Може, оточений звідусіль загрозами, в передчутті ймовірних нещасть і катастроф, він підсвідомо шукав порятунку в дарованій йому сліпим випадком (а може, долею, бо доля теж сліпа!) жінці з ласкавим, як сонячне сяйво, іменем — Юлія, і з тілом ласкавим, як шовки Азії і цілого світу, золотим тілом, дорожчим за всі скарби світу, — Юлія, Юліана, Уляна…
І матір його звали Уляною, і в несамовитій любові своїй до тої жінки з глибин Азії Шульга мовби віднаходив, здавалося б, навіки втрачені в темній каламуті життя золоті стежки любові до найріднішої, до матері, до мами, до мамуні…
їхній дім стояв до електрифікації ще ближче, ніж сам вождь: біля самої греблі Дніпрогесу, на березі води, яка колись була Дніпром, а тепер звалася озером Леніна. Велетенська бетонна підкова греблі стримувала мільйоннотонний натиск великої річки, вода стояла темно, непорушно, загрозливо, під лівим берегом калаталася тільки тоді, коли через камери шлюзу перепускали пароплави і баржі, а тут, на правому березі, зовні завжди було мертвоводдя, але в глибинах, невидимий і нечутний, ринув могутній потік, спрямований на лопаті турбін, і той безперервний потік, перш ніж пролетіти крізь тісні ложа під турбінним залом і розбитися білим шумовинням по той бік греблі над залишками гранітних порогів, поволі, невтомно, настирливо, зажерливо підмивав правий берег, підточував, лупав, проковтував городи, садки, піц загрозою були вже й будівлі, людські пристанища, люди пробували рятуватися від чорної води, зміцнювали берег фашинням, каменем, забивали дерев’яні, а то й залізні палі, споруджували високі насипи з піску й глини, але глибинний потік проривав невидимі печери й порожнини десь під берегом, і в ті прірви провалювалося безслідно все нагромаджуване людьми на поверхні, і вода озера Леніна, яка давала енергію, тобто життя, підступала вже впритул до осель будівників цієї гідростанції і обіцяла їм не життя, а руйнування, загибель, смерть.
Жертви електрифікації і… комунізму? А може, то була лиховісна дія отого клятого «плюса», поставленого вождем між комунізмом і електрифікацією? Все в жертву. Московський поет, сидячи в затишній столичній квартирі, бадьоро вигукував: «Я рад, что в огне мирового пожара мой маленький домик горит!»
[7]
А київські класики, забувши, що вода греблі рве, те й знали, що виписували свої захоплення дніпровською хвилею: «Цвіте Червона Україна, об берег хвиля б’є дзвінка»
[8]
, «Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б’є»
[9]
…
Показати б їм отут, як б’є об берег оспівана ними дзвінка хвиля!
До їхньої садиби вода вже так само підступила впритул і холодно зазирала у вікна будиночка, поставленого покійним батьком Данилом.
—До войни наче ж і не було такого лиха, — бідкалася мати, — а це, мабуть, не так відстроїли після войни, воно й почало ото… Тоді ж Дніпрострой нам гамериканець та німець ставив, а наші дураки те й знали, що ото в сорок первім підірвали греблю, — слава Богу, хоч батько твій не чув того страховиська, та й ти ж не чув, вберегло тебе від того, ну, а тоді, як война кончшіася, ті ж самі дураки, що підривали, взялися й відстроювати і щось там порушили, а може, й вредительство…
Шульга непомітно усміхався на мамину забудькуватість. Бо коли вода стала підмивати берег тільки по війні, то навіщо ж. батько наготував цілі складометри товстої лози і навозив стільки каміння, що з нього можна було б збудувати справжню фортецю? Шульга добре пам’ятав, як ще малим помагав батькові заплітати лозу в фашинах і укріплювати їх камінням, тому й тепер без зайвих розбалакувань знайшов батькові гумові чоботи, стару кухвайку, грубі брезентові рукавиці і заходився споруджувати захисну дамбу перед будинком. Він глибоко вкопував у землю і обтрамбовував у ямах міцні дерев’яні стояки, забивав між ними товсте пакілля в три ряди, обплітав лозою, тягав туди камінь, засипав зверху піском, земля була важка, як камінь, камінь важкий, як нещастя, на такій роботі, надто ж, коли ти сам і не в змозі розумно рівноважити свою силу, то або ж підвередишся, або заслабнеш, або у відчаї і прокльонах плюнеш, не довершивши початого.
Шульга застудився, вхопив, може, навіть запалення легенів, заліг у матері на цілих три тижні в лихоманці, в кашлі, в страшному знесиленні, вже коли й оклигав і став на ноги, мама не пустила його до інституту, тримала вдома, відгодовувала, відпоювала теплим молоком, липовим цвітом, медівкою і вишнівкою власного приготування з цілющими травами і плодами.
Вертався Шульга вже не зимовими дорогами, а по воді, пароплавом. З Херсона на Київ ішов «Фрідріх Енгельс», дніпровський лайнер, каюти першого й другого класу, ресторан на носі, салон на кормі для обраних, верхня палуба під холодними вітрами з степовий безкраїв і тісні сутички побіля клепаних залізних боків пароплавних котлів, де могли погрітися радянські трудящі, тобто сільські дядьки й тітки, які везли в так звані індустріальні центри щось продати, щоб уторгувати вже й не на прожиття, а на щорічну сталінську позику, яку виривали з горла фінагенти, голови колгоспів, районні начальники і всі надначальники, звідусюдно обласні, республіканські, всесоюзні, аж до самого Кремля, до його криваво–червоних рубінових зірок.
Шульга взяв квиток третього класу, тобто палубно–котельного, дядьківсько–тітківського, хто був нічим, той стане всім, «от Москвы до самых до окраин человек проходит, как хозяин…». «Фрідріх Енгельс» шлюзувався десь по обіді, до Придніпровська він дочалапкував увечері, але того дня пароплав запізнився на кілька годин, розклад порушувався катастрофічно, точного часу прибуття тепер уже ніхто не міг назвати. Шульга трохи посвистів зневажливо, вмощуючись на верхній палубі біля товстої теплої енгельсівської труби, тоді заспокоївся і став думати — не думати про жінку, яку він любив і яка — й не знати — була чи не була на сім світі.
Він не знав, який день, який місяць, який рік нині. «Какое, милые, тысячелетье на дворе?..» Його це не обходило. Коли цілі роки минули відтоді, як він зазнав розкоші з тією жінкою в глиняному Ташкенті, то що тепер важили якісь місяці, дні, дати, числа? Він ще не знав тоді, що довгі роки незабаром переростуть у десятиліття, в цілу вервечку десятиліть, мало не в саму вічність, але душа його жила передчуттям неминучості безнадійного ждання і мовби підказувала йому: не зважай на числа, забудь про дати, відкинь календарі! Мати нагадала Шульзі, що він хоче їхати від неї перед Великоднем, найсвятішим днем для найсвітліших, а може, й для найтемніших душ, вона пекла паски, фарбувала крашанки, начиняла й смажила фантастично смачні ковбаси; ще зранку, вже коли в Шульги був квиток на «Фрідріха Енгельса», вона сподівалася, що син залишиться і вона вдосвіта принесе з Кічкаса освячену паску, крашанки, ковбаси, і вони з Романом розговіються і згадають батька Данила і всіх невинно убієнних, нещасних і переслідуваних, але син уперся, як залізний стовп: тільки сьогодні, тільки оце тепер, тільки на «Фрідріху Енгельсі», мати спакувала йому в чамайдані все, що Бог дав: пишні, високі паски, різнобарвні крашанки, золотисті ковбаси, важкий, як живе срібло, український кендюх і цілу батарею пляшечок і збаників з домашніми напоями, таємниці яких не знали ні давні греки, ні жорстокі римляни, ні пихаті візантійці, ні дика орда, ні навіть сам товариш Сталін.
Шульга поплив і приплив. Був темний вечір, а може, ніч, в цьому химерному місті ніхто не зміг би розокремити дня й ночі, небо над заводами однаково горіло і кривавилося, повітря пахло не зеленою весною, а пекельною сіркою з доменних печей, роздзенькані трамваї несонно товклися по вулицях, мов домовики в запічках, щось велике, незграбне, безформне затаєно гуло, двигтіло і мовби зітхало, та Шульга чув і не чув те все, бачив і не бачив, помічав і не помічав, бо весь був розкритий тільки до того високого правого берега, що перед арками залізничного мосту, темна гора м’яко, чарівно круглилася, мов райський сад, і пахла Шульзі, як райський сад, золотими плодами, розкошами і жінкою.
Вийшовши з пристані, Шульга не вагався жодної хвилі. Стрибнув у перший трамвай, який ішов проспектом у нагірну частину міста, де вулиця Поля, де глиняна хатка на курячих ніжках, де Оля–Юля–Юл… Не розквітли ще о цій порі ромашки, бузки ще не розпускали своїх пелюсток, не було на чому гадати «любить–не–любить», та йому й не треба було ніяких гадань, бо однаково ж повертався не до міста, не до інституту, не до свого тимчасового пристанища, а до жінки, від якої вже не могла відірвати його ніяка сила.
Безлюдна о такій порі Дзержинська і геть пустельна тиха вулиця Поля сьогодні були невпізнанні: їхні сховані під круглими кронами дерев хідники повнилися безшелесними темними постатями, над кожною з яких золотився тихий вогник, вогники пливли в просторі побіля Шульги, повз нього, далі й далі, всі в тому самому напрямку, вгору від парку Шевченка до величезної площі, на якій стояв Преображенський собор, собор мав бути завбільшки з ту площу, щоб перевищувати своїми розмірами собор святого Петра в Римі, але Потьомкін процвиндрив гроші, виділені царською скарбницею на спорудження святині, і довелося, як кажуть росіяни, «довольствоваться малым», поставили посеред просторої площі те, що поставили, та однаково Преображенський собор мав вигляд доволі величний," надто ж у дні великих православних свят, а сьогодні, як нагадувала Шульзі мати, була Великодня ніч, і оті золоті свічечки, затулювані від вітру то скляними баночками, а то й просто жіночими долонями, всі пливуть і линуть туди, до собору, до великого богослужіння і до ще більшого таїнства, до якого він теж колись, ще зовсім малим хлопцем, причастився і припав душею, а тоді геть забув, бо душа його була зруйнована, змертвіла, вбита залізом, кров’ю і нелюдськими словами вождів, що заступили йому Бога.
І ще один спогад, тепер уже з шкільних років, коли Шульга прочитав драму Лесі Українки «У катакомбах». Не зосталося в пам’яті ніяких подробиць, лиш картина, яку намалювала тоді його дитяча уява: вгорі, мовби вже й не на землі, а мало не в піднебессі, могутній, залізний, жорстокий імператорський Рим, а під землею, в катакомбах, втеклі раби, що сподіваються знайти захист від жорстокого Риму у нового доброго Бога і шукають цього Бога в темних підземеллях, присвічуючи собі несміливими каганчиками, і ті вогники сяють у темнощах, ніби чисті душі найперших християн. Хто ж то знає: може, й сьогодні знов повторюється те, що було дві тисячі років тому, і чисті душі, осяяні золотими вогниками свічок, линуть до свого Бога в тиші й таємничості, а над ними залізно гримить новий Рим, ще черствіший, бездушніший і безжальніший, і він, Шульга, теж з того залізного Риму, а не від цих вразливих, як відкрита рана, душ, геть чужий тут, недоладний, може, навіть ворожий. Тому до Олиної хатки добрався весь якийсь розшарпаний, у непевності, ваганнях, мало не зляканий. І коли побачив Олю, її ніжне лице в трепетанні золотого вогника, то мовби остовпів, не міг ступити кроку їй назустріч (вона саме замкнула двері і лаштувала святковий кошик в одну руку і свічечку в другу), не міг здобутися на слово чи бодай на звук.
Жінка сполохано відхитнулася від темної чоловічої постаті, що виросла перед нею мовби нізвідки, тихо скрикнула:
—Ой, хто тут?
—Це я, Шульга, — сказав він.
—Як ти мене налякав. Чорний та ще й весь у кожі.
—Весна ж. Надягнув од дощів.
—Давно не було тебе.
—їздив до мами. Застудився й заліг. Міг і не встати. Ти хоч згадала коли–небудь?
—А в мене мама нездужають. Розбишак моїх тітка Килина порає. Оце приїхала, привезла пасок спечених, крашанок, ковбаски та й мерщій назад, а мене попросила понести освятити…
—То ти до собору?
—На всеношну. Хату оце замкнула…
Він збагнув недоречність своєї появи, безглуздість цієї розмови, хапливо відступився із стежки, звільняючи, путь жінці, незграбно спіткнувся об свій чемодан.
—Ти ото з чемоданом? — зауважила Оля.
—Я з пароплава. Так хотілося побачити тебе, що не став заскакувати й на квартиру…
—А я замкнула хату…
—Та ти не турбуйся… Я… А знаєш? Тут мені мама поклала повен чемодан гостинців… і паску спекла, і крашанки, і ковбаси, і кендюх… Що, коли ти й моє освятиш? Мама моя Уляна богомільна, це б для неї, знаєш?.. Та й для мене… Складемо у твій кошик, я поможу тобі нести…
—Поможеш? То ходімо разом на освячення… Там же ж так ловко все!..
—Я тобі піднесу кошика до трамвайної колії, а вже далі ти сама. Мені до собору не можна… Я ж член партії.
—А що це таке? — насмішкувато спитала вона.
—Ну, ти ж знаєш… Повинна знати… Всі радянські люди знають.
—А я не радянська! — вже відверто знущалася вона. — Я покровська! Ти думав, я з того боку, кам’янська, а я покровська! Ти ж, мабуть, і не чув про наше Покровське ніколи?
Чув чи не чув, знав чи не знав, товариство, яке мені діло, він знав тепер оцю жінку, яку знав ще тоді, коли вона й не відала про це нічого, і весь світ замикався на ній, а все інше нічого не значило, не важило, не… Він шпортався в надрах свого чемодана, перекладав до Олиного кошика, впаковував, облаштовував — знадобилося танкістське вміння втулювати максимум предметів у мінімальному просторі, — зрештою, йому й самому сподобалося. Шульга підвів очі на визолочене сяйвом свічки ніжне жіноче лице, обережно похвалив себе:
—По–моєму, те, що треба. Поглянь, як все вмістилося!
—Це ж тепер не моє, а наше — чи як? — спитала вона.
—Не має значення.
—Аби ж ти пішов зо мною на всеношну, то тоді воно б… а так… Що ж мені з тобою робити?.. Я ж хату вже замкнула, а вертатися негоже… Не можна вертатися в таку ніч…
—Ти про мене не думай, — заспокоїв її Шульга, — я тебе проведу, а сам… Ну, коли дозволиш, може, вранці…
—Це тебе сам Бог послав! Бо мені й розговітися ні з ким. Ти ж розговлявся коли–небудь? Знаєш, що це таке?
Шульга не відповів. Чи було коли–небудь, чи пам’ятав? Все було так давно, що вже ніби стало неправдою. Якась сліпа, безжальна сила сегментувала його життя, вдиралася в душу, робила в ній жахливі спустошення: перешатковане життя в двадцять з лишком років — про це страшно подумати. Може, тому так відчаєно хапався він за ту майже примарливу жінку з ташкентської весняної ночі сорок другого року, підсвідомо сподіваючись, що вона допоможе йому зберегти бодай уламки душі, бодай крихти з того розкішного бенкету життя, яким мав би знаменуватися прихід на цей світ кожної людини, а не тільки королів, імператорів, генеральних секретарів, маршалів, генералів і всього того комариного племені, що зветься начальством. Навіть у тому досить обмеженому часовому вимірі, яким значилося його життя, Шульга вже мав можливість упевнитися, що його вперто тримають на якійсь невидимій грані, мов циркового канатохідця, — назад відступу немає, там порожнеча, а попереду лиш тонюсінька линва, якої повинен триматися, інакше знов порожнеча, пропад, анігіляція.
Шульга відчував, що в нього відбирають не тільки дитинство з барвистими святками, з материними іконами, з клечаним зіллям вічного життя, але навіть війну, де, як йому видавалося, він ствердився залізом і кров’ю і вбезпечився в подальшому перебуванні в цій страшній і незбагненній юдолі… Ну, гаразд. Що таке майор–танкіст Шульга в повоєнні часи? Але ж знехтувано не лише такими, як він, а самим маршалом Жуковим і танковими маршалами і генералами, на яких колись молився Шульга! Як жити далі, навіщо й для кого жити?
Він знав відповідь. Не для себе, а для тої, що явилася йому з темної азіатської ночі, і не тільки видінням, а й втіленням найвищої благодаті.
—Ти тепер іди сама, а я вже якось, — сказав Шульга Ользі, довівши її до трамвайної колії, за якою вже була соборна ограда. — Щасливо тобі, Олю.
Йому хотілося на прощання наблизити своє обличчя до Олиного лиця, але між ними була свічка в скляному захистку, і її тихе сяяння мовби розокремлювало їх золотим серпанком, невловимо тендітним та водночас і непроникним.
—Треба казати: «Христос воскрес!» — ласкаво усміхнулася йому жінка крізь золотий серпанок і безшелесно віддалилася від Шульги, вливаючись у мовчазний потік постатей, які значилися в м’якій теплій темряві незгасними вогниками свічечок.
Шульга стежив за Олиною свічкою, аж доки вона запливла за високу соборну ограду, тоді, трохи повагавшись, повернув на вулицю Поля і пішов до самотньої хатини на крутому дніпровському схилі.
Поставив свого чемодана під дверима, всівся на нього, обіпершись спиною об тверді сухі дошки, заплющив очі. Мов бездомний пес, що тужить за хазяїном, якого ніколи не мав. Все в ньому перевернулося. В голові, в душі, в жданні, в надії. І світ так само перевернений. Все навпаки. Йому треба до свого студентського притулку, а він вернувся сюди. Людям слід би запалювати свічки в церкві від панікадила і нести священний вогонь по домівках до незгасних лампадок під образами (в кого вони ще збереглися), а вони йдуть із запаленими свічками до собору, роззолочуючи теплу весняну ніч і мовби кидаючи зухвалий виклик темним недовідомим силам: «Ось ми! Ще живі!».