— Значить, як кажуть, вже коли лякати, то до смерті, Що це за вчинки, хто тебе навчив?
— В усякому разі, не ти! — насмішкувато відповів Оспан.— Не бійся, на тебе я звертати не буду.
— Признавайся: це — справа Абая?
— І він ні при чому. Вчинив це я сам. А ти чого хвилюєшся? Чого так перелякався?
— Ніхто навіть не чував, щоб хтось із наших предків зважився на таку справу!
— Ну, вони не робили, то я зробив!
— Навіщо?
— Щоб викорінити зло.
— Накинувся на одного — думаєш, усіх провчив? — роздратовано запитав Такежан.
— Уразбай — найголовніший лиходій. Якщо спочатку провчити його, то з іншими впоратися легше.
— Чи тобі вчити Уразбая? На кого ти замахнувся?
— А чим він вищий від мене? Своєю підлістю? Якщо я не примушу тебе і Уразбая відшкодувати збитки тим людям, хто через вас проливає сльози, що тоді говорити про справедливість?
— Тоді нехай пропаде пропадом твоя влада волосного! — озлившись, відказав Такежан і говорив далі знущально: — «Справедливість»! Чи не в Абая ти це перехопив? Де ж твоя справедливість, про яку ти галасуєш?
— Собака слів не розуміє, його треба шмагати канчуком! — відповів Оспан і додав, знущаючись з Такежана: — Але дивно, що ти відчуваєш ці удари на собі! Тобі теж боляче? Чому? Ти ж був противником Уразбая! Чи не він тільки вчора нацькував на тебе жигитеків і примусив їх пограбувати твої табуни? Чого ж сьогодні ти крутиш? Куди гнеш?
— Хоч я й був з ним у сварці, але ніколи не дійшов би до такого лиходійства, як ти,— відповів Такежан.— І не підтримуватиму тебе, коли ти сам накликав біду! Ми не в піжмурки граємось, щоб ти повів мене за собою і зштовхнув з крутого берега! Краще я піду своїм шляхом!
Оспан розлютився:
— Е-е, Такежан, не хотів я вірити, що ти можеш дійти до такої підлості, а, видно, доведеться! Уразбай і Жиренше сплять і бачать, як би розпалити вогонь ворожнечі між синами Улжан — мною і тобою! І я знаю, скільки разів вони підсипалися до тебе! Вони розуміють, що тебе легше спіймати в тенета. Ось ти виливав свої дружні почуття Уразбаю. Я не втручався, з місця не рушив. Думав, мабуть, ти, як старший брат, хочеш пом’якшити мою різкість, загасити ворожнечу. А тепер зрозумів, що ти запобігаєш перед Уразбаєм і, визволяючи його, продав і мене, і Абая. Розтоптав нашу честь. Адже я знав, що твій підлий син Азимбай ще раніш за тебе змовився з Уразбаєм і тепер ладен кидатися на всякого, на кого той його нацькує. Хочеш знати правду, навіщо я так принизив Уразбая? Щоб тебе випробувати! Я хотів перевірити, як ти поводитимешся, коли тобі доведеться обирати: з одного боку — Уразбай, з другого — я. Тепер я тебе розкусив, усе твоє нутро бачу, але знай, Такежан, я й надалі стежитиму за кожним кроком Уразбая, а за тобою дивитимуся пильно! Я не побоюсь прокляття не тільки нашого Тобикти, але й всього казахського народу! Спробуй зрадити мене і перекинутись до Уразбая — я заріжу тебе і твого сина, як собак, своїми власними руками! Забирайся геть звідси, я більше не хочу слухати твоїх смердючих слів!
Такежан схопився з місця і вискочив з юрти.
Із слів Оспана він добре зрозумів, що розраховувати на нього вже не можна. «Ще один перевал — і вороги накинуться на мене не здаля, а з-під боку, з самої сім’ї!» — злісно думав він.
Досі він ще сподівався, що в рішучий момент усі кунанбаївці будуть поряд нього, так чи інакше підтримуючи його, як старшого сина ага-султана. На його думку, кунанбаївці так і залишаться вічними володарями: оббирай, об’їдай все Тобикти — хто буде перечити? Аж виходить інакше: «З’явились відступники від шляху батьків, від божих настанов, зрадники родової честі. Це Абай, а тепер і Оспан, що кинувся по його слідах… Що ж, доведеться боротися з ними нещадно. Вони вороги не тільки родової справи, але й усього, що є дорогого для казахів, усього, що бережуть сильні й поважні люди степу. Але, щоб боротися з ними, потрібні помічники. А хто такий Уразбай? Тільки кийок проти відступників у руках його, Такежана. Такі люди, як Уразбай, йому зараз найпотрібніші. Але треба бути обережним: інша рідня може закинути такий самий докір, як Оспан. Отже, треба тримати зв’язок з ним потай, щоб це не впадало в очі».
І, думаючи про це, він вирішив зараз же погодитися з проханням, яке передав йому Медеу, син Уразбая.
Медеу, хоч і молодий ще жигіт, добре засвоїв батькові прийоми в складних підступах і хитросплетіннях. Зразу після від’їзду Уразбая в місто Медеу послав до Азимбая довірену людину з нагадуванням про те, про що вони почали домовлятися. «Треба покласти край розбратам між нащадками Кунанбая і Аккули. Може, мені і Азимбаю пощастить це добре діло. Я не раз уже висловлював бажання породичатися. Нехай Азимбай просватає свою новонароджену дочку за мого трирічного сина! Я повторюю ці слова в дні, коли пожежа ворожнечі ось-ось спалахне. Може, це відверне біду. Нехай Такежан і Азимбай сповістять про свою згоду — і завтра ж ми пошлемо їм каргибау в сто коней».
Саме ця пропозиція й примусила Такежана кинутися на виручку Уразбая. Думка про сто добірних коней і про вигоду спорідненості з Уразбаєм давно вже не давала йому спокою. Почувши про Оспанів вчинок, Такежан жахнувся: всі його розрахунки могли загинути.
Ці події і обговорювались у юрті Магаша. Молодим людям було ясно, що коли розбрат поглиблюватиметься, то треба сподіватись, що Такежан буде на боці Уразбая, а не Оспана. Зрозуміло було також, що аул Такежана неспроможний зробити щось сам — він зараз схожий був на гадюку, у якої вирвані отруйні зуби. Але, об’єднавшись потай, Уразбай і Такежан могли б дуже нашкодити Оспану.
А втім, не про нього думали сини й друзі Абая. Незалежно від волі Оспана, вогнище, яке він розпалив у невгамовному пориві люті, насамперед мало опекти Абая. Це добре розумів і сам Абай. Зітхаючи, перевертаючись з боку на бік, він провів цю ніч у важких роздумах.
Настав час повернення Абдрахмана до Петербурга. Абаїв аул почав готуватися до проводів дорогого гостя.
Напередодні його від’їзду посильний Далбай привіз Абаю пакет з волості. Це була повістка, що викликала Абая до повітового начальника Казанцева: викликали Абая, як відповідача в справі недоїмків Чингіської волості.
Довідавшись про повістку, друзі Абая дуже стурбувались. Але сам Абай був спокійний.
— Викликають у цій справі? Ну що ж! З усього, за що я мушу відповідати перед властями, це таке, що я ладен відповідати, коли завгодно. Хоч би що сталося, каятися не буду.
І він тут же вирішив їхати разом з Абішем.
Останню ніч усі провели разом у задушевній розмові, обговорюючи тривожні побоювання, породжені ворожнечею. Ранком просторний тарантас, запряжений тройкою, вирвався з натовпу проводжаючих і покотив порослою споришем дорогою, подзвонюючи дзвіночками і бубонцями. Слідом помчала і легка повозка Абая. В ній сидів Дармен, а Баймагамбет правив кіньми.
Абай і не здогадувався, що виклик до начальства був наслідком ворожнечі, розпаленої Оспаном.
Розлючений Уразбай пригнав до Семипалатинська цілий косяк коней, продав їх і всі гроші пустив на підкуй товмачів і всяких потрібних людей в канцеляріях повітового начальника, мирового судді і навіть губернатора. Скрізь він звинувачував Оспана в усіх гріхах, але в розмові з Казанцевим повів справу інакше: він почав скаржитися не стільки на Оспана, скільки на Абая.
— Що ж це, виходить, ти з усіма Кунанбаєвими не в ладах? — запитав незадоволено Казанцев.
Уразбай, добре знаючи, як тісно зв’язаний повітовий начальник з Такежаном і його прихильниками, тут-таки пояснив, що на попередніх управителів, Шубара або Ісхака, він ніколи не скаржився. Та й зараз головний його ворог не Оспан, який жорстоко його скривдив, а Абай, хоч той і не займає будь-якої посади.
Казанцев зрозумів, що у цього хитрого і досвідченого степового верховоди є якийсь складний задум, що веде до далекої мети. Уразбай здавався йому людиною, яка, не гребуючи ніякими засобами боротьби, вміє міцно обплутати противника тенетами і вчепитися в нього вовчою хваткою. І коли повітовий запитав, що ж, власне, зробив Ібрагім Кунанбаєв, Уразбай, нетерпляче підшовхуючи під лікоть рябого перекладача, швидко заговорив:
— А хіба пан начальник не знає, що було на жайляу Кзил-Кайнар під час збирання недоїмок? Це підстроїв Ібрагім Кунанбаєв. Адже на інших жайляу — скажімо, у мене чи в Жиренше — ніхто й слова не посмів сказати проти податків для білого царя. А там Абай підбурив голоту. Підняв проти управителів. Проти начальства, посланого паном повітовим. Хіба один я це кажу? Його осуджують усі поважні люди степу, всі аткамінери. Ми вірні слуги білого царя, а цей Абай іде проти нього, проти властей, сіє розбрат.
— Значить, аткамінери можуть і написати про це властям? — запитав Казанцев.
Уразбай правильно зрозумів, що це не запитання начальства, а його порада, і радо закивав головою.
— Напишуть! Треба буде — і присуди складуть з печатками! Не тільки панові повітовому — й іншим властям подадуть скарги. До суду подадуть. Самому жандаралу напишуть! Тільки скажіть, пане начальнику, чи можна нам на нього скаржитися? Чи не осудять нас великі власті, що в покірному вам народі ми дозволили завестися невгамовному баламутові, дали йому розбещувати людей?
Тепер і Казанцев, своєю чергою, правильно зрозумів запитання Уразбая: той, очевидно, запрошував його самого взяти участь у цькуванні Абая. Але прямої відповіді він не дав.
Йому було ясно, що в разі потреби цей владний і рішучий «киргиз» вигадає будь-яке звинувачення Ібрагіма Кунанбаєва. Обидва вони: і царський чиновник, і родовий верховода — один у місті, другий у степу,— однаково вороже ставилися до Абая. І, не кажучи одверто, вони натяками, манівцями домовилися діяти проти нього спільно. Казанцев дав зрозуміти Уразбаю, що «поважні люди» степу можуть подавати на Абая будь-які скарги. І не тільки йому, повітовому, але й іншим властям, навіть губернаторові. Що більше надходитиме в різні канцелярії скарг і родових присудів, то краще.
Казанцев добре розумів, що Абай дуже відомий і впливовий серед степового населення, щоб його можна було повалити швидко. Удар треба було готувати поволі, збираючи скарги. Тим-то, вирішивши для початку викликати Абая на допит про випадок на жайляу Кзил-Кайнар, Казанцев доручив справу своєму досвідченому помічникові. Він наказав допитати Абая коротко, не пробуджуючи в тому побоювання, що справа може загрозливо ускладнитись, але так, щоб провина його в цьому бунтівному вибухові була очевидна. Тільки згодом, коли вищі власті будуть завалені скаргами на Абая, можна буде відкрити і цей козир звинувачення в підбурюванні до бунту.
Абай, давши помічникові Казанцева пояснення, спокійно повернувся до свого аулу, не підозріваючи, які грозові хмари, гнані вітром ворожнечі, збираються над його головою.
Ворожнеча, викликана Оспаном, відгукнулася і в далекому татарському аулі.
Магріфа після першого побачення з Абішем чекала будь-якої звістки про нього, жила в радісних мріях, не звіряючи, проте, їх нікому. Але час минав, а звісток ні від нього, ні від його рідних не приходило.
Та хіба можна було говорити про одруження зараз, коли ворожнеча нависла над аулами? Крім того, тверді слова Абіша, сказані Дарменові, не давали рідним можливості починати сватання.
Через Утегельди, який їздив в аул Абая довідатись, що ж думав Абдрахман, тільки половина цих слів дійшла до Магріфи: «Якщо коли-небудь я одружуся, нікого в цілому світі, окрім Магріфи, мені не потрібно». Це стало її єдиною надією.
СУТИЧКА
1
Наступного року в липні Абдрахман знову приїхав додому у відпустку.
Рідний аул зустрів його тепер зовсім не так, як рік тому. На початку минулої зими раптово помер Оспан. Усі споріднені з ним аули не відкочовували цього року на дальні гірські жайляу, а на знак жалоби залишилися тут. Через це аул Абая стояв не на далекому веселому жайляу за Чингісом, де належало бути в цей час, а на нудній рівнині брали. Тут не було ні пологих горбів, укритих зеленим килимом, ні дзюркотливих прохолодних струмочків та річок. Пасовища біля стоянки були вже витоптані отарами, степ жовтів далеко навкруги.
Оспан захворів, як тільки аул його перебрався на зимівлю в Жидебай. Хвороба звалила враз його велике тіло, що дуже погладшало за останні роки. Не встигли розібратися, на що він захворів, як почалася агонія. Все це сталося так швидко, що Абай, виїхавши з Акшоки відразу, як тільки довідався про хворобу Оспана, вже не застав його в живих.
Аули, які тримали жалобу, зібралися докупи. В долині брали, тиснучись один до одного, їх розташувалося близько тридцяти. Посередині стояв аул Оспана — Великий кунанбаївський аул, а навколо — аули Абая, Ісхака, Такежана, Майбасара та інших родичів.
Білі кошми юрт, що належали трьом вдовам Оспана — Єркежан, Зейнеп і Торимбалі,— були вбрані смугами матерії, вигаптуваної чорними візерунками і тасьмою з густими чорними китицями. З цих юрт двічі на день — рано-вранці і пізно ввечері — чувся поминальний плач. У цей час усе життя і у Великому аулі, і в тих, що розташувалися поблизу, завмирало. Дітям заборонялось пустувати, змовкали чабани й пастухи. Ніхто не наважувався почати пісню, голосно засміятися, гукнути подругу чи товариша.
У Великій юрті — в тій, де колись жила Зере, а потім Улжан, плач веде Єркежан, старша з Оспанових дружин. У другій юрті — Зейнеп. Зейнеп — хороша співачка і вміє сама складати пісні. Тепер її майстерність вражає всіх: вона сама створила плач і сама ж з великою майстерністю виконує поминальну пісню. Третя дружина, токал Торим-бала,— ще зовсім молода. Вона скромна, мовчазна, замкнена в собі і нічим ще не проявила своїх здібностей.
Щоразу, коли Зейнеп починала свій плач, біля її юрти збиралася молодь і старики. Всі слухали співачку з непослабною увагою.
Коли в аулі збирається багато гостей, прибулих вшанувати пам’ять небіжчика, вдови сходяться разом у великій юрті Єркежан. Усі три вдягнені в жалобні сукні, хустки на головах зав’язані, за звичаєм, міцним мертвим вузлом. Зейнеп і Торимбала сідають навпочіпки поряд з Єркежан і разом з нею починають оплакувати покійного чоловіка.
Зейнеп виливає своє горе спокійно і велично. Обіпершись руками об коліна, вона, повільно гойдаючи всім тілом й іноді підіймаючи красиве матово-біле обличчя, облите слізьми, говорить у плавних віршах про передчасну смерть Оспана. З ним зникло її щастя, відійшла шанована нею людина, без господаря залишився його аул.
Слухаючи дзвінкий, в душу проникаючий голос, Абай з глибоким сумом думав про померлого брата. Але й у цьому щирому горі Абая не покидали думки, що його мучили.
Смерть, кажуть люди, виправдує все. Вона велить згадувати тільки про кращі якості померлого і забувати його пороки та злочини. Але Абай, котрий звик вимогливо і суворо підходити і до самого себе, і до інших людей, мимоволі думав про Оспана двояко.
Оспан був рішучою людиною. Ще в юнацтві про нього казали: «Схопить — не відпустить, доки пазури його не вирвеш; вчепиться — не розкриє пащі, доки зуби тримають». Але водночас він не був ні пожадливим, ні скупим, а вже коли кого полюбить — до безтями, ладен був віддати все. Ніхто з рідні Абая не міг зрівнятися з ним у цьому, і цю Оспанову якість Абай найбільше цінував. Але Абая тепер хвилювало одне питання: про які Оспанові діяння міг би згадати з вдячністю народ? Тільки одного разу Оспан виступив проти лиходіїв, але й тут він залишився справжнім нащадком Кунанбая — сильним, жорстоким, невблаганним ворогом своїх особистих суперників. Не за народ мстився він Уразбаєві, а як його особистий ворог боровся з ним за владу. І точнісінько так само, як задовго до нього всі степові верховоди залишали в спадщину розбрат і смути, так і Оспан залишив після своєї смерті цю злобну, люту ворожнечу.
Думаючи про це, Абай обвинувачував насамперед самого себе. Для Оспана він був не тільки старшим братом, він наче заступав йому батька,— Оспан довіряв Абаєві, охоче слухав його порад. І коли б хтось зараз звинуватив Абая: чому ж той не зумів повести шляхом добра таку дужу людину, якою був Оспан? — Абаєві нічим було б виправдатися.