Абіш згадав про Базарали і записав Даркембая, як той живе.
— Тяжко, голубе мій,— с?арий похитав головою.— Ти не чув, адже він дуже хворий…
І Даркембай розповів, що Базарали все ще прикутий до ліжка тяжкою хворобою.
Заговоривши про Базарали, Даркембай згадав і про Такежана. Він все ще переслідує тих його родичів з урочища Шуйгінсу, які стали тепер жатаками. Хоч вони цілком сплатили накладену на них судом пеню, він не задовольнився цим. Такежан, Азимбай, Майбасар і інші Кунанбаївці нещадно утискували їх, неначе кажучи: «Чому ж усі ви сидите на місці, уявляючи себе цілим народом? Чому не розбрелися хто куди? Чому не просите милостині, стоячи біля нашого порога?»
— Вони, як і раніше, чинять над бідняками всяке насильство, випасають їхні посіви,— сказав Даркембай.— Та й нас не залишають у спокої. Коли вони ще дозволяють нам жити, то не через те, що бояться бога, а через те, що озираються на Абая. Вони його все-таки бояться, хоч люті на нього… Є такий косоокий гаспид, на ім’я Уразбай. Минулого року, поки був живий Оспан, він збирав цілу дружину, щоб завдати йому удару. Шукав відчутних кийків не тільки в нас, на Чингісі, але й на Бугили, й на дальньому Шагані. Збирав собі спільників і в Кокші, і в Конирі, і в Мамаї. А тепер, така чутка, він вирішив заволодіти усім Тобикти іншим робом. Почав знову загравати з жигитеками, гадаючи посварити Такежана з Абаєм. Підсилає і до Базарали, намагається і його підбити на свій бік. Ну, Базекен йому й відповів… Добре відповів!
Закипів чай. Жанил подала гостям піали. Дармен звернувся до Абдрахмана, договорюючи те, чого не договорив Даркембай.
— У Даке і Базекена нема таємниць в одного від другого. Я думаю, буде правильно, коли ти перекажеш Абаю-ага відповідь Базекена. Він, мабуть, цього й хотів, посилаючи Абилгази сюди.
Даркембай ствердно кивнув головою:
— Правильно кажеш. Видно, Базекен хоче, щоб Абай не був захоплений зненацька. Так от що розповів мені Абилгази. Базекен відповів посланцеві; «Передайте Уразбаю, я добре бачу, що він хоче зробити мене мавпою, а себе — лисом. Кажуть, одного разу лис запропонував мавпі поділитися здобиччю. Побачили вони пастку з шматком свіжого м’яса. Лис і каже мавпі: ти, мовляв, мій гість, через те віддаю м’ясо тобі. Мавпа полізла в пастку, вона захлопнулась, придушивши її лапи, а м’ясо дісталося лисові. Мавпа почала докоряти лисові, а той сказав їй, напучуючи: «Є два роди щастя: одне для голови, друге для ніг. Тебе схопило залізне щастя для ніг, хоч топчи його — воно вже не покине тебе». Мабуть, Уразбай вважає, що шукав жигитеків і дає їм і мені залізне щастя, якого не позбудешся. Аули наші зубожіли, сам я прикутий до ліжка. Він хоче тепер нацькувати мене на Абая. Ми не ворогуємо з Абаєм. Я ніколи не зраджував Абая і не зраджу! Нехай Уразбай тримається від мене подалі з своїми хитрощами».
Розповідаючи це, Даркембай не забував підкладати гостям «біле козеня»…
Пізно ввечері друзі попрощались з Даркембаєм, вийшли з юрти і пішли рівниною до свого аулу.
Ніч була безвітряна, в повітрі відчувалась прохолода. Повний місяць стояв високо в небі. Зірки мерехтіли тьмяним світлом, неначе десь дуже далеко розсипались дрібні іскри. Світле небо здавалося величезним. Світ немовби ще поширшав, відкриваючи весь неуявний, безмежний простір.
Велична картина захопила Абіша. Всесвіт, який не можна окинути оком і який не вміщується в уявленні, неначе розчинив його в собі, як маленьку порошинку. Дивлячись у чарівне місячне небо і відшукуючи на ньому знайомі зірки, Абіш намагався уявити собі, що кожна з них — центр свого власного великого світу, в порівнянні з яким уся наша сонячна система здається ледве помітною крапкою. Він посміхнувся при думці: як знайти в цій крапці нашу землю, а на ній плем’я Тобикти і в ньому — його самого, Абіша?
Степове життя продовжувало місячної ночі свій спокійний плин. Десь валували собаки, звідкись чути було протяжні оклики сторожів. Іноді долинав чийсь спів або далекий дівочий сміх. У яскравому світлі місяця ковила вилискувала сріблястим світлом, слабким і мерехтливим, як світіння фосфору. Часом ледь порушене вітерцем повітря розносило по степу гіркі пахощі полину.
Абдрахман ішов не кваплячись; усією душею він вбирав у себе цей місячний степ, за яким так знудьгувався. Коли б не було тих важких думок, що пробудились у ньому після розмови з Даркембаєм, він міг би, мабуть, зараз бездумно втішатися таємничою принадністю ночі, схожої на прекрасне сновидіння. Може, він узяв би коня і помчав навскач місячною рівниною, женучись за чимось не відомим йому самому. А може, душа потягла б його до тої, про яку він не забував весь цей час…
І несподівано для самого себе Абдрахман раптом вирішив поспитати Дармена про те, що давно його хвилювало:
— Дармен… А як там Магріфа? Де вона? Як живе? Чому ти нічого не говориш мені про неї?
— Магріфа все та ж, Абіш,— охоче відгукнувся Дармен.— Нічого не змінилося. Не казав я про неї, бо думав, ти все знаєш з листів Магаша.
— Останнього листа я одержав навесні. Відтоді минули місяці…
Дармен угадав сумніви Абіша.
Минуть не місяці, а роки, а вона не зміниться,— швидко відповів він.— Тепер уже видно, що ніхто не заступить їй тебе. Вона кохає тебе, Абіш.
Абдрахман зітхнув:
— А я, як і раніше, ні на що не зважився. І цієї зими я все ще буду птахом, що відбився від рідної зграї… Що мене чекає, не знаю… Але хоч нехай там що, мені здається, що примушувати Магріфу чекати невідомо скільки несправедливо.
Дармен погодився з ним:
— Правда, її родичі, видно, мучаться від того, що вона обплутана без вірьовки. Зате наші ні від чого не збираються відмовлятися. Не минулого року, то цього, а не цього, то наступного, як ти сам сказав. У всякому разі, діло вирішиться! Однак все-таки хоч щось ти повинен тепер сказати Магріфі. Будеш мовчати — знову приречеш її на довге самотнє страждання.
Абдрахман нічого йому не відповів, тільки мовчки кивнув головою і важко зітхнув. Що він міг відповісти? Коли б навіть був здоровий, однаково в такий час, як зараз, не можна було говорити про одруження. Аул у жалобі, а батькове серце ще більше, ніж раніше, зранене. Він, Абаїв син, повинен ще розібратися в тій ворожнечі, що клекотіла навколо батьківського аулу.
— Ех, Дармен! — вигукнув він, беручи друга за руку.— Нема хазяїна в цьому великому багатостраждальному степу. І нема кари на лиходіїв! Невже ці уразбаї знаходять спільників собі в аулах?
— Звичайно, Абіш, адже ти сам чув. Але Дакен розповів не все, він говорив тільки про Уразбая.
— А хто ще?
— Е-е, що там казати? Знайдеться багато. І поруч, і далі…
— Говори точніше: хто поруч, хто далі?
— Далі, наприклад, Жиренше… А поруч — Такежан, он там видніється його аул… Цей ще придивляється, куди вдарити. А Жиренше, як і Уразбай, один з головних баламутів.
— І що ж вони роблять?
— Підбурюють усіх на ворожнечу. Цієї весни, коли аули ще не знялись із зимівель, Жиренше заїхав з друзями до Асилбека попоїсти сибага[35]. Треба сказати, що він усе підмовляв Асилбека ворогувати то з тим, то з іншим, а той, як людина смирна й розумна, нацьковуванням його не піддавався. І от, зайшовши в юрту, Жиренше, глузуючи, сказав: «А ти, мій сич, я бачу, як і раніше, лежиш, не ворухнешся. Все міркуєш про майбутнє?» Ти чув, мабуть, у нас кажуть про сича, ніби він цілий день сидить не ворушачись через те, що дивиться в майбутнє. Ну, Асил-ага зразу ж відповів Жиренше: «А ти, мій одуде, все підплигуєш та попискуєш біля кожної купи гною, намовляючи всіх?»
Абдрахман, уявивши собі маленьку пташку з смугастими крильцями і високим гребінцем, що завжди неспокійно підстрибує, мимоволі зареготав.
— Оце-то красномовці! Що за майстри! Як уміють вони в короткій сутичці небагатьма словами висловити багато! Отож і здається, що вони посилають один одному не слова, а отруєні стріли!.. А все-таки цих майстрів красномовства можна тільки пошкодувати. На що вони витрачають свій талант? В усякому разі, не на те, щоб робити добро…
Абдрахман перевів розмову на Такежана, розпитуючи Дармена, що ж лихе замишляє той. Запитання ці поставили юнака у важке становище. З одного боку, він не хотів розпалювати ворожнечі між родичами, а з другого — не хотів, щоб Абдрахман нічогісінько не знав про заміри Такежана. Зважившись, юнак почав говорити:
— Кажуть, Такежан-ага кує нове лихо, шукає серйозного приводу, щоб уже зараз посваритися з Абаєм-ага. І, кажуть, він цей привід знайшов.
— Який же?
— Поділ спадщини Оспана-ага.
— Поділ? — здивувався Абдрахман.— Та як же можна говорити про поділ, коли не минуло ще й року жалоби? Хто ж дозволить йому ділити спадщину, коли ще свіжа могила?
— Е-е, Абіш, у тому ж і річ! Недарма кажуть, що друг, який задумав з тобою розлучитися, попросить у тебе задню луку сідла[36]. Кажуть, Такежан хоче запропонувати такий поділ, щоб примусити Абая-ага не погодитись. І тоді, зваливши на нього всю провину, він зможе перейти на бік батькових ворогів…
Дармен замовк, Абіш теж не розпитував далі, вирішивши поговорити про все з Магашем.
2
Наближався кінець літа. Аули, що перебували на жайляу за Чингісом, тепер перекочували в Єрали і на сусідні урочища, переходячи на осінні пасовища. І цілий тиждень аул Оспана щодня знову приймав гостей, які приїжджали вшанувати пам’ять покійного.
Ці одноманітні дні нескінченних поминок були стривожені подією, що сталася поблизу. Оспанів аул був на Ойкодику, навколо нього розташувались аули Такежана, Абая, Акберди, Майбасара, Ісхака. Ці багаті аули виділили з своїх табунів молодняк, щоб пасти його нарізно. З великими косяками вирушили молоді хазяї: Азимбай, син Такежана, Мусатай, син Акберди, і Ахметжан, сип Майбасара. Вони розташували свої стоянки біля струмків Великий Каска-Булак і Малий Каска-Булак у долині за горбами Сари-Адир.
У тій самій долині стояли великі аули бідняків жатаків біля засіяних ними хлібних полів. У цих аулах люди готувалися незабаром зібрати плоди своєї важкої праці. Літо було багате на дощі, і урожай радував жатаків. Особливо добре вродила пшениця біля підніжжя Сари-Адира і на прилеглому до нього урочищі Тайлак-пай. Тут на двадцяти десятинах достигли посіви шістдесяти сімейств, у тому числі й посіви Базарали, Абилгази і Даркембая. Тут-таки вперше посіяли хліб і кілька десятків бідняків, які тільки недавно відкочували з байських аулів, щоб зайнятися хліборобством.
Ниви були вже жовті, і в аулах поговорювали про те, що час починати жати. Проте Даркембай, у якого досвіду було більше, ніж у інших, радив зачекати ще з десять — п’ятнадцять днів. «Нехай поля перетворяться в суцільне золото! Потерпіть ще, бідаки»,— стримував він людей.
Але багатьом уже важко було чекати цього. Надходила осінь, кози перестали давати молоко. Тому голодні сім’ї квапилися. Вони вибирали на своїх ділянках вже достиглі колоски, розтирали їх у долонях, прожарювали зерно, товкли й годували толокном охлялих дітей і стариків. Навіть цей мізерний харч був уже помітною підмогою для голодних. Поле ще не достигло. Але з кожним днем дедалі частіше біля юрт розпалювалися багаття і, потріскуючи, пеклась на них пшениця в ковшах з держаками. Раз у раз чувся перестук ступ. Дівчата й підлітки, забравши з собою маленьких братів і сестер, цілісінькими днями перебували в полі, збираючи достиглі колоски.
Сьогодні так само вийшли на свою невеличку ділянку онуки старої Ійс — Асан і Усен. Семирічний Асан в сорочці й коротких штанях, а Усен, якому ще тільки п’ять років, красується в самій сорочечці. Але засмаглі вони однаково — їх личка, руки й ноги зовсім чорні. Ледве зайшовши у високу пшеницю, Асан, як старший, починає повчати брата:
— Вибирати треба тільки стиглу. Ти не здумай сам рвати колоски! Я умію, я й вибиратиму!
— І я! Бабуся й мені веліла брати.
— Ти наплутаєш. Зірвеш нестиглий колосок — і їсти не можна, і поле зіпсуєш.
— А ти мене навчи, Асан! Покажи. І я братиму тільки стиглі.
— Кажу, не можна. Будеш приставати, ніколи більше з собою не візьму. Знаєш що? Ти краще тримай поділ, а я зриватиму колоски і кластиму тобі. Гаразд, Усен-тай?
— Гаразд!
Домовившись, діти почали обережно і повільно пробиратися в густій пшениці. Асан, бачивши, які колоски принесла вчора стара Ійс, почав вибирати точнісінько такі. Зриваючи їх, він старався не пошкодити стебла і, передаючи Усену, примовляв:
— Ступай тихенько, не топчи пшеницю. Поламаєш — пропаде посів. Іди моїм слідом. Зламаєш хоч одне стебло — бабуся більше не пустить!
Малюк, пробираючись за братом, мріє вголос:
— Принесемо — бабуся знову напече зерна.
Спогад про вчорашнє частування примушує його квапитися із збиранням. Він сам простягає ручку до колоска і, тільки помітивши суворий погляд Асана, швидко відсмикує її.
— Не руш! — знову попереджає той.
І теж починає мріяти:
— А потім, як учора, розтовчемо зерно, бабуся молока туди наллє. Смачно?
— Смачно! — зітхає Усен.
— Скоро вся пшениця достигне. Днів через десять,— важно повторює Асан те, що сказав Даркембай в розмові з Ійс.— Тоді почнуться жнива…
— І знову приїде сам Дармен-ага! — радісно підхоплює Усен.
— Звичайно, приїде. Він позавчора був у бабусі, сказав, що обов’язково приїде. І хліб зіжне, і снопи зв’яже.
Асан говорить про Дармена, наче про рідного старшого брата. Справді, Дармен, у якого нема ще своєї сім’ї, близько до серця взяв долю старої Ійс і її маленьких-онучат. «Хіба ці малюки не найнещасніші з усіх сиріт? А я, здоровий, дужий жигіт, допоможу їм хоч чимось, стану їм підпорою і захистом!» — вирішив він одразу після загибелі Іси.
І тієї ж осені Дармен переселив усю сім’ю Ійс з аулу Такежана до жатаків по сусідству з Даркембаєм, а сам подався до знайомих російських селян, до яких він наймався під час жнив, коли був підлітком. Так і тепер він попрацював у них цілу осінь і зміг забезпечити Ійс і сиріт на зиму. Він дав їй телицю і трьох баранів, та ще постачив насіння на весну: пшениці на півдесятини і проса на чверть. Цього літа він не раз приїжджав оглянути маленьке поле і обіцяв сам його зжати.
Збираючи колоски, малюки задоволено говорять і про просо, посіяне Дарменом:
— Скоро дозріє просо — буде й коже[37].
— Ой, яке смачне коже! А з молоком ще смачніше!
Поблизу їх, на суміжних ділянках, збирали колоски такі самі, як вони, хлопчики й дівчатка. Тут діти Канбака, Токсана і Жумира, тих самих бідняків, яких минулої осені так жорстоко скривдили Азимбай і Маніке. Тут-таки й діти із родини Абилгази і Базарали. Навіть і Рахімтай тут. У нього в мішечку чимало достиглих колосків. Він відпросився у Даркембая на поле, щоб потім натовкти йому толкан[38]. Хлопчик всерйоз уявляв себе годувальником сім’ї.
Незабаром усі діти, несучи колоски в мішечках, в пеленах або в скинутому халатику, пішли до аулу. Їхні личка сяяли. Обертаючись до своїх латочок посівів, кожен оглядав їх ласкавим поглядом, і так само як Асан і Усен, діти говорили тільки про одне:
— Скоро жнива. От наберемо пшениці!
— Коже зварять. Щодня варитимемо коже!
— А в нас буде просяне коже! — хвалився Усен.
Просо було посіяне тільки на полі старої Ійс, і хлопчик надзвичайно пишався цим!
— Ну й що ж? А пшеничне коже навіть смачніше за просяне! — ображається маленький син Токсана — Айтиш.
— Зате у нас із пшениці борошно буде, коржиків напечуть,— підхоплює маленька Уружман. Про баурсаки вона мріяти не наважується, бо для них потрібне сало.
Але Усен не здається:
— Коржики! А з проса бабуся кашу зварить.
Рахім-тай заводить пісеньку, діти її підхоплюють.
Це весела пісенька казахів-землеробів з жартівливим приспівом:
Гей ти, чорноногий синок, не спи!
Нашу пшеницю клюють горобці!..