Тому, стежачи з таким підозрінням за перебуванням Абая у Єркежан, Азимбай боявся і того, що мати з ревнощів не дасть батькові згоди на шлюб з Єркежан і весь план провалиться.
Говорити з батьками про таку делікатну справу він сам, звичайно, не міг. І йому спало на думку зробити знаряддям своїх замірів Маніке. Однією з її якостей було вміння зберігати таємницю. Вона ніколи не дозволяла собі проговоритися про те, що було їй довірено.
Через Маніке Азимбаєві вдалося домогтися того, що Каражан пообіцяла не заперечувати проти одруження Такежана з однією із удів Оспана. Тепер він мав зробити так, щоб батько одружився саме з Єркежан, власницею Великого аулу.
І сьогодні Азимбай непомітно керував частуванням, дбаючи про те, щоб Ісхак і Маніке відчували себе почесними гостями. Він же влаштував так, щоб його мати і Маніке могли розпочати бесіду, яку він сам ретельно підготував.
Залишивши їх удвох, Азимбай вийшов з юрти, і, сівши біля неї, вийняв ножа, і почав обстругувати палицю, неначе весь заглибившись у цю роботу. Побачивши свою дружину, смагляву і мовчазну Матіш, він підкликав її і, нахмурившись, наказав суворим шепотом:
— Нікого сюди не пускай! А в Гостьовій юрті сидять батько і дядько. Дивись, щоб і туди ніхто не заходив!
Розставивши тенета, Азимбай спокійно чекав, коли здобич сама попаде до них. Широколиций, рум’яний, з пухлими червоними повіками, які прикривали холодні й хитрі очі, він часом із вдоволеним виглядом гладив свою гарну, широку чорну бороду, що вилискувала синявою воронячого крила, і поглядав спідлоба на Велику юрту. Іноді він ледве помітно усміхався, бачачи в мріях те, що може дати йому сьогоднішня розмова матері й тітки. Перед його очима вже проходили тисячі буланих і сірих коней, наче кажучи йому: «Ми твої!»
В юрті тим часом Маніке підсіла ближче до Каражан і стиха заговорила:
— Женеше, що каже ваш чоловік? Коли наші чоловіки почнуть розмови про спадщину?
— Хто його знає! — знизала плечима Каражан.— Мені здається, вони ніяк не можуть зважитися на це. Бояться, мабуть, що абаївці або вдови докорятимуть їм, навіщо так квапляться.
— Е, я давно знала про це! — за звичкою підхопила Маніке.— Ваш Такежан такий самий простачок, як і мій Ісхак! Обидва вони ні на що не зважаться самі! Вони і їсти не сядуть, поки не глянуть на Абая та не переконаються, що він не хмуриться!
— Ти гадаєш, він їх обдурить?
— Аякже! Людина, яка ще до поминок залізла в юрту, на все зважиться, ось побачите!
— А що там у них діється? Чула щось про це?
— Хіба вони дозволять поширюватися чуткам? Абай подбав, щоб біля Великої юрти не шастали собаки, а над нею не літали птахи. Але ж, звичайно, він подумав: «Хай вони примусили справити поминки раніше роковин, а решту я сам уладнаю!» Наші ще тільки чухались, а він уже все зробив. Перетяг на свій бік увесь аул, всіх табунників, сусідів, чабанів. Одразу двох онучат там тримає, щоб загарбати спадщину, і сам звідти не відходить, і синів своїх тягає. Інші туди й носа не поткнуть… Адже покійник і сам усе життя схилявся перед Абаєм, своїх людей робив його прихильниками… Тепер Абай, як завжди, сам мовчить, а інших примушує себе захищати.
Розмова підходила до того головного питання, заради якого Азимбай і влаштував це побачення жінок.
Нацькувати сусідів одного на другого і посварити їх, напоїти двох чабанів і примусити їх побитися, підбурити двох плетунів, підбити їх на глузування один з одного і привести до розриву — з дитинства було найулюбленішим заняттям Азимбая. Дволикий, удаючи себе другом, він часто примушував людей робити те, що йому заманеться, заздалегідь розраховуючи ходи, як досвідчений гравець.
Щоб примусити двох жінок, розумних і хитрих, виконати його власні корисливі розрахунки, він напружив тепер усі свої здібності. Головним завданням Азимбая було підстроїти так, щоб його батько одружився з Єркежан. Для цього треба було домогтися, щоб того самого не зажадав Ісхак. І він знайшов спосіб вплинути на Маніке. Напередодні, розмовляючи з нею про поділ спадщини, Азимбай наче мимохідь заговорив про те, що Каражан ніколи не допустить цього шлюбу.
— Хоч матері і дуже хочеться одержати худобу та майно Великої юрти, проте вона згоди не дасть,— засмучено говорив він Маніке.— Подумайте самі, женеше: Єркежан — жінка красива, з лагідним характером, вміє подобатися людям. Який же мужчина не захопиться такою жінкою? Кожен, хто одружиться з нею, так і буде крутитися біля неї, ні на крок не відходячи, забуде попередню сім’ю і дружину. Хіба моя мати цього не бачить? Зрозуміло, що вона боїться Єркежан.
Азимбай казав все це наче про Каражан. Насправді ж всі його слова були розраховані на Маніке. І вони попали в ціль. Вона змінилася на лиці. Широко розкривши очі, вона втупила їх в Азимбая. Несподіване відкриття примусило її навіть здивовано зацмокати губами. Але потім, схаменувшись, вона за звичкою заговорила:
— Е-е, я давним-давно це знала,— і махнула рукою, удавши, що не варто навіть і говорити про це.
Справді ж міркування Азимбая вразило її наче громом. Досі вона зовсім не думала про цю небезпеку, навпаки — сама ладна була боротися за те, щоб Ісхак узяв за дружину Єркежан і цим самим дістав право на Велику юрту. Тепер вона неабияк захвилювалася.
Азимбай, який уважно стежив за нею, вів далі, наче нічого й не помічаючи:
— Зейнеп або Торимбала, звичайно, зовсім інша справа, мати зуміє одразу поставити їх на місце! А Єркежан звикла бути першою, вона знає, що з нею чоловік дістає і Велику юрту. Хіба не спробує вона стати найулюбленішою дружиною? А батько, ви самі знаєте, чоловік такий, що захоплюється, його така жінка легко прибере до рук,— закінчив він.
Слухаючи його, Маніке думала не про Такежана, а про Ісхака, і захвилювалася ще більше.
— Єдине, чим можна заспокоїти побоювання моєї матері, це те, що у неї все-таки є дорослий син,— казав тим часом Азимбай, начебто довірливо звіряючи свої думки.— Вона має право вимагати поваги до себе. Але все ж умовити її погодитися на цей шлюб буде важко. Щоправда, вона не така молода, як ви. І, може, почуття ревнощів у неї вже притупилося.
Кожне з цих слів впивалося в серце Маніке отруєною стрілою. В неї не було «рідного сина», про якого навмисне згадав Азимбай. Коли Ісхак одружиться з Єркежан, що буде з Маніке? В якому становищі вона опиниться, якщо до того ж у Єркежан буде син? Збагнувши, якої страшної небезпеки вона не помічала, спокійно думаючи про вигідний шлюб Ісхака з Єркежан, Маніке жахнулася. Тепер вона вирішила не перевіряти долі. Навіщо їй позбуватися свого становища в сім’ї, навіщо вводити в дім суперницю?
Помітивши, що слова його досягли мети, Азимбай заспокоївся: тепер самолюбна, ревнива Маніке ніяк не дозволить Ісхакові одружитися з Єркежан. Виходить, Ісхак уже випав з гри. Тут була ще й інша вигода: рятуючи себе, Маніке, мабуть, постарається умовити Каражан погодитися на шлюб Такежана з Єркежан. Сам батько, хоч як би йому хотілося дістати Велику юрту, звичайно, не зважиться і заводити про це мову.
Маніке сама про це й почала говорити з Каражан:
— Женеше, незабаром, мабуть, піде мова про вдів. Як ви гадаєте, хто з ким одружиться?
— А що ти про це думаєш? — відповіла Каражан, бажаючи знати спочатку її думку.
— Далебі, не знаю,— почала хитрувати Маніке.— Звичайно, коли наші захочуть уникнути суперечки, то вони оберуть двох молодших, адже суперечка піде тільки про Єркежан, оскільки у неї Велика юрта. Звичайно, якщо вирішувати справедливо, перший вибір мусить робити, по старшинству, Такежан-ага. Хіба інші можуть заперечувати його право? — І, сказавши це, вона вичікувально глянула на Каражан.
Та мовчала, нахмуривши брови, зовні спокійна. Проте всередині у неї відбувалася справжнісінька буря. З одного боку, в ній давно вже жило жадібне бажання дістати худобу і багатство Великої юрти, з іншого — побоювання, про які Азимбай казав Маніке, і їй самій спадали на думку. Не раз уже думаючи про це, вона приходила до висновку, про який і сказала тепер Маніке.
— А чому б нашим просто не поділити майно Великої юрти? Тоді не треба нікому і одружуватися з Єркежан.
Маніке враз заперечила:
— Ну, що ви кажете, женеше? Припустімо, наші одружаться з молодшими вдовами, тоді вони й одержать з кожною її частку. А худоба й майно Великої юрти так і залишиться у Єркежан. Спочатку там господарюватиме Аубакир, а потім і сам Абай. Ні, женеше, не треба вам відступатися від боротьби!
— Ти так гадаєш? — невпевнено запитала Каражан.
І Маніке, стежачи за найменшими змінами на її обличчі, вкрадливо заговорила:
— Звичайно! Чого ж вам боятися? У вас є такий син, як Азимбай, батькова підпора і надія. Адже ж це ваш рідний син, кров від вашої крові! Ви — щаслива і горда мати. А що таке Єркежан? Нехай вона багата, але всі ж знають, що вона безплідна, як сухий пеньок! Вона ніколи й не насмілиться суперничати з вами! Та, правду кажучи, і Такежан уже вийшов з того віку, коли ви могли б його ревнувати. Ні, женеше, не робіть необачностей! Адже ви самі знаєте, все залежить від вас: якщо ви не благословите Такежана на цей крок, вважайте, що своїми руками віддали і Велику юрту, і все багатство! І все це дістанеться абаївським синкам, а ваш рідний син Азимбай залишиться старцем. Я ж давним-давно бачу, чого дожидається Абай!
Каражан напружено слухала її, розпачливо повторюючи в думці: «Звичайно, так. Звичайно, так».
Її завжди називали скнарою, обачною і жорстокою. Чому ж вона була такою? Заради чого вона і хитрувала, і пожадливо берегла всяке добро, і прискіпувалася до слуг? Тільки заради того, щоб створити Такежанові багатство, а разом з ним і вплив. Хіба дбала вона про щось інше, як тільки про благополуччя його самого і його дітей? Все своє суворе, невеселе життя вона прожила заради Такежана, не думаючи, що на світі є хтось інший, крім нього. І ось тепер, коли краса її зів’яла і молодість минула, вона сама мусила підказати чоловікові, щоб той привів у дім токал, яка і молодша, і вродливіша за неї, і до того ж несе з собою багатство.
Каражан довго сиділа, мучилася цими думками, і раптом залилася слізьми так несподівано, неначе всередині у неї щось лопнуло. Вона плакала, вся здригаючись від ридань, голосно схлипуючи. Нарешті вона заспокоїлася.
— Покійна стара мати,— цригадала вона Улжан,— якось казала з болем: «Проклята жіноча доля! Хоч хай яка ти розпещена і любима, в той день, коли чоловік охолоне до тебе, ціна тобі буде не більша від старої, стоптаної устілки!» І правда, коли чоловіків погляд звернеться на токал, про тебе думатимуть менше, ніж про цуценя, забуте на старій стоянці під час відкочування аулу… Вий; плач, заливайся слізьми, а чоловік і не гляне на тебе, захоплений вродою нової подруги…
І Каражан знову заридала.
Маніке не переривала ні її голосіння, ні сліз. Видно було, що Каражан уже ладна дати згоду. Нехай поплаче, поголосить.
Маніке, розумна, хитра і красномовна, вирізнялась якоюсь дивною нечутливістю. Чуже горе не тільки не чіпало її, а, навпаки, дратувало.
Звичайно, людина, яка плаче, не може здатися привабливою, а сльози і чуже горе не можуть зробити іншому якої-небудь приємності. Але розуміти їх, поділяти горе, бути співчутливим — властивість кожної щиросердої і чесної людини. Що ж до Маніке, то вона не могла без огиди спостерігати людей, які плачуть. Право на сльози вона визнавала тільки за собою і, з деяким незадоволенням, за своїми домашніми. Але ридання чужих просто злостили її. І через те, коли у пастухів або слуг помирав хтось у сім’ї — чи то старий, чи дитина,— себелюбна байбише не поділяла їхнього горя. Більш того, вона дозволяла собі навіть кричати на жінок, що проливали сльози, і лаяти їх.
Горе Каражан ніяк не зачепило черстве серце Маніке. Навпаки, бачачи в цих сльозах свою перемогу, вона навіть трохи посміялась, скрививши свої тонкі губи. І, цілком упевнена, що тепер Каражан дасть згоду, хоч хай як вона зараз ридає, Маніке підвелась і вийшла з юрти.
Побачивши Маніке, Азимбай вийшов до неї з тіні Великої юрти. Березова жердина була вже обстругана і перетворилась на красивий курук. Голосне ридання матері він добре чув, але це його анітрохи не схвилювало. Навпаки, почувши плач і зрозумівши, що Маніке домоглася свого, він спокійно підвівся, скидаючи з колін стружки, наче струшуючи з себе сльози рідної матері, і пішов поруч Маніке. Показуючи в усмішці білі зуби, блискучі під чорними вусами, він, задоволений, слухав її розповідь про розмову у Великій юрті.
Розмова ж, яку в Гостьовій юрті так само віч-на-віч провадили Такежан і Ісхак, закінчилася раніше. Питання про одруження з вдовами брати не торкалися: з одного боку, жоден з них не прийшов до твердого рішення, а з другого — починати розмову просто з цього було і незручно, і передчасно.
Тому розмова їхня зайшла про те, як краще вести переговори з Абаєм: чи самим зустрітися з ним, чи, може, краще буде говорити через посередників? А коли так, то кого для цього обрати? Врешті вони вирішили, що для початку треба послати до Абая посередників, а особисто зустрітися тільки в тому разі, якщо він сам це запропонує, як то було при обговоренні строку поминок.
Метою цих переговорів було вирішити, коли і як ділити Осланову спадщину і що робити з його вдовами. І Такежан, і Ісхак цілком погодилися з тим, що сказали їм дружини: звичайно, Абай недарма крутиться навколо Великої юрти — мабуть, він хоче заволодіти нею через своїх онучат. І через те він старатиметься звести переговори про поділ нанівець, Звичайно, він зуміє знайти для цього якусь причину; мабуть, почне умовляти і вдів.
Коли так, то посередників треба було знайти таких, з якими Абай рахувався б. Перебравши багатьох людей, брати спинилися на Єрболі і Шубарі. Єрбол був давнішнім другом Абая, а про Шубара обидва думали, що той, звичайно, стане на їхній бік і зуміє вплинути на Єрбола. До того ж Шубар — близький родич і його не можна залишити осторонь при поділі спадщини його дядька.
Другого ж дня Єрбола і Шубара запросили до аулу Ісхака. За обідом брати пояснили їм, чого від них хочуть. Ні той, ні другий не заперечували бути посердниками: річні поминки вже відбулися, і розмови про поділ спадщини були цілком доречні. Єрбол подумав: «Не обрадує це Абая, ще більше засмутить його. Але чи можу я відмовитися? Краще поділити з ним його горе і клопоти: може, чимось буду йому в пригоді».
Маніке, вибравши час, відвела Шубара набік і сповістила, що всі сходяться на тому, щоб Такежан одружився з Єркежан. Це його право. Ісхак підтримає його, Каражан дала згоду. Раз із трьох аменгерів двоє прийшли до такого рішення, третій не повинен перешкоджати йому, і Абаєві треба про це твердо сказати.
Таким чином, в інтригу, затіяну Азимбаєм, що захопила спочатку Маніке і Каражан, а потім Такежана й Ісхака, був втягнутий і Шубар. Хитрий замір вже переходив у вчинки. Чорна хмара, збільшуючись і згущаючись, нависла над головою Абая, загрожуючи йому.
Але хоч якою грізною вона здавалась, сам Абай не виявляв найменшого хвилювання, коли Шубар і Єрбол, приїхавши до нього, заговорили з ним про бажання його братів почати поділ спадщини.
Перш ніж зайти до Абая, Єрбол побачився з Магашем і Акилбаєм, сповістив їх про мету свого приїзду і запропонував бути присутніми при бесіді, щоб допомогти своєю порадою. Акилбай, який не любив будь-яких ділових розмов, рішуче відмовився:
— Ну чого я піду? Абай-ага сам придумає щось. Нехай уже краще Магаш іде!
Повідомлення Єрбола обурило Магаша:
— Чого вони так квапляться? Не можуть зачекати з поділом, доки батько повернеться з Кара-Моли з допиту? Знову вплутують його у свої чвари!
Іти до Абая разом з Єрболом він вважав незручним.
— Ця справа стосується батька і його братів, нам втручатися не можна. Інша річ ви, Єрбол-ага, ви його друг і ви, як досвідчений старий верблюд, знаєте, де в річці броду шукати. Цей клятий поділ спричинить тільки нові ускладнення. Ви вже допоможіть батькові позбутися їх!
Провівши Єрбола до батькової юрти, Магаш і Акилбай повернулися до друзів.