Маленька Жамал регоче, дражнячи хлопчиків:
— І правда — чорноногі! Он один, он другий… А цей уже зовсім чорноногий! — кричить вона, показуючи на Усена.
Той ображається:
— Сама ти чорнонога!
— Хто? Я?
І Жамал швидко вибігає наперед, міцпо притримуючи пелену довгого платтячка, куди вона набрала колосків.
Вересклива, радісна, вона, посміхаючись, починає якийсь шалений танок, викидаючи то в один, то в другий бік стрункі ніжки і хвастаючи їхньою білістю, що різко відрізняє їх від засмаглих ніг інших малюків. Навіть Усену стає соромно за свої слова…
Діти вже підійшли до своїх аулів на урочищі Тайлакпай. І тут їх вразило небачене видовище: між аулами розтяглося багато возів, неначе довгий верблюжий караван чийогось великого кочовища.
Першим висловив свою здогадку Рахім-тай:
— Ой-бай, це росіянин! Дивіться, он і мату?шке[39] ходять!
Малюки вгляділися. Вози всі були розпряжені. На деяких з них виднілися парусинові навіси, схожі на намети. Біля валки ходили бородаті чоловіки, жінки в незвично маленьких хустках на голові, між возами бігали світловолосі діти, які особливо зацікавили малюків.
Проте ця поява в аулі чужих людей збентежила маленьких казахів. Вони уповільнили ходу, а менші почали стиха пхикати. Рахім-тай присоромив їх:
— Чого ви налякалися? Такі самі люди, як і ми. Стривайте, ще хліба дадуть! Ходімте! Якщо покажемо, що боїмося, тоді вони образяться і почнуть лаятись.
І він повів усіх малюків за собою.
Це була справді валка російських переселенців. Тут були і брички, яких ніколи не бачили казахські діти, і вози на залізних осях, і великі гарби, вкриті зверху брезентом. Усе це розташувалося навколо багатоводного колодязя, який знаходився між трьома аулами бідняків-землеробів. Коні були вже випряжені і пущені пастися. В різних місцях палали багаття: певно, готувалася страва.
Урочище Тайлакпай було поблизу шляху і через те поява валки не здивувала дітей. Їх вразило інше: ніколи ще не доводилося їм бачити одразу так багато російських людей. Ні обличчям, ні одягом вони не були схожі на тих старих, кого малюки звикли бачити в своєму аулі.
Більшість дітей уже дійшла до своїх юрт. Пройти повз валку довелося тільки Рахім-таю, Асану, У сену і пустотливій дівчинці Жамал. Збившись докупи, вони хоробро пішли вздовж ряду возів. І тут їх відразу ж покликав російський дід, який відпочивав у затінку переднього воза:
— Еге, та у них пшениця! Яка вона тут росте? Стривайте, дітки, покажіть лишень вашу пшеницю!
Діти не зрозуміли його, але силиилися. Старий підвівся й пішов до них. Його широка борода, сиве волосся, великий зріст перелякали їх. Асан навіть шепнув:
— Тікаймо!
Але Усен і Жамал запхикали:
— Спіймає нас! Ой, зараз спіймає!
Вони розуміли, що коли вони найменші, то першими попадуть до його рук.
Але дід, здогадавшись, певно, що переполошив дітей, ішов до них, широко усміхаючись, і, вказуючи на колоски, заспокійливо повторював:
— Стривайте, дітки, стривайте… Ану, покажіть вашу пшеницю!..
Рахім-тай виявився хоробрішим за інших. Побачивши, що дід тицяє пальцем у колоски, він усміхнувся йому і сказав по-казахськи:
— Це наша пшениця. Своя!
Тоді дід поманив їх за собою до воза і відсипав у шапку цілу купу сухарів. Малюки звернули увагу, що сухарі були з білого хліба. Це заспокоїло і зацікавило навіть Усена, який злякався більше за всіх. І саме з пелени його сорочки старий обережно взяв кілька колосків, а замість них насипав сухарів. Потім він обернувся до інших малюків, роздавши їм решту.
— Ну, гризіть сухарі! А я подивлюсь, яка тут пшениця росте,— загув він собі в бороду, розтираючи на долоні колоски.
Діти, наче перезирнувшись, хотіли йти. Але тут з-за возів вийшло кілька літніх жінок. Усміхаючись, вони звернулися до дітей:
— Сють… Сють бар? — повторювали вони, показуючи дітям сухарі і шматки калачів.
Рахім-тай і Асан зрозуміли їх.
— Є молоко! І в моєї бабусі є! Сут бар, сут бар… Он аул!..— відповідали вони навперебій, показуючи на юрти.
Жінки пішли за ними. До них по дорозі приєдналися інші. В руках у всіх був посуд для молока і вузлики з хлібом. Пішов за жінками до аулу й сивий дід, а з ним ще двоє селян.
Ці троє були вожаками всієї валки. Діда, який спинив малюків, звали Опанасовичем. Другого — широкогрудого велетня з світлими вусами — Федором, а третього — низенького, худорлявого старика з гострими синіми очима, що глибоко сиділи під густими бровами,— дідом Сергієм.
Підходячи до аулу, діти почали дзвінко гукати:
— Молока просять, дадуть хліба! Бабусю, неси молока! Білих сухарів дадуть!
На їхні вигуки з юрт повибігали казахські жінки. Незабаром вони змішалися з росіянами. Серед тих вирізнялася високим ростом і ставною великою постаттю літня жінка з сильними, як у чоловіків, руками і зморшкуватим владним обличчям, засмаглим більше, ніж у інших. Усі називали її Дарією.
Дарія заговорила з казашками. Передаючи їм сухарі й хліб, вона на мигах пояснювала, кому налити молока. Побачивши стару Ійс, вона спробувала пожартувати з нею, показуючи то на хліб, то на молоко:
— Меники-сеники[40],— примовляла вона, посміхаючись.
Стара Ійс, дружина Базарали Одек, і дружина Даркембая Жанил відповідали їй такою ж привітною посмішкою, повторюючи по-казахському:
— Ви гості. Беріть молоко, нічого не треба!
Дехто з жінок давав гроші. Жанил, сміючись, відмахувалась обома руками, похитуючи головою:
— Не треба. Грошей не треба, ми не торговці! Давай наллю!
І вона почала розливати молоко з свого відерця з носиком у принесений російськими жінками посуд, з усмішкою відстороняючи руки, що простягнулися до неї з грішми.
— Гляньте, баби! Адже ж видно, що не з багатих, а грошей не беруть,— зворушено сказала Дарія. — Киргиз гостя поважає, а вони вважають нас за гостей. Ну, кланяйтесь, кажіть добрим людям спасибі!
Вона першою почала дякувати старій Ійс і Одек, які, дивлячись на Жанил, теж даром розливали молоко. Чоловіки стояли поруч, схвально киваючи головами на слова Дарії.
Опанасович підійшов до Жанил, яка сподобалась йому своєю веселою привітністю, і заговорив з нею каліченою казахською мовою:
— Аул казах жигіт бар?
— Що він сказав? — засміялася Жанил, обернувшись до інших.— Зрозумів хтось?
— Здається, питає, чи є в аулі жигіти! — здогадалась Одек.
Опанасович поквапно закивав головою, почувши її слова. Він трохи розумів по-казахському і краще за інших своїх супутників знав казахів. Ще торік він приїжджав у Семиріччя ходаком і пробув там рік, обираючи місця для переселення земляків та придивляючись до життя в цих краях. Тепер він вів усю цю велику валку переселенців.
Зрозумівши, що він хоче поговорити з чоловіками аулу, жінки згадали про Базарали, який лежав хворий у своїй юрті: звичайно, Базарали зуміє поговорити з росіянами, адже він розмовляє їхньою мовою! Інші називали імена Даркембая та Абилгази.
Одек рішуче повернулась і махнула рукою Опанасовичу:
— Ходімте! Сюди йдіть. Жигіт бар! — І пішла до своєї юрти.
А від валки підходили все нові жінки, деякі з немовлятами. Одержавши молоко, вони повільно пішли аулом на чолі з Дарією, заглядаючи то в одну, то в другу юрту, з цікавістю розглядаючи їх бідне обладнання. Вони пробували говорити з казашками, але, нічого не домігшись, обмежувались тільки усмішками, кивками, поглядами й сміхом. Все взаємно вражало і хазяїв, і гостей.
Тим часом Дарія, заглядаючи в юрту досвідченим оком, оцінила добробут її господарів:
— Голота нещадима! Кибитки діряві. Всередині саме лахміття — ні одягу, ні майна. І чим вони живуть? А харчі — гляньте! — І, жалісливо похитуючи головою, вона показувала на підлітків, що струшували над багаттям ковші з сухою пшеницею.
Оточивши її, казашки намагались зрозуміти її слова.
— Що вона говорить? Що це Жарія головою хитає? — питали вони одна одну, по-своєму переробивши ім’я Дарії.
Зате російськії жінки співчутливо підхоплювали її слова:
— Видно, сала й шматочка нема!..
— У них, мабуть, тільки й харчу, що молоко!
— І дивись, самі голодують, а грошей не беруть.
— Ох, баби, і куди ми заїхали! Самі злидні, а не село!
— А чим же тобі не село! Злидні такі самі, як і в нашому, пензенському.
— Така ж голота! — рішуче закінчила гучним низьким голосом Фекла, висока, як і Дарія, але ще міцніша, неначе вилита з чавуну, літня жінка. І вона послала невідомо кому міцне прокляття.
Дарія слухала ці вигуки, Киваючи головою. Потім вона підсумувала все сказане:
— Чи киргизькі злидні, чи російські — видно, однаково! Відразу пізнаєш…
Тим часом у юрті Базарали навколо російських гостей зібралися Даркембай, Абилгази, Канбак, Токсан, Жумир і ще кілька чоловіків. Розмова йшла з допомогою Базарали.
Він усе ще був хворий. Хворобу свою Базарали називав недугом суглобів — куянгом. Біль у попереку не давав йому підвестися з постелі. Підвівшись на лікті, він сяк-так розмовляв з селянами по-російськи і перекладав їхні слова Даркембаеві та іншим.
Апанас — так вимовляв його ім’я Базарали — розповів, Що валка заблудилася в степу.
— Як із Семипалатинська виїхали, так, видно, й заплуталися,— пояснював він.— Не на ту дорогу потрапили. Нам би на тракт.
Опанас просив казахів дати валці провідника, обіцяючи з ним розплатитися. Зрозумівши із слів Базарали його прохання, Даркембай відповів за всіх:
— Знайдемо чоловіка, дамо. Он Канбак поки що вільний. Нехай їде з ними, за день справиться.
Канбак охоче погодився, і переселенці враз домовилися з ним про оплату.
Даркембай вирішив розпитати сам, звідки й куди їдуть подорожани.
— Куди пайдьом, Опанас, а-а-а? — насилу добираючи слова, спитав він, але Опанасович добре його зрозумів.
— У Семиріччя їдемо,— відповів він і, щоб було зрозуміліше, додав: — Семирек… Семирек їдемо!
Даркембай обернувся до інших.
— Який це Семирек? Може, Ак-Ірек? — намагався він розгадати, називаючи землі сусіднього роду Сибан.
У розмову втрутився дід Сергій.
— Лепса, Лепса,— пояснив він.
Тепер Базарали зрозумів.
— А, Лепси! Ось воли про що говорять: їм треба на Шубар-Агач і Копал!
— Так, так, Копал! — зрадів Сергій.— Копальськ.— Лепса-Копал!
— Е-е, це вони про Жетису[41] говорять. Тю-у-у, це ж край землі! Звідки ж вони їдуть? — здивувався Даркембай.
На запитання Базарали Опанасович широко махнув рукою.
— Росія.., російські… Я з Пензи, а ось вони з-під Тамбова.
Базарали пояснив казахам, що гості їдуть здалека, з самої Росії. Довідавшись про те, що валка їде вже два місяці, Даркембай похитав головою.
— Навіщо ж вони так далеко відкочували? Яка сила погнала їх з батьківської землі? — здивувався старий.
На це запитання Опанас тільки розвів руками:
— Погано там було, голодували.
— Землі було мало?
Опанасович з гіркою усмішкою кивнув головою і, неначе глузуючи з своєї долі, відповів:
— Землі там багато. Тільки для нас її не було.
— А у вас скільки було землі? — розпитував тепер сам Базарали.
Опанасович показав долоню:
— Ось скільки. А злидні були великі, як мій сіряк!
Базарали розсміявся, оцінивши дотепну відповідь старого, і обернувся до своїх:
— Чуєте, що він сказав. Каже, землі було з долоню, а злиднів — з цілий чапан!
— Ой бідний! — слухачі співчутливо зацмокали губами.
— Як влучно сказав! Такі вони й є, злидні!
Опанас тим часом вів далі з тією ж гіркою усмішкою:
— А лихо нависло над головою ще більше… Як оця твоя юрта.
Базарали одразу ж переклав:
— Він ще каже: лихо було в них над самісінькою головою, велике лихо. Як оця юрта над нами. Як же було їм не кочувати? От і зважилися.
Даркембай дивився на Опанаса з дедалі більшим довір’ям і співчуттям.
— Он як… Значить, як кажуть, «коли б рік був добрий, навіщо архарам[42] тікати з Арка»?
А Канбак, киваючи головою, додав:
— Хіба це він про себе сказав? Це він про нас.
— Справді! — підхопив Токсан.— Хіба не те саме з нами? Тільки у нас землі багато. Зате посіяно — з долоню. А злидні та лихо — це наші постійні знайомі. Душать, як ярмо.
Базарали, який з дружньою прихильністю поглядав на Опанаса, тепер заговорив по-казахськи:
— Ці люди — відважне плем’я. Від правди вони не відступляться. Народилися в бідності, то не будуть вихвалитись: «Ми, — мовляв, — нащадки багатого роду!» — Базарали одразу прийняв одне рішення. Він повернувся до Даркембая, Абилгази і до дружини: — Багато хліба й солі з’їв я у засланні з росіянами. А найбільше мене годували отакі бідняки, як оці. Тільки з їхньою допомогою я дістався батьківщини, коли втік з каторги. Тепер передо мною зморені подорожани, стомлені важкою дорогою. У них і горе, й слова такі, як у нас. Я все беріг свого одним однісінького баранця, що вже підріс; думав, заколю для якогось рідкісного гостя. Що ж, кого кращого я знайду? Давайте заколемо його й почастуємо цих людей! Абилгази, пошли за ним до отари!
Друзі схвалили його рішення. Одек уже готувала чай. Базарали звернувся до Опанаса й попросив його залишитися у нього в гостях разом з іншими двома, а крім того, запросити на обід ще п’ятьох поважних людей з російської валки. Опанас подякував за запрошення й сказав, що за іншими сходить Федір.
Базарали доручив Токсанові і Канбакові увечері пройтись з гостями в поле:
— Покажіть їм наші посіви. Адже ми тільки колупаємо землю, нічого не тямлячи в ділі. А от Опанас знає все. Вони плачуть не через те, що з хлібом багато роботи, а через те, що для роботи мало землі. Це ми скаржимося, що хліб потребує багато праці, і боїмося лопати. Покажіть їм нашу землю, розпитайте, як треба тут орати й сіяти!
Чекаючи обіду, Базарали розповідав гостям про життя аулу землеробів, говорив і про те, що вони вирішили покинути своїх баїв і зажити з своєї праці. Розповів він і про те, як баї морили бідняків голодом.
Надвечір, після частування, селяни разом з Даркембаєм і Абилгази пішли дивитися хліба. Дід Сергій, про якого Опанас говорив як про найдосвідченішого хлібороба, раз у раз хитав головою. Сам Опанас, спиняючися там, де помічав огріхи, показував їх казахам і бурчав:
— Жаман!..[43] Жалкау!..[44]
А Федір, побачивши ці огріхи, просто штовхнув Абилгази під бік і люто плюнув, осуджуючи. І, хоч він не зрозумів суті слів, сказаних Опанасом, докірливо повторив їх:
— Жаман, жаман! Та що там — жаман! Просто погано. Вже так погано, що гірше не можна! Бити тебе треба, Абилгази,— закінчив він і струсонув могутньою рукою жигіта за плечі, показавши кулак.
Однак те, що, незважаючи на погану підготовку землі, на всіх цих двадцяти десятинах стояла густа, висока й рівна пшениця, явно вразило переселенців. Взявши по жменьці землі, вони розминали її на долоні, розглядаючи уважно й ретельно, неначе купували дороге борошно.
Повернувшись до юрти Базарали, Опанас, Сергій і Шодр (так вимовляли казахи ім’я Федір) перелічили всі хиби, помічені ними на полях. Виявилося, що земля зорана нерівно і не досить глибоко.
— І як це така погана робота дала такий добрий урожай? — дивувався Опанас і жартував: — Видно, просто ваш аллах дуже щедрий!
Сергій посміхнувся:
— Що там аллах! Це в них земля тут така. Візьми он з воза голоблю та посади тут — дивись, віз виросте!
Базарали переклав його слова іншим:
— Він каже: врожай нам дала не наша робота, а щедрість нашої землі. Каже: в нашій землі таке багатство, що закопай голоблю, віз сам виросте. Он як хвалить він нашу землю!
Але докір гостей Базарали враз одвів, насилу пояснивши їм по-російському: