— Ходім! — стрепенулась Ольга.
Через піщану площинку, з квітником у формі зірки, пішли до брами. Оглянулись на шелест і тріскотливі удари. Велетень лежить на землі. Гілки колихаються від стрясення. Робоча бригада споглядає поваленого. Взявши сокири, поволі рушає поратися коло корони.
Оркестранти хутко розсілися в блакитній мушлі; побриніли, почиргикали, погуділи, аж ось сутулувата чорна постать стала перед ними і сухенько постукала по пюпітру.
…Заговорила, закричала музика п’ятдесятьма голосами — лову дістало серце наше, призналося, що любить, що ненавидить. Найщиріша в світі — музика: як промовить у голубиному тоні, вся сердечна! вся блаженна!
А гіллястий велетень — мов труп… Озброєні хлоп’ята голосно жаліють, згуртувавшись коло пенька.
І центуріон схиляється: числить політки.
ПОРУШЕННЯ РУХУ
Раніш, ніж зайти до вчителя, Олександер і Ольга походжають близько його квартири, коло чорного струмка, що котиться в глибокому вузькому рівчаку, обриштованому дошками.
— Зрештою, — говорить Олександер, — «прокляті питання» розв’язуються просто. Мій знайомий, медик, має проект перебудови організму: шлунок треба звузити, кишки вкоротити… передбачено багато інших реформ, про які забув. Коротко кажучи, весь організм треба розрізати на частини і зшити наново, на основі раціонального пляну.
— Він божевільний, — скрикнула Ольга.
— Ні, автор твору «Революційна хірургія». Суспільство можна різати?
— Чому ж? Іноді роблять операцію…
— Гаразд: вирізують гланди, коли треба. Загнився палець — геть його! Струхлявів зуб — геть! А навіщо різати здорові груди? Навіщо, водячи пальцем по «геніальному пляну», розтинати народну душу і зшивати наново, щоб задихалася в смертних корчах? Закони життєтворчости невідомі. Знаємо сантиметр у хвості комети, а беремося перекроювати всю.
— Небезпечні думки, — шепнула Ольга на вухо.
— Певно. Щось підгнило в марксистському королівстві. Мати любить сина, — нехай доведуть мені, що тут матеріяльна первооснова! Ні, товариші «псаломщики», в душі людини є велика таємниця, як світ.
— Здається, «псаломщики» й самі бачать.
— Можливо, недарма ж кулями забороняють відступати від матеріялізму. Коли я читаю Сковороду чи Сен–Сімона, щось аж світить у душу. Тут серйозна справа! Наші дядьки вгороджували в землю скривавлені пальці з обідраними нігтями: тримали її, святиню і порятунок. Отак я чіпляюся за свою особисту думку. Нехай відріжуть голову, — тоді їхня взяла. Потайки від миру, вночі допитуватимусь свого. Ніби видіння близько стоїть і манить. Хочу здерти пов’язку з повік, а вона, мов залізна, приросла до черепа. Не можна! Мусиш думати згідно з інструкціями.
— Погано, любий, дуже погано! А в буржуазному суспільстві яка ж правда?
— Ольго, насильство з кров’ю породжує гірший лад, ніж капіталістичний. Уявім собі, що ми вириваємося з нашої дійсности…
Несподівано з високого вікна жінка линула змилену воду в струмок. Оббризкала Ользі рукав і щоку. Без виразу подивилася прекрасними, як топази, непорушними від заспаности очима на покривджену, зачинила вікно.
Олександер поспішив на поміч подруженьці, що батистовою хусточкою стирала мильні плями. Глянувши на струмок, він закричав:
— Громадянко, гроші з водою вихлюпнули!
Вікно недовірливо розчинилося, карі спитали:
— Що ви кажете? Де ж гроші?
— Он, — кричить Олександер, — на воді… та поспішіть, бо тікають!
В дві секунди очі стояли коло струмка. Пошукавши, наблизились до Олександра:
— Нема там ніяких грошей. Що ви дурите? Як вам не соромно?..
— Мені розповідали: недалеко від пожежної команди якась жінка, бачивши перехожих, линула на них змилки. їй сказали, що вона — свиня. Це дуже прикро, коли особу, можливо, надзвичайно гарну, як і ви, прилюдно ображають. На цій вулиці подібні речі неможливі. До побачення!
Взяв Олександер свою супутницю під руку, повів потихесеньку далі.
А розпатлані карі очі подивилися вслід, зітхнули і грюкнули дверима.
— Забудьмо про канаву, — сказав Олександер, — про змилки з мідного таза! Таки уявімо, що зникли звідси. Ми в Америці; прийшовши до висновку, що треба реформувати суспільство, посилаємо статтю з своїми думками в центральну газету. Розстріляють нас чи ні?
— Я читала американський роман з такою ідеєю. Здається, автора не арештували. Але я не певна.
— Не арештують! Ні Сінклера, ні Драйзера не торкали. Там інша атмосфера, ніж у нас. Там існує повна свобода думки і закон, що охороняє людську особистість. А тут трублять нам: «найвільніші в світі!» Спробуй слово сказати, зразу в концтабір. Нічого з «революційної хірургії» не виходить. Страждання, для якого немає ні міри, ні назви…
— Олександре! — спинила Ольга і поглянула на сторони. Нікого, крім обшарпанця, що з шумної вулиці біг назустріч, вона не побачила.
— Держіть його! Держіть! — закричали люди, юрмою вибігши з–за рогу вулиці. — Зарізав! держіть!..
Небритий здоровило в лахмітті наближається, як вихор, з побілілими і скривленими губами, з круглими очима кисломолочного кольору, який буває в непросипних п’яниць. У правій руці виблискує фінка; ліва придержує полу піджака, під якою щось віддувається.
— Ольго, стань за дерево!
Дівчина відходить за стовбур «катальпи». Астряб дожидає над краєм рівчака, мружачи очі. А здоровило, маючи вільну стежку, гонить мимо і раптом, перечеплений, з розгону падає на цеглу. Підводиться моментально, підбирає речі, що вилізли з–під поли, і — до Астряба; відкидає руку з фінкою: наміряється різнути під ребра. З усієї сили, підбором черевика Астряб стукає його під колінну чашечку.
Ойкнув, випустив фінку злодій і, схопившись долонями за коліно, присів; обличчя взялося болючими сірими зморшками.
Підбігли переслідувачі; накинулися на босяка і почали місити.
Якийсь суб’єкт, обличчя — жовта маска з носом, подібним до самоварного кранта, повернутого вгору, і двома непрокліпаними очицями, — почав розмахувати руками:
— Соціялістичних трудящих грабує…
Засюрчав міліціонер. Як завжди, він з’явився наостанку, біліючи піджаком серед сірого людського одягу.
— Громадяни, прошу розійтися! Ну, давай–давай!..
Відразу люди повідходили набік, а доглядач спокою повів обшарпанця на вулицю, де став трамвайний вагон і десятки очей спростерігали видовисько.
— Ми з тобою стрінемося, зараза! — гримнув босяк на Астряба. Сповнений похмурої рішучости, випручав лікоть з міліціонерових рук і оглянувся, щоб запам’ятати ворога.
Астряб крикнув:
— Дельфіна знаєш?
Тільки тепер вуркаган, присліплений злобою, впізнав Олександра… очі осмутніли, пересмикнулися губи. Без слова повернувся і пішов, куди ведуть.
ВІДСТУПИ: В ЗДОГАДНИЙ МАЙБУТНІЙ І СПРАВЖНІЙ МИНУЛИЙ ЧАС
1.
Хрипко промовить прокурор: «найвища міра». Суд, покуривши за дверима, проголосить, що Гаврило Коробка (прозвисько Чик) присуджений до розстрілу, однак «беручи до уваги, що жертва нападу лишилась жива, — замінити смертну кару на двадцять п’ять років примусових робіт… присуд остаточний і оскарженню не підлягає».
На сніжно–болотяному каналі, попихаючи тачку, по коліна в грязюці заходиться злочинець будувати соціялізм; а потім темна нічка–мати поведе за рученьку — в барак, натоплений, як лазня; а там вурки питимуть самогон і кластимуть на стіл пашпорт і дозвіл на виїзд; і коштуватимуть папери визволенні три тисячі. Повірять вурки в борг, як братові рідному, бо знають Чика. Буйна голова повернеться в «малину» — лоно, з якого несподівано вирвана. Візьметься до помсти… Ні, не візьметься. Тужитиме, як звір.
2.
Чотири роки тому, на баржі, нещасливо наміченій для розграбунку, зчинилась бійка, і скривавлений Гаврило Коробка захлинувся в розбурханому морі. Морозні буруни пекли під груди, Чик почував: покладено його в водяну труну, і зараз — кришка. Хто ж порятував?.. Дельфін: наймолодший портовий босяк — найкращий плавець; змучився він, тягнувши Чика до прибережного каміння. Простудився так, що цілий місяць горів, як соснова дошка в залізній грубці, — в портовій «малині»; викрикував дивовижні речення, здається англійські, бо вчив їх цілу зиму; кашляв; когось гукав. А на Чикові за тиждень загоїлось, як на собаці. Упадав злодіюга коло хлопця, мов мати рідна; і братва в «малині» ходила навшпиньки, і говорила тихіше, ніж осінній листок спадає з клена. Видужавши, Дельфін подався невідомо куди; прощаючись, казав Чикові:
— Вибираю нову дорогу, Гавриле Кириловичу, і раджу кинути «мокре діло»! Не смієш людську душу виймати з тіла. Вона не від тебе дана, і не ти її господар. Коли стрінемось над тілом людини, що вбив, — не жди від мене ласки!
3.
— Ти знав його раніше? — спитала Ольга.
— Знав. Коли я нездужав, він зібрав мені вуркаганський цирк. Притяг у кішло злодія, якого називав «митрополитом». З краденими церковними речами розбишаки почали передражнювати богослужіння. Засвітили свічки. Поставили хрест на столику; поклали Євангеліє в шкіряній оправі з металевими застіжками. По стінах кішла розвішали ікони і одягли «митрополита» в ризи.
Бавились, передражнюючи богослужіння. Змішували молитву з брудною лайкою, а найнепристойніші вирази хором співали, замість «алілуя» і «амінь». «Митрополит» розкрив Євангеліє і став водити пальцем, десятикротно заплямованим кров’ю. Читач з нього був невправний. Він затинався на кожному слові. Книга випадково розкрилася на оповіданні апостола Луки про розп’ятого Ісуса. Починається так: Спаситель стоїть перед судом, як обвинувачений. Народ вимагає, щоб Пілат звільнив розбійника, на ймення Варрава, а Спасителя присудив на смерть. Пілат погоджується. І от ведуть осудженого без вини; милосердні люди ридають, а Спаситель втішає їх. В урочищі Череповому розп’яли невинного; поруч розп’яли також і двох злодіїв: одного по праву руку, другого по ліву. Спаситель, страждаючи на хресті, прощає своїх мучителів. Серед присутніх знаходяться такі, що насміхаються з Нього, і до них приєднується один розп’ятий злодій. Він говорить Ісусові, що, коли ти — Господь, то й сам спасися і нас порятуй. Другий злодій докоряє першому, кажучи: як же ти Бога не боїшся, осуджений і катований; ми з тобою заслужили кару — як робили, так нам і віддячено. А Ісус? — Нікому ж нічого лихого не заподіяв. Потім звернувся цей злодій до Спасителя і так благає: «Як прийдеш у царство своє, то згадай і про мене, грішного, Боже мій!»
Тоді одповідає йому Ісус: «Кажу тобі істинно, вже сьогодні ти будеш зо мною серед блаженних».
Коли «митрополит» починав читати, шибеники шкірилися і жестикулювали. А дедалі з більшою цікавістю вслухалися в оповідання. Позатихали, дивляться на блазня–лжесвяшеника; очі у всіх блищать. У декотрих губи починають кривитися, як у дітей. Гаврило Коробка хмурився і темнів, мов камінь. Один закрив долонею обличчя, ніби по ньому, ножем різонули. Другий тихо підійшов до столика: «Я!., я — злодій! Мати з голоду вмирала і за мене молилась; у неї мідна іконка була, маленька, на обшитій дощечці. Я мав золоті годинники і пропив…» — Злодій шептав, перебиваючи читання, але ніхто не рушився з місця. Тоді він замовк і присів до столика. Погляд у нього був ніби зовсім невидющий. Того ж вечора він зник з «малини». Через місяць, зовсім видужавши, я наслідував його приклад. Пішов на стежку доброчинности — в суспільство, в якому вуркаганство має, так би мовити, державний характер…
— Тссс! — притулила Ольга пальчик йому до уст.
ПРОБЛЕМА ЧАКЛУНСТВА
— Ніколи не бачив, щоб слово з книжки так вражало людину, — сказав Олександер.
— А ти читав Біблію?
— Ні. Серпокрил обіцяв добути повний текст з ілюстраціями. Казав, що книга має обгорілі палітурки, бо вихоплена з пожежі.
— Будемо вдвох читати, — пораділа Ольга.
— Так. А моя бійка, мабуть, суперечить євангельському духові.
— Суперечить? — обурилася Ольга. — А грабувати і різати — не суперечить?.. Вечорами не можна жінці по вулиці пройти: роздягають, б’ють. Міліції ніби нема… все на головній вулиці гонить публіку від трамваїв, повних, як коробки з сірниками. Але з тобою я не боюся. Взяла його під руку.
— Ми з тобою перетерпимо біду, — сказав Олександер, — бо в нас є свій рай. От Антон Никандрович… знаєш, яка в нього недуга?
— Кажи!
— У нього — незнаний досі рід божевілля; виникає від того, що людина з суцільним характером і надзвичайною силою самоосуду примушена, під загрозою смерти, десятиліттями говорити і думати наперекір своєму переконанню. Щодня примушена публічно заперечувати свій етичний ідеал. Надії ж на зміну становища — ніякої. Крім того, картина масового страждання весь час перед очима. В старовину від цього ставали ясновидцями і пророками. А твоя думка?
Ольга відказує, ніби роздумуючи:
— Бувши студентом, він заручився. Наречена померла, і він весь вік оплакує її. Кажуть, — я сама не бачила, — він носить два золоті персні і спритно повертає руку, щоб їх
не видно було. В нього недуга нещасливого серця: мені дуже жаль його…
— Я поведу його до ворожки.
Ольга невдоволена:
— Старого вченого до ворожки?..
— Чому ж ні? Карміндониха мертвих з труни піднімає.
— Чула.
— Нервово хворі виходять і світяться, як ліхтарі. Вона привидами потрясає душу, пробуджує надію і відроджує. Я здушую в собі потяг до чародійного, думаю, — це дурниця. Зате навколишня дійсність розумна і смертельно сіра. Хоч повісся при вході в клюб «Профінтерн».
— Кажуть, Карміндониха не любить ворожити, і дівчата рідко ходять до неї.
— Але вона зціляє. Одного сухітника виписали з лікарні, як безнадійного: стукотів на милицях, не міг мурав’я догнати. Уяви собі, Карміндониха вилікувала!
— Поїла зіллям і соком з городини. Я чула про це; самої моркви пішло півтонни…
— Можливо, — говорить Олександер без захоплення. По короткій павзі продовжує:
— В Карміндонихи залізний характер. П’ять разів її арештовували; півроку тримали в одиночній камері. Випитували, як лікувати туберкульозу і рак. Вона ж — ні слова. Тільки й сказала: «Нехай дадуть окрему палату при клініці, всіх лікуватиму». Скандал!.. Світила медицини, і поруч ворожка; у світил дуба дають, у ворожки піднімаються з одра. Спровадили б Карміндониху до північних оленів, але слідчий був кволий; жалівся, кхе, у мене під грудьми недобре, мабуть, рак…
— Не так було! Дві теші, її пацієнтки, сказали: підемо з дому або Карміндониху випустять; в них зяті — голова міськради і прокурор. Жіночий фронт переміг.
— Погоджуюся, — сказав Олександер, кладучи їй руку на стан.
Відвела його руку й оглянулася; барва почервонила щоки.
Олександер приспішено доводив, що народна медицина має реальний ґрунт.
— Має, я знаю, — перебила Ольга, — треба поводитися як слід.Повеселішала і взялася перечисляти:
— У Карміндонихи мати, баба, прабаба, прапрабаба, прапрапрабаба, і так до десятого покоління, були ворожки. Вона успадкувала таємниці і збирається передати дочці, як та скінчить медінститут. Зрозумів?
— Ні.
Ольга вдарила його по руці.
— Я повторю: баба, прабаба, прапрабаба, прапрапрабаба, і так до десятого…
— Ні, треба по порядку, всіх.
— Гаразд: прапрапрапрабаба… ти — дитина.
— А звідки у Карміндонихи привиди?