Тоді почулося: «Мы передавали оперу Направника «Дубровский» в исполнении артистов Большого театра СССР… Запись по трансляции…»
Чари розвіялися. Він знов опинився на грішній землі. «Запись по трансляции». Чи можна записати по трансляції мову і звуки душі? І які звуки супроводжували його зболену душу впродовж цих страшних років? У Ташкенті залягала тисячолітня азіатська тиша і шепоти Юлії, як обітниця вічного щастя.
У Тепліце есесівська стрілянина і розпачливі зойки Ульріки, безвинної жони есесівця, що безвинно став есесівцем, бо ми всі безвинні, винуватці завжди десь угорі, в недосяжності, в державній безкарності.
Тоді кінець страшної війни, і польові радіостанції розлунювалися вальсами Штрауса, якими раділа знеможена Європа, і американськими джазовими ритмами, ритмами Переможців і залізних провісників машинної ери, але над усім тим радісним гамором і безладом переможців вперто, неподільно, з вождівсько–сталінською твердістю й невідступністю панував у ефірі голос Москви, яка з ранку до вечора передавала не Глінку, не Чайковського, не Рахманінова, не геніальні наспіви Бортнянського, Березовського, Веделя, навіть не ті марші так званих переможців, що їх писали для Сталіна Шостакович, Хачатурян, Ревуцький, а якусь безтурботно–безглузду частівку, щось ніби й народне, а насправді протинародне, дурне, безглузде, примітивне: «Калинка–малинка моя, в саду ягода–малинка моя!..». А голосу його народу мовби й не існувало, і ніхто не чув тоді голосу степів, та й не знати, чи ще колись чутиме… Коли б поруч була Олька, Шульга спробував би розповісти їй, як йому чується той віковічний голос степів: мов голос жінки, ніби саме її, Ольчин, голос. А вона б, як завжди, засоромлено наставила на нього долоні: «Ось не видумуй!» Але Ольки не було, тільки теплий слід на постелі, тільки запах її тіла, тільки її вічний дух…
Він ще не знав, що вже більше ніколи не почує її голосу, не побачить її, не матиме біля себе, а тільки її дух безсмертний, вічний, неперебутній.
Диплом Шульга захистив блискуче, йому знов пропонували йти на наукову роботу, але він уже вирішив стати практиком, хай навіть примітивним інженером, попихачем, який гибітиме в польових експедиціях, зате вже завтра зможе мати біля себе найдорожче на світі: Ольку з її хлопцями, родину, надію, майбуття…
І на війні, і всі ці роки після Перемоги, невідступно думаючи про Юлію з ташкентської ночі, Шульга, може, ще з більшою, сказати б, затятістю думав про дітей, їхніх з Юлією дітей, їхню родину, їхній рід. Він дивився на знайомих, що мали дітей, і тяжко заздрив їхнім клопотам, їхній знесиленості, навіть бідності. Діти об’єднували чоловіка й жінку в щасті, визволяли від настирливої тиранії суспільства, зовні мовби закабалюючи, насправді робили вільними, як богів. А коли ти повертаєшся щовечора в порожнє помешкання, непривітне й холодне, як Арктика, коли тобі турчать в обидва вуха, що найбільше задоволення радянської людини тільки від роботи, від успіхів, від трудових досягнень, коли тебе переслідує вічна тріскотнява радіо, газет, пісних голосів з трибун і жодного слова про задоволення від самого задоволення — і життя пісне, мов шлюб Леніна з Крупською?
Людмила впіймала Шульгу вже на сходах, коли він, намагаючись виприснути з тісного кільця всіх, хто хотів привітати його, як першого серед рівних, рвався вниз по інститутських сходах назовні, на волю, на простір.
—Ми ж обмиємо твій диплом, Шульга? — сірооко чаруючи його, стала перед ним Людмила. — Машина жде. Ресторан замовлено. Будуть усі наші. Регіна вже там.
—Дякую, — сказав Шульга, — і Регіні передай мою велику дяку. Але… Мене там не буде… і ніде не буде.
—Та що з тобою?
—Я вже казав колись тобі.
—Про що ти казав? Я не пам’ятаю.
—Що я повинен вернутися. Рано чи пізно повинен.
—Я цього не знала.
—Ти все знала, але не хотіла зрозуміти.
—Що — я така дурна?
—Пробач, коли я тебе образив. Вся справа в тому, що чоловіки вічно вертаються, готові до цього, а жінки — ніколи. Чоловіки живуть надією навіть тоді, коли, здавалось би, запановує цілковитий відчай.
—Що ж тоді лишається для цих ідіотів чоловіків?
—Лишається впертість. Національна риса українців.
—Отже, ти знов на щось надієшся і знову ждеш і не хочеш помічати того, що біля тебе?
—Людо! — він по–дружньому ледь обійняв, а може, просто вдав, ніби обіймає її за плечі. — Не треба ускладнювати життя.
—Та яка ідіотка хотіла б його ускладнювати! — майже розпачливо вигукнула Людмила. — Ти хоч знаєш про те, що кожна жінка, побачивши отакого витесаного з каменю Шульгу, хотіла б спростити наше паскудне життя знаєш до чого? Хоч не до постелі, не до обіймів, щоб у тобі тріщали всі кістки, не до поцілунку, від якого западається під тобою земля, то бодай до ледь відчутного доторку, дотику, до отого, хай би побрали його всі чорти, тангенціального приторку, чи як там його ще назвати! Ну, Шульга! Машина з сержантом жде нас. Ми ідемо чи не ідемо?
Шульга, не відповідаючи, попровадив її вниз сходами, вивів з приміщення інституту, вони опинилися перед святковим натовпом, який ждав радісних жертв (натовпи завжди ждуть чи то радісних, чи то трагічних, чи навіть і смертних жертв, на те вони й натовпи), щедро зготувавши для них відповідні слова, вигуки, захвати, букети троянд, гладіолусів, лілій, на захоплення й квіти Шульга не сподівався, бо вже цілий тиждень не міг вловити Ольки, а коли б вона й знала про цей день, то посоромилася б прийти сюди, тому він досить вільно почувався, вийшовши з інституту, нічого не обіцяв Людмилі, але й не відтручував її, вони вийшли разом і йшли далі разом, Людмилу десь ждала прислана її полковником машина з вірним сержантом, Шульгу не ждав ніхто, не ждало ніщо, та несподівано з того привітального натовпу назустріч Шульзі і йото розкішній супутниці непомітно, скромно, майже сором’язливо виникли дві жіночі постаті, вони не намагалися перепинити путь Шульзі, не пхалися нахабно межи очі, трималися осторонь, мало не до самознищення, та в тій їхній стриманості прочитувалася велика природна гідність людська, перед якою все маліє і мізерніє, а ще було щось тривожне. Це були не просто жінки, а вісниці лиха. Шульга став. Людмила здивовано озирнулася на нього.
—Що з тобою?
—Обмивання диплома не відбудеться. Пробач і прощай, — сказав він.
—Та що з тобою, Шульга?
Але він уже і забув про неї і ступив назустріч тим двом жінкам. Молодшу Шульга впізнав одразу. Маслакувата Тося (а може, Тася або Туся), яку Олька брала з собою, коли вони ходили на фільм «Кавалер Золотої Зірки». Відтоді він Тосі (Тасі чи Tyci) більше не бачив, але впізнав одразу. Вона теж впізнала його, точно вихопила поглядом з строкатої святкової юрби і сказала своїй супутниці:
—Осьде він.
Тепер Шульга переніс свою увагу на другу жінку, вона була, може, вдвічі старша за Тосю і була… Ні, не схожа на Ольку, не нагадувала її бодай віддалено ні лицем, ні постаттю, ні манерою триматися, та все ж було в ній щось спільне з Олькою, і Шульга підсвідомо відчув, що перед ним тітка Килина, про яку стільки чув, але якої ніколи не бачив і в існування якої, коли казати правду, не дуже й вірив, переконавшись з часом, що Ольці з її сором’язливістю потрібен своєрідний щит для самооборони, а таким щитом саме й могла слугувати грізна в своїй непідкупній цноті жива чи вигадана тітка Килина.
—Ви тітка Килина, — не питаючись, а, власне, стверджуючи, сказав Шульга.
—Оце ж я вашу лічность зразу признала, бо як на карточці, — Одьчиним голосом озвалася тітка Килина. — Це ж ви Шульга, значить?
—Шульга.
—З Олькою нещастя, — без передмов сказала тітка Килина.
Вона могла б і не казати. Шульга знав і так.
…Її смерть переслідуватиме його аж до Кам’янки на Дніпрі. Кам’янка — на лівому березі, на правому — Нікополь і далі — Покровське. З Кам’янки — Юлія, з Покровського — Олька. Мов дві неповторні перлини, нанизані на вічну нить Дніпра–Борисфену.
Шульга опинився в Кам’янці через два роки після страшної вісті про Ольку. Два роки горілки, меланхолії, проклять і зневіри. В управлінні експлуатації електромереж раділи, маючи такого тупого попихача. Його ганяли по степах, як Сидорову козу. А він ладен був хоч чортові на роги, аби лиш не сидіти в місті, де все нагадувало про найвище щастя і найбільше нещастя, Тепер Шульга, як його колишній підкомавдний капітан Сухорукое, теж був обтяжений (а може, й скалічений?) вищою освітою і достоту знав, що ніколи не слід озиратися. Все наше горе за нашими плечима. Не озирайся! Не озирайся! Орфей через це втратив Евридику — і це, здається, найбільша трагедія любові усіх часів.
Одначе, коли в управлінні стали шукати охочого поїхати на пуск Кам’янської зрошувальної системи, Шульга зголосився найпершим, без вагань і сумнівів. Бо Кам’янка — це Юлія. Чому він досі не кинувся туди, не спробував знайти боДай слід від неї, ледь помітний знак, натяк, приховану печать на землі і вічний голос небес: ось вона, тут вона, тут вона впала, до землі припала…
Він сам не знав, чому так дивно поводився всі ці роки. Завжди возив з собою мідеорит дюрерівської «Меланхолії», подарований безумно вродливою і ще безумніше нещасною Регіною, і життя його, поведінка, окремі вчинки після Ольчиної смерті були так само загадкові, непростежувані, часом безглузді й розпачливі, як усе зображене на геніальній гравюрі Дюрера…
Кам’янка була просто черговим відрядженням для молодого інженера Шульги. Через степи, крізь степи, понад степами, ах, ах, як же поєднаними в своїй стихійній чорноземності з великими здобутками соціалізму (Ленін: «Комунізм — це радянська влада плюс електрифікація»), де «запахущі корені зерна вплітаються у пружність електрона», де «йдуть по степах, по осінній руті високовольтні ферми куті», що «силою пружаться, гнуться луками понад традиціями і розлуками»
[12]
.
На тім боці Дніпра дим, чад і кіптява Південнотрубного заводу, а в Кам’янці скіфська тиша, зелені оази садів і городів, голубі вітри зі степу і химерні мережі електропередач, по яких струменять потоки невидимої, але всемогутньої енергії, прекрасної й досконалої, як велетенський вигин бетонної греблі Дніпрельстану, безмежно вабливий, як вигин жіночих стегон… «Цвіте червона Україна»…
[13]
Він ріс у силовому полі тих чарівних невидимих струмів, і це визначило його долю. Не льотчиком, не папанінцем, не геологом і комсомольцем–добровольцем, а тільки в електрику. Ще в ремісничому прочитав оповідання письменника Платонова «Родина электричества». Тоді ще ніхто не знав, що такі наївні письменницькі захвати згодом виллються у похмуру маячню Сталіна, сп’янілого від перемоги, здобутої кров’ю десятків мільйонів людей. Він виростав з того кривавого моря, мов велетенське отруйне дерево, йому вже було не досить самої перемоги, не досить самоутвердження на Гімалаях трупів — він хотів утвердитися на цілому народі, а що його власний народ не відзначався чисельністю, то він вибрав найчисельніший з усіх радянських народ російський і за його здоров’я проголосив тост на бенкеті переможців, а тоді з упертістю, що межувала з ідіотизмом, приписував Росії і її генію все, що винайшло людство: парова машина — не Уатг, а Ползунов, електролампочка — не Едісон, а Яблочков, літак — не брати Райт, а Можайський, радіо — не Марконі, а Попов, шило і мило — Каблуков, а взагалі ж «Россия — родина слонов». Може, і в тому давно колись прочитаному і сприйнятому з пафосом захопленого електрикою неофіта хитрий письменник під зовнішнім пафосом приховував кпини? «Не дремлет разум коммуниста, и рук ему никто не отведет. Напротив — он всю землю чисто в научное давление возьмет… Вставай, бушуй среди стихии, уж разверзается она, большевики кричат лихие и сокрушают ад до дна…»
Шульга думав: що зробив не так у житті? Але чи все залежало від нього? Тоді в Ташкенті змушений був поїхати на фронт, не попрощавшись з Юлією. Священний обов’язок. Божевільна ніч з Ульрікою закінчилася трагічно через безглузду стрілянину, яку зчинили десь недобиті есесівці. Олька пішла від нього, нічого не сказавши, і виявилося: пішла навіки. Сусідка з Покровського поїхала до родичів на станцію Ясинувата і там нібито зустріла Ольчиного Грицька. Йому на війні відбило руку, пораненого, його приютила шахтарка з Ясинуватої, то він у неї й зостався в приймах. До Ольки вертатися не думав, бо, мовляв, нащо він їй безрукий. Про синів нічого не знав і не повірив, коли почув. Життя свого переінакшувати вже не хотів. Як усі шофери, щовечора після роботи напивався, бив свою шахтарку і був щасливий. Коли Олька почула від тітки Килини про Грицька, вона затялася: повинна поїхати туди і привезти синам їхнього батька. Діти не винні, їм потрібен батько. Про себе не думала. Про Шульгу й поготів… Уночі на Ясинуватій якісь п’яні скинули Ольку під колеса поїзда. Тітка Килина була категорична: «Отож бандити — або хотіли забрати гроші, або знасилувати…»
Вбило на війні нашу любов, вбило і всіх нас, а хто вцілів, того вбиває тепер. І яка ж наруга над людьми насилати на них кавалерів Золотої Зірки, які просторікують з кіноекранів: «Без електрики далі жити не можна…» А без серця, а без душі? Коли згасне світло в душі, не заміниш його ніякими електролампочками і прожекторами не заміниш, навіть отими, що ними маршал Жуков знетямлював фашистських вояків, штурмуючи Берлін.
У Кам’янці Шульзі не було чого робити. Бригада місцевих електриків уже прийняла від монтажників готову підстанцію, коли настав день пробного пуску зрошувальної системи, ввімкнено живлення, електромотори пускали в рух насоси, вода з Дніпра потекла в магістральний десятикілометровий канал, на святковій трибуні товпилося начальство, трудящі, зібрані з цілого району, дивилися на начальство, слухали бадьорі марші, що їх передавало радіо, і ждали, коли до них дійде перший вал води, «життєдайної вологи», як охрестили її запопадливі журналісти, «запоруки високих врожаїв», «порятунку від вічної засухи, яка панувала в цих степах ще з скіфських часів».
Води того дня так і не змогли діждатися.
Проектувальники неправильно розрахували потужність насосної станції, геологи не попередили про карстову природу місцевих ґрунтів, під поверхнею яких зяяли бездонні порожнечі, через що накачувана насосами з Дніпра вода, пройшовши трохи більше третини каналу, безслідно зникала, ніби проковтнута казковою силою. Ідеальним було б зацементувати дно каналу, та де взяти такі кошти в сільському районі, далекому не тільки від Москви, а й від Києва. Київський меліоратор, який прибув на урочисте відкриття каналу, запропонував вихід із ситуації: негайно роздобути вагонів зо два солі, поставити уздовж каналу пожежні насоси і накачувати в канал соляний розчин, щоб дно й стінки каналу засолилися і перестали абсорбувати воду.
Ідея, захопивши начальство, стає безсмертною. Негайно знайдено завідуючого райспоживспілкою Чайку і велено добути сіль. Чайка, велетенський одноокий чоловік із страхітливою вм’ятиною посеред лоба, з усього видати — покалічений на війні, а судячи з поранення, не з породи лякливих і нерішучих, в цій, здавалося б, простій справі виявив і нерішучість, і, сказати б, безпорадність.
—На складах у мене стільки солі нема, — обережно повідомив він, — збирати її по всіх сільських крамницях — хіба ж збереш? А он я знаю, в Нікополі прийшло на станцію три вагони з сіллю, так залізниця її не відпускає, бо ще не получила документів.
—Беру на себе, — заявив київський меліоратор. — Значить, так. Створюємо ініціативну групу. Я її очолюю. Переправляємось в Нікополь і там рішаєм вопрос. У мене є там деякі зв’язки. У товариша Чайки всі необхідні дані. Для ініціативної групи треба ще третього. Може, попросимо представника енергетиків?
Так Шульга, припливши до Кам’янки з Нікополя, знов опинився в Нікополі..
Прізвище київського меліоратора було Безлюдний. Всі його так звані нікопольські зв’язки починалися й кінчалися в кабінеті директора місцевого пивзаводу. Директора не було, поїхав на чергову нараду до Дніпропетровська, але була команда: на відповідному рівні приймати, коли він з’явиться, столичного гостя товариша Безлюдного.