Дівчина була в чорному бешметі з товстого шовку, накинутому на яскравий камзол, на голові її була шапочка із золотим шитвом і з оздобами з пір’я пугача, та сама, в якій Абдрахман побачив дівчину минулого року.
Від хвилювання Магріфа була бліда. Ніжні, м’які риси обличчя, властиві першій порі юності, вже зникали, виточені лінії тепер набули повної довершеності. Великі сірі очі, як і раніше, притягали до себе погляд. Вони наче випромінювали світло і відбивали всі душевні порухи дівчини.
Абдрахман, підійшовши до неї, привітався по-міському, за руку. Магріфа вмить зашарілася. Дружина Мусабая доводилась Абішеві старшою родичкою, і через те він привітав її вільно і тепло, називаючи просто на ім’я.
В юрті кипів самовар, женге зразу ж почала пригощати Абдрахмана і його друзів, розпитуючи, чи надовго Абіш приїхав додому, скільки ще йому вчитися та де він думає потім жити. Викликаючи друзів на жарти і невимушено розмовляючи, вона швидко згладила першу ніяковість зустрічі. Крім того, розумна і спритна женге, користуючись з свого права старшої родички, розпитувала молодого жигіта про нього самого, задаючи питання саме про те, що могло цікавити Магріфу. Напившись чаю, Утегельди і Дармен пішли до коней під приводом того, що треба й про них подбати. Женге, забравши посуд, теж вийшла з юрти.
Залишившись на самоті з Магріфою, Абдрахман обернувся до неї.
— Я просив зустрічі з вами, Магріфа, і вдячний вам, що ви погодилися,— почав він трохи тремтячим голосом.
Магріфа не відповіла. Вона тільки з засоромленою усмішкою кинула на Абіша швидкий погляд. З чим він прийшов? Що вона почує сьогодні від нього? Ніколи ще не доводилося їй розмовляти на самоті з жодним жигітом. А цей жигіт і своєю поведінкою весь цей час, і таємничістю сьогоднішньої розмови був для неї цілковитою загадкою. Юна красуня зніяковіла і опустила очі.
— Магріфа, люба… Перш за все я мушу просити у вас вибачення…
На початку цієї незвичної нічної бесіди Магріфа не промовила й слова. Все, що могла б вона відповісти юнакові, якого жадібно слухала, тіснилося в її думках і почуттях, але не втілювалося в слова. І коли він заговорив про вибачення, вона подумала, наче відповідаючи йому: «Чому про вибачення? Чим він переді мною завинив?»
Абдрахман вів далі:
— Я прошу пробачити мені, що я так довго примусив вас чекати якихось моїх слів, якогось рішення…
«Хіба я коли-небудь вас звинувачувала!» — знову в душі відповідала йому дівчина, співчутливо побачивши, як спалахнуло його обличчя. Щось мучило його: він насупився. Серце Магріфи затремтіло.
— І за сьогоднішню розмову змушений просити вибачення. Коли б сьогодні я прийшов до вас з якимось твердим рішенням, можна було б сказати: «Добре діло ніколи не спізнюється». Але я прийшов до вас з моєю правдою. Я приніс вам свою таємницю, яку ношу в собі, не ввіряючи її ні братам, ні навіть батькові. Правда моя в тому, що і сьогодні в мене, як і раніше, нема ніякого рішення…
«Навіщо ж ви тоді приїхали?» — закричало усе всередині дівчини. Вона знову зблідла, стиснула руки так, що суглоби її витончених пальців побіліли.
— Ви почули правду, Магріфа. Тепер вислухайте і мою таємницю. Як тільки я побачив вас торік, то відразу зрозумів, якої поваги ви гідні. Ви для мене найкраще, що є в світі! Коли б не одна непереборна перешкода, я б не вагався ні на мить. Але тепер я не можу дозволити собі вирішити наше майбутнє. Не можу й сказати нашим батькам, щоб вони розпочинали сватання. От я й прийшов до вас, щоб розказати про цю свою таємницю.
Серце Магріфи стислося від ревнивої підозри. Тепер вона, не зводячи очей, дивилася на нього поглядом, сповненим гіркого докору. «Я знаю цю таємницю: це ваша кохана! Як же може бути інакше? Хіба я одна в світі могла покохати такого жигіта? А перешкода — це слово, яке ви дали їй. Коли так, навіщо ж мені все це звіряти?» Ці думки пекли їй душу. Але обличчя юнака здається таким щирим, таким чистим. Воно то спалахує, то блідне.
— І таємниця моя, і перешкода — це одне й те саме, Магріфа.
«Звичайно, те саме! Інша дівчина. Зараз я почую її ім’я… Нехай говорить, нехай закінчує все швидше!»
— Вона завмерла, серце її неначе спинилося, по всьому тілу пробіг холод. Вона не могла більше дивитися на Абіша і знову опустила очі, чекаючи його слів, немов удару ножем.
— Те, про що я кажу, Магріфа,— це моя хвороба.
— Хвороба? — скрикнула дівчина.
Вона знов зашарілася, очі засяяли. Дівчина не знала, чи лякатися їй, чи радіти. Зовсім іншого чекала вона і тепер звинувачувала себе: як могла вона подумати, що Абіш зрадив її? А хвороба — яка ж це перешкода? Вона внутрішньо квапила юнака: швидше, швидше, треба довідатись, що йому загрожує! І погляд, який вона не зводила тепер з Абдрахмана, був сповнений любові і тепла.
Він стиха мовив:
— Петербурзькі лікарі кажуть, що легені мої уражені небезпечним недугом. Це — сухоти. Один відомий лікар сказав, що про одруження мені думати поки що не можна. Він казав, що своєю хворобою я можу вбити дружину… От, Магріфа, і моя перешкода, і моя таємниця… Це моя правда. Це все, що я хотів сказати вам та з тим і поїхати.
— Тільки це? Тільки це, Абіш? — запитала дівчина.
З якою радістю, довірливістю і ніжністю вона скинула оченята на Абіша! Юнак здивовано глянув на неї, не розуміючи її запитання.
— Хвороба, небезпечна хвороба,— повторював він,— Збагніть, якою перешкодою стала вона між нами… Для мене це — тяжке горе…
Рішення виникло в душі Магріфи миттю. Але ця швидкість не була легковажністю. Магріфа не пізнала себе саму — так твердо, непохитно, безповоротно серце її сказало своє слово. Це рішення було рішенням серця, а не розуму. Коли б дівчина почала розмірковувати, зважувати, вона б ніколи не дозволила собі такого щирого пориву.
— Ваша хвороба, Абіш, і для мене горе. Але якщо перешкода тільки в тому, що ви побоюєтеся за мене, хочете вберегти мене,— виходить, і вирішувати треба мені самій. Ось моє слово: тільки тоді життя буде справжнім життям, коли воно зіллється з життям любого, коли всі радощі і клопоти ти поділиш разом з ним. Якщо я правильно розумію вірші Абая-ага, так говорить про кохання і він. Я не розумію ні кохання, ні дружби, якщо вони відступають перед жертвою. Сама я хочу тільки одного — прожити життя разом з вами, ділити з вами все, хоч нехай чим загрожує вам доля.
— Магріфа, люба… Невже ви так любите мене?
— Для моєї любові нема нічого страшного.
— Дорога Магріфа, чи думаєте ви, що говорите? Адже смертю загрожує моя доля і мені, і вам… Коли хвороба моя спалахне, вона вб’є і вас!
— Та й тільки?
— Як — тільки?.. Адже між лами — смерть.
— Якщо помрете ви, навіщо ж мені жити? Тоді смерть для мене буде щастям…— Сльози великими горошинами покотилися з очей дівчини.
Вона простягла жигітові свої прекрасні руки. Перешкода, що стримувала закоханих, зникла і почуття прорвалося, затопило їх своїм нестримним світлим потоком.
Юнак і сам не помітив, як опинилася Магріфа в його обіймах. Він збагнув це тільки тоді, коли відчув на своїх губах солоний смак сліз, що залили її обличчя.
Коли настав час розлучатись, Абдрахман сказав:
— Поминки по Оспану-ага рідня вирішила справляти раніше, не чекаючи роковин. Відразу після них до вашого аулу приїдуть свати. Магріфа, ви моя кохана, дорожче за вас у мене немає нікого в житті.
Магріфа і не здогадувалась раніше, що можна бути такою щасливою.
Вдосвіта жигіти сіли на коней, і Утегельди без шуму вивів їх з аулу. Абіш звернувся до друзів:
— Від усієї душі дякую вам обом. Я щасливий! Ми все вирішили. Зразу після поминок наш аул почне сватання!
— Е-е, дорогий зятьок, оце справжні слова, нехай будуть вони благословенні! — гукнув Утегельди. І все-таки не витримав, щоб не кинути жартівливого докору: — Давно б тобі взятися до діла по-нашому, по-степовому.
Дармен щиро поділяв його радість. Утегельди, попрощавшись, весело поскакав назад до аулу, куди Абіш наступного разу повернеться вже зятем.
В КІЛЬЦІ
1
Поминати Оспана з’їхалося так багато гостей, що потім долина брали була вже не придатною для стоянки: вся трава навколо була витоптана. Через те одразу після поминок аули кунанбаївців пішли на інші місця.
При цьому перекочовуванні аул Ісхака на настійні вимоги його дружини, свавільної, пихатої Маніке, яка верховодила і своїм чоловіком, і всім аулом, розташувався недалеко від аулу Такежана. Це відповідало бажанням і самого Такежана: питання про поділ спадщини Оспана потребувало частих зустрічей і обговорень, і братам треба було тепер триматися поруч. Саме через те він запросив сім’ю брата і людей його аулу на єрулик[51].
По обіді брати пішли до Гостьової юрти для переговорів, а Маніке, окинувши присутніх у Великій юрті чоловіків і жінок свого аулу владним поглядом, наказала:
— Ну що ж, погостювали в домі Такежана-ага — час і до себе в аул! Попили, поїли — треба і на худобу свою глянути!
Випровадивши так своїх людей, Маніке залишилася у Великій юрті віч-на-віч з Каражан.
Худа, висхла, сувора Каражан здавалася тепер майже бабусею. Маніке — повна, гарна чорноволоса жінка з крупними рисами обличчя — навпаки, мала вигляд дуже молодий. Її розумні карі очі, готові спалахнути небезпеч-пим ізогником глузування, трохи кирпатенький прямий ніс, примхливі губи, що раз у раз складаються у глузливу посмішку, різко вирізняли її з-поміж інших. Трималася вона зневажливо, гордовито, одягалась із смаком, на заздрість усім іншим. Першою в цих краях вона почала підсинювати кімешек і підкрохмалювати плаття, які шелестіли на ній при кожному її русі.
Вона була другою дружиною Ісхака. Перша померла, залишивши двох синів — Какитая і Ахмедбека. Маніке, незважаючи на те, що у неї була тільки одна дочка, зуміла повністю взяти владу над своїм чоловіком і стала його єдиною улюбленою дружиною, не дозволяючи йому й думати про новий шлюб. Красномовна, рішуча, розпещена, вона робила все, що тільки спаде на думку. Так, за останні роки вона придумала собі нову розвагу, не відому в степу: почала курити опіум, привчивши до цього і самого Ісхака.
Звикнувши крутити своїм чоловіком, вона і з іншими поводилася так само, як і з своїми домашніми,— зневажливо, насмішкувато, владно. Не тільки жінки, але й багато чоловіків Іргизбая відступали перед нею. Тільки Оспан, бачачи, якою зрозумілою і самозакоханою стає його женге, незадовго до смерті жорстоко висміяв її.
— Цілком зрозуміло, що ти верховодиш не тільки чоловіком, але й усім аулом,— сказав він неначе жартома.— І розумом, і вродою ти вища за всяку земну істоту! Де вже нам, незграбним казахам і їхнім дурним жінкам, рівнятися з тобою,— всі ми знаємо, що ти не проста смертна, а неземна, ефірна істота, ангел, що зійшов до нас з неба. Тільки відкрий нам, люба, свою таємницю. Скажи, будь-ласка: коли ходиш надвір, то чи лишається там якийсь послід, як від нас грішних, чи покидьки виходять з твого шлунка запашним ароматом, як у гурій?
Ця зла насмішка над самовпевненою Маніке швидко облетіла степ. Багато людей, що зазнали кривди від зарозумілої і владної Маніке, повторювали ці слова, на свій лад переробляючи і прикрашаючи їх. Проте й це не зменшило бундючності Маніке. Злопам’ятна красуня, яка й сама уміла володіти гострою зброєю насмішки, не помстилася Оспанові тільки через те, що той скоро несподівано помер.
Маніке взагалі вміла себе відстояти. Тільки одна людина була їй не по зубах — Абай. Коли б він був молодшим братом її чоловіка, вона, може, зуміла б справитися і з ним. Але Абай був старший за Ісхака, і Маніке мимоволі мусила, хоча б зовні, ставитися до нього з повагою. А в душі вона дуже не полюбляла Абая. За його спиною вона зло знущалася з того, що робиться в аулі Абая, з його синів, які захопилися всім російським. Вона, не соромлячись, висміювала Абая не тільки перед Ісхаком, ба навіть перед пастухами і слугами свого аулу. Вірші Абая і його повчальні слова, що доходили до неї, не викликали в ній нічого, крім злості. Скрививши тонкі губи, вона звичайно зневажливо говорила:
— Гаразд, годі, не повторюйте ці дурниці! Дивно, якщо це й справді сказав такий поважний чоловік, як Абай-ага! У чому тут виявилась його мудрість? Де тут його знання? Виявляється, що й розумні люди можуть помилятися!
Все це, звичайно, доходило до Айгерім, але та ставилася до слів Маніке з неприхованою насмішкою.
І ,от зараз оця Маніке, сидячи на самоті з своєю невісткою Каражан, завела про те, що хвилювало зараз обидві сім’ї — про спадщину Оспана.
Обидві невістки були і розумні, і властолюбні, і корисливі, обидві підкорили своєму впливові чоловіків, і обох мучило честолюбство, яке було розвинуте в них не по-жіночому. Вони були схожі за вдачею і легко домовилися про те, що треба робити. Ще задовго до роковин смерті Оспана вони почали квапити своїх чоловіків швидше влаштувати поминки, щоб можна було нарешті почати ділити спадщину. Вони зійшлися навіть на тому, що обидві накажуть своїм чоловікам одружитися на вдовах Оспана, щоб не прогавити його багатства.
Однак і дружба двох невісток, що раптом спалахнула, і їхні рішення — все це підказав Азимбай.
Хитрий, передбачливий, розважливий син Такежана все продумав. Дружба матері з Маніке потрібна була йому для того, щоб зблизити батька з Ісхаком. Якщо з трьох спадкоємців Оспанового майна двоє триматимуться купи, то вони зуміють примусити Абая погодитися на такий розділ спадщини, який буде вигідний обом. Не дуже розраховуючи на матір, Азимбай вирішив залучити для своєї мети Маніке. Він раз у раз з’являвся в аулі Ісха-ка і розмовляв з нею на самоті. Одного разу Азимбай сказав:
— Женеше, невже ваші не бачать, що діється? Гляньте, Абай днює і ночує у Єркежан у Великій юрті Оспана-ага, а наші безпечно чекають, коли мине рік жалоби. А, між іншим, абаївці й онучат своїх — Аубакира та Пакизат — тримають в аулі під виглядом Оспанових дітей. Чи не здається вам, що вони добре обміркували, що робити? Як би до того часу, коли ми почнемо говорити про спадщину, не вийшло так, що Велика юрта і всі її стада вже перейшли до наших безкорисливих абаївців? Як ви гадаєте?
Маніке і на думку це не спадало. Але вона не могла виказати цього і, поблажливо глянувши на племінника, почала з свого звичайного прислів’я, яке виявляло її проникливість і розум:
— Е-е, що тут говорити, я давно знала про це! Абай тільки удає, що горює та співчуває Єркежан. А насправді він просто її улещує! Тобі це і на думку ще не спадало, а я вже питала: чому це Абай не виходить з Великої юрти? Адже він — не вдова, якій треба вдень і вночі оплакувати померлого? Я всім сказала: неспроста!
Азимбай враз почав вихваляти її мудрість і далекоглядність.
— Іноді я шкодую, женеше, що творець не наділив вашим умом мого батька,— безсоромно лестив він.— Ні він, ні Ісхак-ага не бачать того, що ви давно бачите своїм проникливим оком! А попавши в пастку, розводитимуть руками й обурюватимуться. Довірливі вони дуже, от і поплатяться за свою наївність!
Він добре знав, що батько його зовсім не наївний, але слова його звучали так переконливо, що навіть Маніке прийняла їх за правду.
— Ну, й ти від них недалеко пішов! — сказала вона з поблажливою посмішкою.— Я думала, що ти перекажеш батькові всі мої підозріння, а ти тільки зітхаєш про те, що вій наївний та безтурботний.
Азимбай домігся свого. Вислухуючи самовдоволені напучення Маніке, він скрушно хитав головою, удаючи, начебто тільки зараз зрозумів, що відбувається в юрті Єркежан, і, прикидаючись безпорадним, відповів:
— Добре було б, якби ви самі пояснили свої здогадки моєму батькові й матері. Я цього не зумію.
Кажучи все це, Азимбай мав на увазі ще одну серйозну перешкоду. Вона полягала в тому, що Каражан могла рішуче заперечувати проти одруження його батька з одною із вдів Оспана. Тим часом, за звичаєм аменгерства, якщо родич померлого не одружиться з його вдовою, він не може виставляти своїх прав на спадщину. Це і непокоїло Азимбая. Батько його, як старший з трьох братів, міг цілком розраховувати на шлюб з Єркежан — і в цьому разі до нього переходила Велика юрта Кунанбая з усім майном і великою кількістю худоби, що й було головною метою Азимбая.