Дармен, щасливий, схвильований, стьобнув свого білого коня, міцно натягнув поводи. Кінь став дибки, перебираючи передніми ногами, витягся догори білою свічкою. Широка усмішка сяяла на привабливому обличчі Дармена, освітленому чистим полум’ям юності й щастя. І сірий яструб, що сидів на його руці, теж напружив тіло, що вилискувало сталевим полиском, у пориві в небо, у вільний політ.
Сонце, прорвавшись раптом крізь сірі хмари, освітило рожевим промінням коня, вершника і яструба, охоплених єдиним поривом, і Абаю здалося, що він бачить перед себе прекрасну статую, висічену з мармуру.
Тривожний кінський тупіт, що почувся за спиною, примусив усіх обернутися. Повернув свого коня і Абай, все ще захоплено посміхаючись.
Схилом пагорка мчав до них якийсь вершник. Певно, він дуже поспішав: тільки підскакавши до подорожніх ближче, він стримав свого коня. Під ним був дворічний вороний стригунець, маленький, але міцний. Ноги високого на зріст жигіта звисали майже до землі; вуздечка, брязкаючи кільцями, вільно метлялися на голові скакуна, а сам він був укритий потом від вух до копит.
Ще здалеку вершник відшукав очима Абая і, ледве спинившись, звернувся до нього з шанобливим привітанням:
— Ассалау-малікум, Абай-ага!
Хоч як намагався жигіт здаватися спокійним, в його вузько прорізаних очах, трохи почервонілих від довгої скачки, Абай вловив гнів і образу.
— Уагалайкум-ассалам! — відповів він.— Куди поспішаєш, жигіте, що сталося?
Але вершник вирішив, мабуть, довести, що вміє володіти собою. Він статечно і не кваплячись привітався з рештою, починаючи з Єрбола, як із старшого, і лише тоді заговорив, кинувши свій гострий погляд на Абая.
— Абай-ага, я поспішав до вас із скаргою. Тільки до вас. Справа термінова, а наздогнати вас оце щойно пощастило. Крім цього стригунця, у нас і коня не знайшлося.
— В чому ж справа? Кажи! — запитав Абай, пильно дивлячись на нього.
— Мене звуть Абди, я з роду Жигитек Мене послали до вас усі наші сім аулів. Наші землі на Шуйгінсу і Азбергені.
— Я знаю ці аули.
— Всі сім аулів терплять жорстоку кривду: насильство і розбій! А насильник — Азимбай.
Абай нахмурився. Коли приньому називали це ім’я, нерозривно пов’язане з кривдою, з несправедливістю, Абай почував себе винним: адже Азимбай — син його рідного брата Такежана, племінник, або, як у казахів кажуть, менший брат. Абай мимоволі зітхнув, і Абди, помітивши це зітхання і тінь, що майнула по обличчю Абая, заговорив сміливіше:
— Знов забирає собі половину наших сіножатей. Косарів пригнав. І позаторік, і торік відбирав у нас сіно, і тепер знову грабує — втретє. А для нас це сіно — велика, підмога. Своєї худоби в наших аулах нема, то ми й брали на зимовий прокорм худобу з багатих аулів. А він накидається на наше добро щороку. Не спитавши, скосить і вивезе. Обдурить поодинці кожний аул, пригрозить, залякає. До кісток пройняла нас кривда, сьогодні й наважились: усі сім аулів умовилися сказати, що не дамо косити. Пішли до нього, а він нас прогнав. От і послали мене до вас, Абай-ага: в позові перебуваємо, чекаємо вашого рішення.
Спокійно виклавши суть справи, Абди нарешті дав волю своїм почуттям:
— Ось із якою слізною кривдою скакав я до вас, Абай-ага. Мене послали голі, голодні люди семи аулів. Хіба Азимбай не одного племені з нами? А він гірший за найлютішого ворога! Живе тіло народу клює, на частини шматує іклами! Топче нас, грабує щороку, щодня! Упину не знає! Чи буде тому край, чи побачимо ми колись у житті просвіток?
Смагляве обличчя його сіпалося, немов од болю, голос уривався, на очі навернулися сльози, весь він кипів обуренням.
Шубар насмішкувато підштовхував Кокпая.
— От базіка, ще заплаче,— стиха сказав він, зневажливо зморщуючи носа.
Абай всією душею розумів жигіта. Яскравий вибух справедливого гніву захоплював його, а в гірких, сумних словах Абди він почув стогін сили-силенної знедолених і пограбованих людей свого народу. «Шукати, шукати невтомно, де ж у житті цей просвіток, про який мріють безневинні жертви!» — думав він і все дивився на схвильованого Абди. Потім випростався в сідлі і швидко заговорив, оглядаючи супутників:
— Бачили ви таку сваволю? Накинувся на бідних людей, підім’яв під себе, терзає, незважаючи на зойки і крики.
— Ну, вони з Такежаном сусіди,— примирливо заговорив Шубар.— Сьогодні дружба, завтра суперечка, між сусідами завжди так… Нехай цей жигіт їде до Такежана, домовляться самі…
Абай допитливо глянув на нього:
— Що ти пропонуєш? Адже сам Такежан їх скривдив, а ти посилаєш до нього? Вони в нас шукають захисту, просять бути посередниками.
— Але це означає — вам знову сваритися з Такежаном. Знову образи, тривоги… Все знову ляже на вас… Порушиться ваша мирна праця, урвуться вірші й пісні… Ось чого я боюся.
— Нехай зовсім пропадуть вірші, коли їм потрібен спокій і тиша! — обірвав Абай, кинувши на Шубара сердитий погляд. — Що ти верзеш? Он як ви міркуєте, дивлячись на підступність і насильство! Тоді не називайте себе акинами!
— Ну, воля ваша,— відповів Шубар, насупившись.
Абай, повернувшись до інших, уже наказував владно і гнівно:
— Магаш, Дармен! Скачіть відразу слідом за Абди! Скажіть Азимбаєві, щоб припинив розбій! Нехай зупинить косовицю, нехай не заставляє народ плакати.
І, провівши поглядом юнаків, Абай смикнув коня і мовчки поїхав попереду всіх, заглиблений у гіркі думи.
Коли жигіти під’їхали до Азберегена, Дармен здивувався, що трава на спірній землі, висока й густа, вже пожовкла й висохла.
— Що ж ви так зволікали з косовицею? — дорікнув він Абди.
— Повз нас восени багато аулів проходить на зимовище,— пояснив той.— Покоси треба оберігати вдень і вночі, не вистачає рук на збирання, а коли всі череди пройшли і ми зібралися косити, Азимбай опинився тут як тут… Ми просили: «Стривай косити, нехай нас розсудять сторонні люди». Я поскакав до Абая-ага, а Азимбай все-таки почав косити. Хіба є над ним влада? Який суд він визнає? Чинить, як хоче! Он гляньте! — І він показав на край лугу, де, змахуючи косами, розмірено посувались вперед вісім косарів.
Біля них стояло з десятеро чоловіків, здебільшого молодих жигітів. Серед них Дармен пізнав знайомих йому Сержана й Аскара. Обличчя усіх виражало гнів і обурення.
Сам Азимбай бут тут-таки, верхи на ситому гнідому коні. Він повагом проїжджав за спинами косарів, ніби підганяючи їх. Брунатний чапан надимався од вітру на боках і спині, і ззаду Азимбай здавався набагато товщим, ніж був насправді. Глянувши на нього, Магаш мимоволі подумав, що таку тушу не проймеш ні благаннями, ні слізьми.
Жигіти під’їхали до гурту бідняків. Ті привітно поздоровкалися з приїжджими. Обличчя їхні просвітилися надією. Люди пізнали сина Абая й відчули, що юнак привіз їм захист і підтримку.
Магаш звернувся до Азимбая.
— Що ти тут натворив, Азимбай? — спитав він спокійно. — Навіщо скривдив злиденних сусідів?
— А що я зробив? Я підбираю з землі те, що вони кинули.
Бідняки захвилювалися. Голосніше за інших заговорили Сержан, Аскар і Абди:
— Як це кинули?.. Хіба ми відмовилися косити? Хто це тобі казав?
Азимбай кинув на Абди холодний погляд з-під набряклих червоних повік і, обернувшись до Магаша, ліниво заговорив:
— Брешуть вони. Зовсім навіть не збиралися тут косити. Де це видано, щоб некошена трава стояла до заморозків? Побачили, що я за неї взявся, от і заволали, що самі збиралися косити. Просто хочуть здерти з мене за покинутий покіс.
Абди не стерпів.
— Ти добре знав, чому ми не косимо! — обурено крикнув він.— Ти й сам чекав, коли пройдуть інші аули, щоб ніхто не бачив твого розбою. Спини, мірза, косарів! Дай розібрати справу!
— Припини косити, поки розберемося,— додав і Сержан.
Азимбай гримнув на них:
— Наказувати мені будете? Ну, глядіть мені!
— Припини розбій! Ей, люди, киньте косити, кладіть коси! — гукнув Абди, сплигуючи зі свого стригунця.
— Косіть, не зупиняйтеся! — розлючено кричав Азимбай, махаючи канчуком.— Косіть, кажу вам.
Абди, Сержан і Аскар, немов змовившись, одночасно кинулися до косарів і рішуче стали перед ними.
— Для нас трава на цій землі — як волосся на голові! Коси і нас заразом! — розпачливо вигукнув Абди.
Косарі завагалися. Першим кинув косити Іса, син старої Ійс з такежанівського аулу.
— Коси! — закричав на нього Азимбай.
Але Іса не послухався окрику. Дивлячись на нього, спинились і два інших косарі, що дійшли до Сержана і Аскара. За ними й решта косарів нерішуче опустили коси. Тільки один чорнобородий табунник все ще косив, злякано оглядаючись на Азимбая.
Той підскочив до їси, осипаючи його лайкою:
— Ти будеш косити, собако?
— Що ж, мірза, значить, ти велиш мені вбити чоловіка? Такого ж голодранця, як я…
Азимбай не дав йому договорити. Важкий канчук з розмаху опустився на спину їси. Той, блиснувши лютим поглядом, зціпив зуби і кинув свою косу геть від себе:
— Не буду вбивати! Вбий краще мене, кровопивцю!
Азимбай вже не пам’ятав себе від люті. Він покликав чорнобородого косаря і наказав йому стати на місце їси.
— Іди попереду! Коси по ногах! Побачимо, чи встоять вони!
Чорнобородий табунник замахав косою, все ближче добираючись до ніг Абди.
Магаш і Дармен не витримали. Стьобнувши коней, вони поскакали до косаря, гукаючи:
— Стій, збожеволів, чи що! Стій, кажу!
Але тут Абди високо підняв ногу і наступив на лезо коси, що блиснуло біля носка його чобота. Швидко нагнувшись, він вирвав у чорнобородого косу й одним ударом об землю поламав кісся. Піднявши косу за уламок кісся, він махнув нею, немов шаблюкою. Він тепер був здатний на все.
Сержан і Аскар теж кинулися на людей Азимбая, що стояли проти них, і, відібравши у них коси, високо підняли їх. Тепер усім було ясно, що як тільки хтось наважиться скосити хоч травинку, почнеться справжнє побоїще.
— Стривайте, опустіть коси! — гукнув Дармен.
Магаш підтримав його:
— Дайте сказати слово! Абди, кинь косу! Азимбай, вгамуй своїх людей!
Абди і його товариші слухняно опустили коси, проте не випускали їх з рук. Блідий і розлючений Азимбай мовчки осадив коня.
Тепер Магаш заговорив навмисне тихо, не кваплячись. Несподівано спокійний його тон мимоволі впливав на людей, які щойно несамовито лютували, примушував їх отямитися.
— Ми приїхали до вас від Абая-ага. Він просив вас розв’язати суперечку миром. У мене доручення до тебе, Азимбай: батько вимагає, щоб ти не чинив самоправства. Якщо хочеш взяти сіно,— купи, домовся. А розбій ми всі засуджуємо. Така думка посередника, до якого звернулися ці люди. Порозумійся при мені з ними, домовся, як далі бути!
Ці розважливі слова Магаша, за якими вчувалась впевнена сила, вплинули і на Азимбая. Він не зважився на відкриту сутичку, але й від свого відступати не хотів.
— Нехай Абай буде посередником у нашій суперечці — я не заперечую, але якщо Абай мені дядько, то Такежан — батько. Абай наказує мені не косити тут, а батько звелів скосити цю траву. Для цього й залишив мене тут, а сам відкочував. Кого ж мені слухатись: батька чи дядька? Думаю, що батька. Він старший за Абая, а слухають наказу старшого.
— Але ж цей наказ несправедливий! Абай через те й послав нас, щоб ти не виконував цього наказу!
— Якщо наказ несправедливий, то нехай Абай і умовить батька скасувати його.
— Ну, а ти? Доки вони домовляться — ти коситимеш?
— Аякже! Я тільки виконую батькові веління. Адже ти, Магаш, не порушуєш, волі свого батька? До чого ж ти підбиваєш мене? Даремно послав тебе Абай до мене, тобі треба було їхати до Такежана. От моя відповідь, іншої в мене нема. Траву цю я скошу. Край!
І, не бажаючи слухати заперечень, він смикнув коня і поїхав убік. Бідняки жигитеки розгублено мовчали. Нарешті першим заговорив сивобородий Келден:
— Ну, жигіти, зрозуміли? Дорогий Магаш, ти сам бачив усе на власні очі. Просимо тільки одне: розкажи докладно Абаю. А Азимбай нехай кінчає свою справу. Нехай скосить траву, складе в скирти, а потім ми сплатимо йому за роботу і заберемо наше сіно на свої зимовища. Чи правильне таке рішення, люди?
Всі схвалили його:
— Нічого іншого не лишається. Якщо він сам каже «край», нехай і буде край.
І тільки один Абди кипів стриманим гнівом і гірко сказав:
— Е, жигіти, так нам не побачити просвітку! Випростати б зараз плечі та одним махом відплатити за всю багаторічну кривду! За це й кров пролити можна… Ех, нема серед нас Базарали! Як би ти зараз пригодився нам, рідний мій батир! Горе нам без тебе, заступнику наш! — І Абди, зітхнувши, низько схилив голову, спершись лобом на уламок кісся піднятої ним коси, і замовк.
Тепер заговорив Магаш. Він погодився з бідняками, що іншого рішення бути не може. Тупий і злобний Азимбай однаково стоятиме на своєму. Магаш пообіцяв розказати про все Абаю і просив потерпілих не починати нічого до батькового рішення.
Попрощавшись з бідняками, Магаш і Дармен поїхали назад. Проїжджаючи повз косарів, Дармен спинив коня і дружньо звернувся до їси:
— Молодець ти, Іса! Я тільки тепер зрозумів твою гідність. Можна бути наймитом, але не слід ставати цепним собакою хазяїна. Ти показав себе справжньою людиною!
Іса, все ще не заспокоївшись, коротко відповів:
— Мало лиходієві грабувати чуже, ще й на вбивство штовхає! Ні, краще мені самому загинути, ніж пошкодити хоча б ніготь такого відважного жигіта, як Абди!
Магаш і Дармен пустили коней навскач, кваплячись розказати про все Абаю.
мами; підлога застелена товстою повстю, поверх якої на почесному місці юрти лежить кошма, обшита сукном, і розкидані ковдри з смушку і шкура архара. Високого ліжка вже нема: постіль, яка була застелена стьобаними ковдрами і завалена подушками, зроблена з м’якої повсті, накладеної рядами і вкритої периною.
Сніданок щойно закінчився. Абай, накинувши на плечі тонкий чапан і надівши легку козячу шапку, взяв окуляри (тепер він уже не міг читати без них) і простяг руку до купки книг, що були біля постелі. Там, поруч з постійними його супутниками — Пушкіним і Лєрмонтовим, тепер з’явилися Байрон і Гете в російському перекладі.
Цієї ночі Абай спав погано, перевертаючись від важких дум, викликаних розповіддю Магаша і Дармена.
Коли юнаки з обуренням переказували йому все, свідками чого вони були, Абай слухав мовчки, хоч у душі в нього все кипіло. Тільки сьогодні розповідав він молоді про злочин, вчинений сто років тому. І тепер сильні знову чинять насильство над беззахисними. Якими законами, якими звичаями виправдати сваволю, що лишається незмінною протягом ста років? Змінилися тільки імена хижаків: одного звали Кенгірбаєм, другого Кунанбаєм, а теперішнього — Азимбаєм,— та змінилися способи насильства: раніше вбивали камінням, а тепер злиднями й голодом. Похмурий, безпросвітний час. Тікати б світ за очі. Але враз він гірко посміхнувся. Ні, якщо в юності, коли було більше сили й рішучості, він не зробив цього, то тепер це вже неможливо. Та й тоді, в молодості, як і тепер, у зрілі роки, він не міг залишити свій народ, втекти від його страждань і горя: адже нема для нього нічого ближчого, дорожчого за рідний народ.
«Піти… Як піти від народу?.. Не від нього треба йти, а йти від лиходіїв-насильників! Нехай вони близькі по крові. Ті знедолені, скривджені люди з народу ближчі мені, ніж рідні. До них тягне мене і серце, і розум. Заради їхнього блага мушу віддати я всі сили, їхнього веління мусить, слухатися моя совість…»
Але Магашеві і Дарменові, що мовчки сиділи перед ним, він висловив тільки частину своїх думок і рішень.
— Яке нещасне в мене життя! — гірко сказав він.— Як же припинити насильство лиходіїв, коли найзлобніший з них живе поряд тебе, в твоїй родині, а ти і його не можеш спинити? Народ у сльозах, а що з того, що і я плачу разом з ним? Чим допоможу я йому на ділі?.. Вони правильно вирішили вивезти сіно на свої зимовища. Це наука таким людям, як Азимбай. Хай тільки додержать слова і виконають його… А я поговорю з Такежаном, підтримаю їх. Не так часто бідний народ зважується на опір, такій справі не можна не допомогти…