Гостьова юрта Абая, як завжди, була повна молоді. Останнім часом жигіти почали знову часто збиратися, захоплено розмовляти про нові вірші і поеми.
Над вогнищем, що палало бездимно, стояв казан, де варилося м’ясо. Молодь розташувалася на розісланих по підлозі білих шкурах баранів та архарів, оточивши дорогого гостя: тими днями, усім на радість, з міста приїхав Павлов. Він, як і всі, був одягнений по-казахськи: в бешметі, в легкому кожусі, з лисячим малахаєм тобиктинського крою на голові. Погладжуючи хвилясту русяву бороду, він добродушно дивився крізь окуляри на молодь. У натопленій юрті Павлову здалося жарко і він зняв малахай, скинув високі чоботи з повстяними панчохами-байпаками, облямованими чорним оксамитом. Проте незабаром холодне повітря, що слалося низом, далося взнаки. Абіш, Дармен, Альмагамбет і інша молодь з усмішкою поглядали, як, розмовляючи, Павлов раз у раз стромляв ноги у скинутий малахай.
Павлов приїхав в аул Абая два дні тому. Дуже скучивши за ним, Абай не відпускав його від себе, і Федір Іванович до пізньої ночі сидів із своїм другом. Їм було про що поговорити. Абай розпитував, які вісті привезли в Семипалатинськ нові російські засланці. Що діється тепер у Росії? Чи є успіхи в боротьбі фабричних робітників проти хазяїв? Що чути про селянські заколоти? Хто з передових російських людей показав себе, як захисник народу? Які цікаві книжки з’явилися? Що пишуть у журналах? Чи є нові російські поети і письменники? Чи можна дістати їхні книжки в Семипалатинській бібліотеці?
Відповіді Павлова перетворювалися на довгі розповіді про робітничий рух, про літературу, про життя в Росії. У нього була здібність до влучних і злих характеристик людей, що нагадували гострі сатиричні портрети Салтикова-Щедріна. І коли Федір Іванович розвів кілька анекдотичних випадків, що відбулися в канцелярії губернатора, в обласному суді, героями яких були хабарники-чиновники, Абай щиро реготав, бачачи їх, як живих.
У свою чергу, Павлов закидав запитаннями Абая. Чи помітні зміни в житті трудових людей степу, зокрема осілих жатаків, що зайнялися землеробством? Яких форм набирає боротьба бідняків проти степових верховодів — аткамінерів? Його цікавила також і доля степової бідноти, що пішла в місто на заробітки. Як вони там влаштувалися, що дає їм незвична праця? А як з освітою? Чи охоче віддають батьки своїх дітей до російської школи?
Відповідаючи другові, Абай сам приходив до нових думок. Розпитування Павлова мимоволі примушували його замислитися над тим, що раніше проходило повз його увагу. І тепер багато що в житті степу він сам бачив по-новому.
І Абай з дедалі більшою увагою дивився на Федора Івановича. Запитування того показували, якого дбайливого і вірного друга має в цьому російському засланці трудовий люд казахського степу. Іноді Абай вгадував у його словах свої власні думки і дивувався, як міг прийти до них Павлов, живучи в місті, осторонь від степової боротьби.
Тільки на третій день Абай відпустив свого друга до молоді, яка нетерпляче його чекала. Розмова провадилася з допомогою Абіша і Какитая, які перекладали Павлову те, що кажуть йому друзі.
Густий кумис, що добре перебродив, підігрів настрій присутніх. Тут були і Кокпай та Муха. Прийшов сьогодні і Баймагамбет, який ціле літо роз’їжджав по аулах, де він був почесним і бажаним гостем. За останні роки слава про нього, як про чудового оповідача і казкаря, поширилася по всьому степу. На чийому б жайляу, на якому б зимовищі він не з’явився, скрізь його радо зустрічали, запрошували з однієї юрти до іншої, пригощали і просили розповідати романи і казки, почуті ним від Абая.
Іноді він подовгу не повертався до аулу, зовсім не думаючи про дружину і дітей, які залишилися вдома. Абай нетерпляче чекав його повернення, сумував за ним і навіть бурчав на нього, коли вій з’являвся.
І сьогодні, коли Баймагамбет нарешті повернувся до аулу після тривалої відсутності, Абай навіть не відповів на його привітання, мовчки піднявши на нього невдоволений погляд. Довга руда борода, що закривала рот і половину обличчя, надавала Баймагамбетові дуже статечного вигляду. Тільки гострі сині очі, меткі й жваві, видавали його справжню вдачу — мінливу, химерну, як у дитини. Подумавши про це, Абай мимоволі засміявся.
Баймагамбет насторожився:
— Е-е, з чого це ви смієтеся?
У юрті, крім Айгерім і Зліхи, що пригощали їх чаєм, нікого не було, і Абай дозволив собі пожартувати з Баймагамбета.
— Пригадав, що почув якось у тебе в юрті, коли ти тинявся по гостях,— сказав він.— Виявляється, твоя Каракатин не поступиться перед нашими акинами. Підійшов і чую: співає поминальний плач. Я й слова запам’ятав:
Мене рідний батько пестив, милував.
Хвалько ж і обманщик за жінку узяв.
Як вирішив вогнище рідне покинуть,
Для чого ж мене він жаданою звав!
І кинув, рудий волоцюга, сім’ю,
Обмила сльозами я долю свою.
Говорять, що гріх не оплакувать мертвих…
Це вона не тебе, а твоє бурлакування поминала,— сміючись, закінчив Абай і, поглядаючи на спохмурнілого Баймагамбета, лагідно засміявся, трусячись усім тілом.
Айгерім теж не могла втриматися, пирснула і Зліха, одвернувшись до порога. Їхній сміх ще більше розсердив Баймагамбета: як, і жінки глузують?!
— Кажуть, в усіх, хто носить малахай[52], загальна честь, Абай-ага. Невже у вас не знайшлося жодного слова на відповідь?
Абай ще дужче розсміявся:
— Звичайно, знайшлось! Ось що я їй відповів:
Що тобі шаріат? Розвій!
За долю свою порадій!
Каракатин, чи хоч одну літню ніч
Спав удома чоловік твій? —
прочитав Абай вірші, які щойно спали йому на думку, і закінчив: — Що ти на це скажеш?
— Ну й зробили послугу! Для всіх у вас знайдеться добра порада, а для моєї дружини ви кращого не знайшли?
І, допивши чашку чаю, Баймагамбет поставив її на скатерку денцем догори і враз підвівся з місця, підкресливши цим свою образу. З юрти Абая він пішов прямо до молоді, щоб попросити кого-небудь скласти йому на відповідь вірші. Але висловити своє прохання при Абіші та Павлову посоромився і тепер сидів, байдуже слухаючи інших.
Павлов з цікавістю поглядав на всі боки. Весела молодь, що привітно його зустріла, дуже йому сподобалася. Він уважно розглядав цих нових для нього людей. Всі вони були різні, і кожен привертав до себе його увагу.
Рудобородий, синьоокий Баймагамбет, якого Павлов добре роздивився ще в Семипалатинську, зовсім не схожий на Акилбая; довгастий череп його, великий прямий ніс, сірі очі, світла шкіра, рідка борідка й вуси являли зовсім інший тип. А Какитай — кругловидий, смаглявий, з невеликим кирпатим носом і гострими, блискучими, трохи витрішкуватими очима — так само здавався людиною зовсім іншого племені. Пакизат, прийомна Оспанова дочка, своїм темно-коричневим плоским обличчям, яке пожвавлювали бистрі чорні очі, більше нагадувала калмичку.
Зовсім своєрідними були Абіш і Магаш. Тонкі риси і світла матова шкіра їхніх облич, темні брови, наче вимальовані гострим пензликом, невеликі гарні губи, над якими пробивалися маленькі каштанові вусики, — все це вирізнялось якимось спокійним благородством. А Дармен, з його чорними, аж синіми лискучими бровами, з великими карими очима, горбатим носом, смаглявим обличчям і красивими, коротко підстриженими густими вусами, цілком міг видати себе за представника кавказьких племен.
Ця дивовижна різноманітність типів серед синів одного і того ж народу вразила Павлова, який досі бачив тільки міських казахів.
Магаш і Акилбай повернувся до Гостьової юрти, коли Дармен уже почав нову пісню. Накинувши на плечі чапан і зсунувши набакир малахай, юнак схилився цад столом з домброю в руках. Перед ним лежав розкритий зошит з віршами. Дармен запально, з справжнім натхненням співав недавно закінчену поему про Єнлік та Кебека. Вірші схвилювали Магаша — він відчув у них щирий гнів і глибокий сум. Щоб не заважати Дарменові, він сів біля дверей, слухаючи із захоплюючою увагою кожне слово молодого поета. Так само слухали його і всі присутні в юрті. Абдрахман, нахилившись до вуха Павлова, переказував йому зміст поеми.
Дармен співав довго. Поема наближалася вже до кінця, коли до юрти зайшов Шубар, який приїхав в аул слідом за Єрболом, і спинився біля дверей, не знімаючи пояса і не випускаючи з рук канчука. Пісня все линула широкою хвилею, сповнена гніву, скорботи і натхненної сили:
…Де спокій — марні дні, пісні там сплять.
В скорботі ж час біжить, за рядом ряд,
І перли дум метають, ніби хвилі,
Слова, неначе блискавки, блищать.
…Я бачив смерті лютий чорний зів,
Зібрав я біль і стогін давніх днів.
Зло розкривать і викривать порок
Мені акин — учитель — заповів.
…Я бачив муки батька і дідів,
Минулого я поклик зрозумів.
Я пам’ятаю: бій не жалів дитя,
Що ввечері згасало між горбів;
Коханих плач я чую і тепер,
Із гір луна їм вторить і тепер,
В їх крижаних обіймах я почув
Прокляття — й руки я до них простер.
Я пам’ятаю: мов кабан, жив бій;
З тобою говорю, народе мій!
Абай дав слову міць, а пісні — душу,
В тобі не зникне голос мій дзвінкий.
На прохання Павлова Абдрахман почав докладно перекладати йому прикінцеві рядки поеми. Магаш і Какитай, Муха і Альмагамбет павперебій висловлювали Дар-менові своє захоплення.
Тільки Шубар суворо хмурився. Хоч він не знав усієї поеми, але з нього досить було й того, що він почув. Тицяючи держалном канчука в зошит Дармена, він заговорив холодно, наче виголошував вирок:
— Це не мистецтво, а отрута. Того, чию пам’ять, як святиню, шанує ціле плем’я, пісня взиває бієм-кабаном. Куди ти гнеш? Що патякає твій язик? Ти хочеш, щоб серця людей, які це почують, здригнулися? І навіщо ти кажеш, що таку пісню склав за порадою Абая-ага? У нього й без того багато впливових і запеклих ворогів, а ти хочеш викликати цим нову зливу злості, роздмухати ще дужче полум’я ворожнечі!..
Шубар був старший за інших, мав серед родичів уже більший вплив, і ніхто з молоді не наважився йому відповісти. Тільки Абдрахман, який слухав його, насилу приховуючи роздратовання, не стримався:
— З яким гнівом ви напали на бідного Дармена! Невже його поема так обурює вас?
— Звичайно, обурює! Сьогодні паплюжать поважних біїв, завтра почнуть обливати брудом ханів і султанів, а потім піднімуть руки на закони батьків, на мудрість ісламу! І все це з дурною приказкою: «Правда — у росіян, Кааба — у росіян… Життя і щастя — все у росіян». Куди ми йдемо, нарешті? Куди ведемо і наше покоління, і майбутні? На що ж перетворився й справді цей аул?
Абдрахманові було зрозуміло, що всі ці обвинувачення спрямовані не на Дармена і не на цей аул, а на самого Абая. І, відповідаючи Шубарові, він теж не назвав батькового імені.
— Виходить, по-вашому, цей аул веде народ у прірву? Ні, він шукає для народу вихід з темряви і злиднів! — сказав він і додав з насмішкою: — І чого ви так накинулися на росіян?
Шубар знизав плечима.
— Якщо все російське погане,— насмішкувато вів далі Абіш,— то чому наші степові верховоди упадають перед царськими чиновниками? Ладні на все, тільки б дістати печатку волосного і сісти на спину своїм землякам. Лижуть п’яти у міських властей, а перед народом присягаються у вірності ісламові, звичаям предків! Подвійно брешуть і подвійно утискують народ — і законами старовини, і ім’ям царя. Як же повинен народ називати таких людей?
Абдрахман навіть зблід під обурення.
— Он до чого ти договорюєшся! — загрозливо протяг Шубар.
— А що ж, мені мовчки слухати ваші слова? Ні в Такежана, ні в самого Уразбая ще і в душі нема цього, а у вас такий отруйний наклеп на цей аул уже на язиці!
Гнівні докори Абіша збентежили Шубара. Він не мав наміру відкрито поривати з Абаєм і волів промовчати, щоб не загострювати розмови.
Абдрахман схвильовано говорив далі:
— Так, і цей аул, і я сам, ми кажемо: «Правда — у росіян. Кааба — у росіян». І кажемо правильно. Але у яких росіян? Не у Казанцева і Никифорова, не у губернатора і урядників, а в інших росіян. У тих, хто хоче допомогти нашому відсталому, нещасному народові… Хто принесе в наш темний степ освіту, знання… І самі ми теж повинні допомагати народові зрозуміти, хто у нього друзі і хто — вороги. Треба говорити йому правду про темні сили степу, і Дармен сказав цю правду! Він на вірному шляху!
Шубар, хмуро дивлячись на Абіша, нічого не відповів і вийшов з юрти.
Федір Іванович, вислухавши переклад Абдрахмана, потягся до Дармена і, взявши його за руку, довго її тряс, примовляючи.
— Жакси, Дармен! Жакси, акин, молодець! — І, обернувшись до Абдрахмана, закінчив: — Саме так пісня і повинна говорити правду — сміливо і гнівно!
Абдрахман переклав його слова і додав від себе:
— Отак і народжується новий співець нової епохи. Поет повинен боротися із злом, неуцтвом, з насильством. Від імені народу він виносить справедливий вирок насильникам. Прямо, не криючись, треба висловлювати в пісні гнів і зневагу народу. Кращі пісні поетів ідуть корінням у народ. У них голос совісті народної, вони виявляють його гнів проти біїв, ханів і царів. І такі пісні народ берегтиме, як золото, поважатиме і передаватиме з покоління в покоління!
Павлов теж висловив свою думку:
— Дармен! І ви, Магаш! Навколо вас і зараз кипить боротьба, народжуються приклади відваги. Чому вам не написати б, наприклад, про подвиг Базарали, що стався на ваших очах? Яким розумним, сильним і стійким показав він себе у недавній сутичці жатаків з іргизбаями! Таж він хворий, а знайшов у собі сили керувати людьми, що піднялися на боротьбу!.. В його вчинках я бачу майбутнє вашого трудового народу. Розповісти це людям — найпочесніший обов’язок акина!
Дармен відповів одразу і Абдрахманові, і Павлову.
— Ваші слова глибоко зворушили мою душу,— схвильовано сказав він.— От Шубар обурився зараз, почувши мої вірші про Кенгірбая. Він обурений, як нащадок Кенгірбая. Чому ж мені, нащадкові Кодара, безневинну кров якого пролив Кунанбай, не обурюватися злочином, що згубив мого предка? Ви до речі нагадали мені про це, Федоре Івановичу! А таких героїв, як Базарали, я оспівуватиму з особливою любов’ю і запалом. Я й сам давно задумав написати поему про нього. Адже не тільки з ним — з усіма знедоленими жатаками злита моя душа! І коли я згадую про те, що пережили Базарали і жатаки і що бачив я сам, у мені починають клекотати всі шістдесят дві жили. Якщо я не оспіваю це, я не буду гідним сином народу!
Очі в Дармена палали. Син народу, поет, який склав правдиву пісню, що висловила гнів народу і боронила його честь, тепер, як відважний боєць, був готовий до нової відкритої битви. Його стан глибоко відчули Абіш, Магаш і Какитай.
Але з особливою теплотою дивився на нього зараз Абдрахман. Для нього Дармен останнім часом став найближчим за всіх інших. В ту важку мить, коли щастя його готове було пропасти, саме Дармен допоміг йому подолати всі перешкоди. А зовсім недавно, після поминок по Оспанові, Дармен поїхав у татарський аул як сват разом з Акилбаєм і Єрболом і повіз Магріфі листа Абдрахмана. Він привіз і відповідь дівчини.
Акини палко обговорювали пораду Павлова писати про те, що діється навколо них. Магаш почав розповідати друзям новини, привезені Єрболом з аулу Такежана. Його особливо дивувало те, що в поділ спадщини втрутились обидві байбише — Маніке і Каражан.
— Що скаже на це Федір Іванович? — звернувся він до Абдрахмана, який переказував Павлову його слова.— Чи не варто написати й про це?
— Звичайно! — жваво відгукнувся Павлов.— Кажуть, що у степовому житті свій хід, повільний, як рух каравану. Але чи так це? Хіба те, про що зараз розповідав Магаш, не свідчить про величезні зміни? Чи насмілилася б якась байбише ще недавно, при ага-султані Кунанбаї, втрутитися в справи роду? А тепер у цих жінках криються коріння ворожнечі. Степове життя різко змінилося, з’явилися нові способи боротьби, про які раніше ніхто не наважувався й думати. Сім’я ага-султана вийшла з покори одному владиці, почала коритися кільком дрібнішим. Саме так завжди і розвалювались усякі султанства і ханства. Писати про цих жінок, звичайно, треба! Їх треба висміяти, показати їхню пожадливість і властолюбство. От коли б знав про це Салтиков-Щедрін!.. Він був би вам зараз дуже потрібний! Він зумів би показати вам, як треба бичувати насмішкою!