Схвильований бесідою з Абаєм, Сармолла придивлявся до парафіян, міркуючи, з чого б почати потрібну розмову. Йому допоміг чорнобородий літній шакірд — вихованець медресе, який запитав, на скількох похоронах побував сьогодні Сармолла.
— Ні на одних! — гучно, щоб його почули всі, вигукнув Сармолла.— Поки моїх сил, я не буду ходити на жанази!
При цих словах сліпий карі і Самурат-муедзин разом крикнули:
— Астагфіралла! Астагфіралла![78]
— Ви чините гріх, мулла!
— Це блюзнірство! Візьміть назад ваші зухвалі слова!
Застаріла ворожнеча додала Сармоллі рішучості. Ось коли він викриє цих лицемірів! Сармолла говорив поквапливо, але голосно й виразно. Його схвильований голос розірвав тишу, як раптовий крик уночі. Його нечувано зухвалі слова різали вухо, бентежили душі богомільних парафіян.
— Не можна більше мовчати! — волав Сармолла.— Парафіяни нашого Махалла терплять велике лихо, а ми вдаємо, що нічого не трапилося. Треба бити на сполох, шукати порятунку! Холера — пошесна хвороба! Щоб вона не розповзалася по всьому місту, треба зовсім інакше влаштовувати жанази, фідії і хатими. Частування в хаті небіжчика, семиденні і сорокаденні поминки — ось джерело зарази! Нехай про це знають парафіяни і бережуть своє життя!
Карі і муедзин ледве стримувалися, слухаючи Сармоллу. Люта злоба шматувала їм серця. І тільки-но він замовк, щоб перевести подих, шалено накинулися на нього:
— А як, по-вашому, влаштовувати жаназу?
— Як проводити хатим?
— Ви хочете, щоб парафіяни не збиралися на поминки? Не віддавали останню шану померлому мусульманину?
Сармолла відповів холодно й різко:
— На жаназу нехай іде тільки одна духовпа особа, хатим нехай проводить тільки один мулла. Поминки треба зовсім заборонити! Нічого карі і муедзинам вештатися з хати в хату і розносити пошесть! Все одно ваші бездонні кишені не можна наповнити…
Сармолла спрямував гостре жало своїх слів у саме серце Сокира-ага і Самурата-муедзина. У запалі суперечки він додав:
— Нічого вам ходити у дім кожного покійника, розносити заразу. Пора стриматися!
Карі і муедзини підхопилися з місця. Киплячи гнівом, вони, як змії, сичали на Сармоллу:
— Астагфіралла! Що він каже!
— Віровідступник!
— Судити його судом шаріату!
— Лиходій!
Але даремно; парафіяни одвернулися від них і оточили Сармоллу, сподіваючись послухати, що він скаже. Раптом хтось вигукнув:
— Хазрет іде…
Всі піднялися, припинивши розмови.
Старець з великою білою бородою, у великій чалмі, спираючись на довгу патерицю, поволі пройшов у мечеть. Слідом за ним рушили й парафіяни.
У грудях карі ще клекотіла злість, коли він співучим голосом почав молитву з корану:
— Ясін-уаль куранул хакім![79]
Смиренно заплющуючи очі, оплакуючи мусульман, загиблих від холери, він бухарським макамом[80] читав напам’ять священні тексти.
Карі ніколи не збивався, виголошуючи коран напам’ять, він завчив кожне його слово. Але сьогодні він припуствся помилки. Читаючи «лятунзіра кауман ма унзіра»[81], вів подумав про Сармоллу, скрипнув зубами і замість слова «кауман» виголосив «калан»[82]. Карі відразу почув, як захихикали хальфе і шакірди, що сиділи поблизу, і в думці обізвав Сармоллу мерзотником. Потім, опанувавши себе, почав читати тексти ще гучніше і співучіше. Сармолла, проте, помітив, як осоромився сліпий карі перед муллами, шакірдами і навіть перед малописьменними богомольцями. Зловтішно посміхнувшись, він подумав: «Бог покарав пройдисвіта! Боже слово покарало його за ненависть до мене, за нелюдську зажерливість».
Розходячись після молитви, парафіяни стиха розмовляли про суперечку, що сталася між муллами. Старші несхвально похитували головами, молодші посміювалися.
Звичайно до мечеті ходили, головно, літні люди, торговці, перекупники, які жили поблизу, у Верхніх Жатаках. Але не вони становили основне населення парафії. Більшість тутешніх казахів працювали дуже тяжко, а жили надголодь. Виснажені надсильною роботою, бідняки поверталися додому пізно ввечері і, тільки-но переступивши поріг, падали від утоми. У них не було ні часу, ні сили по п’ять разів на день молитися в мечеті. Імамів, хазретів, хальфе і мулл вони мало коли бачили, і тільки в печальні дні смерті прості люди мимоволі зустрічалися з служителями віри. Та ось почалася пошесть холери… Спритні мулли в довгих халатах і пишних чалмах зашмигали по бідняцьких дворах, погладжуючи бороду й удаючи смиренність і скорботу.
— Недарма кажуть: «Де багато смертей — жиріють мулли»,— перешіптувалися парафіяни за спиною духовних отців.— Ач, які спритні зараз хальфе і хазрети.
— Їм все одно кого ховати — дитину чи дряхлу бабусю. Аби більше у кишеню потрапило. Від грошей вони стають м’якішими за шовк.
Мулли сподівалися, що бідняки парафіяни, які мало коли відвідували мечеть, не довідаються про те, як лаялися їхні наставники перед нічним намазом — ястау… Проте надії їхні були марні. Старики богомольці розповіли про все, що бачили й чули, своїм домашнім, і незабаром у місті не було жодної людини, яка не знала б якнайдокладніше про подію в мечеті.
Не тільки городяни, але й приїжджі аульні люди — старшини, управителі, баї — так само дізнались про незвичайні новини. Тому-то в п’ятницю до мечеті прийшло багато богомольців на полуденну молитву, що називалася «п’ятничною».
Налякані холерою люди чекали допомоги і ладні були повірити будь-якій чутці, що обіцяла уникнення від загибелі. В ці страшні дні людина блукала навпомацки, наче в пітьмі, кидалася з одного краю в другий, видивляючись, чи не зазоріє де промінчик надії. Погляд казаха-городянина був звернутий до мечеті. Все частіше й частіше він оглядався в бік імама, якого ще й звали ішаном, тобто святим угодником. Від карі і хальфе він чекав втішних пророкувань.
Збираючись на п’ятничну молитву, ішан довідався, що в мечеті повно богомольців. Отже, є смисл після намазу виголосити хутпу — повчальну проповідь про лихо, що їх спіткало. Вирішив він це зробити ще й тому, що минулої ночі Самурат і Сокир-карі, проводжаючи його додому після молитви, розповіли йому про сварку в мечеті. Підтримуючи старого ішана під руки, вони, захлинаючись від ненависті і презирства до віровідступника і перебиваючи один одного, говорили про його лиходійство.
— Сармолла лютує від заздрості, бо народ не кличе його на жаназу!
— Йому прикро, що люди заробляють на фідії, а він не має ніякого зиску…
— Сармолла баламутить народ, хазрет!
— Темні невігласи парафіяни повірять зараз якому завгодно наклепові.
Спочатку вони говорили напівголосно, побоюючись, що їх хтось підслухає на вулиці. Але, довівши глухуватого імама додому, Самурат не витримав і, забувши про всяку обережність, закричав у самісіньке вухо старому:
— Отруйні слова Сармолли небезпечніші і заразніші за холеру! Коли вони стануть відомі в кожному домі парафії, люди почнуть утримуватися від жанази і хатиму. Вони ще, чого доброго, відмовляться приймати ваше священне благословення, хазрет! Субнахалла![83] Серце завмирає, коли я подумаю про такий жах! Завтра парафіяни відмовляться від ваших молитов, хазрет, а там і зовсім перестануть піклуватися про своїх духовних наставників!
Ішан слухав мовчки, але при останніх словах Самурата в нього затряслася борода. Похиливши голову, він забурмотів молитву з Лаухнаме[84], що, як відомо, здатна відвернути будь-яке лихо.
А Сармолла був задоволений. Адже старики богомольці, хоч і боязко, стиха, а проте хвалили його промову:
— Хай благословить вас бог!
— Говоріть, мулла, говоріть!
— Ваша правда, Сармолла! Спасибі вам!
Сармолла зрозумів, що його звернення знайшло відгук у душі народу. Честолюбний мулла розцінив визнання парафіян як ознаку особливої до нього поваги. Він почував, що зможе нарешті знести давні рахунки з Самуратом і Сокиром-карі, які не допускали його до справ мечеті і медресе. Ібрагім-мірза, сам того не підозрюючи, дав йому в руки надійну зброю, якою Сармолла міг вразити своїх ворогів у найдошкульніше місце.
Скільки зла причинили вони йому! Старий імам, що потребував поводиря, нічого не робив без їхньої поради. І ось вони умовились між собою ніколи не запрошувати Сармоллу на жаназу, фідію і хатим. Незабаром мине півтора року, як хазрет, Самурат-муедзин, карі і всі хальфе не дають Сармоллі й копійки з річних зборів і приношень віруючих. А скільки грошей мають мечеть і медресе від багатих парафіян! Це було кричущою несправедливістю, тим паче, що кожен мулла з усіх семи мечетей міста і зарічної слободи не знав так священні книги, як Сармолла. Адже він навчався в «Бахара і Шаріф», у медресе «Мір-і-Араб», а потім в Казані у наставника, який здобув освіту (подумати тільки) в самому Каїрі! А вивчивши наймудрішу книгу «Шарх-Габдолла», він досягнув найвищих знань. Сармолла вважав, що гідний обрання на посаду імама або принаймні, доки живий старий хазрет,— на посаду хальфе і наставника при мечеті і медресе. Але сліпий карі, Шаріфжан-хальфе і Самурат-муедзин призначили на це місце хальфе Самата, такого ж мерзенного пройдисвіта, як вони самі…
В дні холери хальфе головної мечеті й разу не дав йому відправити жаназу в заможному домі, де можна було дечим поживитися. Не запрошують його і на хатим до багатіїв. Це штуки тих-таки сліпого карі і товстого муедзина Самурата.
А самі вони гребуть тепер нечувані прибутки. Недарма сліпий карі вкриває вже свій будинок новим, залізним дахом. Гладкий муедзин усе життя ходив пішки, а тепер завів собі гнідого коня і чорну фарбовану таратайку. Як прикро було від цього Сармоллі! Адже за багато років невтомної праці він не заробив нічого, крім худої своєї шкапини і старого сідла.
Повернувшись додому з мечеті, Сармолла вперше переживав радісне відчуття перемоги. Так чи інакше, а він завдав ворогам першого відчутного удару.
— Стривайте, чорноликі нечестивці, я ще покажу вам! — казав він, посміхаючись і ворушачи густими бровами.— Перед усією парафією викрию, яка ви погань!
Решту ночі схвильований Сармолла провів без сну.
2
Мечеть не могла вмістити всіх, що зібралися в п’ятницю на молитву. Більшість богомольців стояли рядами у дворі. Сармолла навмисне не зайшов усередину мечеті, а затримався біля входу, на відкритому, усім видному підвищенні, серед невеличкої купки богомольців. Високий, ставний, у зеленій шовковій бухарській чалмі, з рудувато-золотавою широкою бородою, він вирізнявся в натовпі, і його було добре видно усім парафіянам, що стояли в дворі. Прислухаючись до хриплуватого голосу імама, що долинав крізь відчинені двері, Сармолла навмисне голосно і співуче повторював за ним окремі слова молитви: «Аллаху акбар», «Самігалла-хуліман Хаміда», «Ассаламу галейкум уарахматулла». Підтримуючи молитовний настрій богомольців, що стояли навколо, він ніби спільно з імамом відслужив молебень.
Коли молебень скінчився, на підвищення, де стояв Сармолла, зійшов, вийшовши з мечеті, муедзин Самурат. Він підняв руки і вигукнув:
— Жамагат! Жамагат! Жамагат![85] Не розходьтесь! Ішан хазрет виголосить зараз хутпу.
Але богомольці й не думали розходитися. Вони посідали на землю, на тих самих місцях, де вистоювали молитву. Тільки-но стало тихо, з мечеті вийшов імам, оточений хальфе, карі і старшими шакірдами. Дрібними кроками зійшов він на мінбер[86], звідки звичайно виголошував проповіді.
Схиливши голову, старий говорив тихим, деренчливим голосом. Цю хутпу він виголошував сорок п’ять років поспіль і знав її напам’ять. Вона була зіткана з молитов, виголошуваних арабською мовою, і кількох перських фраз. Малописьменні, а. то й зовсім неписьменні парафіяни, які знали тільки п’ятикратні молитви, не могли оцінити застарілої красномовності проповідника. Та, правду кажучи, вони й не чекали від імама нічого нового.
До сьогоднішньої хутпи імам додав дуже небагато. Він сказав, що холеру послано, щоб покарати людей. Коли множаться гріхи і зростає гординя, всемогутній повелитель, щоб упокорити людей, карає їх якимось лихом. Отака воля господня, записана в книзі буття «Лаухаль-Махфузе». Люди не можуть відвернути страшний мор, боротися з ним. Лихо прийшло у наперед визначений час, і тільки всевишній може покласти йому край. Прихильники ісламу повинні терпляче скоритися волі божій. Треба долати земні пристрасті, піклуватися про нещасних і убогих, пам’ятати про гріхи свої, боятися господа і приносити дари мечеті…
Нарешті хазрет закінчив невиразну свою промову, якої богомольці до пуття і не розчули. Хальфе, карі і мулли зробили знак «бату» — торкнулися долонями обличчя, даючи зрозуміти народові, що хутпа закінчилась. Але парафіяни і тепер не поспішали розходитись. Здавалося, незадоволені проповіддю імама, вони чекали ще чогось.
Отоді й сталася подія, що здивувала парафіян і жахнула служителів віри. Тільки-но зійшов хазрет з мінбера, як на його місці опинився усміхнений Сармолла у зеленій чалмі — в ній він вирізнявся з-поміж усіх інших духовних осіб, які ходили в білих чалмах. Він попросив у мирян уваги і заговорив голосно, карбуючи кожне слово.
Почав він, як і годиться, по-арабськи: «Айюхал муслюміна!» — але потім відразу перейшов на казахську мову, зрозумілу всім парафіянам. Тільки зрідка докидав він книжне арабське слово, яке, проте, не затьмарювало суті його промови.
— Хазрет говорив допіру, що лихо насилає на людей всемогутній. Це справді так. Але ж всемогутній повелитель наш сказав також, що врятує нащадків Магомета від усяких злигоднів і напастей. Хвалити господа — «алхамду лілля!» Безперечне свідчення того — сура «Ясин» з корану. Там сказано також: «Врятую того, хто сам бережеться!» Разом із лихом надсилає творець на землю і зцілення! В ім’я любові божої і в ім’я свого обов’язку мусульманина я, наставник дітей ваших, хочу вам, миряни, порадити: стережіться! Пам’ятайте: береженого й бог береже!
Сармолла перевів подих і продовжував так само гучно й виразно:
— Нехай поменше людей збирається в хаті померлого від холери. Не запрошуйте на жаназу по кілька мулл, муедзинів, хальфе і шакірдів. Відправити намаз може один служитель віри. Хатим нехай також править хтось один. Треба припинити на якийсь час частування і поминки в домах померлих. Навіщо мулли, муедзини, шакірди і карі ходять юрбою з одного дому в інший? Вони розносять заразу! Це небезпечно і для них самих, і для всіх навколо. Хіба не загинули від холери мулла Жуман, хальфе Сахіб, шакірд Амантай? Вони стали жертвою поминок. Помірність — ось обов’язок мусульманина! Нехай подумають про це мулли!
Сармолла оглянув натовп і додав лагідно і вкрадливо, ніби відкриваючи слухачам свою душу:
— Дорогі парафіяни! Рідний казахський народе! Нехай слова мої дійдуть до кожного двору і западуть у серце кожної розумної людини. І ще скажу я вам: це не тільки мої слова. Так радять вам чинити вірні друзі казахського народу, і серед них найближчий ваш друг Абай. Він вимагав від служителів віри невтомного піклування про благо народу. І я закликаю всіх, хто присутній тут: прислухайтесь до поради друга!
Пишна золотава борода його засяяла під сліпучим полудневим сонцем. Голос Сармолли затремтів на високій ноті.
Мулли, дуже розгублені, ззирнулися. Ніхто з них не наважився зійти на мінбер. А звідусіль уже чулися схвальні вигуки парафіян:
— Правильно сказав Сармолла!
— Оце промова!
— Справжнє піклування про народ!
— Дай боже Сармоллі удачі!
Нестерпно гірко було слухати карі, муедзину і хальфе з вуст парафіян ці похвали Сармоллі. Ображені, а ще більше налякані, мулли тісним кільцем оточили Сармоллу і, легенько підштовхуючи в спину, повели його до хазрета. Слідом за ник ринув натовп парафіян. Серед них було чимало й цікавих, які взагалі не ходили в мечеть, а сьогодні прийшли тільки тому, що почули про нічну сутичку між муллами. Любителі сварок і суперечок, вони сподівались, що сварка, яка напередодні зав’язалася, перетвориться на справжню словесну битву. А заради такого видовища ці люди ладні були покинути всі свої справи, аби тільки кинутися у вируючі хвилі словесної перепалки.