Шульга пам’ятав, як ще зовсім малим водила його мати до церкви на причастя, і отакі теплі весняні ночі з хресним ходом і освяченням пасок пам’ятав, хоч все те було ніби вві сні, — він те й знав, що засинав знов і знов, а мама будила його, ласкаво доторкуючись до щоки, м’яко обгортуючи шовковим шепотом: «Не спи, дитино моя, гріх же спати в таку ніч!». Тоді був безмовним свідком, як комсомольці й войовничі безвірники стягали в Кічкасі дзвони з церков, і вже далі здичавіло ріс в якомусь мертвому просторі, що звався «відокремленням церкви від держави»; а згодом, уже на війні, несподівано довідався, що православна церква існує і всім духом своїм підтримує воїнів, які віддають живіт свій за Вітчизну, стало відомо також, що Сталін, як потопельник за соломину, вхопився за церкву так само, як вхопився він за великі імена минулого: за Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницького, Нахімова, Ушакова, як вхопився за офіцерські звання, золоті погони, за минулу пам’ять, славу і звитяжність. Німці, окупувавши Україну, з германською методичністю понаставляли комендантів і бургомістрів, щоб здирали з підкореної землі хліб і сало, а про душі людей, які жили на цій землі, вони не думали й не дбали так само, як і вождь усіх народів товариш Сталін. І тоді, мовби зродившись з багатолітньої занедбаності й безнадії, не знати звідки взявшись, прийшли в кожне найменше українське поселення православні ієреї і відкрили пристанище духу, і не були то пишні храми, а просто глиняні хати, і не бронзові дзвони возносили хвалу Господу, а мідні гільзи від гарматних набоїв, і молилися не перед тисячолітніми ликами, а перед простими іконками сільських немудрих богомазів, і віра цих людей була така велика, що навіть страшний Сталін злякався її величі і хоч і не дозволив, але й не заборонив усіх тих відроджених на крові й стражданнях церков по всій Україні після її визволення від фашистів…
Майор танкових військ… Хто виграв війну? Майори, сержанти чи безіменні рядові? Тепер це не мало значення. Для Шульги. Всі бої позаду. А в нього попереду свій бій. І ця безсонна ніч ждання, нетерпеливості, надії, ніч перед боєм…
Шульга відчував жінку всім своїм тілом крізь ніч, крізь відстань, крізь найнеможливіші безміри і знав, що треба ждати. Сьогодні або ніколи. Хоч ніколи не могло бути ніколи, воно виключалося абсолютно і безповоротно. В його тілі назбиралося стільки ждання, відчаю і безнадії, що відступати він уже не міг.
Отже — сьогодні, і тільки сьогодні!
Зірок він не бачив. Не хотів навіть дивитися на небо. Олька прийде по землі, хоч дарована йому небесами. У Ташкенті небо було в хмарах, яких Шульга тоді й не зауважив. Вночі з німкенями був п’яний. Залицяльник, насильник, ґвалтівник. Тепер не хотів ставати ні залицяльником, ні кавалером, бо це смішно й старомодно в епоху кавалерів Золотої Зірки. Як близько він до Ольки і як далеко від неї. Але його дух витав над нею, оточував її, пригортався до неї, дух грішний, пожадливий, може, й злочинний. А що є злочин?
Вона прийшла, коли за Дніпром сходило сонце. Не прийшла, а одразу з’явилася перед Шульгою, мовби справді послана небесами, ніби Божий дарунок, заповнила собою весь простір, весь світ, стала для нього цілим світом’ а світ став її тілом, молодим, розкішним, неприступним, як райський сад, у диких запахах жінки, які пересилюють усе знане й незнане: аромати квітів, дух моря й степів, запаморочливість гірських хребтів і дурмани вин…
—Олю… Юлю… Ю! — простогнав Шульга, простягаючи до неї руки, шукаючи її в незмірних просторах і не знаходячи, сподіваючись в надії і без надії, увесь на межі чекання, терпіння, розпуки, вибуху…
—Оце ж, — злякалася вона. — Я й не думала, що ти мене тут ждатимеш. Ти ж казав: вдень прийдеш… А я оце… А тепер же треба христосуватися… Ой, Боже ж ти мій! Треба ж христосуватися, а я не можу, а воно ж треба…
Шульга перепинив її розгублене, безладне мовлення, став перед Олькою, обережно обійняв її, тихо поцілував у щоки, а тоді ще обережніше в уста, в безсоромні губи, в найглибші глибини пристрасті, затаєності, розкошів…
—Ну, чого ж ти мовчиш? — майже грубо спитав Шульга. — Де твій Христос?
—О, я нещасна! — простогнала вона. — Христос воскрес!
—Воістину воскрес! — запечатуючи її фантастичні уста твердим танкістським поцілунком, промурмотів Шульга і ненастирливо провадив жінку далі й далі в прихисток її немудрого мешкання, до круглого столу під шовковим абажуром (Ташкент! Ташкент!), до вузького цнотливого ложа за параваном (східні ширми в Ташкенті!), до найбільшого гріха, до найбільшої радості, до…
—О Боже, — стогнала Олька, зламана його ведмежими обіймами. — Сьогодні треба христосуватися, а я боюся цілуватися з тобою!
—Саме про це не слід забувати! — обціловуючи її шовкове вухо, прошепотів Шульга.
—Про що ж? Про те, щоб боятися?
—Ні, щоб цілуватися!
Він зрадів і злякався: в Ольки були неціловані губи! Є часто ціловані губи. Є жаждиво ціловані губи. Є просто давно ціловані. А в неї зовсім неціловані… неці… не… Спалах! Вибух! Все горить і палає: очі, щоки, губи, долоні, тіла…
Вони блукали в тісних сутичках Олиного пристановища, вона злякана й розгублена, Шульга вперто–терплячий, бо терплячість була його зброєю, способом діяння, власне, самого життя, ритм бою, атака, натиск тут не годилися, він не хотів од Олі нічого, що не дане було б добровільно, без примусу, без натиску, брутальності, сили, — а тільки в охоті, в радощах майже неземних!
Ліжко було під стіною. Широке, з блискучими шишечками на нікельованих бильцях, барвиста гора пухнастих подушок, бузкове покривало з тих, що чомусь звуться «марселеві». Від стола під круглим шовковим абажуром до ліжка лише три кроки, а для них вони стали безконечністю. Оля піддавалася і не піддавалася. Шульга ламав її мовчазний опір, він знав, що не відступить, хоч водночас знав також, що повинен попередити, застерегти жінку. Стережися мене! Бійся! Втікай од мене! Але й не кидай мене, бо мені без тебе не можна…
—Ось слухай сюди, — розгублено шепотіла Оля. — Треба ж накрити на стіл… Я ж принесла освячене… Розговітися…
—Ми так розговіємося, — обережно вивільняв її з одягу Шульга. — Ось так…
—Двері! Я ж забула замкнути двері!..
—Чорт з ними, з дверима!
—А як тітка Кил…
—Чорт з нею, з тіткою Килиною!
—Ой, стид же який!
Він не знав ні стиду, ні сорому. Знов повертався до тої азіатської, до скіфської ночі, нарешті, нарешті! — ніч була жінкою, а жінка була ніччю, і хоч десь за Дніпром вже сходило сонце, між ними ще панувала ніч, і Шульга впізнавав її, як упізнавав він і жінку в своїх обіймах, в її розгубленні, в трепеті, у переляці, хоч тоді, в Ташкенті, зляканий був він сам, а не Юлія, та все ж ця знайомо–незнайома жінка з її переляканим лоном була для нього Юлією і тільки Юлією, нині, і прісно, і вовіки–віків, може, це перевтілення, переселення душ, містика, божевілля, але все саме так, як йому мріялося, марилося, несамовитілося, все так і тільки так і не інакше, бо він і народжувався, і жив досі лиш для цієї миті, для цього розкішного жіночого тіла, для…
Кров у ньому гриміла, як орда в степу. Світ народжувався заново у цій жінці, яку обіймав Шульга, ще не вірячи, ще не відаючи достоту, що в його обіймах: солодка плоть чи ще солодші сни про неї. Що він міг? Розказати, що вона була його снами в ці страшні роки? Та чи вона б повірила в якісь там марення, хоч народилася в степах, де людям сняться найнесамовитіші сни, тисячоліття, незмірні простори, і відстані, і дикі вітри, здатні перевернути весь світ, і незбагненні судьби, великі, загадкові, таємничі, і переселення народів, племен, орд, богів і дияволів.
Вона рвалася з–під нього, ховала губи, відвертала обличчя, безладно змахувала руками, здавлено вистогнувала: «Я не можу! Я не мо…» — і в Шульги, здавалося, всі сили йшли на те, щоб приборкати, впокорити цю збунтовану верхню частину її тіла, бо нижня піддавалася без спротиву, там панувала розгубленість, там був переляк, мовчазний скрик, зойк і легкість, несказанна, незносна, божевільна легкість, позаземна невагомість, мовби ти вже й не існуєш, а живе тільки твій дух у якомусь незнаному світі блаженства. Це була втілена свобода, розкованість, дика воля й сваволя, визволення з–під влади тої містичної ташкентської ночі, та водночас і пастка, з якої не вирвешся ніколи, в яку тебе замкнено навіки так само, як замкнено в дароване природою тіло, в оцю еластичну шкіру, в тугі м’язи, міцні сухожилля, в тверді кістки, в химерну сіть судин і нервів, сіть, клітка, в’язниця, каземат і дикі пантери з таємничим ароматом смерті, що безжально шматують душу, і безумство, шал, вогонь, безодня, отхлань…
Він, мабуть, порвав усю одіж на Ольці, порвав на собі, розметав пишні подушки, розметав постіль, розметав це м’яке, як теплий віск, і туге, як стаЛь, жіноче тіло, гірке й солодке, мов дикий мед, прекрасно–довершене в кожному вигині, неначе витвір найвищого з мистецтв, і водночас примітивне, зведене до сліпої хтивості, до божественного бруду, до того, що зветься природою, а насправді б мало зватися вмиранням, смертю, безнадійною загибеллю. Ми всі лиш діти природи і діти смерті. Чоловіки й жінки, чоловіки в жінках і жінки в чоловіках. Тваринний стан, декорований так званими людськими елементами. Цивілізаційне маскування. Камуфляж. Добровільне придурювання.
Шульга не хотів придурюватися після тої ташкентської ночі. Є на світі єдина жінка, а більше немає нічого. Була омана, якій він піддався на краю війни, але то тільки омана; він не піддався, не повірив, уперто ждав, що Юлія прийде до нього з темної азіатської ночі і загасить той дикий вогонь, що розпалила в ньому, і загасить його жагу, бездонну внутрішню жаждивість, і вони вдвох не просто визволяться від гніту пристрастей, а й осягнуть дику владу над силами природи, вирвуться з мертвого кола обмежень, покінчать з найстрашнішою людською карою — розумом, бо справжня свобода починається тільки там, де зникає розум, де розтрощуються кайдани розуму, кайдани цивілізації і де починається радісне занурення в здичавіння, в хащі, в первісний хаос…. Щось там угорі билося, колотилося, несамовитіло, обурювалося, а внизу все потопало в блаженстві, в насолоді, в прекрасних катастрофах тіла, від яких немає рятунку, бо його ніхто не жде, не хоче і навіть лякається… Світ сам по собі не знає ні верху, ні низу, але людина приречена до знання і приречена бути роздертою між цими нез’єднуваними полюсами, між двома взаємоворожими сферами, між інстинктом і духом, між розумом і підсвідомістю, між святістю і гріхом… Шульга не хотів жінки заради жінки — він хотів тільки Юлію. Олька для нього мусила стати Юлією, і вона стала нею, була нею і тільки нею, яке чудо, який страх і яке визволення!
Здавалося б, у її тілі для нього не могло бути жодної таємниці, але щомиті несподіванки, десь зойки, схлипи, скарги й звинувачення, а в глибинах знеможені стогони і прекрасні ридання, і від цього вона ставала ще дорожчою для нього, суцільним повабом, залассям, тим обіцяним вирієм вічності, в який він готовий був полетіти навіть без надій і обіцянок на повернення, зникнути безповоротно, радісно щезнути, самознищитися, самовбитися…
Це солодке, неповторне, райське тіло. Не примітивна плоть, не пристрій для насолод, а щось неземне, елізіум, едем, моє щастя, моя надія, моє багатство, моє все… Йому хотілося стати людоїдом. Тільки для того, щоб з’їсти цю жінку, сховати, замкнути її в собі, для себе, для…
—Олю! — постогнував він знесилено. — Олю–лю–ю!..
А її молоде потужне тіло здригалося в розгублених риданнях, вона й далі безпорадно й безсило наставляла проти нього свої руки, вже й піддавшись, вона не здавалася, відступивши до самого краю безодні, вона ще сподівалася на порятунок, на чудо, на нездійсненне, і, проклинаючи свою жіночу безсилість, караючись за ті неземні втіхи, яких не змогла зректися, Олька робила останні спроби порятуватися від остаточного понищення, відчаєно відпихала Шульгу від себе (пізно! пізно!), безсило шепотіла:
—О Боже, гріх же який!
—Заспокойся, моя люба, — лоскотав їй вухо своїми грубими губами Шульга. — Ми з тобою не знаємо гріха. Весь світ грішний, а ми безвинні…
—А стид? Ми обоє голі, як дикі звірі!.. Я не можу так!.. Я не мо…
Він не дав їй договорити, запечатавши її майже дитячі в їхній безпорадності уста грубим цілунком, позбавивши мови, безжально відкабетувавши цю розгублену жінку від її звичного оточення, від усього світу, навіть від усіх богів. Жінка в постелі — верховна богиня, а чоловік тільки її слухняний жрець; та хіба не жерці керували й воловодили світом, тим часом справжні боги і богині розгублено і благородно німотствували?
—Вікна! — жахалася Олька. — Люди ж побачать! Вікна ж не затулені.
—Хай бачать! — Шульга майже кричав. Бо й хто б зміг стриматися над таким жіночим тілом? Хто б зміг?
—Два віконця! — схлипувала Оля. — Боже ж мій, два віконця! Там же занавіски. Чи воно затулено? Люди ж побачать, який стид, яка біда!.. А ми голі, як ті звірі…
—Як діти, — втішав її Шульга, — ми як діти, Олю, заспокойся! Як діти, а може, і як святі…
—Ой, сьогодні ж святий день, а ти мене мучиш і терзаєш! Не муч мене! Ой, не муч!..
Шульга мовчки пестив її тіло, тихо і ніжно пестив, як тепле сонце розімлілі ниви, яке щастя, що сьогодні саме святий день, і, може, саме в цей день він нарешті знайшов своє, здавалося б, безнадійно втрачене божество, і ось воно тут, у цьому степовому, скіфському смаглявому тілі, божество й блаженство, закон природи, і людська благодать.
Коли напіврозгублений, з своєю юнацькою чистотою і недосвідченістю в тій далекій ташкентській ночі Шульга спізнав жахливе в безконечному повабі жіноче тіло, розпростерте вже й не під ним, а мовби в диких безмежностях Азії, він, навіки збаламучений і отруєний пекельним трунком, міг би сторч головою кинутидя в розверзле жерло вулкана насолод, піддатися дії неусвідомлених стихійних сил, відкинути спогадування, розправитись з пам’яттю, жити хвилею, імпульсом, солодкою судомою… Що йому Азія? І що в тій Азії? Смагляве жіноче тіло, витке, як ящірка, болісно цнотливе при світлі і дико безсоромне в темнощах, у страшній континентальній пітьмі, від якої немає рятунку?
Він утікав од Азії, і далі й далі на Захід, йому пересихало в роті від самого слова «схід», він хотів забути і Азію, і Схід, визволитися з–під їхньої руйнівної влади, порятуватися в звичному спокої Європи, в точній геометрії її міст і розпланованості її душ, йому здавалося, що вже в першій європейській жінці він знайде вибавлення від тої первісної азійської хтивості, яка отруїла йому кров і душу, може, тому так необачно піддався скаліченому вищою освітою капітанові Сухорукову, який сповідував цинічне переконання великого коханця Казанови: коли не можеш бути богом в садах, сатиром в лісах, будь вовком у кошарі. Шульга тоді ще нічого не знав про Казанову, його не цікавив замок графа Вальдштейна в Духцові за кілька кілометрів од Тепліце, де, мов підстрелена пташка, падала в пожадливі долоні радянського майора–танкіста безпорадна, розгублена мельничиха, жертва війни, європейська жінка Ульріка…
Попервах йому здалося, що в тілі Ульріки і в тілі Юлії тільки дикі простори і більше нічого; та незабаром він здивовано виявив, що в цьому вигадуваному на бутербродах, шпинаті й гороховому супі, безпорадно м’якому тілі є щось від старовинних європейських міст: таємничі закутки, вузькі, як флейта, вулички, непередбачувано ламані лінії, прекрасні заокруглення, несподівані тупики і ще несподіваніші вільні зони, старовинні задумливі церковці–кірхи і пихаті палаци, замшілі мури, озеречка з білими лебедями, храми і тюрми, теплі вогні вікон і затаєність нічних вулиць…
Чоловіче тіло прямолінійне й жорстоке, як ніж. Переможець Шульга хотів тоді помститися над Європою і водночас визволитися від всевладної містичної сили Азії, а все сталося навпаки: упорядковано–камінний світ Європи був і перебув, а безладна Азія знов кликала його, заманювала солодкими обітницями спізнати дикість, яку ми втратили не знати й коли, віднайти її, як молодість, як усе безнадійно й безповоротно втрачене, бо, може, й сама молодість — це і є дикість, коли ти ще не віддалився від своїх пращурів, коли в твоїй крові ще більше мавпячого, а не людського… Навколішки, навкарачки між безсоромних мавпячих стін… і яке тобі діло до високих теорій, до філософії, мистецтв, історії, до держави, Комуністичної партії, товариша Сталіна і всіх богів, земних і небесних, — ти мертвий для всього цього, зате живий для безмежної всемогутньої природи, ти злився з нею, став не просто її часткою, а нею самою… Це чоловік у жінці. А жінка? Чи вона відчуває те саме, чи, може, щось інше, вище, не доступне для примітивної чоловічої душі?..