родичів: вона сама була з тобиктинського роду Торгай.
Утегельди враз підхопив її слова:
— От і гаразд! Якщо наші байбише самі просять, будемо продовжувати розваги, діти! Почнемо з милозвучних пісень попервах! — І, присівши навпочіпки, він глянув на Абіша і почав швидко водити в повітрі рукою, удаючи гру на скрипці.
Кумедний вигляд його викликав загальний сміх, і деяке напруження, спричинене приходом старших, розвіялося. Всі повернулися до Абіша. Той, пояснивши, що у великому товаристві на скрипці грати зручніше стоячи, одійшов від ліжка, став посеред юрти просто проти Магрі-фи, і скрипка знову заспівала в його руках. Цього разу вона звучала особливо схвильовано і задушевно.
Гра його вразила всіх. Слухали всі з напруженою увагою, додержуючи повної тиші, яку порушували тільки захоплене поцмокування губами і мимовільне зачароване зітхання. Коли ж, закінчивши п’єсу, Абіш спинився перепочити, старші матері і літні чоловіки висловили вголос своє захоплення:
— Живи довго, дорогий!
— Яка майстерність!
— Авжеж, отак треба грати!
А підлітки, дівчата і молоденькі женге перешіптувалися, посміхалися і не зводили з Абіша зачарованих поглядів.
В одну з перерв Магаш жартома сказав Абішеві:
— Щось, я помічаю, сьогодні наш музика грає з особливим натхненням…
Абіш засоромився.
Підкоряючись загальним наполегливим проханням, юнак підтягнув смичок і, настроївши скрипку, заграв нові п’єси. Досі він грав плавні, широкі мелодії, а тепер знову перейшов на танцювальні, веселі, легкі, зрозумілі більшості слухачів. Їх швидший темп і ритм, що раз у раз мінявся, пожвавили й самого Абіша. В цій юрті він здавався якоюсь особливою людиною, не схожою на інших. Коротке темне волосся, гладо зачесане назад, відкривало широкий лоб. Прямий ніс, добре окреслені губи, тонкі, як у Абая, брови, жваві чорні очі робили Абіша найкрасивішим жигітом у родині. Він був високий, стрункий, але завдяки неширокій кості здавався тендітним. Його довгі білі пальці швидко літали по струнах, але в рухах їх не відчувалось ніякого напруження, найскладніші місця він виконував легко, витончено. Щоразу, коли він закінчував якусь п’єсу, слухачі обмінювалися короткими схвальними зауваженнями.
Граючи, Абіш раз у раз поглядав на Магріфу, що сиділа навпроти нього. Його вразила її надзвичайна врода, особливо ж принадність її великих сірих очей. Обличчя Абіша то спалахувало рум’янцем, то раптом блідло.
Дармен, сидячи поряд з Магріфою, запитав дівчину:
— Хороша музика?
Магріфа з усмішкою кивнула головою, продзвенівши сергами і підвісками шолпи.
Помітивши, що як тільки Абіш починає грати, Магріфа з нього не зводить очей, Дармен, посміхаючись, запитав її.
— А жигіт?
Магріфа рвучко повернулася до нього. Обличчя її спалахнуло, брови ледь затремтіли. Дармен зрозумів, що запитання його збентежило дівчину і що відповіді марно чекати. Він приклав руку до серця і кілька разів вклонився з пробачливим виглядом. Магріфа трохи нахмурилась й одвернулась, силкуючись не дивитись більше на Абіша. Їй ще ніколи не доводилося ділитися з ким-небудь своїми почуттями, і це пряме запитання примусило красуню засоромитися і лякливо замкнутися в собі. Вона була така схвильована, що й не помітила, коли Абіш став грати казахські мелодії.
Коли він звучно, широко й майстерно почав виконувати пісню «Бурилтай», яку склали не так давно, Альмагамбет став поряд з ним і заспівав на весь голос. Це поєднання гри чудового скрипаля і спів молодого талановитого співака, які виконували всім близьку казахську пісню, особливо сподобалося слухачам. Усі були вражені їхнім мистецтвом. На прохання слухачів Абіш і Альмагамбет виконали ще кілька казахських пісень, і нарешті Мусабай попросив заспівати якої-небудь пісні Абая. Альмагамбет почав «Лист Татьяни».
Коли спів закінчився, Дармен знову запитав дівчину:
— Ви знаєте цю пісню?
— Так,— відповіла вона і додала: — Це лист Татьяни до Онєгіна. Переклав Абай-ага. Я всі його пісні знаю.
Гра не заважала Абішеві майже не відривати погляду від Магріфи. Він з усмішкою спостерігав, як Дармен розмовляв з нею і, неначе відбиваючи такт, схвально кивав йому головою.
Нарешті Абіш поклав скрипку. Всі присутні почали дякувати йому.
— На славу потрудився наш гість. Дякую, дорогий мій, як родич зробив нам ласку! — задоволено сказала Турай.
Подякувала йому і мати Магріфй, ставна байбише з гарним білим обличчям. Мусабай запросив юнака сісти поряд себе:
— Сідайте тут, Абіш. Нам ви зробили велику приємність, а самі, мабуть, втомилися. Спочиньте.
Магріфа, якій така увага дядька до гостя була приємною, посунулася, щоб дати Абішеві місце поруч Мусабая. Але юнак поквапно спинив її:
— Не турбуйтеся, дякую! Я можу сісти і з цього боку.
Звівши на нього сірі очі, Магріфа посунулася до Мусабая, звільняючи Абішеві місце поряд себе. На її червоних губах грала привітна усмішка. Чи була вона виявом простої вдячності, чи в ній виявлялася щира прихильність до нього, Абіш не зрозумів, але від цієї усмішки і від погляду дівчини на нього так і повіяло теплом. Збліднувши від хвилювання, він сів, навіть не звернувши уваги на дружні привітання Дармена.
Пісні й розваги в юрті Мусабая тривали цілу ніч. Прихильники мистецтва розійшлися тільки вдосвіта.
Перед сном гості вийшли прогулятися. Дармен, провівши трохи Абіша, сів на каміння на березі річки, заявивши, що стомився.
Юнак перейшов убрід річку і, не кваплячись, пішов берегом повз шелюгу і низькорослі тополі. Неширока річка текла спокійно і повільно, відбиваючи світліюче небо. Вздовж берега тяглися горби, а по той бік рядами, як на ярмарку, вишикувались численні юрти незвичайно поставленого аулу. Собаки, натомившись під ранок, простяглися де прийдеться і тільки зрідка подавали лінивий голос. Долинало мекання козенят та ягнят, яких уже розбудив світанок.
Але ці голоси пробуджуваного життя не доходили до свідомості Абіша. Він почував, як щось нове, не знане досі сповнювало його душу. Що це було? Не надія, навіть ще не мрія. Почуття, якому він не міг підшукати назви, ще не усвідомлене, але вже незгладиме… Він ішов, дивлячись на річку, але не бачачи перед собою нічого. Перед очима його невідступно стояла Магріфа, її біле личко, темні коси, близько, зовсім поруч миготіли довгі тонкі пальці, сяяли променисті сірі очі, тремтіли в усмішці червоні губи. І весь час звучав у вухах неголосний, мелодійний, чарівний голос…