Єрбол схвально засміявся:
Е, Базеке, ти скаржишся на хворобу, а насправді в тобі сили й гніву більше, ніж у цілому десятку інших!
— Правду каже Єрбол,— підтримав Абай.— От ми і міцні, і здорові, і задоволені з себе, а й разу не знаходили в собі стільки волі й гніву! Я пишаюся тобою зараз, Базеке, а, подумавши про себе, про свої справи, тільки соромлюсь…
— Не кажи так, Абай, і не думай так! — спинив його Базарали.— Хто я? Крикун, горлань. Усі мої подвиги — на коні, в ударі соїла. А ти? Ти працьовитий хлібороб, ти сівач. Народ дістає від тебе насіння нового життя. Тільки одного бажаю тобі: нехай стелиться твій шлях все ширше перед тобою, нехай іде він усе вище! Нехай буде він широкою, вірною дорогою, якою потягнеться караван усього твого народу.
Абай тільки сумно похитав головою. В довгій розмові з друзями він знову повторив ті думки, які стали для нього звичними, які він викладав у своїх віршах. Так, він присвятив себе боротьбі зі злом, він показував людям його страшне обличчя, різноманітне в незліченних проявах насильства, несправедливості, сваволі. Але він не показав народові, яке ж саме це добро, благо? Не вказав і світлого шляху до нього, не вказав шляху наполегливої боротьби. Важкі думки гнітили Абая.
Допізна друзі висловлювали один одному свої думи і мрії про чесне служіння народові, про його щастя. Повний місяць уже освітлював степ яскравим сріблястим сяйвом. Вечір був теплий і безвітряний. Постіль Базарали винесли з юрти, гостям постелили тут же. Друзі полягали поряд, мовчки прислухаючись до дихання степу і розкошуючи з спокійної, м’якої прохолоди.
Місяць нині здавався таким великим, начебто він особливо близько присунувся до аулу. Здавалося, щось привернуло його увагу на цьому малюсінькому клаптику світу, і він зійшов із своєї неймовірної висоти, щоб краще вдивитися в це тихе гірське урочище. Зачарований ним, Абай не відривав очей від сяючого диска. З дальнього краю аулу долинула пісня, яку співали юні голоси. Часом її перебивали дзвінкий сміх, вигуки і голосна розмова. Видно, місячна ніч своїм таємничим знадливим закликом позбавила сну молодь аулу, і та зробила гойдалку і завела веселі ігри.
Звуки пісні пробудили в душі Абая давні дорогі спогади. Його охопила пекуча хвиля, але одразу ж почуття суму, жалю, безповоротної втрати боляче стиснуло його серце.
— О пора юності! — стиха промовив поруч Базарали, неначе підслухавши думки Абая.
— Куди поділася вона? — сумно вів далі Абай.-— Зникла і забрала з собою все, чим жила душа. А тепер поряд — інша юність, чужа нам і незрозуміла.
Базарали глянув на Абая з дружнім докором:
— Ну, так скаржитись можемо тільки ми з Єрболом!
— Що ж, по-твоєму, Абай не з нами, а на тих давніх гойдалках у Жанібеке? — пожартував Єрбол.
— А ви прислухайтесь обидва: там співають твою пісню, Абай! Тому я і кажу, що ти не з нашою старістю, а з тією юністю. Чуєте?
Єрбол, прислухавшись, стиха засміявся.
— «Привіт тобі, чорноброва»,— сказав він.
Довго вони мовчки слухали співи, що долинали від гойдалки. «Восьмивірші», «Лист Татьяни», «Ти зіниця моїх очей» — пісні Абая, породжені то сумною думою про народ, то поривом кохаючого серця, звучали там. Рядки, натхнені працею багатьох років, тепер воскресали в ніжному, сповненому почуття співі дівчат, у мужніх голосах жигітів, у дзвінких, похапливих перекликах підлітків.
Абай глибоко зітхнув від хвилювання. Базарали стиха заговорив про те, що давно хотів розповісти своєму другові:
— А ти ж сам розумієш, Абай, що ті слова, які народилися в твоєму серці, доходять до самісінької душі народу і живуть в його устах? Я кажу про справжній народ, про той, що юрмиться в цих сірих юртах та халупах, починаючи від малих галчат до старих, висхлих беркутів. Ти з цим народом. З його юнаками і ти юнак, з його старшими і ти аксакал. А відколи довідались, як ти захищав пограбованих «чорним збором», всі побачили в тобі свого заступника. Народ прагне твоїх слів, твоїх пісень!.. Хочеш, скажу й про себе? Коли я був здоровий, ти був для мене підпорою. А тепер, коли я лежу в недузі, ти щовечора ділишся зі мною своїми душевними таємницями. От ким став ти для мене.
Давно Абай не відчував такої повної радості, але всього того, що він зараз переживав, не висловив. Він тільки відповів:
— Базеке, ти щедро обдарував мене цими словами. Вони дорожчі за найкращого коня, найсильнішого верблюда. Ти наче крила мої зміцнив. І коли народяться в мене ще пісні, вони народяться для тебе.
В цих недоказаних словах був подвійний зміст. Звертаючись до Базарали, Абай говорив усьому народові. В цих словах була клятва Абая жити й творити на користь народові і на допомогу йому. В розмові з Базарали сумуюча душа Абая здобула нової сили, зміцніла, начебто воскресла. І, кажучи про крила, Абай дав зрозуміти, що цього вечора натхнення і поетична сила знайшли ту підпору, якої їм не вистачало.
Базарали зрозумів усе, що хотів сказати Абай, і, неначе приймаючи таємниці його душі, мовчки хитав головою, слухаючи його.
Той піднесений настрій, в якому молодь повернулася з подорожі до Конур-Ауліе, відразу ж зник після зустрічі з Абаєм. Виявилося, що за час їхньої відсутності несподівано сталося нове лихо, яке могло розпалитися у велику ворожнечу. Абай коротко розповів їм, що Оспан дуже люто розправився з Уразбаєм. Про подробиці цього Абіш, Магаш, Дармен і Какитай довідалися вночі від Акилбая, який залишався у аулі.
А сталося ось що.
Оспан, як і розповідав позавчора Абдрахману Магаш, дійсно помчав у Семипалатинськ за Уразбаєм, який утік із свого аулу. Коли Оспан з біями, єлюбаси, старшинами, писарями й посильними приїхав сюди, щоб провести з’їзд, Уразбая в аулі вже не було. Мало того, виїжджаючи в місто, Уразбай розпалив відразу два вогнища нової ворожнечі. По-перше, він залишив послання старійшинам усіх аулів на березі Есполатівського озера, щоб вони не дозволяли Оспану провадити тут з’їзд. По-друге, заготувавши «присуди» двох адміністративних аулів, які від нього залежали, і поставивши на них потрібні печатки, Уразбай повіз їх семипалатинському повітовому начальникові, звинувачуючи Оспана в самоуправстві.
Тим часом для Оспана було надзвичайно важливо провести намічений з’їзд. Ще не бувши волосним, Оспан скрізь і всюди говорив, що якщо йому дістанеться волость, то він буде справедливим управителем. Тепер скарги народу на Уразбая і аткамінерів, які його оточували і разом з ним збагачувалися, забираючи коней у сусідніх племен, примушували його виконати свою обіцянку. Попереднім волосним було не під силу приборкати Уразбая. Оспан розумів, що коли йому пощастить приборкати невгамовних лиходіїв, виловити спритних грабіжників, то вплив його у волості зміцниться. Крім того, Оспан здавна ненавидів Уразбая і Жиренше, вважаючи їх призвідцями всякого зла в Тобикти.
Оспана дуже-таки побоювалися. Високий на зріст, могутній, як богатир, він справляв велике враження на людей, які з ним зустрічалися. Про нього Ширилось багато розповідей, схожих на легенди. Говорили, що він звалив на землю бика, який кинувся на нього; стусаном в носа він оглушив злу вівчарку-людожера, яка намагалася роздерти його. Відомо було, що, коли однорічне верблюденя впало в колодязь, він витяг його звідти, вхопивши просто за горби.
Знаючи, що ця могутня сила поєднана з рішучим характером і часом шаленою запальністю, рідко хто зважувався йому перечити. З другого боку, багатьох привертав щирий характер Оспана, його щедрість і гостинність. Про це теж точилися розмови. Казали, що коли хтось проїде повз його аул, Оспан посилав за ним навздогін і з жартівливою образою питав його: «Чим завинили перед тобою мої вівці, що ти не хочеш скуштувати їхнього м’яса? Скажи, хто ти такий, звідки в тебе така пиха, що ти зневажаєш мій аул?» Такежан, Майбасар й інші позаочі висміювали його: «Люди не знають, як позбутися гостей, які їх розоряють, а наш Оспан, навпаки, плаче, якщо в нього їх нема!»
Коли Оспан приїхав в аул Уразбая і довідався, що тут сталося, обличчя в нього почорніло від гніву. Не тямлячи себе, вій кричав на Спана — Уразбаєвого небожа:
— Тепер я не заспокоюся, поки не дістану Уразбая! Хоч хай він крізь землю провалиться, все одно я його розшукаю і притягну сюди зв’язаного, як козеня!
Спан нічого на це не сказав і провів його так само мовчки, як зустрів. Але одразу послав у Семипалатинськ гінця. «Волосний поїхав чорний від злості, помчав навпростець, наче кабан з вишкіреними іклами. Якщо потрапити йому на очі, здере шкіру. Нехай Уразбай не дасть захопити себе зненацька, щоб потім не горювати»,— передавав він дядькові.
Оспан справді просто з Есполатівського озера рушив у місто. Їхав він повозкою, яка була запряжена тройкою, щоб не затримуватися в дорозі, взяв з собою шестеро свіжих коней на поводі у двох жигітів. Змінюючи запряжки, він дістався міста менш як за добу, випередивши гінця.
Уразбай був у місті всього два дні. Він згаяв їх на те, щоб з допомогою адвоката і перекладачів підготувати свою скаргу. Ранком того дня, коли приїхав Оспан, Уразбай прийшов до канцелярії повітового начальника Казанцева зі скаргою, вже переписаною російською мовою. Зразу ж за ним до канцелярії зайшов Оспан, запорошений, у дорожньому одязі.
Казанцева в канцелярії ще не було, і Уразбай чекав на нього в прохолодній напівтемній приймальні. Він був дуже сердитий і, побачивши Оспана, окинув його злим поглядом. Проте той, на його подив, підійшов до нього з усмішкою, віддав салем і запитав про здоров’я. Уразбай, не розуміючи, поглядав на нього. Невже Оспан забув ворожнечу? Чи просто не знає, як має поводитись у таких випадках начальник?
— Уразеке! — сказав Оспан якнайлагідніше.— Коли старший гнівається, молодший мусить приходити з повинною. Я довідався, що ви поїхали з аулу з образою на мене. Ви знаєте, я перед жодним казахом навколішки не ставав, не боюся і вас, хоч пазуха ваша повна скарг. А за віщо на мене скаржитися? Волосним я став недавно, може, з недосвідченості й помилився, але звинуватити мене нема в чому: по службі злочинів я не чинив, народ нічим не кривдив, перед начальником, якому ви хочете скаржитися, ні в чому не винен і до дружини його в ліжко не лазив. Це й сам Казанцев добре знає. І коли зараз ми зайдемо вдвох, то першим він вислухає не вас, а мене, от побачите, хоч об заклад битися!
Кажучи це, Оспан весело сміявся, показуючи білі зуби.
— Мені треба з вами про дещо поговорити,— вів він далі.— А тут така задуха, дихати нічим. Ходімо надвір, сядемо в затінку, поговоримо. Довідавшись, що ви на мене розгнівалися, я навмисне погнався за вами: у мене до вас прохання меншого брата до старшого. Вислухайте мене, і потім я поїду назад. Я ж не задля того приїхав, щоб перешкодити вам подати скаргу. Ходімо, Уразеке, поговоримо!
Уразбай неохоче вийшов слідом за ним надвір. Оспан повів його до свого воза, що стояв у затінку по той бік вулиці, і, підходячи, підморгнув возієві. Високий, дебелий, мало не вдвоє вищий за Уразбая, Оспан ішов слідом за ним. Підійшовши до воза, він раптом нахилився до Уразбая і прошепотів йому просто в обличчя:
— Сідай на воза, сліпий пес, щоб тобі бороду обкаляли! Лізь, поки живий!
Уразбай озирнувся, як зацькований вовк. Біля канцелярії стояв його віз. Від хотів був покликати на допомогу, але Оспан, розгадавши його намір, одною рукою затиснув йому рота, а другою схопив за комір. Легко піднявши Уразбая в повітря, наче беркут зайця, Оспан кинув його на воза і скочив на нього сам.
— Жени чимдуж! — гукнув він возієві і так вдарив у груди Уразбая, що той втратив свідомість.
Возій оперіщив коней батогом, і вони з місця навскач понесли важкого воза.
Тільки коли тройка була вже по той бік Іртиша і мчала великим караванним шляхом, що веде до Чингісу, Оспан наказав спинитися. Навколо був безлюдний степ. Оспан зліз із воза і звернувся до Уразбая, який на той час опам’ятався:
— Я навчу тебе, негіднику, як заводити ворожнечу! Ось тобі кара,— і не за все, а тільки за одну з твоїх собачих справ! Ти мене довго пам’ятатимеш!
І, витягши Уразбая з короба, як дитину, він посадив його зовні на задок воза, наказавши возієві прив’язати його. В такому вигляді тільки другої ночі Оспан доставив в свій аул знеславленого, зв’язаного Уразбая.
Чутка про цю нечувану зневагу миттю розлетілася по сусідніх аулах. Іргизбаї дуже сполошилися: ніхто й не сподівався, що Оспан може зважитися на таке. Родичі погоджувалися один з одним, що вчинити так міг тільки Оспан, який з однаковою пристрастю віддається і дружбі, і ворожнечі. Проте ніколи ще не було в степу випадку, щоб хтось так жорстоко покарав свого ворога, і всі догоджу валися на тому, що це спричинить люту ворожнечу родів і призведе до великого лиха.
Коли звістка про вчинок Оспапа долетіла в аул Абая, він послав до брата Єрбола і Акилбая.
«Уразбай — справді лиходій,— переказував він через них.— Він найлютіший вовк у нашому стелу, кат народу. Оспан правильно вирішив влаштувати на нього облаву. Але боротися треба було з ним так, щоб він віддав чуже добро, повернув народові награбоване. А Оспан обернув усе на особисту боротьбу, неначе він бореться тільки заради своєї помсти. І вийшло так, що зчепилися у ворожнечі й позові два суперники, що не поділили влади. Все це породжує тепер тільки злість і люту ворожнечу. Нехай Оспан запам’ятає, що він загруз у бруді. Тепер усе обернулося неправильно. Кару він уже вчинив і нехай тепер відпустить Уразбая».
Щодо другого Оспанового брата — Такежана, то цей повів себе так, як і можна було сподіватись від хитрого і підступного аткамінера. Тільки-но дійшла до нього звістка про те, що скоїлося, він рушив в аул Оспана. Вдершись туди з лементом і криком, він навіть не зайшов до брата, а просто кинувся до Гостьової юрти, де, як йому сказали, був Уразбай. Ще не увійшовши до неї, він почав кричати на весь аул:
— Що за лиходійство? Де це видано, щоб казахи так поводились один з одним, хоча б ворогували на смерть? З якого предка він узяв приклад? Де ти, Уразбай?
Уразбай лежав у Гостьовій юрті, відвернувшись до стіни. Хоч він і чув Такежанів голос, проте не відповів і не повернув голови, коли той зайшов у юрту. Відтоді, як Уразбай попав до рук Оспана, він відмовлявся від їжі і навіть од води. Коли йому приносили щось, він відсував це від себе з криком: «Забери свою отруту!»
Прихід Такежана не примусив його змінити своєї поведінки. Такежан підсів до нього, повернув до себе його обличчя, перекривлене від злості, і гукнув своїм людям, щоб принесли кумису. Майже силоміць він примусив його кілька раз ковтнути. Тільки тепер Уразбай злісно глянув на нього своїми косими очима і сказав неголосно:
— Сини Кунанбая! Або ви вб’єте мене тут і вип’єте всю мою кров, або до самісінького судного дня я трястиму вас обома руками за комір! Найбільші вороги мої — Оспан і Абай. Тебе, Такежан, я не буду називати головним ворогом, раз ти прийшов до мене допомогти, але ворогувати з тобою однаково буду. Іди, більше я нічого не скажу! Те, що ви задумали зробити зі мною, робіть скоріше.— 3 цими словами він знову одвернувся до стіни і замовк.
Такежан вислав з юрти жигіта, який приніс кумис, і, залишившись наодинці з Уразбаєм, зашепотів:
— Невже, якщо в нас був один батько, я мушу відповідати за Оспана і Абая? Те, що передали мені перед твоїм від’їздом до міста, я добре зрозумів. Більше я тут нічого не можу сказати, поговоримо потім.— І він продовжував навмисне гучно, на весь голос: — Хто ти для мене — калмик? Хіба у нас споконвічна ворожнеча? Сідай на мого коня, Уразеке, бери з собою мого жигіта і їдь зараз же додому! Я хотів би побачити, хто спинить тебе! їдь спокійно, нікого не бійся. Такої ганьби, такого лиходійства я нікому не прощу!
Він силоміць підвів Уразбая, поставив його на ноги, надів йому на голову малахай, підперезав поясом, потім сам вивів з юрти, посадив на власного коня і наказав жигітові, що з ним приїхав:
— Проведи Уразеке до його аулу. Спиняйся там, де він захоче. Стеж, щоб пив і їв як слід. Щоб не втомлювався!
Уразбай, визволений Такежаном, рушив просто до свого аулу біля Есполатівського озера. Вирядивши його, Такежан пішов до юрти Оспана. Виславши жінок, молодь і слуг, він лишився з Оспаном наодинці і заговорив, кидаючи на нього гнівні погляди: