Він поставив ці запитання холодним тоном, допитливо дивлячись на Абая, неначе промовляючи: «Якщо це так, виходить, і ми, що призначили цих людей, теж злочинці?» Абай відчув пастку. Відверта і щира розмова з цим сановником могла бути небезпечною. «Що треба було, я вже сказав,— подумав він, — а зробити висновки — це вже його діло».
— Ваше превосходительство,— сказав він, — можливо, я дозволив собі щось зайве, що не годиться говорити сановникові, але я вважав за потрібне розповісти вам про тяжке становище степу, що перебуває під вашою владою. Що я кажу правду, це вам потвердить будь-хто з аульних казахів, якщо ви запитаєте. Я хочу вам сказати одне: від зустрічі з вами для себе особисто я не чекаю нічого, я не збираюся сам бути одним із правителів. Я шукаю тільки справедливості.
Це не задовольнило губернатора. Він вислухав Абая насторожено і холодно. Крім того, що йому не подобалася промова цього «киргиза», самий його вигляд і спокійна гідність, з якою він тримався, примушували генерала хмуритись. В його уяві степовики-«киргизи» були люди дикі і темні, які перед начальством могли тільки боязко схилятися. А цей розмовляє як освічена людина, тримається вільно, як рівний за становищем і вихованням. І навіть те, що на ньому був не чапан або халат, а бешмет з тонкого дорогого сукна, пошитий, певно, добрим міським кравцем, дратувало губернатора. І він нетерпляче ворухнувся, перевівши погляд на двері. Але ту ж мить на його обличчі відбилося обурення і гнів.
Бажаючи зрозуміти, чим це було викликано, Абай теж обернувся до дверей — і не повірив своїм очам. У юрті, тримаючи під пахвою тимак і велику купу паперів, стояв Базарали, а біля нього — росіянин середнього віку в скромному міському костюмі. По випещеній, красивій бороді Абай одразу впізнав годинникаря Савельєва з Семипалатинська.
Савельєв, прізвище якого казахи переінакшили на Сабелей, добре володів казахською мовою, його добре знали в степу. Він допомагав писати заяви, прохання і всілякі «присуди». У нього були великі знайомства в усіх міських канцеляріях — і серед товмачів та урядників, і серед письмоводителів та чиновників. Казали навіть, що у. нього є хід до радників, а може, й до самого поліцмейстера. Чимало степових казахів саме йому доручали і прохання написати, і проштовхувати його в канцеляріях, запевняючи, що Сабелей знає легкі шляхи, невідомі найкращим міським адвокатам.
Поки Абай з подивом дивився на Базарали, до губернатора підійшов жандармський офіцер і, шанобливо нахилившись, почав щось пошепки пояснювати. Губернатор слухав його невдоволено і нарешті запитав:
— Ну гаразд. Чого ж вони хочуть? — І він обернувся до тих, що зайшли.
Савельєв, уклонившись, поквапився пояснити:
— Ваше превосходительство, у цього киргиза багато прохань майже з усіх волостей Семипалатинського повіту. Всі ці прохачі теж тут, але пан офіцер дозволив пройти тільки нам: ось йому з паперами і мені, щоб перекласти їхні прохання.
— А про що прохання? — суворо запитав губернатор.
— Всі вони просять не за себе, ваше превосходитель-ство. Клопочуться за шановану ними людину, за свого поета Ібрагіма Кунанбаєва.
Губернатор обурено повернувся до Абая. «Чи не сам цей загадковий киргиз підстроїв усе це?» — подумав він. Але на обличчі Абая відбивалося тільки щире здивування. Генерал перевів погляд на Базарали, уважно вдивляючись у нього. Проте цей високий і стрункий чоловік з привабливим і розумним обличчям навіть не дивився на Абая, наче й не пізнавав його. Він спокійно підійшов до столу, поклав на нього свої папери і заговорив сам.
— Таксир[58],— почав він, прикриваючи вказівним пальцем, красивим і довгим, своє ліве око.— Таксир, киргиз степ — сліпий, адин клазес є — Ібрагім Кунанбаєв…— Базарали прикрив великим пальцем ліве вухо і говорив далі: — Киргиз степ — глухий, таксир, адин ух є — знов Ібрагім Кунанбаєв. Не можна Ібрагім Кунанбаєв брать ат степ. Не можна! Степ сліпий, глухий буде.— І він закрив пальцями другої руки праве вухо і око і, жалібно хитаючи головою, зобразив на обличчі страждання.
Савельєв збирався пояснити слова Базарали, але губернатор жестом спинив його і вже з обуреною цікавістю дивився на Базарали. Той з великими зусиллями усе висловлював свою думку.
— Каспадин кубернатир нобай шалабек. Не знайт, какой шалабек Ібрагім Кунанбаєв… Наш степ многа присуд послав. Многа, многа просить. Нехай наш присуд пайдьоть санат, міністр, бєлий сар. Степ просить пустити нас у Петербор, міністр, сар… Всьо найдом!
Базарали замовк. Губернатор знову насупив брови і мовчазним порухом руки показав Савельєву і Базарали, що вони можуть іти. Савельєв смикнув Базарали за рукав. Обидва подалися назад і вийшли з юрти.
Слова Базарали примусили генерала замислитися. За сьогоднішній день він кілька разів змінював свою думку про Абая. Тепер він остаточно прийшов до висновку, що коли з такою незвичайною для степу людиною вчинити щось звичайним способом — тобто просто вислати або посадити в тюрму,—то це не залишиться без наслідків. На церемонії зустрічі губератор переконався, з якою повагою ставляться до цього «киргиза» знатні люди степу. А тепер виявилося, що за нього горою стоїть і простий народ. Мабуть, ця людина має набагато більше ваги, ніж чимало управителів. Як знати: покараєш його, а ці акти, «присуди» з’їздів, всякі інші петиції, а разом з ними, може, ще й нові папери дійдуть до сенату. Пошлють їх і на височайше ім’я. Не дуже приємно для губернатора, тим більш для нової людини в області, коли з краю, яким він керує, надходять такі донесення, які можна витлумачити, як свідчення його невміння дати лад самому.
В юрту увійшов радник Лосовський, тримаючи під пахвою кілька папок із справами.
Прихід Лосовського не був випадковим. Побачивши, як губернатор повів Абая до себе в юрту, він вирішив, що генерал хоче особисто допитати людину, ім’я якої протуркало вуха чиновникам усіх канцелярій і в Семипалатинську, і в Омську. Через те Лосовський одразу наказав негайно принести йому справу Кунанбаєва, привезену з канцелярії повітового начальника, і, не чекаючи, поки губернатор зажадає, сам поніс справу до нього.
Думаючи, що Абай уже приречений, Лосовський підібрав папери, які його звинувачують. Це були доноси і кляузні заяви, що надійшли до Омська, в канцелярію степового генерал-губернатора. Знаючи тільки ці скарги, Лосовський і не підозрював про ті прохання і документи, які генерал одержав тут. А втім, і той, у відповідності з деякими своїми розрахунками, свідомо не розповідав Лосовському про це. Справи своєї області, звичайно, треба було вирішувати йому самому. Присутність генерал-губернаторського чиновника особливих доручень вражала його самолюбство і здавалась образою його службової честі. Тому він і слова не сказав Лосовському про нові обставини в справі Кунанбаєва.
Тепер, зрозумівши, що губернатор не допитує Абая, а про щось розмовляє з ним, Лосовський розгубився. Проте він усе-таки поклав справу перед губернатором, мовчки показавши йому обкладинку так, щоб цього не побачив Абай.
Генерал відсунув папку і, вдоволений збентеженням Лосовського, різко сказав:
— Це поки що не потрібне, можете взяти.
Холодно кивнувши головою, він відпустив Абая. Залишатися на з’їзді генерал не збирався — цілком досить було і того, що він показався його учасником. Усю роботу мав вести Лосовський разом з повітовими начальниками. І, розмовляючи з ним перед від’їздом, генерал здивував його несподіваним для того рішенням: призначити Ібрагіма Кунанбаєва одним із біїв надзвичайного з’їзду.
До цього рішення генерал прийшов вимушено. Йому тепер було ясно, що Абай — дуже велика і впливова постать у степу і що обминути його, призначаючи біїв з’їзду, означало викликати нові скарги і прохання, яких і без того було досить. Але тут же він твердо вирішив, що у Семипалатинську займеться долею цієї неприємної і неспокійної людини.
Того ж вечора, радячись з усіма трьома повітовими начальниками про завтрашнє відкриття надзвичайного з’їзду, Лосовський запропонував призначити одним із біїв з’їзду Ібрагіма Кунанбаєва.
Його пропозиція не викликала заперечень. Навпаки, Казанцев, семипалатинський повітовий начальник, навіть підтримав його. Виявилося, що до нього надійшло багато заяв, де скаржники просили призначити біями таких людей, які змогли б справедливо вирішити позови і допомогти людям одержати відшкодування за свою працю, або за силоміць одібрану худобу. В цих заявах найчастіше називалося ім’я Абая як людини, що користується довір’ям казахів усіх трьох повітів, знає їхні потреби, якого всі добре знають. Саме йому і просили доручити розгляд скарг люди, що позивають багатіїв і волосних.
Звичайно, на ці прохання навряд чи зважили б, коли б усі троє повітових начальників не були свідками того інтересу, який проявив до Абая губернатор, а Лосовський не мав би його наказу.
Рішення начальників майже одразу стало відоме волосним — через писарів і товмачів повітових начальників. Сам Абай довідався про це пізніше від Єрбола і Баймагамбета, які повернулися з ярмарку, де вони цілісінький день провели в розмовах із скаржниками. Звістка ця не справила на Абая великого враження.
Зате Дармен приніс йому новину, якій Абай дуже зрадів: виявилось, що у степу біля ярмарку зібралося багато людей, які хотіли поздоровити Абая із уникненням небезпеки. Дармен розповів, що люди зібралися наче самі собою, ніхто з друзів Абая цього не влаштовував: люди зібралися, викликали Базарали та Байкокше і попросили їх покликати Абая.
Коли Абай у супроводі Єрбола, Баймагамбета і Дармена під’їхав до невеликого пагорка, вкритого пожовклою травою, його зустріло тут несподівано багато народу. Схоже було, що відбувається багатолюдний той, влаштований якимсь багатим племенем. Але весь вигляд присутніх показував, що тут були тільки ті, хто повноправно зветься народом.
Самі їхні коні про багато говорили. Майже всі вони були худі, заїжджені, з вилинялою за літо шерстю — справжні помічники своїх працьовитих господарів. А сідла їхні та збруя ще красномовніше свідчили про скромні достатки їхніх господарів: подерті пітники, обшарпані повстяні подушки, тріснуті луки, погнуті стремена з чорного заліза. Серед усієї маси цих вершників погляд не знайшов би жодної оксамитової сідельної подушки, чи посрібленої вуздечки, або збруї з воронованим сріблом; не було тут і пітників, оздоблених ременем або різноколірним сукном. Та й самі люди одягнені в сірі домоткані каптани або в старі подерті чапани. Їхні головні убори, що свідчать про приналежність до того чи іншого роду, облямовані ветхим, витертим смушком і покриті або дешевим ситцем, або матерією, що безповоротно втратила колір.
Цей багатолюдний натовп зустрів Абая як рідного. Його швидко оточили, всі з радістю вітали його, поздоровляючи з одержаною перемогою над ворогом. На верховині пагорка, спішившися, Базарали і Байкокше з групою статечних стариків чекали Абая. Під’їхавши до них, він зліз з коня. Друзі підійшли до нього і обняли його, неначе після довгої розлуки.
Абай жартома звернувся до них:
— Базеке! Коли вже я виліз з глибокої ями, то тільки завдяки тобі! Сам я цього разу не тільки не врятувався б, але загруз би ще глибше. А твоя сьогоднішня промова майстерністю перевершила промову найкращого адвоката, а красномовністю — найславетнішого бія! Але скажи, будь ласка, як ти продерся до губернаторської юрти? Як тебе пустили?
— Ой-бай! — зареготав Базарали.— Та хіба є у семипалатинських властей двері, які Сабелей не зумів би відчинити? А ключ, який йому для цього знадобився, допомогли зробити оці ось люди. Зібрали дещо — вартість приблизно двох коней,— він і ткнув жандармському офіцеру. А вже як той зумів переконати губернатора,— це його діло… Ти не бачив, як він йому на вухо шепотів?
З новим глибоким почуттям вдячності Абай глянув з пагорка на силу людей, що його оточували. Натовп уже розбився на дві частини. Видно було, що сторони умовляються, яких силачів-борців виставити одна проти одної. Тут-таки група вершників ладналася почати скачки. Дармен сповістив, що буде й боротьба на конях, й інші змагання. Словом, було все, що годиться на всякому багатолюдному святі, крім частування і виставлених ланцюжком юрт.
Дивлячись на силачів, що схопили один одного за пояс, Базарали розповів Абаєві, що люди, які тут зібралися, подали губернаторові багато прохань про те, щоб одним із біїв, які розглядатимуть на з’їзді позови, був обов’язково і Абай.
Тим часом змагання з боротьби закінчувалося. Переможцем вийшов Абди. Поклавши одного за одним трьох противників, він одержав приз — не зливок срібла і не шматок сукна на одяг, як це буває на багатих бенкетах, а новий тимак, куплений тут-таки, на ярмарку. Вродливий смаглявий жигіт, широко посміхаючись, вийшов на пагорок до Абая.
— Абай-ага,— заговорив він, простягаючи хустку з зав’язаною в неї шапкою,— я боровся не за себе, а за вас, і переміг через те, що боровся, як ви. А ще через те, що дуже вже зрадів за вас! Це й додало мені сил. Отже, і нагорода належить не мені, а вам!
Абай з вдячністю прийняв подарунок і, сміючись, додав:
— Добре, що друзі мої міцні не тільки тілом, але й розумом! Хотів би і я повчитися у тебе, як валити на землю одного за одним своїх ворогів!
Вчинок Абди всім сподобався. Слідом за ним і інші жигіти, що перемагали в скачках або в боротьбі на конях, теж під’їжджали до пагорка і з веселими жартами передавали свої призи Абаєві. Дехто з цих людей зовсім не були йому знайомі, але кожен з них, віддаючи Абаєві свою нагороду, з душевною щирістю проголошував свої добрі побажання. І це, і те, з якою радістю підходили до Абая різні люди, доводило, яким довір’ям і любов’ю народу він користується.
Це, розумів не тільки сам Абай. Уже вечоріло, коли Байкокше, який сидів на пагорку в колі статечних стариків поблизу Абая, заговорив уголос так, щоб його почуло багато людей:
— Е-ей, люди! Яке велике свято у нас вийшло, яка справжня радість народу виявилась! І не одна радість, а дві. Перша радість — за Абая, за те, що ми врятували його від небезпеки. А друга радість — за нас самих, за те, що ми зуміли всі разом відстояти добре діло, що змогли добитися свого! Це дорогий приклад для всіх чесних людей! Нехай же завжди буде така удача в народній справі.
Всі навколо схвально відгукнулися. Гучні вигуки підтримали мудрі слова сїарого акина.
Увечері в юрті Абая почали з’являтися люди, яких ні Абай, ні його друзі не сподівалися побачити в себе. Це були ті самі волосні з ланцюжками і бляхами на грудях, які ранком зустрічали губернатора. Першим, разом з п’ятьма-шістьма аткамінерами, прийшов Ракіш, за ним прийшли три-чотири волосних Усть-Каменогорського повіту, а потім двоє — з Зайсанського.
Всі вони запобігливо віталися, повторюючи один за одним: «Прийшли висловити вам своє поважання», «Не могли прийти раніше, були зайняті зустріччю начальства, тільки тепер можна побажати вам удачі!», «Весь час чекали вашого приїзду, нарешті випало щастя побачитися з вами!»
Для них і радник був не радник, і повітовий не повітовий: всіх їх заступив Абай. Здавалося, він раптом перетворився на якогось владаря, який при бажанні міг підвищити людину або перетворити на ніщо.
Абай холодно відповідав на привітання. Гостям подали кумис. Дивлячись перед собою і немовби не помічаючи всіх цих людей, Абай раптом заговорив, неначе роздумуючи вголос:
— Глибоко нещасний наш казахський народ. Нестатків його не злічити, про нещастя не розповісти. Його пригноблюють і міські начальники — допікають насильством, розоряють хабарами. Всілякі товмачі та чиновники тримають за горло. А дома, в степу, його кусає за ноги зграя волосних, аткамінерів, беків з біями, всіляких вельмож. Чи є серед них такі, що, крім свого особистого багатства, сили і благополуччя, думають про потреби народу, про його добробут?
Абай перевів тепер погляд на волосних, що сиділи навколо нього.
— Високе становище не завжди ганебне. Діяльність, спрямована на благо, повинна облагороджувати людину. Цього не дано тим, хто по-собачому лиже підметки начальству. Коли народ тобі віритиме, то визнання твоєї гідності прийде само й окрилить тебе. На верховину високої скелі злітає і орел, виповзає туди і змія, всіляко звиваючись! На кого з них схожі ви, люди, що сидите тут? Якщо не можете бути орлами, то, значить, стали зміями для свого народу?