— Звичайно. Добре, що ви сказали.
— У вас є своя сильна зброя, Ібрагім Кунанбайович. Скористайтеся з неї. Всі ці чиновники вважають казахський степ диким і темним, а людей його — неосвіченими. Хоч з ким вам доведеться зустрітися і говорити,— покажіть їм, що в цьому степу є справжні люди. Нехай знають. Покажіть їм, що Ібрагім Кунанбаєв, який і народився, і виріс у цьому степу, краще за них знає, що таке поезія і мистецтво, глибше розуміє, що таке людська гідність, справедливість. Тримайте себе з гідністю. Пам’ятайте, що ви — честь вашого народу.
Павлов розпалився і схвилювався. Його великі сині очі сяяли, він випростався. «Засланець, скутий, а який він гордий, який сміливий!..— подумав Абай.— Ні страху, ні боязкості…» Йому мимоволі пригадалися ті росіяни, про яких читав він у книгах: розсіяні по тюрмах, засланнях, каторгах, горді, непохитні сини російського народу.
Розмову було перервано несподівано. Важкі кроки і побризкування шпор сповістили про появу в аулі стороннього. На порозі юрти показався високий жандарм з червоними крученими шнурами, що спускалися з лівого плеча, і з шаблею в блискучих піхвах.
— Добродій Павлов? — звернувся він до Федора Івановича.— 3 особистого наказу його високоблагородія поліцмейстера міста Семипалатинська прибув по вас. Ви притягаєтеся до відповідальності за самовільний від’їзд у киргизький степ. Потрудіться негайно йти зі мною.
Ця несподівана поява жандарма схвилювала Абая. Але Павлов, насмішкувато примруживши очі, спокійно глянув на вусатого товстуна, який бундючним тоном, здавалось, хотів надати собі статечності.
— Ну, негайно я нікуди піти не можу,— явно глузуючи, сказав він.— От закінчу свої справи, зберуся — тоді й рушимо.
— Мені наказано доставити вас зараз же…— почав було жандарм.
Павлов перебив його:
— Якщо ви квапитесь, їдьте самі. Я ж сказав, що мені потрібно закінчити тут свої справи… Ходімте, Ібрагім Кунанбайович,— він повернувся до Абая,— почастуйте мене кумисом востаннє цього року.
Тільки в полудень Павлов змилостивився над жандармом і оголосив, що готовий їхати.
Абай, прощаючись, міцно обняв друга. Молодь з сумом вирядила дорогого гостя.
Коли віз із Павловим був уже далеко від аулу, Абай і його супутники сіли на коней і теж рушили в дорогу.
Ці дні Базарали проводив на коні, об’їжджаючи аули.
Тепер він був майже здоровий. З того самого дня, коли під час бою з Азимбаєм він знайшов у собі сили звестися на ноги, Базарали наче забув про свою хворобу. Успіх, хоч і тимчасовий, допоміг йому піднестися духом. Бачачи, що він уже може сідати на коня, Даркембай умовив його поїхати на урочище Гайлакпай. Там було солоне озеро Ушкара; казали, що грязі цього озера — найвірніший засіб проти куянгу. Даркембай протримав Базарали там два тижні, щодня укладаючи друга в дерев’яне корито і обмазуючи теплою гряззю його ноги. Лікування це справді зробило своє, і Базарали сам жартував з себе.
— Виявляється, даремно я тремтів перед своєю хворобою,— казав він друзям.— Поводив себе, як дурний жайворон, який, боячись злетіти, ховається від лисиці у траві. Давно треба було полікуватися гряззю![54] Коли на мене валилися всякі лиха, я ніяких хвороб не знав. Спасибі Азимбаєві і Даркембаєві, допомогли мені тепер стати на ноги: один — бідою, другий — гряззю!
Базарали вирушив у цю дорогу заради Абая. Він відвідував один за одним усі бідні аули, скрізь збираючи ухвали на захист Абая. Рішення це було викликане тим, що незадовго до від’їзду Абая в Кара-Молу розповів йому Дармен.
Той казав, що число ворогів Абая зростає. Такежан і його підлабузники давно вже оголосили Абая відступником від шляху Кунанбая і предків, називали його спокусником, звинувачували в кощунстві. А тепер з’явився новий отруйний змій — Уразбай. Цей благає про кару Абаєві вже не бога, а міські власті, звинувачуючи Абая не в кощунстві, а в непослуху цареві. Тепер Абая хочуть судити за те, що минулого року він підняв народ проти збирання недоїмок.
Вислухавши Дармена, Базарали почав міркувати вголос:
— «Не син Кунанбая», «не нащадок предків», «відступив від шляху батьків»… А що ж, адже вони правду кажуть! А тільки чи погано це? Так, він відпав від усіх цих Такежанів і пішов до народу. Заради народу він зчепився зараз з вовками-родичами. От за це його і тягнуть до суду… Але тепер треба і народові заступитися за нього. Ти нічого не кажи Абаєві, а я ось сяду на коня і по-своєму спробую допомогти йому.
Надії його справдилися.
В усіх бідних аулах він розповідав про те, що Абай попав у біду. Ім’я Базарали, після його відважного нападу на табун Такежана, було добре відоме, і його слухали з довір’ям і повагою. І скрізь — в аулах Кокше, Мамая, Жигитека і віддаленого роду Жуантаяк — Базарали знаходив сторонників Абая.
— Хіба мало нам усім допомагав Абай? А чи можемо ми сказати про себе, що хоч раз допомогли йому? — казав Базарали, переконуючи зважитися на складення ухвали.
В іншому аулі він казав:
— Царські власті і наші степові верховоди об’єдналися проти Абая, у них один спільний поклик: «Нехай загине той, хто заступається за народ!» Наші на нього зводять наклеп, а ті готують йому кару. А чого ж народ не заступиться сам за Абая?
Там, де його оточували такі ж бідняки, як і він сам, Базарали казав ясніше:
— Абай стоїть за народ, а народ — за Абая. Якщо є за кого підняти шокпари — так це за нього. Він давно показав нам світлий шлях славної боротьби. Не було в степу нічого кращого за те, до чого він кличе, є за що пролити кров.
Незабаром обидві його сакви були повні паперів з печатками волосних старшин — ухвалами, в яких аульні сходи просили начальство не допустити несправедливості у вирішенні справи Ібрагіма Кунанбаева.
Абай не дуже поспішав на Кара-Молинський шербешнай[55]. У дорозі він рано зупинявся на ночівлю у друзів в різних аулах, а на другий день пізно виїжджав. Тільки на четвертий день подорожани виїхали на берег ріки Чар.
День був ясний і теплий. Повівав легкий вітерець. Вузька ріка звивалася між крутих берегів, які подекуди переходили в широкі заплави, що зеленіли соковитими травами. Прозора, на диво чиста вода текла міцно зле-жалим піщаним дном, колихаючи травинки, залиті нею. Степ майже весь ще був зелений; далекі пагорки і перевали вкривала побіліла ковила. Поблизу ж було видно, що крізь неї вже пробивалися напоєні дощами осінні трави, зеленіючи поміж білих або солом’яно-жовтих стебел.
Подорожани вже двічі перейшли Чар. Коні, йдучи берегом, форкали, тяглися до води. Коли, проїхавши широкий луг, вкритий низькою яскраво-зеленою травою, вершники знову опинилися на пологому березі Чару, їм ще раз довелося перебиратися через ріку. Коні, увійшовши в воду, настійливо потягли поводи, намагаючись вмочити губи в прозорий струмінь. Байкокше, який суворо стежив у дорозі за довжиною перегонів і строками привалу, тепер наказав:
— Тут будемо напувати коней. Більше нам переходити Чар не доведеться.
Вершники, не злізаючи з сідел, розгнуздали коней. Абай теж нахилився до вудил, але його випередив Єрбол, що спинив коня поряд з ним; швидко перехилившись із сідла, він розгнуздав коня Абая.
— Ну от, тепер почнуть глузувати з мене: мовляв, не може сам і коня свого напоїти! — жартома подосадував Абай і ласкаво додав: — Видно, ти до самісінької сивини не облишиш піклуватися про мене.
— Е-е, мабуть, ця звичка в мене вросла,— відповів Єрбол.— Скільки вже років я про тебе думаю: «Бідолашний, безпорадний, треба його пожаліти. Йому з таким ділом не впоратись».
Усі зареготали: слово «безпорадний» важко було прикласти до дебелого, огрядного Абая.
Кінь Байкокше, випередивши інших, пив чисту, нескаламучену воду на самій середині ріки. Старий, обернувшись у сідлі, з усмішкою дивився на Абая та Єрбола. Великий ніс різко вирізнявся на його висхлому і зморшкуватому обличчі з побілілою борідкою клинцем. У примружених очах, що сховалися під навислими бровами, виблискував бадьорий і веселий вогник; здавалося, вони мерехтіли, як дуже далекі, fле яскраві зірки.
— Що це означає? Чого це ви раптом розманіжилися? — гукнув він друзям.— Вас очікують суперечки і звинувачення, вогонь палаючий, а ви… Я думав, що ви сьогодні просто з сідла кинетесь у боротьбу. Де це видано, два таких батири, а хникають, наче друзі-каліки — сліпий і кульгавий.
Напоївши коня, Байкокше стьобнув його і по стремена у воді рушив до другого берега. Абай, глянувши йому вслід, звернувся до Єрбола і Дармена:
— Ви помітили, як засяяли у нього очі? В ньому прокинулося завзяття. От побачите, він зараз щось заспіває.
Дармен не раз казав своїм друзям, що в Абая особливе чуття на натхнення; з вогника, що спалахнув в очах, він вміє його розпізнати. «Невже Абай вгадав? А якщо так, що ж зараз підхльоснуло старого?» — з цікавістю подумав Дармен, нетерпляче чекаючи початку пісні. Сам поет, що легко запалюється, Дармен завжди з насолодою стежив за тим, як раптово і швидко спалахує полум’я поезії в інших.
Байкокше спинився біля заростей ковили на березі ріки. І поки інші доганяли його, встиг зійти з коня і пустити його на траву, тримаючи за довгий чембур.
— Спішуйтеся, дайте коням відпочити! — наказав він вершникам. Дармен з подивом почув, що голос старого став звучнішим і бадьорішим, ніж раніше.
Тільки-но пустили коней пастися, Байкокше, скинувши з голови тимак, надтріснутим, але ще сильним голосом заспівав швидкий і бадьорий початок.
Зараз його трохи розкосі примружені очі горіли ще яскравіше. Вже з перших слів пісня захопила увагу слухачів. Вона линула вільно і швидко, як ріка. Акин співав її, обернувшись до Абая, але дивлячись вище його голови.
Він співав про те, що минулої ночі бачив уві сні Абая, який самотньо стояв у безкрайньому степу. Чи було то ранком, а чи ввечері, Байкокше не пам’ятає. Де це було — не знає. Тільки, як туманне марево, видно було одиноку постать Абая. Здавалося, він, насторожившись, чогось чекав… І раптом похмурі сутінки навколо нього заворушилися. З різних боків на Абая кинулися з гарчанням хижаки. Один був схожий на лютого чорного пса, другий — на голодного вовка, в якого позападали боки, третій був, як лис, що, зачувши запах крові, облизувався підкрадаючись. Темні великі тіла чи то кабанів, чи то леопардів кільцем оточили Абая… І знову все затягло імлою, що крутилася вихором. І Абай, і страхіття зникли. У Байкокше защеміло серце. На очі в нього навернулися сльози. «Абай!» — щосили закричав він. Настала тиша. Коли ж він, жахнувшись, глянув туди, де був Абай, там все зовсім змінилося. Світило сонце, сяяло ясне небо, а в кільці хижаків замість Абая стояв лев. Він закричав, кинувся стрибком, снопи вогню бризнули від нього. Лев стрибнув у самісіньку гущу звірів. Він розірвав на шматки і чорного пса, і пожадливого вовка, і підступного лиса, і кабана з кривавими іклами, і леопарда. Шерсть летіла з них, кров спливала струмками. Ще недавно грізні, хижаки лежали з переламаними хребтами, із закривавленими головами, вищали і стогнали в передсмертних судорогах, зализуючи рани. І лев, що самотньо стояв на високому горбі, грізно запитував: «Чи залишився ще де-небудь ворог?» Кігтями він дряпав скелю, хвостом, наче соїлом, бив себе по боках і ричав…
— От весь мій сон, жигіти. А тепер на коней! — гукнув Байкокше, закінчивши пісню, і перший пішов до коня.
Уже вечоріло, а до ночівлі треба було зробити ще один перехід. Байкокше, раз у раз підстьобуючи свого гнідого коня, швидко їхав попереду, не даючи іншим зрівнятися з собою. Вершники розтяглися довгим ланцюжком, підганяючи коней.
Тільки тепер, поскакавши вперед, Байкокше посміхнувся собі в бороду. Чотири дні тому Даркембай, до якого він заїхав у гості, розповів йому, що Абая викликають на допит до Кара-Моли. Він сповістив також і про те, що коїлося в аулі Такежана. Даркембай запропонував старому акинові супроводжувати Абая в поїздці. «Проти Абая зараз об’єдналися всі: в степу — підлі аткамінери, в місті — чиновники і любителі хабара,— з хвилюванням казав Даркембай.— їдь з ним, підтримай чим-небудь Абая, додай йому сил. Настав час, коли і ми з тобою повинні допомогти Абаєві». Ця порада вірного друга і викликала натхненну пісню старого акина.
Того ж дня ввечері подорожани доїхали до Кара-Моли. Абай разом з усіма спинився в Гостьовій юрті, яку виставив для нього Айткази.
На день раніше до Кара-Моли приїхав і Уразбай. Хоч виїхав він з аулу на другий день після Абая, але випередив його в дорозі, роблячи довгі переходи. Юрти і худоба для пригощения і хабарів були доставлені сюди за тиждень до його приїзду.
Від шербешная Уразбай чекай багато чого. Цього разу він сподівався остаточно зламати Абая, об’єднавши проти нього і степових казахських верховодів, і російських міських чиновників. Якби він міг, він приїхав би ще раніше, але йому довелося вичікувати, чим закінчиться боротьба за Оспанову спадщину. За його розрахунками, вона повинна була привести Такежана до одвертої ворожнечі з Абаєм. Уразбай все відкладав свій від’їзд до Кара-Моли, сподіваючись, що Такежан перейде на його бік. Проте той відбувався тільки короткими повідомленнями: «Вирішиться завтра», «Довідаємося сьогодні…»
Нарешті в аулі Уразбая з’явився Азимбай. Уразбай і Медеу, гостинно прийнявши його, постаралися швидше залишитися з ним віч-на-віч, щоб довідатися про наміри Такежана. Але від хитрого і обачного Кунанбаевого онука не так легко було чогось добитися.
— Абай образив і батька, і Ісхака,— розповів він.— Він не дав поділити спадщину, не порахувався з тим, що батько старший за нього. Хитрими вивертами залишив у своїх руках Велику юрту. Батько поки що припинив переговори.
Уразбаєві стало ясно, що Такежан образився на Абая. А те, що Азимбай приїхав з цією звісткою сам, означало, що Такежан уже згоден на все.
Не даючи зрозуміти, наскільки все це його цікавить, Уразбай пильно стежив за Азимбаем, жадібно ловив його скупі слова. Зрозумівши, що той більше нічого не скаже, Уразбай залишив його з сином, а сам вийшов з юрти.
Уразбай любив виїжджати в степ сам, щоб обмірковувати свої діла і задуми. І цього разу він поїхав до озера повз довгу припону для лошат (заради хвастощів він наказував прив’язувати їх одразу сотню, щоб показати гостям, скільки кобил дояться). До озера вже ішов на вечірній водопій великий табун світло-сірих полохливих і диких жеребців і кобил-п’ятиліток.
Думки Уразбая були радісні. Можливість здійснити помсту збуджувала і бадьорила його. Найнепримиреннішим ворогом, якого він мріяв розчавити, був Оспан. Коли той помер, Уразбай усю свою злість переніс на Абая, якого давно ненавидів. Мстивий, жорстокий, рішучий, він вважав, що коли вже ворогувати, то ворогувати треба так, як Кунанбай,— використовуючи у боротьбі будь-які засоби. Останнім часом він тільки те й робив, що ставив тенета на Абая. Він не шкодував худоби і коней на хабарі міським начальникам і товмачам. У степу він привертав до себе прихильників не тільки в Тобикти. За останні роки Уразбай домігся того, що його ім’я було на устах у всіх волосних, біїв і аткамінерів Керея, Матая, Уака, Наймана, Бури. Представники цих племен мали з’їхатися на Кара-Молинський шербешнай із Семипалатинського, Усть-Каменогорського, Зайсанського повітів. Там-таки повинні були бути і міські багатії, з більшістю яких Уразбай або породичався, або був зв’язаний справами.
Але тільки сьогодні ці тенета, готові захопити Абая, були сплетені до кінця. Уразбай давно мріяв, як би розпалити ворожнечу в самій сім’ї Абая, відірвати його від родичів. Новини, привезені Азимбаєм, дуже обрадували Уразбая: стало ясно, що тепер можна діяти, ні на що не озираючись.
Обмірковуючи це, Уразбай никав біля аулу, поки табуни напилися води і пішли в нічне. Тим часом у його юрті зібралося багато гостей. Це були його прибічники, такі як Абрали, Молдабай, Жиренше, Байгулак, яких Уразбай запросив їхати з ним до Кара-Моли. Їх зустрічав і частував чаєм племінник Уразбая Спан.
Весь цей вечір Уразбай говорив із своїми однодумцями тільки про Абая.
— І коли це наші казахи перестануть помилятися, називаючи його справедливим, розумним? Ви чули, на яку лиху справу зважився цей «справедливий Абай»? Він пограбував усіх своїх родичів, навіть рідних братів — Такежана та Ісхака. З спадщини Оспана піхто нічого не одержав. Абай вигнав усіх з Великої юрти Кунанбая, заволодів нею сам, забрав собі все багатство. Що ж, у цьому його справедливість? Бачите, як наш праведник насильничає над живими і померлими. Я ж завжди казав, що, коли дійде до поділу Оспанової спадщини, казка про непідкупність і чесність Абая розвіється, як дим. Так воно й сталося. Он який він, ваш Абай! І рідних пограбував, і честь роду зневажив, і кунанбаївське гніздо зруйнував. І сам він збився з шляху, прокладеного дідами, і молодь збиває…