Annotation
Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета і романіста Василя Барки (Очерет Василь Костянтинович) (1908–2003). Уже першими віршами він заявив про себе як «чужерідне тіло», яке система намагалась виштовхнути (і виштовхнула–таки!) з «комуністичного раю».
Саме цей «рай» показав В. Барка у своєму першому романі «Рай», що вийшов у 1953 році у Нью–Йорку і зараз є маловідомим українському читачеві. У його основі — автобіографічні спомини самого автора. Головний герой — професор слов’янської філології Антон Никандрович Споданейко, внутрішнє життя якого, цінності та думки близькі письменникові. Розповідаючи всього про дві доби життя пересічних українців (20 і 21 червня 1941–го) в умовах сталінського режиму, В. Барка спростовує міф про нього як земний рай. Автор показує, як, за формулою Достоєвського, «диявол з Богом борються, а поле бою — серця людей».
Історія України в романах
ПРИГОДА ДІДОВІ ПОЛУНИЦІ
НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДУБ
ПОРУШЕННЯ РУХУ
ВІДСТУПИ: В ЗДОГАДНИЙ МАЙБУТНІЙ І СПРАВЖНІЙ МИНУЛИЙ ЧАС
ПРОБЛЕМА ЧАКЛУНСТВА
КОЗАК У «ГАДЮШНИКУ», ЯКИЛИНА МОЛОТОЧКІНА ЛЕБЕДІНОВ
ПОРТРЕТ
ІСТОРІЯ ХВОРОБИ АНТОНА НИКАНДРОВИЧА
ЕЛЕКТРОВОДОЛІКАРНЯ
ГАЛЮЦИНАЦІЯ В МУЗЕЙНІЙ ЗАЛІ
МОРД
ПРИРОДА І ХАТА
ДВІ ТРУНИ В КАРМІНДОНИХИ
АНТОН НИКАНДРОВИЧ ЛАДНАЄТЬСЯ ПИСАТИ
ВІЙНА СТУКАЄ В ДВЕРІ
ЖОРЖИНИ
ТОНКОСТРУНЕНКО ВЗНАЄ, ЩО ПОГОДА ГАРНА
ЛИСТ
АПОКАЛІПТИЧНИЙ РІК
ДІДОК І ЗОЛОТА ДРАБИНА
ЖЕРТВА КОНКУРЕНЦІЇ
ПЕРЕБУДОВУЄТЬСЯ ЛЮДСТВО
КУРТУАЗІЯ
УКРАЛИ НЕБО
ВІРОІСПОВІДНА НОТАТКА АНТОНА НИКАНДРОВИЧА
«ЩО ЗАНАДТО, ТО НЕЗДОРОВО»
СЕКУНДАНТ СЕРПОКРИЛА
ІОНА ІВАНОВИЧ ЛОТОСОВ І МІКРОБ
СЕРПОКРИЛ ВІДПОЧИВАЄ
НЕЗРЯЧА ДОЛЯ МАРГАРИТИ КРАТ
ВИПАДОК І КОРЧІ ЄЄЄХОВА
ДЖМІЛЬ У СВОЄМУ ГНІЗДІ
ПЕРШИЙ ПОБУТОВИЙ ВІДСТУП
ДРУГИЙ ПОБУТОВИЙ ВІДСТУП
ВІДСТУП РОМАНТИЧНИЙ
ЗЕМЛЯ БЕЗПАРТІЙНОГО
ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК
ДУЕЛЬ ІВАНА ІВАНОВИЧА І СЕРПОКРИЛА
НЕОДНАКОВІ ЗУСТРІЧІ
ТОВАРИШ ГОЛОВА
БАТІГ І МЕДЯНИК ІВАНА ІВАНОВИЧА
ОГНЕННА НІЧ
НЕДОСВІДЧЕНІ СЕКУНДАНТИ
МУЗЕЙНИЙ ЧОЛОВІК ВИНОСИТЬ ШПАДИ
ЯСМИН КОЛО РОЗБИТОГО СОБОРУ
ДІДІВСЬКА ПАНАХИДА ПО ОСОБИСТОСТІ
ВСЕМОГУТНІСТЬ АРГУМЕНТУ
ВОРОГИ
СОН
ТВІР, ЩО БЕЗСЛІДНО ПРОПАВ
ДО СОНЦЯ — В ГОСТІ
БІЛЯ «ДИСКОБОЛА»
ЯК ВИКРИВАЮТЬ «КЛЯСОВОГО ВОРОГА»
ДУЕЛЬ
КОРАБЛИК ПРОТИ ВОЛІ ТІМУРЛЕНКОВА
РЕШТА НОЧІ
ЧИ ДЕРЕВА МАЮТЬ ДУШУ?
СТРАХ
БІЛЯ БЕРЕЗИ
ПУСТУЮТЬ
ПОБУТОВІ КОЛОТНИКИ
ПРОДОВЖЕННЯ КОРАБЛИКА
ГОТУЄТЬСЯ ЕМІГРУВАТИ ДО МЕРТВИХ
СУПЕРЕЧКА
ТІ, ЩО СПОЧИВАТИМУТЬ ВІЧНО
ТИМЧАСОВИЙ ПОКІЙНИК
КОНФЕРЕНЦІЯ МЕРТВИХ І ЧИК
НАЙБІЛЬША НОВИНА
РІШЕННЯ
Історія України в романах
Василь Барка
РАЙ
Роман
Харків
«Фоліо»
2009
ПРИГОДА ДІДОВІ ПОЛУНИЦІ
Дід Полуниця, городянин з Вокзальної вулиці, 19–го червня 1941 року вертався додому мимо закритого «Золотого собору». Було соняшно; біля самих сходів, безконечно широких, смуткував жебрак, один з тих, що раніше юрмилися під церковними стінами. Соціялізм давно спровадив їх безвісти. Цей останній притулився до цегли: кощавий, наче всохле деревце. На тілі неподобне лахміття. З–під неймовірно засмаленого лоба, обведеного сіддю, тихо біліли іскорками слабі очі; біліли, худі й гіркі, серед червонасто притінених брижечок, по сторонах ніби зв’язаних двома вузликами, що від них декілька зморшок повилося наниз. Борідка пристелена до горла; певно, зимою жебрак підтакував її під комір.
— Дай Бог здоров’я!
— Здоров синку! — відказав ветхий.
На долоню йому поклав троячку дід Полуниця:
— Може, й ми на святки вмиватися будемо.
— На святки?.. відкрив би я, сину, правду тобі, а не знаю, чи ти дулом твердий.
— Може, й твердий. Послухаю та красно подякую.
— Як так, то слухай сюди! Сказав Господь: — я дав їм закон, вони ж ні на що, самодумні, не зважають… аж поки не стануть при безодні, не приторкнуся: все йтиме від себе. Може, лихо без просвітку навчить їх. Сказав Господь, і що діється тепер, — то діється безумно, нема в ньому світла віри. Це йтиме, поки людство не поклониться Божій правді. Бувай здоров, синку!
Дід Полуниця шепнув: — спасибі! — і, зробивши декілька кроків, оглянувся, — жебрака вже не було на сходах. Вражений дуже, Полуниця поглянув сюди–туди, пішов по сходах до громадезних дверей, прочинив їх, як міг, і побачив, що повно порохняви, сліду ж людського ніде нема. Що за знак?! Не стямиться з дива Полуниця: — куди ж дівся торбешник, провалився крізь землю, чи що… їй–богу, це не просто собі! А скажи де–небудь, зразу посадять, пришиють і посадять, а сусіди махнуть рукою в дворі: е–е, такий самий безклепок, як став професор, його побратим, — той теж ману бачить… — мертвяк з виразкою страшною на горлі, приходить, переказує, що за світом діється. Промовчу про жебрака, сам собі знатиму; це, може, старець посланий: думай, що до чого!
Коли знов оглянувся дід Полуниця, примітив старця ген за деревами: то посувався немічний на десять дрібних кроків, то спочивав, обпершись на костур.
— Бач! — докоряє собі Полуниця. — Цей бідак був ондечки за деревами; либонь, рушив, щоб за троячку чогось на базарі купити, — туди й напрям має. А я вже хто–зна й що подумав про звичайного чоловіка. Хоч воно, коли брати до серця, то — чиста правда: кожне слово старцеве! Як глянеш, що тепер робиться…
НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДУБ
Менша білява — голубеня в червоно–брунатній одежці, старша — в ясно–зеленій, пасмочка (такі на стиглих кукурудзяних качанах) спадають на плечі.
— Будеш за коси смикати? — питає старша; тоді менша хмуриться:
— Не буду.
— А будеш піском обсипатися?
— Ні, не буду!
— Бери лопаточку і пам’ятай, що сказала!
Побігла менша до щебетливих синичок у лузі — товариства одноліток, що заклопоталося на піску: висипає горбки, припліскує долонцями, щось будує, потім само ж і руйнує.
Стороною, за соняшно–рожевою пастелею квітника і зеленими лапками, за пишнотою ясмину і темними соснами — війна.
Хлоп’ята з чупринками, наче в степу суха травиця, ведуть регулярну війну; одні китайці, а другі японці.
— Струнко! — начальствує голубоокий генералик над японцями, що з кинджалами і рушницями, витесаними з соснових дощок, стоять напоготові.
Мчить, мов джмелик, «нейтральний» у матроській сорочці.
— Скоріш біжіть! Що коло музики робиться… скоріш! Китайці з огненним інтересом визирнули з хованки, вагаються: йти чи ні?
Японці втратили бойовий порядок і зникли; за ними китайці полопотіли в алеях.
* * *
Зібрались оркестранти: з таємничими флейтами і клярнетами, з трубами, яскравими, як чорнобривці, з скрипками й віольончелями, і арфа, кросенко–трикутник, приєдналася до них: милотонна і по–лебединому горда.
Інструменти покладено на стільці. Музики виступили на зелень: ждуть. Звичайнісінька робота відбувається перед ними — спилювання дерева. Чи варто з–за цього забувати симфонічний твір?
Варто. Зрізають найстарший дуб у парку; під його червонасто–чорною тінню забриніла остання легенда Запорозького війська.
Прибрані в козацьку барву, радилися стратеги в наметі, на килимі; тримали на колінах оцвітані коштовно шаблі. Радилися: чи стати, як на терені життьового призначення, — тут, на пустельній землі біля гір?
Півтора століття по нараді красувався дуб, символ предковічного права на землю, очищену від зілля–бур’яну та хижого звіра; заселену станицями в рожаїстих садах, білохатними і високохресними, повними духу козацької волі, як буває налитий келех доброго вина; красувався казковий сторук, вигинаючи лікті на схід–сонця і захід–сонця, до північних хмар і південних вершин; грудьми стрічав, патріярх, синьозалізні блискавки, рятував поселення квіток, що аж при самісінькому долі горнулися до нього.
Корона багатша була на дрібні істотки, ніж котра–не–будь країна: безліч вивірок метушилося в її гущавині, стільки ж птиць концертувало по галузках і комашок знаходило притулок на фігурному листі.
Проміння потоками гучало в просвітах, а моріжок біля коріння ваб з подорожнього присісти і спочити.
Хтось з станичан проходив поблизу, спинявся той і думав:
«Серед божевілля режиму, обвіяного чадом ненависницької науки, серед насильства та злого глуму стоїть, зеленіє старезний свідок волі і слави запорізького лицарства. Поки стоїть він, козацька справа непропаща».
І дослухало вухо адміністративного дракона, що дуб — реакціонер і підбурювач: гілками навіває мрію про непідлеглість перед північною кормигою.
Дзеленчали телефони. Шаруділи протоколи. Вирішено: ліквідувати контрреволюціонера за двадцять чотири години.
До небезпечного ворога підступила робоча бригада «Зелентресту» — худощокі люди в пошарпаних піджаках та махорчано–газетному димі. З линвами, сокирами, залізним клинням і довжелезною поперечною пилкою заходилися коло дуба, як у древні часи — коло мученика, що радніше вмре, розпиляний на часті, ніж зречеться своєї віри. Напнуто линви. Підрубано велетня під корінь; врізано пилку з другого боку. Трудиться бригада під оком суворого, мов центуріон, начальника в сірому френчі.
Хлоп’ята на високій спинці зеленої лавки чеберяють босими ногами:
— От великий дуб! — захоплюється «нейтральний» матросик.
Сусід по праву руку, озброєний до зубів, посилається на авторитет:
— Брат казав: такі дуби на горах ростуть коло Волги.
— …Такі брехуни коло Волги, — байдужно поправляє сусід по ліву руку, теж озброєний до зубів.
Подалі в алеї, схожій на зелений коридор, — двоє залюблених — студент і студентка другого курсу філологічного факультету, — наче лебединими крилами горнуться одно до одного.
Фіялкова сорочка в студента збіліла від стокротного прання і підійшла кольором під перламутринки, що ними застебнуті рукави. Дірки на ліктях заткані так тонко, що найретельніший павук у парку похвалить. Штани сірі, матерчаті; а черевики біліші від гусячого пера, бо зубний порошок дає на них найкращий наслідок. Краватка легкоблакитна, в косих світлих смужках, прикорочена і з красною недбалістю кинута на багатирські груди. Диявол знає, як зав’язана в вузол — величезний, подушеняточко на кушетці.
Перучи й вигладжуючи зношену одіж в ідеальну рисочку, горда юнацька душа в найглибшій убогості надає собі пристойного вигляду. Хіба хлопчисько гірший від тих, що проходять мимо, заглядають в очі його подруженьці, крізь папіросний дим, і аж сліплять краватками. Ні, кращий! Ставний, як кипарис біля моря, що бурхає за півтораста кілометрів звідси. Обличчя з легенькою блідістю, волосся в брюнета відходить від лоба рівно назад, і здогадаєшся: вранці гребінець падає спершу в воду, потім діє. Цяточки з чоловічках синіх очей і посмішка на вустах, окреслених мініятюрою лука, справляють враження, що мабуть, штукар цей хлопець.
Його подруженька русява і сіроока; певно, її обрізана, згідно з «модою», коса була препишна, бо зачіска збунтованими пасмами вкриває голову. Напівдитяча серйозність світиться в нервовому погляді. Плаття з темно–лазурного сатину має три окраси: сніжний комірець, чорноляковий поясочок на талії з такою гарною лінією, ніби в скрипок, та брошку в формі мідного шершня. Батистова хусточка затиснута в жмені.
Ретельно зрівноважує наша мати–природа! Золотою ниткою кохання, найтоншою в світі і найміцнішою в світі, зв’язує то жінку з характером гранати і чоловіка–флегматика, схожого на вола, що ступає по чумацькій пилюці; то жінку, тихішу від криничної води, і чоловіка з пожежею в грудях; то демонічну жінку з очима, як чорне сонце, і мрійника–чоловіка з волошковими очима…
Золотою ниткою зв’язує крайнощі мати–природа, бо розійдуться вони… розірветься — розколеться людський образ, виродиться в образ потвори: без різноманітности в нащадках, без міри, без норми, без крапельки гармонії протилежних прикмет, що буває і в найтихіших квітах.
І дивно компонує кохання мати–природа! Будує рай, а струмочки щастя звідти, на жаль, перебігають через пекло.
А робоча бригада під залізним оком центуріона підпилює дуб і підпилює; і дивляться на її розбійний труд студенти другого курсу філологічного факультету: Олександер Астряб і Ольга Білолан.
— Кому заважає цей дуб? — спитала Ольга.
— З нього лоби тесатимуть начальству.
— Жартуєш, а мені сумно.
Помовчала і додала:
— Коли ми там стояли, — шуміло верхів’я, свіжий, свіжий вітер був, місяць біг до хмар — погасав і засвічувався. Кожну пелюсточку в стокроток видно…
Пилка: шарк! шарк! Висипається тирса на траву.
— Отак підпилюють Антона Никандровича, — сказав чорнявець. — Правду кажу: голова місцевого комітету смикає пилку з одного боку, рудий Серпокрил з другого. Придивись, на кого схожий доглядач?
Ольга спостерігає центуріона в сірому френчі: лисий, дашкуватий череп і обличчя з алюмінію.
— На «псаломщика».
Примітимо, що секретаря партійного комітету Тімурленкова, чоловіка розумного й енергійного, на біду, невгамовного «викривателя» і вічного пропагандиста, професор історії потихеньку охрестив «псаломщиком»; епітет прищепився.
— Потопчуть стокротки, Ольго! — прошепотів студент.
Подруженька притиснулася йому до плеча і дивиться, як тирса падає з–під пилки, що: шарк! шарк! — двома метілочками летить на листя.
Зітхнула Ольга, глянула в очі коханому:
— Про що ти думаєш?
— Про зуби в пилки.
Від здивування знялися русяві брови.
— Подумай: страх, що в лекціях знайдуть «контрабанду», а потім «чорний ворон»; перевтома, бо щодня чотири або шість лекцій, крім вечірніх; недоїдання — Антон Никандрович харчується в ресторані, треба годину стояти в черзі за стільцем, поки спритніші насьорбаються юшки… Ольго, пропали маргаритки! Злодії топчуться, як коні. А потім — безконечні засідання, збори, нудота, що душу вимотує. Можна слона замучити! От і занедужав старий.
Прирівнення дуба до професора Споданейка–Віконника, що його зібралися провідати і по дорозі в парк заглянули, вражає уяву Ольги; і зуби, про них сказав Олександер, такі страшні в неминучості та сірій буденності. Думка тікає від них. Відживають враження щасливого вечора: вітер; верхів’я дуба аж кипить протяжно у своєму шумі, волосся спадає Олександрові на очі — глибокі, темні в місячному світлі, а цитринно–золотаві ліхтарі гойдаються на перехрестях алей; стокротки біліють на траві, аж прозорій. Стояла Ольга — ніби в рожевому тумані.
Самі з любов’ю своєю, дивилися в очі одно одному. Глибокі очі на блідих і ніжних, як шовк, обличчях, рідні — мов від сотворіння світу. Час, що завжди числить секунди, наче скнара червінці, здається, забув про них, аж поки в цілому місті настала сонна тиша.
Той дуб дорогий, як пам’ятний знак: біля нього ж Ольга знайшла свою любов.
А тепер… надійдуть вони увечорі — косий пеньок забіліє перед ними, серед потоптаних стокроток. Передчуття, що великий іспит із страшними нещастями судилось витерпіти, торкається чорним крилом до серця і вселяє тривогу.