Абаєві слова приголомшили волосних, наче важкий удар канчуком по обличчю. Не було жодного, хто не зрозумів би їх. Такий одвертий виклик, така гірка правда, сказана просто у вічі, неначе відняла мову у цих майстрів удару з-за рогу. Абай підвівся, накинув на себе чапан і, покликавши Баймагамбета, вийшов з юрти.
Чутка про те, що Абай осоромив волосних, які прийшли висловити йому свою повагу, вмить рознеслася по всіх юртах аткамінерів, що приїхали на з’їзд. Ракіш перший прибіг до Уразбая скаржитися. Той почав глузувати з нього:
— Так і треба! Так усім вам і треба, не будете більше запобігати перед Абаєм. Шкода, мало він вас відхльостав! Ну що ж, ідіть знову до нього, принижуйтеся, ще й не те побачите. Абай вам себе покаже! — Уразбай весь трусився від безсилої люті.
Здавалось, усе те павутиння, яке він сплів навколо Абая, той сьогодні порвав одним рухом. Не можна більше й думати, що на цьому з’їзді вдасться оббрехати і ославити Абая, зштовхнути його в безодню.
Щоправда, заспокоювала одна думка: всі ці волосні й аткамінери, яких Абай так нещадно звинуватив і образив, тепер одверто ворогуватимуть з ним. І якщо сьогодні на шербешнаї Абай не буде знищений, то Уразбай не втрачав надії, що це може статися іншим разом.
3
Зима затрималася. Хоч настала вже середина грудня, справжній холод ще не починався. Дні стояли сонячні, теплі, зима нагадувала про себе тільки пухнастим снігом, що випав недавно, іноді легкими ранковими заморозками.
На зимовищі Абая в Акшоки забій худоби почали тільки цими днями. Айгерім поралась у коморах, підганяючи Зліху і Баймагамбета:
— Хоч би встигнути все кінчити до приїзду гостей! Адже нашому Абаєві-ага байдуже, що в господарстві все догори дном. Наїдуть гості — він не дозволить відпустити їх без частування!
Побоювання її підтвердилися: раптом звідусіль почали з’їжджатися гості. З Байгабила приїхав зі своїми молодими друзями Акилбай, з Мукира чекали Кокпая з двома товаришами, з родів Керей і Топай на запрошення Абая приїхали акини Уаїс і Бейсембай, що уславилися за останні роки.
Айгерім, яка щойно жартома ремствувала на можливість такої навали, коли гості справді наїхали, прийняла їх із звичного привітністю і гостинністю.
— Ну от, треба ж було мені говорити про гостей! От їх і накликала,— сміючись, казала вона Злісі.— Що ж, тепер треба їх приймати як годиться!
Всю минулу осінь і початок зими акини складали нові поеми. Абай з цікавістю розпитував прибулих, хто з них що написав. Магаш цілу осінь працював тут, в Акшоки, оспівуючи подвиг раба, який помстився на берегах Нілу жорстокому плантаторові. Про цю поему дізналися і в околицях Акшоки, її переписали, вивчили напам’ять і тепер співали і в Кориці, і в Шолпані, і в Кіндикті.
На цей час поема Дармена «Єнлік і Кебек» була вже широковідомою. Дармен співав про казахів, а Магаш у своїй поемі «Медгат і Касим» говорив про народ, який казахам зовсім невідомий. Присвячені різним епохам і двом народам, далеким один від одного, обидві поеми все ж здавалися паростками, що виросли з одного кореня: і та, й інша оспівували справедливість і людинолюбство, з гнівом картали насильство і зло.
Сьогорічна осінь була навдивовижу плідною. Цьому була своя причина. Повернувшись з надзвичайного з’їзду в Кара-Молі, Абай нагадав молодим акинам про ту розмову, яка була у них з Павловим та Абішем минулого літа. Він розпитував кожного, чим захоплена його поетична думка, про що хоче він співати, як збирається відповісти на слова Павлова і Абіша. Декому він сам підказав теми нових поем.
Айгерім не знала, що Абай тоді ж запросив акинів з’їха-тися в Акшоки з новими творами і визначив строк: «Коли почнуть зимовий забій худоби, приїжджайте до мене із закінченими поемами».
І тепер, виконавши бажання Абая, акини читали і співали свої нові поеми та пісні. Абай ще раз прослухав «Медгат і Касим» Магаша, новий переказ «Кози-Корпеша», зроблений Бейсембаєм з його доручення, поему Дармена «Єнлік і Кебек». У Дармена була в запасі ще нова поема, про яку ніхто не знав, але він беріг її напослідок, чекаючи приїзду всіх.
Смерком, коли акини зібралися в Абая і Айгерім, у кімнату зайшли нові гості. Це були Кокпай і Базарали — вони зустрілися недалеко від аулу Абая.
Несподівана поява старого друга! обрадувала Абая. Він зустрів Базарали з привітною гостинністю, посадив поряд себе.
— Дорога була далека, ти, мабуть, стомився, Базеке? Влаштовуйся зручніше!
І Абай, знявши з високого ліжка дві великі подушки, дбайливо підклав їх під лікоть гостеві.
Базарали сьогодні був веселий і бадьорий. Цього разу він заїхав до Абая не в справі, а просто для того, щоб послухати нових пісень акинів, про що сказав йому при зустрічі Кокпай. Влаштовуючись зручніше на товстій атласній ковдрі, яку розстелили на підлозі спеціально для нього, він жартома відповів:
— Звичайно, я мусив би втомитися, але дорогою таке побачив, що не було часу й нудьгувати.
— Ну, то розповідай, бачиш, усі готові тебе слухати,— сказав Абай і зіперся ліктем на низький круглий стіл, що стояв перед ним.
Справді, незвично веселий вигляд Базарали привернув де себе увагу всіх. Усі з цікавістю ждали, що він розповість.
Базарали не примусив себе чекати. Він підвівся на подушках. Обличчя його, яскраво освітлене лампою, що горіла на столі, було збуджене. У кімнаті було тепло. Базарали вже одігрівся, на блідих щоках виступив легкий рум’янець.
— Що ж це виходить? — сказав він сміючись.— Я приїхав сюди послухати акинів, а, виявляється, вони хочуть слухати мене!
— Акини охоче поступаються вам чергою, Базеке,— відповів за всіх Магащ.— Розповідайте, будь ласка!
— Я сів на коня ще вдосвіта, від підніжжя Чингісу дорога далека,— почав Базарали.— Коли під’їжджав до Кольгайнару, вже розвиднілося. Їду землями Жумана і раптом на одному горбі побачив таке зборище, яке ні уві сні не присниться, ні в маренні не привидиться. Хто б, ви думали, зійшовся на це зборище? Чотири цапи і Жуман…
Усі мимоволі розсміялися. Базарали говорив далі:
— Всі чотири цапи прив’язані до куща, а він сидить насупроти них, як мулла перед учнями, і повчає, помахуючи палицею. Так захопився, що й тупоту мого коня не почув. Під’їхав я ближче — дай, думаю, подивлюся, що це воно за незвичайне зборище в іргизбаїв?
Тепер уже всі голосно зареготали, засміявся і Абай, погойдуючись усім своїм гладким тілом. Але на обличчі Базарали не було й тіні усмішки.
— Ну, я вирішив, що гріх не підслухати. Треба ж набратися розуму, адже в іргизбаїв Жуман, мабуть, найстаріший! Я тихесенько зліз з сідла і підкрався ззаду…
І Базарали, якого раз у раз переривали вибухи сміху, розповів, що він почув.
Виявляється, сьогодні ранком, коли Жуман під’їхав до своєї отари, Мескара поскаржився батькові на цих чотирьох цапів, які не давали козам пастися. Жуман, вилаявши пастухів за те, що вони не наділи на цапів вчасно фартухів, наказав піймати всіх чотирьох і прив’язати їх. Те, що жоден з них, мабуть, не відчував за собою провини, обурило Жумана, і він за звичкою багатослівно почав бурчати. Цапи слухали, нахиливши голови, тупо дивлячись на бороду Жумана, і він вибухнув безмірною балачкою, дорікаючи цапам і нарізно, і всім разом.
Коли Базарали підсів за його спиною, Жуман говорив, розмахуючи своєю довгою палицею:
— Ей ви, чотири дурних цапи, спробуйте сказати, що ви не баламутите всієї отари! Безсоромні, постидалися б ви бога! Чого ти на мене вирячився, чорний дурню? Ти з них наймолодший, виходить, мусиш бути найскромнішим. А ти перший баламут, перший розпутник, негіднику!
І Жуман стукнув палицею по рогах молодого чорного цапа. Той у відповідь люто затряс бородою і рвонувся на припоні, намагаючись буцнути Жумана.
— Он ти який! Дивіться-но на нього, виходить, він ще й перший забіяка! Молодий, молодий, а он яке бородисько викохав, самому Азимбаєві личило б!
І Жуман, зрадівши з свого вдалого дотепу, сам засміявся, покректуючи від задоволення. Досить йому було назвати чорного цапа Азимбаєм, як і інші три в його уяві перетворилися на людей.
Поряд з молодим чорним стояв рудувато-жовтий цап, його батько. Через це він дістав ім’я Такежана. Сірий цап, давно відомий своїми хитрощами, був названий Жиренше, а бурого великого цапа, з високими гострими рогами, злого і забіякуватого, Жуман охрестив Уразбаєм. І тоді почалося те, що примусило Базарали сміятись усю дорогу від Кольгайнара до Акшоки: Жуман почав викривати невгамовну вдачу всіх чотирьох цапів — Азимбая, Такежана, Жиренше і Уразбая — і нахил їх до всяких смут. Старий, неначе на судному місці, виголосив цілу обвинувальну промову. Виявилось, що з ранку до вечора ці чотири баламути не дають спокою мирним козам, заважають їм пастися, розбивають отару. Дорікаючи цапам, Жуман знаходив щоразу більш гнівні і гіркі слова. І, все підвищуючи голос, він викривав схильність Уразбая, Жиренше, Такежана і Азимбая до розпусти, любов до насильства, перелічуючи їхні злочини, і дійшов до того, що згадав навіть Абая.
— Скільки проклять народу на вашій совісті! Правий Абай, коли звинувачує вас, негідників, баламутів, насильників! Стривайте, буде і на вас управа, зазнаєте господньої кари, поплатитеся за сльози бідолашних!..
Базарали розповідав це, майстерно імітуючи і голос, і звички Жумана. Слухачі давно вже реготали, не вмовкаючи; Абай, задихаючись, витирав очі.
Базарали закінчив:
— Сімдесят п’ять років базікав марно наш Жуман-пустомолот, нарешті все ж добазікався до чогось путнього. Ну, скажіть самі, хто з ваших іргизбаїв додумався до таких справедливих слів? От вам і Жуман-базікало!
— Базеке, а бачив він вас? — спитав Акилбай.
— Біда в тому, що тільки-но він почав говорити так до ладу, на мене напав приступ кашлю. Він оглянувся та як закричить: «Ти звідки взявся, нікчемний сину Каумена?»
І вже не знаю, чи розгубився старий, чи просто вдача його взяла гору, тільки він раптом знову став самим собою. Показав на гору Догалан і запитує мене: «Ось ти багато в житті побачив, у далеких краях був. Скажи лишень, скільки, по-твоєму, важить ота гора?»
Знову вибухнув сміх. Базарали розповідав далі:
— «Ой, Жумеке,— кажу,— ось на це в мене розуму не вистачило, не знаю, що сказати. А як ви гадаєте?» Він набундючився для поважності й каже: «Очі — терези, а розум — суддя: по-моєму, верховина Догалана важить п’ять тисяч пудів…»
Молодь довго ще посміювалася з балакучого старого. Айгерім і Зліха почали готувати чай. За круглим столом не могли б усі розміститися, його винесли, і просто на килимі послали велику скатерку. Коло гостей було велике, почали чаювання.
Час було починати читати вірші та співати пісні. Базарали, як найстарший з-поміж усіх, узяв домбру і простяг її Кокпаєві. Самовар, уже майже спорожнений, винесли, щоб закип’ятити знову, і Кокпай почав співати свою поему.
Вона була дуже довга. Кокпай вихваляв у ній хана Аблая. Самовар уже встиг знову закипіти, його внесли в кімнату, а Кокпай усе ще перелічував діла славетного хана. Потім він перейшов до славослов’я предків Аблая, але тут Базарали поплескав захопленого акина по коліну. Піднявши очі на Абая, Кокпай помітив, що той слухає поему з нудьгуючим виглядом.
Кокпай перестав співати і опустив домбру. Базарали швидко заговорив:
— Не осудіть мене, жигіти, що я першим починаю говорити. Крім мене, всі тут — акини, починаючи з Абая. Але, як сказав Ходжа Насреддін: «Коли навколо багато курок, потрібний хоч один півень». І раз я сьогодні тільки один слухач серед вас, співаків, то я й скажу свою думку.
Абай схвалив його намір. Базарали, невдоволено поглядаючи на Кокпая, почав:
— Ну що ти співав, Кокпай? Величаєш Аблая «дорогоцінним ханом», «мудрим», готовий бути жертвою його духу. Покінчив з Аблаєм, перейшов до його предків. Коли б я тебе не спинив, ти повів би нас на поклін до їхніх могил. Сказати правду, не подобається мені все це, Кокпай! Хіба мало уславлювали ханів та султанів темні акини? Вони і минулі часи витоптали й запаскудили своїми піснями. Чи не краще нам забути про це? Не можу я слухати таку поему після віршів Абая. Не до серця вона мені. Може, я заблудився, іду невірним шляхом? Скажіть мені самі!
Молоді акини, як тільки почав Базарали говорити, уважно його слухали. Абай задумливо похитував головою на знак згоди. І коли Базарали замовк, Абай заговорив:
— А таки справедливі ці слова і правильні. Науризбай, онук Аблая, багатьох штовхнув у біду і в горе. І злигодні його — тільки кара долі за лихо, яке сам він завдав людям. Не треба тобі так оплакувати його! А за що ти уславляєш нащадків Аблая? Хвалиш за те, що вони воювали з росіянами? Називаєш їх заступниками казахського народу? Брехня все це! Легенди про них — яскраві оманливі барви на гнилому дереві. Ніколи такі люди не були заступниками казахського народу! Навпаки, вони були маленькою купкою, що продавала і зраджувала народ, дбали тільки про своє султанство, тремтіли за своє ханство. І коли сьогодні хтось із нас сіє ворожнечу між казахами і росіянами, він робить погану послугу казахському народові. Казахи не побачать у житті світла, поки не зрозуміють всієї мудрості тих великих ідей, що їх несуть нам кращі сини російського народу. До істини нема іншого шляху, крім цього. А твоя пісня веде назад, до похмурої, дикої старовини. Така пісня лежить каменем на моєму шляху, перешкоджає моїм прагненням. Не можу я прийняти цієї пісні ні душею, ні розумом! — закінчив Абай, суворо дивлячись на Кокпая, і потім повернувся до інших: — На щастя, не всі ми складаємо такі пісні. Але те, що сказав зараз Базарали, стосується і нас.
Чай холонув, ніхто з молоді не доторкнувся до своєї піали. Всі мовчки чекали, що ще скаже Абай.
Він, помовчавши, заговорив тихо і повільно, хоч зблідле його обличчя виявляло велике хвилювання.
— Ви пишете про героїв-батирів, про красунь дівчат, про всевладне кохання,— почав він,— але цього замало. Незмірно мало. Це вірші не про життя і його гірку правду. Це вірші про сновидіння, солодкі мрії і марення. І не тільки ви в цьому грішні. Багато чого не висловив і я сам. Навколо нас і над нами нависла чорна, зловісна імла. Дні наші — в горі і в біді, люте зло тріумфує. Неначе увал за увалом, лежить на нашому шляху неуцтво, злість, насильство. А ми не допомогли народові побачити свій шлях, не кличемо його до боротьби. Кращі сини російського народу, відважні в думках і рішучі в ділах, знаходять ці шляхи, показують їх народові. Ми ж, акини, у безпечному спокої співаємо тільки пісні забави. Ні, не борці ми! Не зуміли стати попереду каравану! Не зуміли пробудити народ до боротьби. От на що потрібні ваші сили! Шукайте, беріть приклад з того нового, чим живуть зараз нові люди в Росії! Ось найголовніша наша справа!
Він замовк. Слова його яскраво показали, що жодна прочитана за ці дні поема не дістала схвалення.
Коктай, посилаючись на головний біль, пішов до дверей. Дивлячись йому вслід, Абай зрозумів, що він іде ображений, і це викликало у нього роздратування. Інші акини сиділи мовчки.
Дармен ледве стримував хвилювання. Нарешті звичайна сміливість примусила його заговороти, хоч він з побоюванням поглядав на суворо зсунуті брови Абая.
— Абай-ага, у мене є одна нова пісня. Я ще не читав її нікому. Що, коли б ви прослухали її і сказали, чи на правильному я шляху?
Абай з надією глянув на Дармена:
— Заспівай! Заспівай, ми послухаємо!
І Дармен співучим голосом почав читати свою поему. Від сильного хвилювання він зблід, очі його виблискували.
Вже з перших рядків поеми всі почали слухати з наростаючою увагою. Поема починалася з опису знайомих усім урочищ Азбергену і Шуйгінсу. Непроглядна пізня осінь, що загрожувала людям тягарями і лихом, зловісні хмари вкрили небо. Аул зажерливого бая стоїть ще на осінньому пасовищі. У дірявому курені, край аулу, висхла хвора мати міцно пригортає до себе двох напівголих тремтячих малюків. Це Асан і Усен. Тут же бідолашна бабуся Ійс. У кутку лежить пастух Іса, що цілий день проходив біля байської отари і перемерз до кісток.
Вітер дедалі лютішає. Починається буран. Жорстокий бай і його лиходій син б’ють Ісу. Хворого, закляклого, зони женуть його за отарою, яку захопив буран. Крижаний вітер, то злива, то сніг. Крізь бурю продирається Іса, рятує отару. Раптом вовки — один, другий… Ціла зграя… Відважна боротьба сміливого жигіта… Відчайдушний бій беззбройної людини із старим вовком…