Сказавши це, Абай відпустив сина і Дармена. Вони тут же розповіли про свою поїздку іншим. Усі одностайно осуджували Азимбая, обурюючись його безсердечністю і зажерливістю, а Какитай з презирством пригадав і поведінку Шубара.
— «Нехай їде до Такежана…» Що це за порада? І що це за побоювання — пошкодить вашим віршам?.. Не людина, а лис.
— Еге ж, справжній лис,— підтвердив Магаш.
Акилбай, слухаючи їх, посміхнувся:
— Невже ви досі не знаєте, що таке Шубар? Хіба робив він щось без прихованого розрахунку? Адже він швидко збагнув, що ця сварка далеко піде, й одразу поспішив підкреслити, що він ні в що не втручався. Коли між батьком і Такежаном почнеться розбрат, Шубар залишиться осторонь. Звичайно, вигідніше, щоб обидві сторони зважали на тебе! Адже в душі він тільки й чекає сутички батька з Такежаном і сам тишком-нишком, як кажуть, «із-за шести горбів», розпалює цю ворожнечу. Вже коли ставить хто тут пастку, то це Шубар!
Акилбай вірно оцінив становище. Шубар справді був однією з невиліковних ран Абая. Ця рана глибока, прихована. Якщо Азимбай — жорстока, але відкрита болячка, яку можна припекти або вирізати, то Шубар — потайна, причеплива хвороба, що гризе нутрощі, і її не можна позбутися. І обидва вони — Абаєві родичі, зв’язані з ним спільним життям. Спробуй втекти, куди від них втечеш? А Шубар до того ж і сам невідступно увивається навколо Абая, маючи свою таємну мету.
І так само, як синів, самого Абая мучила думка про цих ворогів, що стояли поряд. Похмура година тільки підсилювала ці невеселі думки. І, взявши томик Пушкіна, Абай поринув у читання, прагнучи хоч на час одійти думкою від важкої дійсності, знайти в улюблених віршах заспокоєння нудьгуючому серцю.
Айгерім сиділа біля вогнища, схилившись над лисячим малахаєм, який вона шила чоловікові на зиму. На ній була крита чорним шовком шуба з лисячих лапок, облямована бобром і оздоблена срібними гудзиками з вправленими в них коралами. Головний убір, вишитий позументом, гарно пов’язаний, сяяв сліпучою білизною. В цьому чепурному одязі Айгерім, що трохи розповніла за останні роки, вражала своєю дозрілою красою.
Абай часом одривав від книги очі і поглядав через відкритий тундук на небо. Він уже двічі запитував Зліху, яка щоразу виходила по господарству:
— Ну, як там хмари? Не розходяться?
До юрти увійшли Магаш і Акилбай разом з друзями, з якими вони поснідали в своїх юртах. З’явилися Єрбол, Кокпай, Баймагамбет і Муха — співак-скрипаль. Вони вважалися гостями самого Абая, тоді як юнаки — Какитай, Дармен і молодий співак Альмагамбет — були гостями його синів. Абай усе читав, і тільки коли поряд з ним сів на своє звичне місце Єрбол, він зняв окуляри, відклав книжку і звернувся до друга з тим самим запитанням:
— Як погода? Прояснюється?
Айгерім з усмішкою звела очі на чоловіка:
— Що ви все непокоїтесь про погоду, Абай, наче зараз зима і загрожує джут?
Абай відповів їй довгим захопленим поглядом. Рум’янець від вогню ще більше підкреслював чисту білість її обличчя, все воно сяяло безтурботним спокоєм. Дивлячись на неї, Абай мимоволі посміхнувся й сам.
— А й справді, чого це я чіпляюся до всіх з погодою? — весело сказав він.— Чи не краще дивитися на тебе й забути про неї? Хоч яка похмура вона, в нашій юрті сяє своє сонце… Дивись, Єрбол, як буяє воно променями! Ну яка осінь може затьмарити його сяйво?
Всі голосно розсміялись. Айгерім ще більше зашарілася, засоромлено продзвенів її тихий сміх, що завжди нагадував Абаєві дзенькіт срібного дзвіночка. Вона повернулася до Зліхи і сказала, щоб та подала гостям кумис.
Служниця розстелила нову синю скатерку, принесла велику миску і срібний черпак, на держаку якого бряжчали кільця. Густий осінній кумис налили в жовті дерев’яні чашки.
Сьогодні кумис, був особливо смачний. Іноді, не досить перебродивши в такі холодні ночі, кумис відгонить прокислим молоком. Цього разу гості, випивши по чашці кумису, зацмокали губами:
— Справжній, міцний кумис!
— Такий з ніг звалить!
Яскраве вогнище, м’ясо, що варилося в казані, добрий, густий кумис — все це настроювало на довгу розмову. Саме для цього й зібралися в юрті Абая його друзі й молодь.
Те, що розповів учора Абай, кожного схвилювало і навело на глибокі роздуми. Кокпай, Єрбол, Муха і Баймагамбет, що ночували разом, цілий ранок говорили тільки про це. Більше за інших знав про давню подію Єрбол. Він пояснював жорстокість вироку тим, що за часів Кенгірбая плем’я Тобикти, ще нечисленне і неміцне, не сміло суперечити дужому племені Сибан, з якого походила Єнлік. А старійшини його вимагали найлютішої кари.
Слова Єрбола ні в кого не викликали заперечень, обговорювалися тільки подробиці події.
Не так говорили про неї в юрті Магаша, меншого сина Абая. Там гарячі і запальні суперечки почалися ще звечора і тривали за ранковим чаєм. Акилбай, Магаш, Какитай і Дармен, усяк по-своєму, шукали пояснень жорстокого насильства. Вони висловлювали багато здогадів, приходили до найрізноманітніших висновків. Пристрасні почуття хвилювали їх: зневага до ката, жаль до його жертв, гнів і сором. Одне питання цікавило юнаків найбільше: що хотів сказати Абай, говорячи про правду життя і про те, що поет повинен саме її показувати в своїх віршах?
Дармен спробував розв’язати загадку:
— Мені здається, Абай-ага натякав тут на Кенгірбая… По-моєму, він хотів сказати: «Не оспівуйте його, як безгрішного аруаха. Шукайте правди. І коли в ньому є пороки,— не мовчіть про них, кажіть одверто!»
Дарменові спало це на думку вночі, коли він обдумував свою майбутню поему. Якби йому дали волю, він показав би Кенгірбая таким, яким він був у день страшного вироку, без тих покровів, якими його благоговійно оповили.
Магаш заперечив йому:
— Як ти говоритимеш про пороки Кенгірбая, коли його вважають майже святим… Давайте спочатку вирішимо, як розуміти, що таке правда. Якщо це те, що на вустах у багатьох, нам залишається тільки смиренно ставити на могилу Кенгірбая парні свічки і проводити на ній ночі в молитві. По-моєму, не можна сліпо вірити в те, що твердять люди, покірні звичаям. Навпаки, треба викривати помилки, скеровувати народ на новий шлях…
У розмову втрутився старший син Абая, Акилбай. Він обмірковував завжди неквапливо і грунтовно, тому здавався важкодумом. Проте він глибше за інших вникав у суть питання. Так і тепер Акилбай повернув розмову в несподіваний для всіх бік.
— Я теж думаю не про Кебека і Кенгірбая, мене цікавить інше,— заговорив він своїм різким, хриплуватим голосом, що нагадував голос його матері — Дільди.— От ви скажіть мені: чи може бути на світі вічна істина? Така, що залишалася би спільною для всіх народів, незмінною для всіх часів? Чи бувало так, щоб усі покоління однаково розуміли справедливість, жорстокість, підступність?
— Вірно, Акил-ага,— усміхнувся Какитай.— Немало мудреців так само ставлять запитання в своїх книгах. І хто знає, може, в часи Кенгірбая дехто вважав такий вирок не жорстоким злочином, а справедливим покаранням? Що ви думаєте про це? — І він глянув на Магаша.
Звичайно, розмовляючи про складні питання, що їх ставило перед ними життя, друзі приходили до спільного рішення. Але часто суперечки їхні не породжували ясної відповіді, а інколи приводили до висновків, що явно суперечили поглядові на життя, встановленому мусульманським вченням. І тоді друзі, неспроможні вибратися з нетрів, куди самі забрели, вимушені були звертатися по допомогу до Абая.
Слова Какитая примусили Магаша трохи задуматись. Якийсь час він мовчав, а потім глянув на нього і посміхнувся:
— Коли б мені довелося судити, як настоятелеві мечеті, то…— він розсміявся,— то я звинуватив би вас обох у блюзнірстві!
Какитай теж засміявся, видно нітрохи не злякавшись такого звинувачення.
— Ну що ж, хай так! Тільки не говори цього при Кокпаї і Шубарі! Вони завжди морщаться, коли ми насмілюємось у своїх суперечках відходити від східних книжок…
Але на Акилбая слово «блюзнірство» справило враження. На відміну від Магаша і Какитая, він, як і Шубар та Кокпай, міцно тримався мусульманських переконань. І Магаш, знаючи це, облишив суперечку.
І тепер, сидячи в Абая за кумисом, молодь нетерпляче чекала, коли розмова перейде на те важливе і значне, про що говорилося в юрті Магаша. Нарешті, скориставшись з нагоди, Магаш почав розповідати батькові про незакінчену суперечку. Абай слухав уважно, пильно дивлячись на нього. Але коли юнак замовк і Абай хотів уже було відповідати, біля юрти загавкали собаки, почувся тупіт коней і гучні голоси. Абай незадоволено глянув на двері.
Повстину підняли знадвору, і двері якийсь час тримали відчиненими, певно, очікуючи, поки якийсь поважний гість злізе з коня. Холодний вітер увірвався в юрту, вогонь шугнув, і їдкий дим кия сизим клубком пахнув на присутніх. Вони зажмурилися, закашлялись і, протираючи очі, які сльозилися, не дуже привітно повернулися до дверей, намагаючись розглядіти гостя, що так недоречно перебив цікаву розмову.
Старий, який зайшов у юрту, не вітаючись, обвів усіх примруженими очима. Поважно погладжуючи сиву широку бороду, він сам чекав привітань, що личили б його похилому вікові. Всі, крім Абая, підвелися і віддали йому салем, звільняючи дорогу до почесного місця. Абай холодно привітався і неприязно простежив поглядом, як сідав гість.
Це був Жуман, троюрідний дядько Абая. Незважаючи на його роки (Жуманові вже було майже сімдесят), Абай вважав його найнікчемнішим з усіх своїх родичів і цілком погоджувався з прізвиськом, під яким старий був відомий в племені Тобикти — Жуман-базікало. Жуман і сам знав, що Абай недолюблює його, але ні це, ні осіння негода не завадили йому прийти в гості: надто поважна була причина.
Ще вчора він довідався, що в аулі Абая зарізали лоша від кобили, яка цієї осені ходила яловою. Лоша такої кобили звичайно ссе матір і другий рік, і ніжне м’ясо його особливо ціниться. Жуман з самісінького ранку чекав, коли можна буде поїхати до Абая. Він наказав синові тримати коней осідланими і не спускати очей з юрти Абая, аж доки над нею не з’явиться дим, який означатиме, що м’ясо поклали в казан.
Гостинний аул Абая приваблював до себе багатьох людей, які і взимку, і влітку приїжджали без усяких запрошень під пристойним приводом послухати Абая. Вони прибували просто на обід і розкривали рот тільки для того, щоб запхнути туди шматки м’яса. Покінчивши з частуванням, вони мовчки роз’їжджалися по домівках, не цікавлячись тим, що скаже Абай, розмовляючи з молоддю, яка ходила до нього зовсім не заради кумису й обіду. Таких гостей Абай навіть не помічав, бажаючи тільки одного, щоб вони не заважали його розмовам з тими, хто був йому близький по духу.
Так і тепер: тільки-но Жуман і його син Мескара, кремезний, смаглявий парубійко, припали до кумису, він уже забув про них і звернувся до молоді, відповідаючи на слова Магаша. Він почав одразу з того, що завдавало клопоту Дарменові:
— Вчора ми вирішили: якщо слово бере поет, нехай воно висловлює всю правду життя. Що це означає? Пряму і ясну відповідь ви знайдете у російських письменників. Вони кажуть: поетичне слово не тільки розповідає про те, що відбувається в житті, але дає йому свою оцінку. Іншими словами: поет повинен виносити свій вирок… Якщо не помиляюсь, цю думку висловив Чернишевський… Це значить, що коли ви будете, наприклад, розповідати про такого правителя давніх часів, як Кенгірбай, то повторювати звичні для інших слова — «блаженної пам’яті», «святий предок» — буде безглуздям. Треба пильно придивитися до тих часів, зрозуміти, що ж справді сталося, і тоді сміливо виносити свій вирок…
І, ніби пояснюючи сказане, Абай заговорив про страту Єнлік і Кебека. Жорстокість Кенгірбая не можна виправдати тим, начебто народ був обурений зухвальством Кебека, що вкрав просватану наречену. Навпаки, люди співчували нещасним жертвам. Не можна виправдовувати Кенгірбая і тим, що він нібито не міг боротися проти племені Сибан, яке вимагало суворої кари. Це невірно: плем’я Тобикти і тоді було вже досить сильним. Правду про це треба шукати в самому народові, у старих людей. Ті знають, скільки худоби пригнали Кенгірбаєві з племен Сибан і Матай, щоб він виніс вирок, який відповідав би їхній жадобі помсти.
Юнаки і старші друзі Абая уважно слухали його. Жуман, досхочу напившись кумису, давно вже був захоплений іншим: з виразу обличчя Зліхи й Айгерім, що наглядали за казаном, він старався вгадати, чи скоро поспіє м’ясо. Абаєва розповідь про такі незрозумілі речі швидко втомила його. Невдоволено плямкаючи губами, Жуман дивувався, про що тільки не базікають люди. Часом він клював носом, поринаючи в дрімоту, і пропустив навіть те, що говорилося про Кенгірбая.
— Ви пробували вирішити, що ж таке істина,— долинули до нього слова Абая.— На це запитання коротко не відповіси…
Почувши це, Жуман знаком наказав синові подати подушку й уткнувся в комір чапана.
Абай почав з того ж, про що говорили юнаки під час ранкової суперечки.
— Ви праві, що це слово розуміють по-різному. Іслам, наприклад, говорить в імані — символ віри, якого напам’ять знає кожен мусульманин…— І Абай сказав по-арабському: «Вірую в єдиного бога, в його ангелів, у пророків його і священні книги його, у коран, виречений самим творцем…» А коли так, значить — у корані і полягає вся істина. Яка ж вона? Я не наводитиму багатьох інших думок, а передам вам лише слова одного мислителя, який вступає в суперечку з кораном…
Кокпай, глянувши на Абая трохи злякано, неспокійно кашлянув, ніби попереджаючи, що розмова заходить надто далеко. Інші відсунули чашки з кумисом і сіли ближче до Абая, слухаючи його з жадібною увагою.
— Мислитель цей каже: «Припустімо, ми віримо, що коран — це слова самого творця, записані останнім його пророком. У такому разі, все, сказане в корані, повинно бути правильнішим і глибшим, ніж те, що за багато віків висловлено людьми, хай навіть мудрецями. Отже, наука всіх наук, вища істина, вершина мислення, міститься саме в корані. Але чому ж виходить інакше? — запитує цей мислитель.— Чому ця книжка менш глибока, ніж книжки індійських мудреців або грецьких філософів? У людства є багато нерозв’язаних питань: в чому суть істини, хто створив світ, що таке всесвіт, що таке душа? Зрозуміло, на всі ці питання найясніше і найвірніше повинен був би відповісти коран. Але чому ж відповіді його неясні, заплутані і не такі переконливі, як відповіді, що їх дають на ці питання мислителі минулого і сучасності? Все, сказане в корані про будову всесвіту, про людське суспільство, про тіло, людини і про його сокровенну таємницю — душу, нічого не пояснює. Більше того, каже він, іноді доходить навіть до сміховинних висновків…»
Абай помовчав, обводячи поглядом слухачів. Єрбол і Акилбай сиділи нахмурившись, опустивши голови, а Кокпай навіть руку поклав на груди, немов каявся і повторював про себе: «Астапир, алла» («Господи, прости мій гріх»). Дармен, Магаш і Какитай, навпаки, посміхались і, не наважуючись висловити схвалення вголос, усім своїм виглядом показували, що Абаєві слова знайшли в них найжвавіший відгук.
— Мудрець цей зазначає, що казкам, які є в коралі, просто важко вірити,— говорив далі Абай,— що там з дитячою наївністю говориться про всіляке, чортовиння і про інше чаклунство, якому людина, що осягнула науки і має розум, повірити вже ніяк не може. Справді, згадайте вірш з корану «Алям тара кайфа…», «Гляньте, як господь покарав за гординю плем’я Філь». Тлумачі корану пояснюють, що з неба злетіла сила-силенна незвичайних птахів, які несли в дзьобах каміння, і кожна птиця скинула на голову кожної людини камінь господньої кари… Та хіба можна цьому повірити? Або візьміть коротку молитву з корану, яку п’ять разів на день повторює той же Кокпай під час намазу: «Куль агузі бі раббіль фалях», де просять господа, щоб він захистив від нечестивих підступів старої чаклунки, яка вміє насилати на людей всякі чари… На думку мислителя, коран, даючи таку молитву, нічим не відрізняється від шамана або знахаря, яких ми тепер вважаємо марновірними невігласами. Ось вам приклад того, як, бажаючи знайти в корані істину, ми знаходимо забобони і неуцтво! — закінчив Абай.
Кокпай і Акилбай, не в силі слухати далі, підвелися і мовчки пішли до виходу. Какитай, Дармен і Магаш провели їх гучним реготом.