—Ми з ним разом партизанили, — розсідаючись на директорському дивані, товстогубо поплямкував Безлюдний. Був він увесь якийсь товстий, ніби всуціль з подушок: плечі, спина, живіт, щоки, навіть лоб — усе подушкоподібне. І в його сірому столичному пальті плечі вимощені були подушками, і зелений капелюх теж мовби з подушечок.
—Ми, партизани, знайдемо один одного, хоч де б він був, — хвалився Безлюдний, цмулячи міцне пиво з персонального директорського чаника, — у нас у Києві тепер і влада не так радянська, як партизанська. Коротченко хто? Партизан. Гречуха хто? Партизан. Ковпак хто? Пусті слова про право бідних. Сам Микита Сергійович Хрущов усю війну ніби в діючій армії, ніби там член Військової Ради, а фактично? А фактично партизан у душі й на ділі. Думаєш, Україну від фашистів визволила армія? Партизани, щоб ти знав! От ти свій хлопець, спеціаліст, бачу, пройшов війну. А де був? У партизанах чи де?
—Танкіст, — сказав Шульга.
—І до чого ти там дострілявся в своїм Танку?
—До командира полку.
—Так ти ж справжній партизан! Командир танкового полку! І оце тепер нидієш тут серед своїх трансформаторів? Плюнь і воскресни! Тобі треба перебиратися в столицю. Давай мені свої координати, в мене є друзяки–партизани у вашому міністерстві… Ти тільки уяви: міністерство на Хрещатику! Хочеш?
Хочеш–не–хочеш, любиш–не–любиш, п’яні слова самовдоволеного дрібного столичного чиновника відлітали від Шульги, як зірвані з ромашки пелюстки, посміюючись у душі, слухав він теревені Безлюдного, пив міцне свіже пиво. Свої координати? — будь ласка, вдавати з себе велике цабе, яке «рішає вопроси»? — теж будь ласка, вони сиділи з Безлюдним у директорському кабінеті й дуріли, а тим часом степовий велет Чайка десь метався, нарешті прибув з якимсь присутньо–неприсутнім чоловіком і з цілою батареєю пляшок, в яких було щось набагато міцніше за директорське персональне пиво, присутньо–неприсутній заявив, що залізниця може відпустити сіль без документів і без ціни, що практично сіль уже й не на залізниці, а на півдорозі між залізницею і річковим портом, коли ж висловлюватися точніше, то сіль уже вантажиться на баржу, яка за годину чи там скільки попливе на той бік і припливе, але для цього треба подзвонити по такому і такому телефону, а тоді подзвонити ще по такому телефону, після чого треба випити для початку скромно, як п’ють у Нікополі, а тоді випити добряче, як звикли пити в Нікополі, після чого випити «зубодробительно», як п’ють тільки в Нікополі, — що й треба було довести.
Безлюдний подзвонив і передзвонив і для певності припечатав партизанством, сіль з вагонів покотилася на баржу для Кам’янки, а вони, й далі сидячи в директорськім кабінетику, пили без закуски, освідчувалися в братерстві, в любові, у вірності, допитувалися–доскіпувалися: чи ти мене поважаєш? Чи ти мене любиш? За що ти мене поважаєш? За що ти любиш мене?
Немає нічого гидкішого за всі оці освідчення п’яних чоловіків.
Шульга п’янів і не п’янів. Тіло дерев’яніло від алкоголю, але душа не піддавалася, твердо трималася в піднебессях. Хто він і що він, чого й навіщо, нарешті, опинився тут, в таємничому схрещенні тисячоліть, на березі великої ріки нашого народу, яку ми звемо Дніпром, а колись її звано Борисфеном?
Шульга сам собі налив, випив, знов налив і долив, тоді підсів до Чайки з проломленим лобом, цокнувся з ним, горілчано побратався, спитав:
—Ти сам звідки? З Кам’янки?
—Я? — здивувався той. — А звідкіля ж я міг би бути, як не з Кам’янки?
—Ми з тобою, мабуть, однолітки? — обережно допитувався Шульга.
—А мабуть же. Я в сороковому десятирічку закінчив і пішов на комбайн. У нас у школі був механізаторський гурток. Війна почалась, мені б треба в армію, а в мене броня, як у комбайнера. Ну, а тут окупація. Як прийшли наші, мене забрали в армію, ну, не дуже й повоював, отут, під Апостоловим, мене довбонуло в голову, і я вмер, а тоді мене спас професор Бєляєв, вставив мені плитку з нержавійки, ну, на комбайн не вернувся, бо перед очима звізди літають…
—Перед оком, — зауважив Шульга.
—Та ні, перед обома. І перед вибитим звізди. В усій голові.
Безлюдний добродушно поплямкав губами–подушечками:
—Коли в голові звізди, то вже не голова, а кумпол.
«Про що ми говоримо? — подумав Шульга. — Ми зовсім
не про те говоримо! Мабуть, ми вже геть п’яні!» Він нахилився до Чайки, неголосно сказав про Безлюдного:
—Не звертай уваги. Він же партизан.
—Та мені що? — добродушно знизав плечима Чайка. — Я вже звик. Всі на мою голову пальцями штрикають.
—Ти мені от що скажи, — ще ближче нахилився до нього Шульга. — Про одну вашу дівчину з Кам’янки скажи мені. Ви, може, й у школі разом вчилися.
—А як фамилія? — поспитав Чайка.
—От чого не знаю, того не знаю. Тому й питаю тебе.
—Без фамилії як же? А звати її як? Знаєш хоч, як звати?
—Звати — Юлія. Ну, може, й не Юлія, а Уляна. Вона до війни вийшла заміж за лейтенанта–прикордонника. А тоді…
—Юлька! — здивовано відсунувся від нього Чайка. — Ти знав Юльку? Та як же це? Юлька Яркова? В неї ж тут усі хлопці були закохані… і я бігав, хоч і менший годів на два… Тут у нас археологи скіфів розкопували. Кам’янське городище. Чув? Студенти з самого Києва. В білих штанях, білі черевики, білі водейболки… Скільки дівчат у нас перепортили, а з Юлькою — задній ход! Ух, дівка була! Там один археолог вже й так біля неї і сяк, ви й цариця, ви й скіфська богиня (забув уже, як він її називав); від вас можна вмерти, лиш поглянувши на вашу красу… А вона йому: можете вмирати, я дозволяю… І ти що — знав нашу Юльку Яркову?
—Знаю, — сказав Шульга.
—Ти міг її знати, — вперто повторив Чайка, — тепер уже ніяк.
—Чому ти так думаєш? — образився Шульга.
—Бо Юльки нема. Вона вмерла.
—Вмерла? — Шульга сполотнів. — Звідки ти?.. Як це тобі?..
—Прийшло вже після війни. З Ташкента. Міліція узбецька прислала батькам. Ваша дочка, значить, Яркова Уляна Терешківна, яка служила в органах міліції города Ташкента, померла від тифу в серпні 1942 року. Бланк, підпис, печатка… Ну, батька Юльчиного Терешка вже не було, ми з ним разом під Апостоловим, мені голову проломило, а його, значить, на місці. Тітка Яркова з онукою, дочкою Юльчиною, сама зосталася, але тут знайшовся і Юльчин чоловік, майор. Забрав їх до себе в Білорусію, а хату купив тут один помідорщик. Поставив теплиці, вирощує помідори, жене в Мурманськ, гребе гроші лопатою… А Юлька, значить, зосталася десь там, в узбеків… А ти, значить, не чув?
Шульга мовчав.
—Щось не так? — стурбувався Безлюдний. — Тоді треба випити. По–партизанськи: без тостів, втихаря і з конспірацією.
Він налив три склянки, підсунув одну з них Шульзі, той мовчки випив. Горілка його не брала. Тепер уже ніщо не брало і не візьме… Ніщо, крім… Він тяжко підвівся, посунув до дверей.
—Куди ж ти? — гукнув йому навздогін Безлюдний. — Так гарно сидимо. Скоро директор приїде…
Шульга не відповів, не озирнувся, не затримався.
Крутим узвозом спустився до Дніпра, до самої води. На узвозі густо плелися гусячі лапки з тендітними жовтими квіточками. Скіфський жовтець. І скіфські води великої ріки, що звалася колись Борисфеном.
Шульга стояв на березі, ріка видавалася бездонною, як її імена, і на її водах зненацька мовби віддзеркалилося обличчя Юлії, а тоді Ольчине, два лиця зливалися в одне, та вони й були не подвоєні, а поєднано–роз’єднані, мов у грі багатогранних дзеркал: ніжний овал, задумливі очі, безсоромні уста, лице було ніби сотворене з вод цієї вічної ріки, прозоре й прекрасне, воно усміхалося до Шульги з глибини, кликало до себе, обіцяло… Його відчай мав форму води, а вода, як відомо, безформна… «Чому собака, кінь і щур живуть, а ти не дишеш? Ти довіку вже не прийдеш, не воскреснеш…»
[14]
. Насолода, захват, страждання, відчай — все зливалося в ньому, як оці прозорі води в повільному могутньому плині, який мільйоннолітньо тече не знати звідки і не знати куди, може, й не з півночі на південь, як стверджують географи, а переперізуючи глобус по паралелі між Європою і Азією, з’єднуючи їх і їхню долю. Досі Шульга чомусь вважав, що в Азії тільки життя, а смерть — доля Європи, всі ці роки він вірив, що Юлія жива і що він колись знайде її, зустріне, знов почує її голос, її сміх, її шепіт… В кургані Кульоба археологи знайшли небіжчицю, яка в складених між ногами руках тримала золоту чашу. Для скіфів жінка була мов золота чаша. Вони хотіли розповісти про це світові навіть після її смерті. Загадковий народ, що пішов під землю, значачи свої сліди золотом. А на землі не лишилося жодного сліду, окрім високих мовчазних могил. А на небі? Хіба оці бездонні і безкраї небеса не бачили і не запам’ятали диких бородатих вершників, що зазирали жадібними очима за найдальші обрії, і ще дикіших круглостегних жінок, які їх народжували?
Бездомне цуценя, радісно гавкаючи, прибігло до Шульги не знати звідки, закрутилося довкола нього, залащилося до ніг. Шульга сумно усміхнувся. Люди не кличуть — кличе ця добра істота. Треба воскресати.
ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА
ІТІЛЬ
Я вышел в ночь — узнать, понять
Далекий шорох, близкий ропот,
Несуществующих принять,
Поверить в мнимый конский топот.
И вот, слышнее звон копыт,
И белый конь ко мне несется…
И стало ясно, кто молчит
И на пустом седле смеется.А. Блок
Теплохід «Мария Ульянова» мав одійти від причалу Хімкинського порту рівно о шістнадцятій, а ще за півгодини до відплиття не прибуло кілька республіканських представництв, а найголовніше: досі не прибув сам товариш Хомухін, заступник союзного міністра, натхненник і організатор цієї, сказати б, історичної подорожі по Волзі від Москви до Горького, де під головуванням того ж таки Хомухіна відбудеться Всесоюзний форум енергетиків, присвячений п’ятдесятиліттю радянської влади, яка, будучи приплюсованою до електрифікації, за мудрим висловом вождя, є не чимось, як мрією всього прогресивного людства — комунізмом.
Шульга з Давтяном сиділи у зручних шезлонгах на палубі першого класу, попивали (за рахунок союзного міністерства) «Столичну» з льодом і відчували себе повноправними предтечами вимріяного майбуття, бо вже мали каюту першого класу на двох з усіма зручностями, а ще ж були каюти другого й третього класу, і не тільки на двох, а й на чотирьох і на шістьох, і без будь–яких зручностей, і в геть непрестижних частинах судна. Давтян був заступником міністра. Шульга — лиш начальник управління, але Україна — це не Вірменія, не ті виміри і не ті авторитети, до того ж Україна мала «Інтеренерго», яким саме й відав Шульга, а «Інтеренерго» — це валюта, це форпост комунізму в Європі, це прорив у Європу, проникнення до самих її печінок–селезінок, до найнедоступніших надр.
Вони сиділи на палубі першого класу під спокійним хімкинським сонцем, до пасажирського дебаркадера одна за одною під’їздили чорні урядові машини, з них вистрибували жваві чоловіки і випливали розманіжені жінки, Давтян коментував для Шульги цей номенклатурний ярмарок марнослав’я майже так, як Вадим Синявський переміщення гравців на футбольному полі:,
—Увага! Прибули «робкие грузины». їхній представник займає каюту на одного. Це пояснюється не рівнем грузинської енергетики, а тим, що в жовтні товариш Хомухін запрошений бути почесним гостем республіки вина і шашлика. Але ще більша увага! Прибув сам товариш Хомухін, а з ним всі його підлабузники, лакизи, підхлібці, починаючи з його вічного помічника Фелікса, в якому є все, що було в Феліксі Дзержинському, та, окрім того, є ще стільки всього, що про це краще помовчати, отож ми починаємо з Фелікса, а кінчаємо… Ні, ні, насправді ось це і є початок усього, що зосереджується довкола товариша Хомухіна. Машина в його супроводі не перша і навіть не друга, але з неї виходить… з’являється… виникає… Ми,, примітивні, жалюгідні технократи, за своїми кіловатами забули про енергетику найголовнішу, найпривабливішу, найпрекраснішу, енергетику людську, а товариш Хомухін за своїми державними клопотами не забув і, спасибі йому, привіз для прикраси нашого пісного енергетично–чоловічого форуму, лиш погляньте, кого він привіз! Неймовірно сексуальна хода. Верхня частина дужого повного тіла гордо непорушна в просторі, зате могутні стегна в розквіті плодородно! сили (запорука легких і швидких пологів) рухаються з такою сміливою відвертістю, що викликають холодну блідість у заздрісних худих жінок і полум’я в крижах у чоловіків.
—Дозволяю перепочити, — сказав Шульга. — Далі не треба, бо я знаю цю жінку.
—Тобто? — добродушно примружився Давтян. — Ти вже встиг закинути свої сіті в коридори влади і вловити цю золоту рибку? Те, чого досі не вдавалося нікому?
—Ні, не те. Чхав я на коридори влади. Я знав цю жінку двадцять п’ять років тому!
—Ти водив її до дитячого садочка?
—Я знав її такою, як оце сьогодні!
Мудрий Давтян не став заперечувати. Все ж таки сонце тут хоч і не таке, як у Вірменії, але діє на людину відповідно, а до того ж, коли ця людина вже впродовж кількох годин сидить і п’є «Столичну». Вірменський коньяк діє на Психіку набагато делікатніше, але український колега навідріз відмовився від вірменського коньяку, навіть від найрідкіснішого, ну, а горілка, це відомо всьому світові, вона викликає в чоловікові процеси непередбачувані, каламутні, вже не кажучи про первинно–дикі. Давтян витримав потрібну (не тільки в театрі, а й у житті) паузу, налив Шульзі й собі, вони повільно випили, спостерігаючи, як люди супроводу повільно зближувалися з Хомухіним, тоді, ніби між іншим, затуливши очі п’ятірнею, сміючись крізь пальці, поцікавився:
—Це вірменське радіо чи український гумор?
—Коли я кажу, то ти слухай. Рушимо до парадного трапа?
—Вірнопіддана зустріч товариша Хомухіна?
—Не Хомухіна — Юлії.
—Ти знаєш, як її звати?
—Сказав же: я знаю її.
—А ти знаєш, що в такій жінці може втонути європейська частина Радянського Союзу? Плюс країни соціалістичного табору.
—Не кажи непристойностей, Ашот. Ти йдеш зі мною чи не йдеш?
Парадний трап був вистелений широкою килимовою доріжкою. Мідні поручні надраєні до золотого блиску. Капітан судна, два його помічники, міністерські лакизи–розпорядники закам’яніли в стовбняку перед начальством, але начальство не квапилося ступати на килими, вимотувало кишки й жили в запопадливих служак, розводило внизу перед трапом нудні церемонії привітань–представдянь, впивалося своєю значущістю, занудствувало й висвинячувалося нестримно й безкарно.
—А–а, наші колеги з України й Вірменії? — побачивши Шульгу й Давтяна, вигукнув Хомухін і здійняв догори руки, розкрйлив їх привітально, мовби для обіймів, водночас закликаючи й усіх, хто його оточував, продемонструвати привітність. — Прошу, прошу, дорогі колеги!
Хомухін сидів у міністерстві так давно, що вже ніхто не пам’ятав, хто він і що, він скористався з цього і вигадав собі «наукове» походження, буцімто його забрали до столиці з якогось уральського вузу, де він очолював кафедру, а раз так, то й у звертанні до підлеглих — не «товариш», не прізвище або ім’я та по батькові, а «колега», як заведено в наукових колах, хоч насправді Хомухін ніякого стосунку до науки ніколи не мав, був простим клерком у службі головного енергетика на металургійному комбінаті, який споживає (пускаючи левову частку димом!) електроенергії набагато більше, ніж Бельгія або Греція, сидів там довго і затято, як шашіль у дереві, виписував квитанції заводським службам і цехам на сплату витрат за користування електроенергією, маючи твердий зад, пересиджував усіх своїх співробітників, сунувся–пересувався далі й далі, поки досунувся до стільця головного енергетика, а чиясь номенклатурна рука висмикнула його, як ріпку, з уральської грядки і посадила в грядці московській, столичній, щедро зрошуваній, удобрюваній і плеканій зусиллями всіх трудящих неозорої Країни Рад.
—Колеги, — до безмежжя розкрилюючи руки перед Шульгою і Давтяном, розплямкувався Хомухін. — Яка радість! Яка радість! Такі республіки! Такі шановні їхні представники! Прошу знайомитися з нашими колегами з міністерства. Все це надзвичайно цінні й достойні працівники, але не викрию недозволеної таємниці, коли скажу, що всі вони, як справжні мужчини, поступляться місцем перед дамою, тому я з особливою приємністю хочу представити нашим дорогим колегам з України й Вірменії головного спеціаліста нашого міністерства Юлію Никонівну Никонову.
Хомухін уже не розкрилював рук, тепер вони застигли в просторі, мов шлагбаум, після ритуально–милостивих слів «представлення» одна половинка шлагбаума піднялася, так званих «колег» було пропущено й допущено в святая святих, в замкнене коло супроводу Хомухіна, а найперше до тої, що була найбільшою цінністю того кола, власне, становила його справжню цінність, як рідкісний коштовний камінь визначав вартість золотої або навіть платинової каблучки, до Юлії Никонівни (для всіх), просто до Юлії (для Шульги), до так званого головного спеціаліста для всіх тих, хто живе і вмирає в нікчемному світі субординацій, ієрархій і суєти.