Те, що сказав Уразбай про поділ спадщини Оспана, було новиною для всіх його гостей. Але навіть Молдабай, який теж ненавидів Абая, не міг повірити цьому і, підозріливо глянувши на Уразбая, подумав: «Мабуть, бреше. Невже Абай на це зважиться?»
Його сумніви висловили вголос Абрали і Байгулак:
— Невже це правда, Уразеке?
— Чи правда це?
Уразбай, випроставшись, окинув їх суворим поглядом і нахмурився.
— А навіщо мені казати неправду? Ми сидимо за скатеркою, бог — свідок правдивості моїх слів…
І поки пили чай та кумис — а кумис нили дуже довго,— і потім, коли ласували м’ясом молодого лошати,— а його подали вже вночі,— верховоди племені Тобикти старанно обливали брудом Абая.
— І чого це наші казахи хвалять Абая? — сказав Байгулак.— Дивно, що багато хто відразу стає на його бік, як тільки послухає його самого!
Уразбай махнув рукою і відвернувся. Що ж до Жиренше, то той не стримався, щоб не піддрочити Уразбая. Хитро поглядаючи на нього, він звичним насмішкуватим тоном сказав спроквола:
— Абая називають мудрим, красномовним, а нас — темними людьми, неуками. Видно, в нього й справді великий розум і талант!
Уразбай мало не завив від злості.
— В чому його розум, у чому талант? У тому, що він скрізь і всюди галасує: «Предки — погані, звичаї казахів — погані, батьки — погані»? Хіба в цьому мудрість? Яка ж мудрість у тому, щоб твердити: «Волосні — грабіжники, бії і аткамінери — шкідливі люди, мулли, що проповідують релігію,— дурисвіти»? Чи мудрість у тому, щоб відбивати дітей від батька, збивати людей з шляху, прокладеного предками? Чому ти не говориш, що така мудрість ширить не благо, а зло? Що вона — отрута, котра каламутить воду, розпалює пожежу ворожнечі?
Жиренше, слухаючи, підморгував іншим. Йому хотілося і далі злостити Уразбая.
— Е-е, Уразеке, а де ж ти знайдеш тепер людей, які скажуть усе це? Зараз усі, хто хоч трохи письменний, читають і його вірші, і його напучення, пишаються з того, що вивчають напам’ять усю цю нісенітницю, називаючи її «словами Абая». Нічого не поробиш, Уразеке, вони всі хочуть слухати не твої розумні слова, а його, які здатні лише викликати пожежу.
— Неначе пошесть якась на них усіх напала,— підхопив Абрали.— До доброго це не призведе… Справді, і від молоді, і від домбристів, і навіть від дітей тільки і чуєш, що вірші та пісні Абая.
Абрали казав правду: цього року до нього дійшли вірші Абая, в яких той глузував з нього. Думка про те, що ці насмішкуваті слова поета повторює багато людей, страшенно дратувала його.
Його підтримав і племінник Уразбая Спан.
— Уразеке, ви всі не хочете звертати на це уваги, покладаючись на свою силу і вплив. А хіба слова цього Абая не опинилися в книжках у ваших же онуків, які цього літа навчалися у Молодій юрті? Як ви тоді бушували, пам’ятаєте? — посміхнувся він.
Уразбай навіть вилаявся стиха.
— Справді, взяв я тут з Жуантаяку якогось муллу навчати дітей читати молитви і справляти намаз. А він, видно, був з тих людей, у яких від надмірного навчання мозок прокисає. Якось я сидів біля юрти і прислухався, чого він навчає дітей. Виявляється, примушує їх вчити напам’ять якусь абаївську нісенітницю. Діти вигукували вірші на весь аул, а в них Абай знущається з волосного. Здається, там говорилося про Молдабая,— і Уразбай насмішкувато глянув на Молдабая, що сидів поруч.— Я як послухав, яким брудом обливає Абай людей, що очолюють аул, скипів від гніву. В руці у мене була камча — так я цього муллу відшмагав уздовж і впоперек і того ж дня вигнав з аулу пішки. Отак і треба присікати зло, не давати йому розповзатись у народі! — сказав він, гордовито поглядаючи на гостей.— Якщо аткамінери не боротиму ; ться з цим, не дивно, що народ зіпсується! Хіба не кажусь: «На всякий час свій дідько»? А дідько нашого часу — це і є Абай. І якщо я борюся з ним, то хіба я хочу відбити у нього худобу чи мати для себе якусь вигоду? Ось — над скатеркою — я запевняю, що борюся з ним тільки заради того, щоб урятувати від його диявольської спокуси і молодих, і старих людей нашого степу. Я борюся з ним, як з ворогом мудрих звичаїв наших батьків і дідів. І побачите: завтра ці мої слова повторять усі казахи — і не лише тобиктинці, а й поважні люди всіх племен, які зібралися на шербешнай. Ви чули, що наш повітовий ояз[56] Казанцев викликає Абая? Я почув це від товмача, мого доброзичливця. Товмач каже, що не тільки Казанцев, а всі великі начальники злі на Абая. Можна сподіватися, що цього разу Абай перевернеться як те перекотиполе, яке жене вітер. От і їду до Кара-Моли побачити на власні очі, як пошлють у заслання Абая. Їдьте зі мною, хто хоче, будемо з прокляттям кидати йому в спину жмені піску…[57]
Під час цієї промови гості раз у раз схвально кивали головами.
— Це правда, і всі достойні казахи, і російські начальники об’єдналися проти Абая,— додав Жиренше.— Але йому загрожує не тільки заслання… Я прямо скажу: цього разу Абаєві не минути прокляття предків…
Уразбай і Абрали швидко обернулись до нього. Він обурено говорив:
— Учора Шубар сповістив мені ще одну мерзенну новину. Вірити йому можна: хоч він і треться біля Абая, але людина надійна… Що діється в цьому аулі? Там справжнє кодло джинів. У ньому знайдеться притулок і для російського засланця, ворога білого царя, і для всякого наброду — блазнів, співаків, акинів. Один з них, якийсь Дармен, склав огидні віршики. В них він глумиться з духу нашого предка Кенгірбая. Назвав його хабарником, кабаном, вовком, що зжер власне вовченя. І все це вголос співалося в аулі Абая. Шубар, почувши, просто остовпів… От що там робиться! — хмуро закінчив Жиренше.
Уразбай збуджено заговорив:
— Ну що, бачите, хто такий Абай? Нічого не можна шкодувати, щоб позбутися його! Треба зробити по змозі все.
Вранці Уразбай із своїми прибічниками виїхав у Кара-Молу. Спинившись ночувати тільки один раз, він прибув туди на день раніше Абая. Уразбай квапився зустрітись із спільниками, такими самими підступними й хитрими інтриганами, як і він, домовитися з ними про дії проти Абая і перетягти на свій бік тих, з ким давно не бачився. Тому вже в перший день він скликав гостей, які насилу вмістилися в двох його юртах. Це були його прибічники з волостей Семипалатинського повіту. Для них зарізали лоша, барана і кілька вгодованих ягнят. Уже надвечір по всіх юртах, поставлених на з’їзді, з вуст в уста полетіло ім’я багатія Уразбая з Тобикти.
Наступного дня Уразбай, крім учорашніх гостей, запросив аткамінерів і багатіїв Усть-Каменогорського і Зайсанського повітів — з племені Сибан, Найман, Керей. Цього разу йому довелося попросити в свого приятеля, аршалинського волосного Ракиша, ще дві білі юрти для гостей. Зранку сюди привезли чимало кумису, а в полудень до юрт підвели вгодовану сіру кобилу. Найстарший із гостей, Байгулак, на прохання Уразбая, благословив кок-каска. Кобилу одразу зарізали, м’ясо її поклали в казани.
Ні вчора, ні сьогодні гості Уразбая і словом не згадали про ті сподівання, що їх покладав народ на цей надзвичайний з’їзд, хоч Кара-Молинський шербешнай був призначений саме для розгляду незліченних скарг на волосних і степових верховодів. Майже всі, хто зібрався в юртах Уразбая, були винуватцями злочинств, які викривалися цими скаргами. Але вони не збиралися ні відповідати за це, ні повертати награбоване.
Коли б на шербешнаї був справді справедливий суд, то всі ці мурзи, бії, аткамінери, волосні були б відповідачами. Але вони вжили своїх заходів. На з’їзд мали приїхати начальники трьох повітів і губернатор Семипалатинської області. Чого вони приїдуть, ніхто з степових верховодів не знав. Але всі ці верховоди вже заздалегідь об’єдналися, міцно тримаючись один одного. Скарги простих аульних казахів мали бути знову покладені під сукно і лежати там роками, як лежали і до цього з’їзду.
Хоч про таке спілкування ніхто не говорив уголос, та сама поява всіх цих людей у юрті Уразбая на частуванні м’ясом кок-каска показувала, що вони, забувши недавній розбрат, мовчазно погодилися триматися гурту. Мова йшла про начальників, приїзду яких чекали завтра, або про товмачів, що їх супроводили, але ж ніяк не про скарги народу.
Вибравши слушний момент, Уразбай обережно перевів розмову на Абая. Виявилося, що вірші і повчання його були відомі навіть у найдальших племенах і родах і що там вони не викликали обурення, на яке він сподівався. Тоді Уразбай вирішив налякати аткамінерів, які тремтіли перед начальством і мріяли вислужитись.
— Не знаю, чи виплутається Абай з тяжкого становища,— заговорив він так, що не можна було зрозуміти, чи радіє він з цього як ворог, чи співчуває Абаєві як родич.— Кажуть, семипалатинський ояз дуже злий на нього і навмисне його сюди викликав… Мабуть, його судитиме обласний суд. Наші товмачі писали, що і сам губернатор незадоволений Абаєм.
Кажучи це, Уразбай пильно стежив за гостями. Він не помітив серед них будь-якого співчуття Абаєві; навпаки, судячи із задоволеного підтакування багатьох, видно було, що слова ці їх обрадували. Тоді Уразбай, переставши прикидатися, заговорив уже відверто. Він почав звинувачувати Абая і в тому, що той проти білого царя і властей, і в тому, що він збиває людей з мусульманського шляху, порушує дідівські закони та звичаї. Він здивував слухачів повідомленням про те, що цими днями Абай відняв у рідних братів спадщину. Не забув він також звинуватити Абая в скупості й користолюбстві.
— Чи можна повірити, що він навіть поскупився на поминки по своєму батькові Кунанбаєві?! — вигукнув він.
Тепер аткамінери загомоніли і самі почали звинувачувати Абая. Один із чванькуватих верховодів Сибана, вже захмелілий від кумису, взяв домбру і, побринькавши на ній, заспівав коротеньку пісеньку, яка злісно висміювала Абая.
— Чи може син ставити себе вище за батька? — спитав волосний Ракіш, оглядаючи всіх.— А от Абай вважає, що він вищий за Кунанбая, хоч той наче мінарет височів за життя над усіма казахами і мав великий вплив. Абай і при житті батька завжди зчеплювався з ним, ворогував, а під кінець зовсім зрікся його. Не дивно, що після смерті батька він намагається знищити навіть згадку про Кунанбая. Саме через те він не влаштував поминального асу. Тут причиною і скупість, і гординя. Що можна сказати про людину, яка глумиться з могили свого батька?
— Е-е, правильно каже Ракіш,— схвалив Уразбай.— Цей Абай так загордував, що думає: «Ім’я моє стало широко відомим, значить, ніхто не посміє осуджувати мене. Хоч що зроблю,— все минеться». Але коли лиха людина робить поганий вчинок, на неї є управа. Невже власті терпітимуть такого виродка, який порушує мирний плин життя народу, грабує рідних, глумиться з пам’яті батька і все це називає добром, справедливістю? Яке ж це добро, якщо всі ви, шановані народом аткамінери, ладні вигнати його?
Так Уразбай розчищав собі шлях, даючи зрозуміти, чого він хоче. Коли гості розійшлися, він, сидячи один перед юртою і сьорбаючи у вечірній прохолоді кумис, самовдоволено розгладжував свою довгу чорну бороду, милуючись іскорками сивини, бачачи в них немовби блискотіння зрілої мудрості.
По-перше, було вже ясно, що жоден із впливових аткамінерів усіх трьох повітів не заступиться за Абая. По-друге, коли завтра Уразбай подасть свою скаргу на Абая, кожен із верховодів, що були у нього, підтримає його перед начальством на будь-якому допиті. І по-третє, після двох цих частувань скрізь почали говорити: «Тепер найвпливовіша людина в Тобикти — Уразбай. Слово його — закон». Таким чином, степові верховоди робитимуть те, чого хоче він. Що ж до міських начальників і чиновників, то, підкуплені хабарами, вони давно були на його боці.
Цього вечора і приїхав у Кара-Молу Абай. Хоч він з’явився без усякого шуму, в супроводі тільки невеличкої групи друзів, про приїзд його відразу стало відомо Ураз-баєві.
Звичайно на таких з’їздах аткамінери інших повітів, побоюючись, щоб Абай, якого так поважав народ, не став головним бієм з’їзду, приходили до нього «привітати з приїздом», «висловити свою повагу». Але сьогодні у нього побували тільки прості аульні казахи, які почули про його приїзд.
У день відкриття шербешная біля білосніжних юрт, приготовлених для приїжджого начальства, з півдня вишикувався великий натовп степової знаті всіх трьох повітів. На грудях у волосних виблискували великі мідні знаки на таких же мідних ланцюжках — ознака їхньої влади. Дехто з аткамінерів був одягнений в розшиті галунами каптани, інші накинули на плечі багаті парчеві халати, одержані в нагороду. Такі ж халати і старовинні мундири наділи на себе і нащадки султанів, тюре та інших високопоставлених осіб.
На таких зборах казахи звикли сидіти кружка. А тепер, зустрічаючи начальство, вони змушені були стояти. Минула вже година, відколи волосні й аткамінери вишикувалися в ряд, а грізне начальство все ще не показувалося. Проте ніхто не бурчав, не скаржився на втому, всі стояли покірливо і терпляче, наче під час намазу. Біля великих юрт, укритих білосніжною кошмою, не було помітно найменшого руху. Бовванами стирчали біля них стражники в червоних шапках, що заздалегідь приїхали з міста, і старшини, яких кара-молинський пристав призначив вартувати юрти, поставлені для начальства.
Нарешті, здіймаючи куряву і побрязкуючи бубонцями, повз вишикувану знать промчав шумний поїзд начальства. Скакали десятки вершників, торохтіли колеса закритих карет, котилися повозки, в які були запряжені тройки. Більшість присутніх мусила визнати, що вони вражені такою кількістю начальників. Навіть коли на з’їзд приїздив один повітовий і три селянських начальники, то й тоді бував чималий переполох. А тепер на шербешнай приїхало відразу три повітових начальники, з кожним із них по п’ять-шість селянських начальників, йому підлеглих, пристави, урядники, стражники, перекладачі-товмачі, посильні. І, крім того, сьогодні на з’їзд прибув сам новий жандарал — генерал, військовий губернатор, начальник усієї волості. Поліцмейстер, який надавав особливого значення цьому першому виїзду генерала в степ, додав до звичайного почту ще багатьох жандармів і поліцейських. Разом з жандаралом приїхали і його радники, перекладачі, секретарі. Натовп чиновників і поліцаїв заповнив усю територію Кара-Молинського ярмарку.
Побачивши такий пишний і блискучий поїзд, волосні й аткамінери жваво загули, висловлюючи своє захоплення. Вони все стояли, чекаючи, поки прибуле начальство вийде з юрт, щоб зустрітися з ними. Проте це сталося не дуже скоро. Мабуть, начальство приводило себе в порядок після довгої курної дороги.
Абай, якому належало бути серед зустрічаючих, пішов до них тоді, коли начальство вже прибуло. Ідучи до натовпу аткамінерів, він зустрів знайомого товмача і спитав його, чи приїхав з губернатором Лосовський. Той, знаючи, як дружньо ставиться Лосовський до Абая, відповів, що він тут, і взявся передати йому Абаєве прохання про побачення.
Лосовський справді вийшов з юрти і підійшов до Абая. Але сьогодні чиновник особливих доручень при генерал-губернаторі зовсім не був схожий на колишнього радника Лосовського. Він привітався з Абаєм сухо і гордовито і, не давши йому розкрити й рота, холодно сказав:
— На жаль, сьогодні я нічим не можу бути вам корисним. Погані ваші справи. Дуже погані. Ви самі повинні розуміти чому. Людина ви тямуща, досвідчена, розумна. І навіть освічена. Мабуть, саме через це з вас більше і спитають. Більше нічого вам сказати не можу, бажаю всього найкращого.
Оце було все, чим зустрів Лосовський Абая. Абай підійшов до Баймагамбета і Дармена, які чекали його осторонь.
— Бачили ви, як він перелякався? Навіть не спитав, що я від нього хочу,— сказав Абай зовні спокійно, але добре розуміючи, що може означати таке ставлення до нього Лосовського.— А я ще сподівався на нього, вважав чесною людиною, не позбавленою справедливості! Виявилося, він терпів мене, коли я не був йому небезпечним, а тепер, коли мене почали обходити навіть повітові, і він змінився до мене.
Він рушив до натовпу очікуючих. Аткамінери зосередили всю свою увагу на білих юртах, і майже ніхто не помітив приходу Абая. Кожен думав тільки про те, чи помітить його начальство цього разу, чи почує хоч два слова. Мріючи про це, всі вони витягали шиї, протискувалися наперед, нетерпляче тупцювали на місці.