Далбай першим потягся до цієї книги порятунку.
Базарали розгорнув книжку і підніс до його обличчя.
— Поцілуй коран і повторюй за мною: «Якщо порушу дане мною слово, хай стану гяуром, хай здохну, не побачивши ні дружини, ні дітей».
Старшина і посланець жалібно повторили клятву.
Обидва додержали її: ніхто не з’являвся більше в аулі, не було й будь-якого розслідування того, що сталося.
Але бідні люди інших жайляу стогнали від злочинства. Здирщики йшли далі, творячи свою мерзотну справу.
Зграя наділених владою лиходіїв дісталася і стоянки іргизбаїв. Грабунок почався з аулів Ісхака і Такежана. Попереду всіх їхали старшина Отеп, шабармани Далбай і Жанкай, разом з ними Сойкан, Кабан-гарін і пристав Кок-шолак. Сам же Никифоров у супроводі Такежана і Жиренше їхав, не кваплячись, слідом за тією вовчою зграєю.
В цих аулах вона затрималася ненадовго. Незабаром залишила їх, додавши до забраної раніше худоби нову. Тут опинилась і кобила старого Жумира, і всі п’ять кіз Канбака, і єдине лоша Токсана, і сіра корівка старої Ійс. Як і скрізь, бідняки цих аулів з голосінням і зойком проводжали свою худобу. Ішла разом з ними і стара Ійс з обома своїми внуками.
Саме на той час, коли цей сумний похід залишав аул Ісхака, назустріч підскакали Дармен і Баймагамбет. Їх послав сюди Абай довідатись, що роблять з людьми прибулі міські власті. Побачивши Дармена, Ійс розпачливо закричала, благаючи про захист і показуючи йому на онуків, що чіплялися за забрану корову.
Дарменові нічого не треба було пояснювати: ще з учорашнього дня він знав про лихо, що спіткало бідняків. Почувши одчайдушний зойк старої: «Дармен, рідний, що зі мною роблять?» — він швидко зістрибнув з коня і з грізним окриком кинувся до шабармана Далбая:
— Пусти корову, лиходію!
— Не пущу! Геть! — огризнувся Далбай, замахуючись канчуком.
Але Дармен, вихопивши ніж, різким змахом перерізав аркан, на якому той вів сіру корову. Вона одразу кинулася вбік і, підкидаючи задом, побігла назад до аулу. Отеп і Жакай, побачивши це, почали страшенно лаятись, а Кабан-гарін підскочив до Дармена і вдарив його канчуком по голові. Кров полилася по щоці юнака. Він хотів було на відповідь ударити своїм канчуком, але не зміг дістати до обличчя писаря, що сидів на копі. На Кабан-гаріна люто кинувся Баймагамбет. Отеп і Жакай кинулись на допомогу і відтіснили Баймагамбета від писаря. Тоді Баймагамбет стьобнув коня і чимдуж помчав до аулу Абая.
Абдрахман давно вже спостерігав, як гнали забрану худобу. Крики Дармена і Далбая примусили Абіша поспішити до місця сутички. Побачивши на обличчі Дармена темний струмінь крові, він обурився. Підбігши до Кабан-гаріна, він схопив держак його канчука і з такою силою смикнув до себе, що писар, який не сподівався цього, вилетів із сідла. Скочивши, він кинувся на Абіша, але, побачивши військову форму, спинився в безпорадній злобі.
Урядник Сойкан, помітивши здаля якусь бійку, скакав уже сюди, лаючись брудними словами. По дорозі він оперіщив канчуком стару Ійс, яка бігла в аул за своєю коровою. Коли він порівнявся з Абішем, той схопив його коня за поводи і різко спинив, крикнувши російською мовою:
— Що ви собі дозволяєте?!
Несподівано почувши російську мову і побачивши людину у військовій формі, урядник на якусь мить розгубився. Але одразу ж він накинувся на Абіша:
— А ви хто такий? Чого вам тут треба?
Крик писаря, що кликав на допомогу, примусив його поскакати далі.
Довідавшись від Баймагамбета, що Дармена побили, Абай сів на коня і прискакав сюди.
Тепер навколо місця сутички зібрався натовп. Під’їхали і Никифоров з Такежаном та Жиренше. Підійшли сюди й пограбовані люди, які проводжали свою худобу. Побачивши Абая, вони закричали всі разом. Прокльони, скарги, гнівні дорікання властям чулися звідусіль.
Абай обернувся до Жиренше і до Такежана.
— Ви бачите, як розпалюється народ від цього зла? — суворо запитав він.— Почнеться пожежа — ви першими потрапите в огонь обидва! Не сподівайтеся, що врятуєтесь! Забирайтесь зараз же геть звідси! Я говоритиму з властями від імені народу!
Такежан і Жиренше, зрозумівши, що Абай здатний на все, злякалися. Побачивши, що вони мовчки від’їхали вбік, завагався й Никифоров. Завжди владний і рішучий, він почував себе тепер не дуже впевнено. До цього пограбування він і сам був причетний: урядник і писар ще напередодні доповіли, скільки худоби припадає йому самому як головному начальникові. Думка про те, що Абай, можливо, довідається про це, примушувала його бути обережним. До того ж крики бідняків, які почули те, що Абай сказав баям, показали Никифорову, що становище стає серйозним. Пограбовані люди оточували його з загрозливими вигуками, суть яких неважко було вгадати. Через те він різким окриком стримав пристава й урядника від дальшої розправи.
Абай спокійно під’їхав до Никифорова. Вони були знайомі й раніше. Він порадив начальникові спинитися у Такежана на ніч, розібратися в скаргах бідняків і заново розподілити податки справедливо, не припускаючи насильства. Хоч усе це, звичайно, не могло сподобатися Никифорову, та зараз він був змушений погодитися і рушив в аул Такежана.
Абай поїхав разом з Никифоровим. Тільки-но він заговорив про те, що сьогодні під виглядом стягнення недоїмок з бідняків здирали «чорні збори», як Никифоров, удавши, що вперше про це чує, розпорядився зняти ці побори з незаможних і перекласти їх на багатих.
Через це багато людей з різних аулів ранком одержали свою худобу назад. Проте Никифоров, вимушено погодившись на це, одразу ж, як тільки Абай пішов, написав донос на нього і відрядив з посильним у місто.
Кілька днів після цього Абай цурався людей, шукаючи самотності. Залишаючись у юрті, він сидів над розкритою книжкою, але Айгерім добре бачила, що Абай зовсім не читає, а поринув у важкі, сумні думи. Помітила вона й те, що за ці три дні Абай кілька разів брав у руки олівця й папір. Видно, народжувалися нові вірші.
Завжди чуйна і дбайлива, Айгерім найбільше берегла Абая в той час, коли він сидів отак біля неї, захоплений своєю улюбленою працею. Щоб не порушувати його самотності, вона нікого не впускала до юрти.
Всі ці дні Абая гнітили тривожні думи. Ночами, не знаходячи спокою від важких дум, він часто стогнав. Ранком він вставав раніше за всіх і надовго ішов з аулу, безцільно блукаючи самотнім. З вечірньої прогулянки він повертався, коли вже зовсім смеркало.
Бувало й раніше чимало днів, коли його мучили гіркі думи. З приїздом Абіша він начебто на якийсь час позбувся своїх душевних мук, а тепер вони знову оволоділи ним. То сумною думою, то гіркою тугою впліталися в його вірші. Горе багатьох було його горем. Думки його були про народ, про силу людей, що знемагали в неуцтві, в нестатках, у ганебній кабалі. Те, що сталося в аулі Такежана і Ісхака, оживило всі ці думи.
Тяжке лихо, що спіткало степову бідноту, не давало спокою і Абдрахманові. І одного разу, залишившись наодинці з батьком, він заговорив про це. Він розповів, що російське селянство не мириться з насильством царської влади, тим-то і відбуваються в Росії щорічні і невпинні селянські заворушення. Хоч царські канцелярії і намагаються приховати правду від народу, але вона скрізь виходить назовні, і в Росії весь неосяжний світ людей праці охоплений духом боротьби.
— Старий Єрьомін розповідав мені, що тільки за останні сім-вісім років сталося понад триста селянських заколотів у Росії,— продовжував Абдрахман,— Ці заворушення охопили шістдесят одну губернію. Війна проти насильників-баїв і проти царизму починається справжня. У Київській, в Чернігівській і Полтавській губерніях селянин просто заявили, що відмовляються сплачувати податки — такі самі недоїмки, які в нас стягувалися вчора. І коли згадаєш про це, мимоволі подумаєш, як швидко могли б висохнути сльози нашого казахського народу і обернутися в лютий гнів, якби наша біднота діяла так само сміливо, як російські селяни. Для цього треба, щоб на чолі народу став якийсь відважний вожак! Але ще не пробудився для цього наш народ. Та й таких подій, які могли б пробудити його, у нас ще не було,— зітхнув він.
З жадібною увагою слухав сина Абай. І з гірким жалем він подумав про те, що йому доводиться жити в такий час, коли народ ще не готовий до великої боротьби. Але його треба пробудити. Які ж сили доведеться знайти в собі, щоб підняти людей, просвітити їх? Звідки взяти ці сили?
Своїми міркуваннями Абай завжди ділився тільки з Єрболом. Тож і тепер, коли той зайшов до нього, Абай посадив його ближче до себе і вперше за ці дні заговорив про свої рани:
— Тяжкі думи терзають мене, Єрбол.
Той з жалем глянув на друга:
— А й справді, ти змарнів!
Він довгим поглядом окинув Абая. Давній друг дійсно схуд за ці дні. Обличчя зблідло, навколо очей з’явилися помітні тіні, дихання стало уривчастим. Видно було, що він глибоко страждає.
— Ця проклята пригода породила в мені велике горе.
— Не згадуй про неї. Чого тільки не переговорили й ми в своїх юртах! Але навіщо ж мучитись тобі? Адже ти допоміг бідолашним, багатьох витяг із петлі!
Абай сумно похитав головою:
— Багатьох? Жменьку, яка була поруч. А як же з рештою — з народом? Адже ж не тільки наше жайляу спіткало це лихо! Не тільки в нашій волості, не тільки в Тобикти; над усім казахським степом стоїть у ці дні такий же стогін.
— То правда… Якщо подумати про всіх, то, звичайно, це так…
— Адже ж це народ наш, казахський народ! Лихо спільне. А чим я допоміг народові?
Абай замовк. Очі його хворобливо розширились, він втупив перед собою нерухомий погляд.
— З юнацьких років ми намагалися боротися із злом, хоч яке воно було. І кого ми перемогли? Де плоди перенесених мук? Чи знайшов я шлях до свого народу? Я навіть для себе як слід не визначив його… «Мрії, як і раніше, вдалині, життя коротке…» — пригадав він рядок віршів, написаних ним колись у дні таких же важких роздумів.
Єрбол знав цей вірш:
Самотній у блуканнях я,
Ні друга, ні щастя ніде,—
проказав він вірші і спитав:
— Невже так не радує тебе життя?
— Дні минають за днями, а оновлення світу все нема. Лихо, як черви, точить мій народ. Весь степ — у ганьбі, в сльозах, у собачому безправ’ї. Вовчою зграєю налітають на нього насильники, ворожими наскоками обрушуються правителі. Навіщо звертати все на міські власті? Одним з винуватців учорашніх сліз, рясних, як море, і прокльонів був волосний управитель. А це ж мій рідний брат Оспан! Чи не означає це, що зло, заподіяне народові, походить і від мене? Що воно сиплеться з моїх кишень, з-за халяв, що сам я — носій зла?..
Саме в цей час у юрту зайшов Оспан, по якого Абай посилав ранком. Він весело привітався, але не дістав відповіді на питання і не встиг сісти, як Абай схвильовано звернувся до нього:
— Е, Оспан! Де ти там їздиш, коли волость твою грабують вороги?
— Астапир-алла! Воронь боже! Про яких ворогів ти говориш?
— А хто ж, як не вороги, напав на нашу бідноту? Де ж ти був?
— Я проводив волосний з’їзд у сактогалаків.
— Невже тобі мало твоєї худоби? Навіщо ти зазіхаєш на вовчу частку — на «чорні збори»?
— Ой-бай, що ти кажеш? Адже ж я не для себе їх дозволив!
— Хіба мало беруть з людей царського податку і недоїмок? А тут ще й ці «чорні збори» — для волосного, для біїв, для старшин, для писарів і посильних? Чи не хочеш ти збрехати мені, немовби не знав, на кого вони йдуть?
Оспан затремтів усім своїм великим тілом, наче стояв не перед братом, а перед грізним начальством.
Звичайно, Никифоров, прибувши для збирання недоїмок, звернувся насамперед до Оспана, як до волосного управителя, вимагаючи зібрати податки негайно. Пам’ятаючи, як бідував народ при таких зборах, Оспан завагався. Тоді Никифоров вдався до погроз:
— Як видно, управитель з тебе вийшов поганий: за весь цей час ти не спромігся зібрати навіть податків для царя! Що ж, доведеться сповістити про це губернаторові! Ти не тільки втратиш місце, а ще й під суд підеш за те, що шкодиш царській казні! Ще є час: збери повністю податки — тоді подивимось!
І Оспан наказав своїм старшинам і шабарманам стягти з населення в будь-який спосіб не тільки недоїмки, але й «чорні збори». А, втім, Такежан, зглянувшись на нього, дав йому хитромудру пораду:
— Навіщо ти займатимешся справою, яка тобі не до душі? У відсутність волосного його заміняє бій першого аулу. Ану, лишень їдь ти кудись подалі,— скажімо, в Сактогалак,— проведи там волосний з’їзд, а я залишусь з властями. Жиренше допоможе мені зібрати податки, адже ж він також бій.
Оспан, ухопившись за це, поїхав і весь той час, коли в тутешніх аулах безчинствували такежанівські прихвосні, відсиджувався далеко. Але сказати Абаєві правду, як усе це було, він не наважився і зніяковіло забурмотів:
— Але ж я ніколи раніше по бував управителем! Мені казали, що так робили всі волосні… То я й дозволив…
— І хотів зжерти сам свою частку?
— Та я ж не для себе, ой-бай! — виправдувався Оспан.— Звідки мені знати, що накоять ці собаки?
— Лай не їх, а себе! — прикрикнув на нього Абай.
— Ну, не кричи! Скажи краще: чим я змию свою провину? Дай пораду! Кого накажеш мені покарати?
— Покарай не бідноту, а сильних. Стягни з них народні борги!
— А хто вони? З кого мені стягати?
— З кого? Почни з себе, з мене, з Такежана. Всі ми винні біднякам, наймитам, стягни з нас їхню частку, візьми й пайку сиріт та старих. Будь хоч ти чесною людиною! Хіба мало в народі людей скривджених, обікрадених сильними? Покарай дуків-лиходіїв і насильників!
— Яким же чином?
— Ти проводиш родові з’їзди по волості, перетвори їх на суди, що карають цих насильників.
— Оце порада! — зрадів Оспан.— А то схопив мене за комір, закрутив, завертів, а до пуття нічого не сказав! Тепер я і так бачу всіх цих лиходіїв! Стривай, ще побачиш, що з ними буде! Оспан ке тремтітиме і не чіплятиметься за чин волосного. Нехай мене потім знімуть, зате добрі люди скажуть: «Сердешний, всю свою силу доклав, щоб покарати тих, хто грабує народ!» А з цих сильних я вже виберу і найжирніших, незайманих. Побачите ще, як я на них звалюсь!
Абай дивився тепер на брата вже іншим, м’яким і лагідним поглядом. Оспан, здавалося, справді був ладен зараз же виконати обіцяне.
— Ну що ж! Виконай це на ділі! Дай мені порадуватися, що ми з тобою народилися від одної матері. А якщо тебе скинуть з посади, не біда. Зате станеш на шлях, гідний чесної людини.
— Нема про що тепер говорити. Побачиш, що буде! — І Оспан, неначе не бажаючи чекати іншої поради, швидко вийшов з юрти.
ГІРКОТА
1
Абай порадив Абішу і його друзям оглянути давні могили біля печери Конур-Ауліе — «святий Конур», а по дорозі побувати в знайомих аулах.
Ранком на конов’язі, протягнутій між юртами Абая і Магаша, стояли осідлані коні.
За порадою Абая, Абіш не носив в аулі ні форменого кашкета, ні шинелі, але з білою юнкерською гімнастеркою і з лакованими чобітьми, на каблуках яких побрязкували невеликі блискучі шпори, він розстатись ніяк не міг. Тепер він накинув поверх своєї форми просторий і легкий сріблястий чапан з широким оксамитовим рудуватим коміром, а на голову надів критий червоним тонким шовком малахай.
Жигіти скочили в сідла. Абдрахман сів на свого буланого, підскакав до Магаша і рушив разом з ним попереду купки вершників. Позаду їхали Дармен, Кокпай, Какитай і Альмагамбет.
За аулом жигіти пустили коней швидкою риссю. Виїхали вони пізно, близько полудня. Годин зо дві їхали пагористою місцевістю, багатою на трави і струмки. Потім почалися кам’янисті горби, порослі ялівцем. Піднявшись на один з них, вершники побачили перед собою широку долину, на якій розкинувся великий аул.
Подорожани мимоволі спинилися, розглядаючи картину, яка відкрилася перед ними. Коні їхні, почувши табуни, що паслися біля аулу, нашорошилися і заграли під вершниками; молодші, які ще не відвикли від косяка, радісно заіржали.