Альмагамбет, нарешті отямившись, почав, як звичайно, дуріти.
— О любий Магаш, прошу тебе, будь ласка, читай цю молитву, поки ми не виберемося з печери! — благаючи, сказав він.
Абіш поновив свою розповідь.
— У цих печерах справді зустрічаються живі істоти, їх так і називають — печерні риби, але на риб вони зовсім не схожі. Ці тварини — з аршин-півтора завдовжки, шкіра в них блідо-сіра, як у мертвої людини. Вони не знають денного світла і через те в них нема очей, вони зовсім сліпі.
— О господи, так це ж справжнісінький диявол! — вигукнув Кокпай.
— Не згадуйте його, Коке, а то й справді накличете! — жартома підхопив Дармен.
Альмагамбету, видно, знову стало не по собі.
— Е, жигіти, а що, коли ми залишимо цей рай і вийдемо на світ білий? — почав він.— Адже ми вже досить надивились усього у цьому пеклі, мабуть, уже годі…
— Повернутися, коли ми й не починали оглядати? — обірвав його Абіш.— Ми пробудемо тут цілий день. Кажуть, тут є відгалуження, що розходяться на всі боки. От ми розділимось і підемо по них. Поспішати не будемо!
Альмагамбету довелося скоритися.
— Тоді я піду з тобою, Магаш, триматиму твій смолоскип, а ти читай «Аятил Гурсу»! — сказав він благально і притулився до юнака.
— А чому цю печеру називають Святий Конур? — спитав Какитай.— Наука повинна й це знати.
Абіш посміхнувся і підвівся з місця:
— Раз говориться про святого, він повинен десь тут бути. Не може бути, щоб у цілій печері не залишилося його слідів. Ходімо пошукаємо!
І він пішов уперед, освітлюючи свічкою кам’яні стіни підземного залу. Незабаром і справді показались вузькі проходи, що вели в різні боки. Абіш з Дарменом пішли одним із ходів печери. Магаш з Какитаєм попрямували іншим. Вони затрималися, дряпаючи на стіні печери свої імена.
Абіш все ішов уперед разом з Дарменом. Вони зайшли в одне з відгалужень і рушили звивистим коридором. Обидва мовчали. Перед Абдрахманом виник образ Магріфи. Як живе, постало її сяюче білістю обличчя. Променисті сірі очі дивились йому в душу одверто, чисто, довірливо. В них жила радість, і погляд їхній немовби передавав цю радість йому. Абіш зараз уявляв собі Магріфу настільки яскраво, що, здавалося, досить тільки йому простягти в темряву руку, і пальці його торкнуться любого обличчя дівчини. Єдине, що розділяло їх, це мерехтливий жовтий вогник свічки, яку юнак тримав у руці, і він дмухнув на неї, щоб усунути перешкоду, що заступала його мрію. Вогник погас, і Абіша оповила цілковита темрява. Він зупинився, мимоволі посміхаючись видінню, що стояло у нього перед очима.
Але тут його зовсім недоречно наздогнав Дармен.
— Абіш-ага, давайте я засвічу! — дбайливо сказав він і, взявши з опущеної руки Абіша свічку, підніс до неї свою.
Абіш усе стояв мовчки, неначе не помічаючи Дармепа.
— Боже мій! —стиха сказав він. — Що за краса!
— Про що це ви? — здивувався Дармен.
— Про Магріфу. Я тільки тепер збагнув, яка вона красуня!
Дармен чекав, що Абіш продовжуватиме, але той знову замовк. Тоді Дармен заговорив сам:
— Нарешті! А я вже гадав, що ви нічого не скажете. Виходить, вона вам сподобалася?
— Сподобалась?.. Яке нікчемне слово! Вона мене просто зачарувала!
— Е-е, он як! — усміхнувся Дармен.— Ну, тоді, бог дасть, мрія Дільди-апа збудеться. Амінь! — серйозно закінчив він.
У голосі його бриніла щира радість. Але Абдрахман похитав головою.
— Стривай радіти, Дармен,— сказав він тихо.— Мріям матері поки що не судилося здійснитися.
— Чому так?
Абіш нічого не відповів. Туга знову лягла йому на серце. У вухах, немов голос самої долі, звучали слова старого професора: «У вашому віці і за такого стану здоров’я женитися не можна. Це небезпечно і для дружини».
Та хоч серце його повторювало тільки ці жорстокі слова, язик його вимовив зовсім інше:
— Це неможливо. Мені ще два роки треба вчитися. Не можу ж я примушувати її чекати на мене. Навіщо мені зв’язувати її і заважати її щастю?
Дарменові це не здалося навіть перешкодою.
— Таж вона ще зовсім юна, посидить дома нареченою, почекае! Посватайтесь і їдьте спокійно!
— Не умовляй мене, Дармен,— твердо сказав Абіш.— Я все вирішив. Якщо колись я одружуся, нікого в світі, окрім Магріфи, мені не потрібно. Але я вже сказав, що мені треба кінчати навчання. Ви всі, мабуть, чекаєте моєї відповіді? Так ось вона. Облишмо на цьому.
І він швидко пішов уперед, неначе бажаючи уникнути дальшої розмови. Незабаром його гучний голос долинув звідкись здалека:
— Дармен! Магаш! Какитай! Йдіть сюди! Знайшов я нашого святого!
Жигіти знову вийшли у підземний зал і побачили, що Абіш розмахує свічкою в одній із широких заглибин. Всі зійшлись до нього. Освітлюючи довгий камінь, що лежав в заглибині, Абіш, тріумфуючи, заговорив:
— Ось він, гляньте! Камінь цей — ложе, а на ньому лежить людина. Бачите, ось голова, ось плечі.
Какитай і Магаш, з подивом розглядаючи камінь, справді виявили на ньому виразні обриси людського тіла, що простяглося на ложі. Дармен, придивившись, теж погодився з тим, що ця висічена з каменю статуя справді схожа на лежачу людину. Абіш був цілком переконаний, що знахідка його пояснює назву печери.
— Щоправда, цей святий Конур не дуже схожий на справжню статую,— жартівливо сказав він,— але якась сила відчувається в цьому грубому зображенні! Мені здається, це показує, яка фантазія була у наших предків!..
Освітлюючи камінь своєю свічкою, Абіш довго вдивлявся в нього.
Жигіти повернули до виходу. Незабаром вдалині засяяла вузька щілина. Сонячне світло переливалося там, наче рідке золото. Попереду всіх поквапно ступав маленький, присадкуватий Альмагамбет. Вийшовши з печери раніше за інших, він сів на камінь і полегшено почав обтирати піт з лоба, неначе радіючи своєму визволенню.
— Ну, навряд щоб я ще колись заглянув до цього святого! — сміючись, сказав він, задоволено озираючись навкруги.— Хіба я якийсь Тостік, щоб шукати чудо? Чарівні красуні мені не потрібні, з мене цілком стане хорошої тобиктинської дівчини, яку я оберу сам.
Сівши на коней, подорожани почали з’їжджати з гори. На схилі її було стародавнє кладовище. Там багато складених з каменю могил, схожих одна на одну, неначе всі вони зроблені водночас і одними руками. Абіш почав повільно об’їжджати кладовище, пильно вдивляючись в могили. Він звернув увагу, що надмогильні камені розташовані в певному порядку окремими групами і що на кожному з них висічені якісь знаки. Абіш висловив припущення, що це, мабуть, тамги — умовні знаки казахських племен і родів.
Підкликавши Кокпая, який їхав позаду, Абіш почав розпитувати його про це кладовище і показав йому викарбувані на могилах тамги. Кокпай, який бував тут і раніше, ніколи їх не помічав. Тепер, злізши з коня, він почав уважно розглядати знаки. На одній могилі він пізнав тамгу племені Аргин — «два кола». Потім знайшов «дитяче сідло» ксреїв, «ківттт» найманів. Роздивляючись їх, він здивовано цмокав язиком і хитав головою.
— Я вперше бачу кладовище, де поховані представники майже всіх племен Середнього Жузу[31]. Жигіти, тут, мабуть, криється якась глибока таємниця. Як це так, що за диво? — міркував він уголос.— Здається, я здогадуюсь, які події залишили цей гіркий слід на нашій землі. Гляньте, тут не одна людина похована, а кілька! — здивовано вигукнув він.
Жигіти нахилились над однією зруйнованою часом могилою. Магаш підняв із землі пожовклий від часу череп.
— Абдрахман, Дармен, дивіться! — гукнув він, показуючи дірку, пробиту в черепі вище скроні.
Молодь щільним колом оточила Магаша. Кокпай уважно оглянув череп, потім обережно поклав його в могилу і тихо заговорив:
— Тепер мені ясно, в чому річ. Сто п’ятдесят років тому тут була велика битва. В ті роки Аблай-хан воював з калмиками. У жителів Арка є багато розповідей про цю війну, і от я чув такий переказ. Одного разу калмики, за якими гнався Аблай, забралися в якусь печеру і влаштували там засідку. Казахи, думаючи, що вороги втекли, безтурботно розташувались на відпочинок. Тоді калмики з печери зненацька напали на них і багатьох забили… Але казахи зуміли прийняти бій. Калмики знову сховалися в печеру, укріпилися там і довго не підпускали воїнів Аблая, відстрілюючись з луків. У Аблая загинуло багато людей. Він розлютився і звернувся до своїх батирів. «Того, хто зуміє знищити калмиків у цій печері, я зроблю головним начальником над усім військом»,— сказав він. Тоді один з його батирів, Кабанбай з роду Каракерей, повів людей. Він обложив печеру, засипав вхід стрілами, примусив калмиків піти в глибину. Ті голодували, сиділи без води і нарешті здалися.
Жигіти уважно слухали.
— Який же це міг бути набіг? — спитав Кокпай самого себе.— Аблай робив багато набігів. Найвідоміші — це «Ураганний набіг», «Спустошення коржунів», який закінчився Кандижапським миром з калмиками… Хто зна, може, ця різня сталася під час одного з таких походів? Адже минуле для нас темне.
Примруживши очі, він якийсь час задумливо дивився на одиноку вершину, що височіла вдалині, неначе бачив перед собою життя, давно зникле в імлі часу. Раптом він швидко обернувся і глянув на молодих супутників.
— Запам’ятайте, жигіти, нині народилося в мене рішення,— твердо сказав він, поплескуючи канчуком по халяві.— Починаю велику поему про Аблая. Так напишу, що всі діти казахів схилятимуться перед його духом!
Навдивовижу йому, ці слова не викликали захоплення. Дармен похитав головою.
— Чи цього нас вчить Абай-ага, Коке? Чи не краще написати правду, а не славослов’я?
— На цей раз Абай-ага погодиться зі мною,— переконливо відповів Кокпай.— У казахів нема більше шанованого предка, більш великої людини, як Аблай-хан.
Дармен не здавався:
— Великої, ви кажете? Ми начебто навчилися по-новому розуміти слово «великий»…
— Е, помовч, дорогий! — вже починаючи сердитися, сказав Кокпай.— Не піднімай руку на високе! Аблай — великий хан казахського народу, і я не потерплю образи його пам’яті!
— Ну що ж, Коке,— посміхнувся Дармен,— видно, ваш талант закусив вудила і вперто мчить вас слідом за ханами й султанами. Хочете оспівати минуле життя? Подивимось, яка буде поема… Але раз ви передали поводи ханові, глядіть, щоб не справдилася на вас приказка: «Хто за ханом піде, під кінець сідло на собі потягне»!
Молоді люди розсміялися. Кокпай мовчки повернувся до свого коня і першим рушив у зворотну путь.
Жигіти вирішили дістатися свого аулу, ніде не затримуючись, і через те не жаліли коней. Попереду всіх їхав на своєму буланому коні Абіш. Як тільки виїжджали на рівне місце, він пускав коня навскач, захоплюючи за собою інших. Отак — то розмашистою риссю, то навскач — подорожани встигли повернутися в аул Абая, коли там щойно почали лягати спати.
Того самого дня, коли молодь вирушила в Конур-Ауліе, Абай разом з Єрболом поїхали відвідати хворого Базарали. Другого ранку вони були вже в нього.
Аул Базарали становив півтора десятка юрт його родичів і друзів, таких самих бідаків, як і він. Тут були тільки сірі, ветхі юрти або просто курені. Невелика юрта Базарали, з потемнілою, залатаною в багатьох місцях повстиною стояла посеред аулу. В них не було ні скринь, ні ліжок, ні паків. Як в усіх бідних сім’ях, у яких не вистачає верблюдів для перекочовування, тут було все полегшене, навіть сама юрта.
При появі гостей Базарали підвівся на низькій постелі, складеній з кількох рядів повсті, й обіперся спиною об решітку юрти. Чорна його борода тепер помітно посивіла, колишній яскравий рум’янець зник. Хвороба і тягар життя викликали на сухій шкірі його щік і широкого лоба сумну жовтизну. Погляд став холодним і зажуреним. Тільки в першу мить зустрічі з старими друзями на його обличчі спалахнув слабкий рум’янець і зразу ж загас.
Абай не відривав очей від друга. Серце йому тиснув жаль. Уява його раптом змалювала беркута з насунутим на очі ковпачком. Чомусь здається, ніби гострий, наче з алмазу вирізьблений дзьоб має якусь стражденну зморшку. Але досить тільки зняти з голови беркута ковпачок, як полонений птах відразу кине швидкий, іскрометний, гордий, нескорений погляд, відважніший і виразніший, ніж погляд вільного птаха… І, розпитуючи Базарали про здоров’я, Абай весь час повертався в думці до свого порівняння.
Дружина Базарали, схудла Одек, розіслала для гостей ковдру і узорну повстину. Її обпалене сонцем, наче прокоптіле обличчя виражало шанобливу привітність. Вона розпитувала Абая і Єрбола про здоров’я їхніх дітей, не забуваючи жодного імені. Базарали, видно, схвалював її привітність і гостинність.
Повісивши над багаттям перед юртою чайник, вона стиха радилася із старшим сином, яке ягня заколоти на обід, викликала на допомогу молоду сусідку; незабаром з’явився казан, вода, паливо, і навколо багаття заметушилися жінки.
Відповідаючи на розпитування друзів, Базарали розповів про свою хворобу.
— Ну що ж, видно, це в тебе куянг[32],— вирішив Єрбол.
— Всі суглоби схопило. Як вечір, так біда! Найзапекліші мої вороги — дощ, негода, волога. В жаркі дні я, як усі люди, а от зіпсується погода — скручусь, неначе чаклун, якого чорти судомлять,— невесело підсміювався з себе Базарали.
— Для такої хвороби гірське жайляу зовсім не годиться,— зауважив Абай.
— І не кажи! І дощі мене тут доконали, і кочування по холоду.
— А чого ж вашому аулу не сидиться десь на одному урочищі? Невже на одному місці не вистачить випасу для вашого малюсінького стада?
— Позаочі вистачить. Та хіба людей втримаєш? Тільки й мови: «Он відкочував аул Бай дали, он здіймається Жабай, аул Бейсембі йде… Ну, й нам треба рушати!» Знаєш, Абай, я за цю свою хворобу просто зненавидів звичай кочувати! Та хіба з ним покінчиш!
У цих словах Базарали Єрбол відчув колишню непримиренність друга і, бажаючи подратувати його, додав:
Виходить, що Даркембай виявився розумнішим за всіх? Він давно оселився в жатаків.
— Звичайно! Я собі пальці кусаю, коли думаю, чом я не став його сусідою і по аулу, і по думках. Злюсь я на себе і на всіх, хто блукає по цих урочищах — осінніх, весняних, літніх…
Тепер Єрбол встряв у розмову:
— Чого ж ти хочеш: щоб кочовий казах перетворився на осілого мужика? Думаєш відучити його від дідівського способу господарювання?
— Е, світе мій, дідівський спосіб і довів нас до злигоднів! Хто на цьому світі бідніший і голіший за всіх? Діти казахів! Глянь на росіян: у них є міста, села… А що в нашої незліченної бідноти? Одна втіха, що степи широкі і пустелі безлюдні,— куди хоч котись, як перекотиполе, доки тебе гонить степовий вітер… І нема від тебе ні сліду, ні добра. Наче шумовиння на озері: виникнеш і зникнеш. Сьогодні в лощині, завтра на горбі… А де ж сліди, якими ти можеш пишатися, де ознаки давнього життя, де спадщина нащадкам?
Ці гіркі запитання Абай сприймав так, неначе вони були звернені до нього, а не до Єрбола. Немовби сам народ, змучений, знесилений, стояв перед ним, покладаючись на нього, як на розумного сина, що один бачить шлях, і питав: «Куди ж іти?» А він — безпорадний, безсловесний — мовчав і тільки мучився в тузі.
— Які жорстокі твої думки, Базеке! Вони печуть, як шумуюча отрута.
— Не в мені перешумувала ця отрута, а в умах твого народу. Глянь навколо. Всі душі змучені цією отрутою.
— Хто дасть відповідь, хто покаже шлях до порятунку від лиха? Видно, не я. В малому я можу допомогти. А всім порятунку не знаходжу. Через те й мучить мене горе, Базеке.
— Бідолашних старців скрізь повно, а ти дай мені снаги, пробуди в мені волю, Абай! — осудливо сказав Базарали, дивлячись на друга ясним поглядом, у глибині якого палав упертий, холодний вогонь.
Тим часом Одек принесла чайник, і чоловіки присунулися до скатертини. Задумливо сьорбаючи міцний чай, Абай сидів мовчки. Базарали повернувся до Єрбола, продовжуючи перервану думку:
— Значить, по-твоєму, лихо не в кочуванні? Ну, а всі ці «чорні збори», недоїмки, які вчора стягали з людей?
На кого вони обрушилися лютим злом? На старців та голодних! А коли б ці бідолахи не тягалися за баями по кочовищам, а жили б окремо, у жатаків, на свої заробітки, може б, і не потрапили вони в пащу цих вовків? — Він помовчав, пригадуючи недавнє горе.— Видно, й тебе, Абай, розлютили! Міцно вдарив ти по кривавій пащі! Я так був задоволений, наче не ти, а я це зробив… І шкода, що мене придушила ця тяжка недуга… Адже ж скільки народу від них терпить горе! Будь би я на ногах, кинувся б у бій, нехай би спіткала в ньому навіть смерть. Чого мені шкодувати, що берегти? Народ тоді бушував у горі й гніві; стати б попереду нього, повести до справедливої помсти, покарати ворогів! Краще вмерти, спалахнувши на вогнищі, ніж довго гнити у пітьмі.