Шульга непомітно для всіх штовхнув у плече Давтяна: іди, поцілуй ручку, а вже тоді я. Ашот усе зрозумів (о, тисячолітня мудрість вірменського народу), цілував пещену столичну длань, квапливо бурмотів вірші Нарекаці, Сільви Капутікян і Ашота Граші, свого тезки, добре знаючи, що все це вірменське красномовство столичній високономенклатурній дамі, як кажуть енергетики, «до лампочки», та все ж у ті короткі хвилини дозволеного Хомухіним представлення мудрий Ашот Давтян встиг вимовити найголовніше:
—Приготуйтеся! Гряде ваша судьба! А коли хочете знати, що я думаю про Хомухіна, то я вам скажу від імені всього вірменського народу, що я б теж благодушествував, як Хомухін, маючи біля себе таку жінку…
Вона нічого не відповіла. Не захотіла, не встигла, не змогла? Була іконою, статуєю для поклонінь, жертовним капищем, яким володів столичний жрець Хомухін…
Жилаве Ашотове тіло відвихнулося, поступаючись місцем біля «головного спеціаліста», Шульга опинився око в око з жінкою, яку знав уже двадцять п’ять років (в іншому втіленні?), але яка, звісно, не тільки не знала його, а й не здогадувалася ні про що, розгубленість, збентеження, тривога, паніка вмить охопили його, і в марних спробах порятунку він тільки й спромігся, що незграбно пожартував:
—Ви справді спеціаліст і… головний?
Вона не підхопила жарту, збула його слова мовчанкою, тільки креснула по Шульзі скісним поглядом знизу догори, гострим і нищівним, мов удар шаблі, і вже не було надії, що тонке лезо має на собі бодай краплину меду, — тільки отрута, гірка, ядуча, вбивча.
—Я повинен з вами поговорити, — квапливо прошепотів Шульга.
—Ви? — Нарешті ці безсоромні губи розтулилися, щоб випустити цей короткий звук, кинути Шульзі як найвищий дар, та одразу й зімкнулися, бо їхня господиня, мабуть, вважала, що цього досить, що й так занадто багато уваги даровано якомусь українському нахабі з його примітивним провінційним зальотництвом, адже в неї тут були набагато вищі й почесніші обов’язки, заступник міністра Хомухін, її шеф і повелитель, не зупиняючись, просувався далі, мов ядро велетенської комети, затягував у орбіту свого руху всіх наближених, хто не встигав прилучитися до ядра, ризикував опинитися в хвості, в розпорошенні, в безвістях, а вона цього не хотіла, та й сам Хомухін ніколи б не дозволив.
Ядро столичної комети вже котилося вгору по парадному трапу, по килимах, повз навіки закляклих безхребетних прислужників. Шульгу й Давтяна всемогутні сили субординації з мовчазною жорстокістю відкидали назад, у хвіст комети, недоступне ядро лиш мріло їм перед очима жіночим повабом «головного спеціаліста», унікальним сексуальним втіленням для Ашота і Юлією з ташкентської ночі, єдиною жінкою на світі, божеством і щастям, для Шульги.
—Столична стерва! — шепотів йому за плечем Ашот. — У нас у Вірменії такі йдуть по три штуки за гривеник!
—А де ви берете здачу? — спокійно спитав Шульга.
—Яку здачу? Про що ти, дорогий?
—Копійка здачі. Три за гривеник маємо дев’ять копійок. Копійка здачі. Де ви берете копійки? І куди вони йдуть? В республіканський бюджет? На відвойовування в турків гори Арарат? Чи в фонд всесвітньо відомого вірменського радіо?
—Слухай, Шульга! — вхопив його під лікоть Давтян. — Я починаю вірити в легенди про український гумор. Ти мене переграв з цією столичною секс–дамою. Але вірменське радіо всесильне, як марксизм, бо воно правильне. Вірменське радіо питають: що повинна робити антилопа, за яку гризуться два велетенські африканські леви? Вірменське радіо відповідає: коли в антилопи є цілих чотири ноги, то треба бути ідіоткою, щоб стояти й ждати, чим скінчиться ця левина гризня. А тепер, мій іронічний український друже, поглянь довкола і скажи мені: де наша антилопа?
Шульга засміявся.
—Вона побігла слідом за своїм антилопом, але від левів однаково ж не втече.
—Не втече? Ти так сказав, Шульга? Скажи ще раз!
—Я сказав, що від справжніх левів антилопа ніколи не зможе втекти.
—Геніально! — скинув догори руки Ашот. — Тепер нам залишилося визначити, хто з нас справжній лев. Є лев вірменський, є лев український, Хомухіна хтось захотів би назвати левом московським, але це ж не лев! Це шакал, який обгризає кістки.
—Кістки? — сумно усміхнувся Шульга. — Я б цього не сказав. Тим часом цей кастрований чинодрал пасеться коло розкішного м’яса.
—А ми зоставимо йому самі кістки!
—Так, як ти мені від курки в барі?
Вони познайомилися вранці в барі «Марии Ульяновой». Шульга спитав бармена, що в них є з’їсти, окрім традиційної ікри і баликів, бармен дістав з холодильника варену курку, тут несподівано з–за спини в Шульги вистрибнув худий, як чорт, чорний чоловік, з вигуком: «Дорогий друже, дозволь шматочок бідному вірменському брату!» — відщипнув у курки, здавалося, справді тільки шматочок, та коли бармен подав Шульзі те, що залишилося, то вже то була не курка, а самий, сказати б, фюзеляж від неї з додатком двох синіх жилавих ніг і так само жилавої шиї. Вся грудинка, все біле м’ясо з ніжними крильцями вмить відлетіло до сина мудрого вірменського народу.
Ось там вони й познайомилися: українська простодушна щедрість і вірменська мудрість і меткість.
—А хоч би й так! — вигукнув Ашот. — Не станеш же ти заперечувати?
—Інший, може, й став би, та не я. Біографія не дає змоги.
—Біографія? Ах, Шульга! Як сказано, як сказано! Ти великий чоловік, і народ твій великий!
—Народ — так. А я? Що я? Раб оцієї жінки навіки.
—Ти раб? Ти не можеш бути рабом, Шульга!
—Не можу — це точно. Не маю права і все таке інше. Але скажу тобі по секрету: хочу бути рабом. Розумієш: хочу!
—Хочу — це страшно, — прошепотів Ашот. — Хочу — це вже кінець усьому. І тут тобі не поможе ніхто і ніщо. Навіть чоловіча дружба. І навіть — знаєш що?
—Що ж, коли не секрет?
—Навіть інтернаціоналізм і дружба народів!
Вони досхочу посміялися, поволі просуваючись слідом за кометним хвостом Хомухіна, тоді Шульга, враз ставши серйозним, сказав Давтяну:
—Ти повинен зрозуміти, що в цій жінці моя судьба. Згодом я тобі все поясню. Може, тут містика, може, ще щось. Не знаю. Але коли я з цією Юлією Никонівною спробую… Одним словом, ти повинен знати, що це не дешевий флірт, а все моє життя… Може, потрібна буде твоя поміч. Поможеш мені?
Ашот мовчки подав йому руку.
—Шульга, я бачив цю жінку, і я все розумію. О жінко, що означає твій крик?
—Але вона не кричала, Ашоте. Ох, коли б же вона кричала, побачивши мене!
—Однаково їй нікуди подітися. Ми пвпливемо по Волзі, і треба буде припливати. Ти припливеш, і вона припливе. Ти знаєш, як звалася колись Волга? Ітіль. Тисячу років тому. І тоді так само, коли чоловік і жінка опинялися в тому самому човні на Ітілі, то вони… «От Танаида до Итили коман, хазар и печенег таких могил наворотили, каких не видел человек…» Це вірші Заболоцького. Люблю вірші. Наш Нарекаці не написав про Ітіль. І про любов над могилами не писав. А на цій воді вбивали і любили. Більше вбивали — більше любили. Така дивна вода. Ти вбивав, Шульга?
—Я? — здивувався Шульга. — Чому я мав когось убивати? Я не вбивав нікого.
—А на війні ти був?
—Ну, був на війні.
—Ким ти там був?
—Танкістом.
—І не вбивав нікого?
—Я не вбивав. Я воював з ворогом.
—О жінко! — молитовно здійняв догори руки Давтян. — Що означає твій крик?..
Коли вже пливли по Рибінському водосховищу і поминули затоплену церкву (незбагненність похмурих диктаторських душ: з 80 тисяч церков Ленін, Сталін і Хрущов знищили понад 60 тисяч, а цю, затоплену, зберегли, і тепер байдужі води, які накрили її, зоставивши на поверхні лиш шпиль дзвіниці, здавалися морем сліз, пролитих за навіки втраченою красою і святістю), і коли хто повечеряв у ресторані з багатим вибором страв, а хто, як Шульга і Давтян, засів унизу в барі біля вірменських коньяків і московських та українських горілок (на українські тут налягали з особливою охотою, смакуючи чистою, як сльоза, вінницькою, настояною на поліських травах чернігівською, калиново–горобиновою сумською і, звісно ж, легендарно–унікальною з перцем), а ще хто вже лаштувався в своїх каютах до спочинку, щоб назавтра схопитися з самого досвітку і милуватися волзькими берегами і давніми городами на тих берегах, Ярославлем, Костромою, Угличем, — і саме тоді нечутно, непомітно, з номенклатурно–московською загадковістю повсюди, біля всіх став виникати помічник Хомухіна Фелікс і з притаманною тільки володарям столичних кабінетів спесивістю і тоном, який не визнає жодних заперечень, повідомляв, що товариш Хомухін просить шановних колег зібратися в салоні першого класу, щоб обмінятися думками щодо проведення їхнього симпозіуму в Горькому, визначити, намітити, узгодити…
—Хочеш, то йди, — сказав Шульга Ашотові, — а я посиджу тут.
—А як же головний спеціаліст міністерства? — прискалив хитре вірменське око Давтян.
Шульга й без нього гаразд відав, що там буде ВОНА. Він рвався туди з дикою силою і пристрастю і водночас лякався чогось. Може, не хотів необачним вчинком передчасно сполохати несподіване щастя, що так зненацька звалилося на нього, мов Божий дарунок.
—Ти йди, — глухо промовив він до Ашота, — а я, може, згодом. Мені треба подумати і… зосередитися…
У салоні він з’явився, коли дисципліновані «товариші узбеки» вже повгніздювалися у зручних кріслах, не лишивши жодного вільного місця, Хомухіна з його супроводом ще не було, лиш спесивий Фелікс ширяв на чорних міністерських крилах у тісному просторі, звіряючи, перевіряючи, уточнюючи, хто з’явився, хто присутній, хто наявний, а хто змаловажив, зневажив, здисидентствував уже напочатку і… Шульга достоту відав, які суворі оргвисновки загрожують усім, хто потрапить до проскрипцій цього дрібненького чоловікоподібного чортика з жіночою спиною і майже жіночим задом. Він по–панібратськи підмигнув Феліксові, який окислився від того підмигування, бо тепер уже не міг записати в каральні списки противного «хохла», і з залізною настирливістю колишнього танкіста впевнено пройшов у перші ряди, підсвідомо вірячи, що син мудрого вірменського народу встиг захопити там місце і для себе, і для свого товариша.
Ашот перевершив усі сподівання. Він сидів у першому ряду, саме навпроти тієї точки, з якої мав промовляти до них товариш Хомухін, а з обох боків товариша Давтяна, — предмет неймовірної, мало не інтернаціонально–зарізяцької заздрості, — красувалися незайняті крісла, що призначалися, звісно ж, не «товаришам узбекам» і не «товаришам молдаванам» і навіть не нашим «щирим друзям українцям» або «рідним білорусам», а тільки тим, хто входив у сяйливу орбіту товариша Хомухіна, в оте майже космічне кільце, що нагадує кільце довкола загадкової планети Сатурн.
Шульга підійшов До Давтяна, усміхнувся до нього, Ашот усміхнувся до Шульги (як казали російські класики: «И звезда с звездою говорит…»), вони зайняли крайні з зарезервованих Давтяном трьох крісел, залишивши середнє вільним, і спокійно стали ждати.
Хомухін з’явився в салоні, ніби втомлена далека зірка, якій уже давно пора згаснути, але вона вперто тримається на орбіті завдяки роям сателітів і зоряному пилу, розсіяному в холодних просторах. Послужливий Фелікс шанобливо попровадив начальство на його чільне місце, де стояло тільки одне крісло, сателіти супроводу заметалися по салону, шукаючи, де притулитися, лише Никонова спокійно зупинилася коло передніх крісел, мовби хотіла недбало обдарувати тих, що сиділи, чаром своєї повільної краси, в сяйві якої ще мить тому нахабно розкошував бляклий Хомухін.
Опинившись у мертвій зоні під картечним обстрілом жадібних чоловічих поглядів, сповнених захвату, хтивості і вічного вовчого голоду, жінка могла б розгубитися, але Юлії розгубленість не личила, та, власне, вона й не мала часу на почуття безсилості, бо тої самої миті, мов вірменський камінь, вистрілений з пращі, біля неї зродився Ашот Давтян і в лицарському поклоні запросив у крісло, так передбачливо і мудро зарезервоване і збережене від «товаришів узбеків».
—Спеціально для вас, — прошепотів Ашот.
Вона сіла, мовчки подякувала ледь помітним вигином своїх безсоромних уст, була в синьому (о Боже! Як у Ташкенті!) платті, з коротенькими рукавчиками, голі руки, гола шия, неповторний дух її тіла і млосний запах дорогих паризьких парфумів…
—«Дыша духами и туманами», — тихо продекламував Давтян.
—Не треба, Ашоте, — попросив Шульга.
Давтян приклав руки собі до горла.
—Німотствую, як народ у «Борисі Годунові»!
Юлія ліниво повела оком на Шульгу.
—Здається, ви хочете взяти на себе роль мого добровільного охоронця? Може, треба було б спитати моєї згоди?
—Такої потреби не виникало, — спокійно відмовив Шульга, хоч все в ньому дрижало від дикої, майже неземної радості (нарешті, нарешті вона знов біля нього, вона жива, воскресла і тепер буде вічно, власне, й була весь час і вічно, тільки чомусь уникала його, трималася осторонь, в затаєності й невідомості), і водночас крижаний страх, ця остання істина метафізики, що вічно живить знання, страх втратити знайдене і віднайдене, сумнів, вагання, недовіра…
—Вам не здається, що ви занадто самовпевнений? — далі допитувалася вона.
—Ні, не здається.
—Дозволите поцікавитися, чому саме?
—Бо я маю виняткове право.
—Право на що?
—На вас.
—Ми що — повертаємося в рабство?
—Навпаки — в царство свободи.
—Ну, гаразд. Я втомилася від вас. Давайте краще послухаємо Хомухіна.
—А що там слухати? Гасло «слава КПРС» можна прочитати на кожному паркані поруч із загальновідомим словом з трьох літер, а бухгалтерські одкровення кожен з нас слухає двічі на місяць, розписуючись у відомості на одержання авансу і зарплатні.
—Звідки ви взяли, що Хомухін — бухгалтер?
—А хто ж він, по–вашому? У нього фізіономія московського чиновника, готового проповзти по всіх електричних проводах Радянського Союзу і перелічити всі електрони, які пролітають по тих проводах, щоб згодом виставити рахунки за електроенергію заводам, установам, громадянам, живим будівникам комунізму і навіть усім умерлим за торжество всесвітньо відомих і всесвітньо проклятих ідей…
Хомухін тим часом заливався зі свого президентського місця, мов глухар у любовному токуванні посеред непрохіддя російського лісу. «Завдання полягає втому…» «Постанови партії й уряду…» «Мудрі вказівки й настанови…» Словесна потерть, січка, силос слів, «такт запыленных слов»
[15]
… З хрущовських часів заведено було серед начальства не читати з широких аркушів, як за Сталіна, а тільки з вузеньких паперових стьожечок, які вміщувалися в долоні партійного оратора, або з маленьких блокнотиків, щоб створювати ілюзію, ніби ідіотизми, виголошувані тою чи іншою посадовою особою, належать не казенним писаристам, оплачуваним робітничо–селянським потом країни соціалізму, а саме їм, так званим слугам народу, плоть від плоті, кров від крові, та тільки не рот від рота, бо рот номенклатури завжди був роззявлений незмірно ширше, ніж біблійна паща Левіафана… Хрущов у нестримних і безконтрольних розпатякуваннях мав звичку, длубаючись у своїх бездонних кишенях–торбах, видобувати звідти якісь шпаргалки і цидули, то зненацька потрясав над державною трибуною звичайним футляром від окулярів, знаходив там папірець, вичитував з нього для одної шостої земної кулі: скільки стебел кукурудзи завдяки квадратно–гніздовому способу може бути посаджено на одному гектарі, скільки качанів можна виростити завдяки мічурінському способу на одному стеблі, скільки кукурудзи може бути в одному качані і скільки центнерів можна зібрати з одного гектара і з сорока мільйонів гектарів на Україні, і з трьохсот мільйонів гектарів у Радянському Союзі, тоді як у японців на їхніх сто мільйонів ротів лише два мільйони гектарів орної землі, а в Скандинавії кукурудза й зовсім не росте, і в Англії не росте, і…
Хомухін виховувався під хрущовськими барабанами. Він з радістю засвоїв манеру пустопорожнього московського базікання вже не з сталінських розлогих паперових аркушів, а з вузеньких блокнотиків, таких натуральних, таких справжніх, таких достовірних…
Але вузенький блокнотик, створюючи ілюзію начальницької самочинності, водночас ставав мовби несвідомими кайданами для тих, хто ним користався. Бо тут немає простору, жорстока обмеженість, не відірвеш погляду від написаного, не побачиш, хто перед тобою, хто слухав, хто не слухав, хто є хто і що є що…
І хоч Юлія сиділа просто за кілька метрів од Хомухіна, той не знав про це, не бачив її, не відчував, не…
—Ви знаєте, що таке Хомухін?
—Наприклад?
—Це мільйони тонн узбецької бавовни, придатної лиш на вироблення генеральської вибухівки… Це…
—Ви заздрісний, як усі українці?