Одночасно з Баймагамбетом підвелися з-за столу Мака і Жуман, які вирішили перед від’їздом з міста піти на базар.
Сини Дамежан чаювали мовчки, і невідривно дивилися на матір чорними блискучими очима. Потім, скоряючись мовчазному її наказові, почали збиратися на роботу і тихенько вийшли один за одним.
Пішов старший, Жумаш, довготелесий хлопець, який уночі ставив самовар, а за ним і молодші його брати — п’ятнадцятирічний Салімжан та дванадцятирічний Алімжан.
Дома з Абаєм залишились тільки Жабикен і Дамежан.
Абай поцікавився, як живуть його земляки в Бас-Жатаку, і Дамежан, не криючись, розповіла йому про злидні, що не покидають її дім. Скільки того молока дає одна корова, а і його доводиться нести на базар. Вся сім’я — п’ятеро чоловік — працює з ранку до пізнього вечора, а добра так і не пощастило нажити. Навесні сини придбали човна і перевозять тепер жителів слободи в місто через Іртиш та Карасу. У вільний час вони косять на островах траву для корови, збирають у лісі хмиз на паливо. Зате діти все-таки працюють дома, а не наймитують по чужих людях.
— Молодший, Алімжан, теж допомагає братам! — додав Жабикен.— Йому дванадцять років, а він гребе вже одним веслом…
— Хлопці заробляють копійки, а батьки їхні приносять додому ще менше,— сказала Дамежан.
Вона шила тимаки[67], ярмулки, тюбетейки, а Жабикен продавав їх на базарі. Інколи заможні жінки Бас-Жатаку замовляли Дамежан вигаптувати срібними чи золотими нитками кімешек або камзол, покроїти сукню. Вона мала золоті руки, і довгий час сама годувала всю родину. Жінки Бас-Жатаку високо цінили її смак і вміння, але заробіток Дамежан був набагато менший за її славу і повагу замовниць.
Дамежан розповідала про це з гіркою усмішкою, а Жабикен спідлоба поглядав на Абая. Йому хотілося, щоб шановний гість похвалив свою далеку родичку.
Абай оцінив упертість Дамежан і ласкаво заговорив про те, як багато важить у родині добра мати і дружина. Дамежан усміхнулася.
— Отак і живемо, тягнемо лямку день і ніч. Усе, що разом добудемо, відразу, як курочки, й поклюємо. Заробітку вистачає тільки на харчі та щоб раз на рік нову сорочку купити. Одним утішаємось, що не протягаємо руку біля чужого порога, та ще тим, що є в світі люди й бідніші за нас, зовсім босі й голі. А тут ще ця напасть… пошесть…
Помітивши неспокій у погляді Абая, Дамежан додала:
— На тому боці річки люди менше вмирають.
Але Жабикен похитав головою:
— І за річкою, і на околицях, і в затоні багато хворих!
Дамежан незадоволено поправила його:
— Ми повинні говорити тільки про те, що на власні очі бачили і що нам самим відомо. Не люблю слухати плітки і не люблю, коли лякають людей.
Абай схвально кивнув.
— Так, так. Розкажіть, що ви самі бачили. Значить, казахи у Бас-Жатаку хворіють і вмирають?
Дамежан ствердно кивнула головою, а Жабикен додав:
— Що день більше і більше!
— Хто ж помер із ваших знайомих? — спитав Абай, наче не довіряючи їм.
— Пам’ятаєте Керейбая? Спочатку померла його мати, за нею старий Садик…
Жабикен перебив дружину і сам заговорив скоромовкою:
— А теща Семейбая… батько Жилкібая… дружина Жумабека… В домі Жубандика вмерло двоє малят…
— Так, так! — зітхнула Дамежан.— Скількох дітей забрала смерть, не порахувати.
Абай підібгав ноги, сів по-турецьки і, запитливо вдивляючись у схвильоване обличчя Дамежан, сказав:
— Ви називали дітей і старих. Хіба тільки вони хворіють і вмирають?
Він уже зрозумів, яке лихо звалилося на місто, і тепер хотів збагнути ступінь небезпеки.
— І жигіти вмирають, та ще які! — вигукнула Дамежан.— Вдарить ногою — залізо лусне! Букпа, Сапар, Каїр, Ісабек… Перші силачі…
— Були силачами, доки не попрацювали на шерстемийні та не зазнали голоду…— похмуро мовив Жабикен.— А голодну людину хоч яка хвороба звалить.
Дамежан підтримала чоловіка:
— Ситих людей ця хвороба менш уражає. У нашій слободі живуть не тільки бідняки, але й досі не вмер жоден байбача… Всі торговці й алипсатари[68] здорові. А кажуть, що хвороба ця заразна, легко переходить від одного на іншого.
Вона замовкла і потім у мимовільній тривозі додала:
— Слава богу, що наші сусіди поки що не хворіють. Ми не пускаємо хлопців з дому, самі намагаємося нікуди не ходити. Але підступна гостя підкрадалася до жителів слобідки несподівано, без дозволу.
— У хворого стає страшним обличчя,— вела далі Дамежан.— Очі западають, а навколо них лягають сині кола — «недоуздок смерті». Підборіддя й ніс загострюються…
— Кажуть, холоне подих людини!
— А руки й ноги стають тверді, як камінь!
— Хворий розмовляє замогильним голосом!
— Його весь час мучить спрага! Він міг би ціле озеро випити!
— Мулли кажуть: коли настане кінець світу, люди сидітимуть, закутавшись у лахміття свого савана,— сказав Жабикен. — Може, він уже настав, Абай-ага?
Абай не встиг відповісти — до кімнати разом з Баймагамбетом зайшов Федір Іванович Павлов. Хоч Абай був опасистий, він легко підвівся назустріч бажаному гостеві.
Федір Іванович мовчки розкрив обійми, старі друзі поцілувались і після того довго тиснули один одному руки.
Сівши зручніше за дастархан[69], Павлов примружив у лагідній посмішці свої яскраві сині очі:
— Яким побитом у наших краях?
Абай пояснив, що його син Абдрахман, який одержав освіту в Петербурзі і вже служив у Вєрному, повертається з відпустки і везе з собою молоду дружину: він одружився в аулі з Магіш. Треба провести сина і невістку в далеку путь, роздобути Абішу грошей на дорогу. Довелось пригнати в місто худобу на продаж. Та й скучив за міськими друзями!
Абай ласкаво глянув на Павлова з-під густих брів.
— Розкажи лишень про тутешні справи, Федоре Івановичу! Як поживає Олександра Яківна? Лікарям зараз, мабуть, дуже перепадає! Що вона каже про хворобу? Для мене все тут оповите темрявою, тож пролий світло в мою свідомість! — жартівливо закінчив він словами з нещодавно прочитаної повісті письменника-народника.
Павлов почав здалеку. За останні сімдесят років холера втретє з’являється в Росії. Вперше ця страшна гостя прийшла до нас з Індії, заглянула також у Китай і в Японію, у Західну Європу і в Америку. Ходять чутки, ніби епідемія охопила вже сорок російських губерній…
Помітивша, що обличчя Абая спохмурніло, додав, знизуючи плечима:
— Я розповідаю вам, як чув від Саші… Вона вважає, що ви краще за мене знаєте, як казахи ставляться до смерті, отже, на долю таких людей, як ви, випав священний обов’язок допомогти народові в біді. У дім небіжчика на похоронну молитву — жаназу — сходиться багато людей. Всі юрмляться в кімнаті, звідки щойно винесли мерця. Часто тут-таки їдять і п’ють. Самі розумієте, що такий звичай сприяє поширенню пошесті. А заборонити їм лікарі не в силі. Який казах, коли в його домі покійник, послухається лікаря. Тільки таких як ви, Ібрагім Кунанбайович, народ буде слухатися, і треба переконати населення в конечній потребі припинили на якийсь час виконання цих згубних звичаїв. Треба бити на сполох скрізь: на базарі, в мечеті — словом, скрізь, де скупчується багато людей…
Абай слухав мовчки, наче зважуючи кожне слово свого друга.
— А ось що ми з Сашею вимагаємо від вас і Баймагамбета. Вам аж ніяк не можна жити в цьому домі! Мешканці його беруть воду з річки, а річка — головне джерело пошесті. Переберіться в центр слободи, і обов’язково в такий дім, де у дворі є колодязь. Стежте за своїм здоров’ям, не перевантажуйте себе роботою, не втомлюйтеся, частіше їжте, щоб не відчувати голоду. Ну, що вам ще порадити?
Павлов замислився на мить і з сміхом закінчив:
— Ні, на цьому й покінчено, а то я, здається, рискую перетворитися на шарлатана. Не бувши лікарем, не говори за лікаря! Можна легко наговорити дурниць. Але Сашині слова, Ібрагім Кунанбайович, — це наказ!
Умовившись з Абаєм про зустріч, Павлов зібрався додому. Дамежан, бачачи повагу до російського гостя, стрепенулась:
— Абай-ага, обід готовий! Попросіть гостя залишитись…
Федір Іванович зрозумів, про що говорить Дамежан. Приклавши руку до серця, він шанобливо вклонився, але від обіду все ж відмовився.
Іргизбаївські балакуни-бородакі повернулися з базару опівдні і навіть не розпрягали коней: по обіді — одразу ж у дорогу, додому.
Сівши разом з Абаєм за стіл покуштувати м’яса, вони знову, в три голоси, почали умовляти Абая негайно їхати з міста.
— Хай мруть городяни. Їдьмо в степ, до своїх, тікаймо від лиха якнайшвидше і якнайдалі.
— А куди підеш, коли гине твій народ? — сказав Абай.— Чим ми, степовики, кращі за городян?
Жуман процідив крізь зуби презирливо й важно:
— Що ти вигадуєш? Який це народ? Набрід з сорока родів, міські жатаки… Твій народ — земляки по крові — тобикти. Ти про них думай.
Глибока зморшка прорізала широкий лоб Абая.
— Годі! — гнівно гукнув він.— Наїлися, наговорилися, а тепер їдьте! Яке вам діло до мене? Навіщо вам знати, кого я вважаю своїм народом? Ідіть! Ідіть!
І він випровадив іргизбаїв з хати. Збентежені гнівом Абая, бородані мовчки попленталися до своїх возів.
Залишившись наодинці з Дамежан, Абай сказав їй, що мусить перебратися на іншу, просторішу квартиру. До нього приходитимуть люди за порадою, приїжджатимуть навіть з аулів, і йому незручно обтяжувати гостинну господиню.
Подякувавши Дамежан за гостинність, Абай того ж дня переїхав до ташкентця Кумаша, де звичайно зупинявся.
Будинок Кумаша стояв у Середніх Жатаках. Тут було чимало одноповерхових і навіть двоповерхових цегляних будинків під тесовими, а то й залізними покрівлями, збудованих татарськими і казахськими купцями. Ці добротні будови тягнулися ланцюжком вздовж Іртиша.
Торгові ряди і базар слобідки розташувалися вище по березі, на горбі. Серед них виділялись лікарня, пожежна каланча і неподалік від них — канцелярія пристава Смирнова, якого казахи називали управителем слобідки — за-бедейші. Кумаш побудував свій будинок в центрі слобідки мечеті. Нижній поверх викладено було з червоної цегли, верхній — з товстих обаполів. Висока тесова покрівля, видна здалека, тішила око. Володіння Кумаша, як то робили сибіряки, обгороджене було щільним парканом з височенними ворітьми, спорудженими з добротних дощок. Через ці ворота і в’їжджали у широкий двір степові валки й вози з товаром; там вони знаходили пристановище під довгою повіткою.
Абай жив завжди на нижньому поверсі цього будинку. Він і тепер зайняв там простору світлу кімнату, що виходила вікнами на сонячний бік. Тут почував він себе, як у рідній домівці.
Того ж вечора Абай запросив до себе одного з шановних жителів слободи, муллу Сармоллу. Хоч Сармолла й не був імамом[70] мечеті і не так часто зустрічався з служителями віри, з хальфе[71], карі[72], муедзинами[73], але він навчав дітей слободян і через те краще за багатьох інших знав, що діється в місті.
Холера лютувала скрізь — після розповіді Сармолли в цьому не було сумнівів. Він називав махалла — парафії,— де хворіли й гинули люди. За кількістю мечетей Сармолла поділяв Семипалатинськ на сім парафій, а слободу — на дві: Верхнє Махалла і Махалла Тииибая, де бай Тинибай збудував мечеть.
Хвороба і смерть блукають по всіх дев’яти парафіях і безжально винищують бідняків, що працюють тяжко, без перепочинку. Самому Сармоллі мало коли доводилося брати участь у жаназі, але йому відомо, що вже з перших днів епідемії духівництво почало багатіти. Для імамів, муедзинів, хальфе і карі настав благодатний час рясних жнив. Не приховуючи ненависті до своїх ворогів і суперників, Сармолла назвав кілька імен. На його думку, такі люди, як Шаріфжан-хальфе, Самат-хальфе, сліпий карі і муедзин Самурат, зараз тріумфують. Вони мають величезні гроші від жанази, фідії[74] і хатиму[75], від семиденних і сорокаденних поминок. Прибутки їхні зростають безперервно, день у день…
— Народ гине, а вони жиріють на очах, мірза Ібрагім! — Сармолла говорив з помітним акцентом мулли-арабіста.— Таких прибутків не бувало у них навіть у дні айтів[76]. Правду каже народ: «Де багато ковили, жиріє віл, де багато смертей,— мулла». Навіть сам хазрет[77], імам мечеті, заслуговує на осуд! Безжальні, розбещені люди!
Сармолла замовк, і тоді заговорив Абай. Треба домогтися, щоб на похорони збиралося менше людей; треба попередити народ, які небезпечні в дні холери поминки…
— Так, так, так! — закивав головою Сармолла і ще запальніше почав ганити своїх ворогів — хальфе і карі.
Абай слухав його з явним невдоволенням. Сармолла, певно, помітив це і заговорив про те, як важливо правильно напучувати народ у важку годину. Але одразу знову збився на лайку.
— Шаріфжан-хальфе, Самат-хальфе і муедзин Самурат тільки заважатимуть у нашій добрій роботі. Вони не вболівають за народ!
Захопившись, Сармолла заплющив очі, замотав головою і заклацав язиком, немов птах:
— Ні, ні, не вболівають!
Абай вирізняв Сармоллу з-поміж духовних осіб. То був чоловік з широким кругозором, який добре знав вірші східних поетів і мав у себе дома їхні твори. Абай, бувало, брав у нього книжки Шейха, Сааді, Хафіза, Алішера Навої. Сармолла був освіченою людиною: недарма жителі міста прагнули, щоб саме він учив їхніх дітей.
Абай покладав на Сармоллу великі надії. Але, розмовляючи з ним сьогодні, він мало чи не з перших слів зрозумів, що Сармолла, як і інші мулли, сповнений звичайнісінької корисливості та ще лютої заздрості, яка не дає йому спокою: «Той на жаназі зірвав стільки-то, а цей на фідії — ще більше».
— Дозвольте, Сармолла! — обурено сказав Абай.— Адже писав поет: «Хто мені розкаже про один гріх сусіда, той розповість про сотню моїх пороків цілому світові». У дні людської загибелі і горя не слід так багато говориш про свою ненависть і ворожнечу…
Сармолла густо почервонів і квапливо заговорив:
— Звісно, звісно, мірза Ібрагім, ви маєте рацію! Я таки винен! Що ж ви мені порадите?
— Зверніться з добрим словом до парафіян, які приходять у мечеть на молитву. А ще краще в п’ятницю, після проповіді-хутпа, виступіть з напученням перед людьми своєї парафії. Поясніть їм, як уберегтися від хвороби.
Скажіть, що треба уникати скупчення людей при виконанні похоронних обрядів…
Сармолла почував себе ніяково, йому хотілося швидше піти геть.
— Хоп, хоп! Ви маєте рацію… Навіщо говорити добрі слова самому собі? Справді, піду я краще до людей своєї парафії.
Він устав, Абай теж устав, провів гостя до дверей і чемно попрощався з ним.
— Я вважаю, що служителі віри в неоплатному боргу перед народом. Я раджу вам — почніть з своїх учнів. Те, що ви прищепите їм, вони неодмінно передадуть своїм батькам, а ті — сусідам. Серед дорослих теж є немало ваших колишніх учнів. Люди вашої парафії вважають вас за свого наставника і повірять вам скоріше, ніж стороннім. Я вважаю, що це не тільки обов’язок совісті, але й ваш обов’язок перед народом.
— Так, так! — Сармолла закивав головою і, зніяковілий, вислизнув у двері.
Сармолла попрямував до найближчої мечеті на нічну молитву — ястау. На вулиці було темно. Завернувши за ріг, він увійшов через гратчасту хвіртку в чисто виметений дворик мечеті. Тут уже зібралося кілька десятків парафіян, які очікували початку молитви. Серед них були старі й молоді, учні медресе, муедзини і хальфе. Люди сиділи навпочіпки, притулившись до стіни мечеті, і стиха розмовляли. За односкладовими запитаннями ішли короткі сухі відповіді. Чекали, поки прийде старий імам хазрет — настоятель мечеті. Слідом за Сармоллою підійшло ще кілька чоловік, серед них були сліпий карі і муедзин Самурат.