- А форт цей далеко відсіль? - спитав Гленарван.
- Ні, він розташований на Сьєрра-Танділь, миль за шістдесят.
- І ми прибудемо туди?..
- Позавтра ввечері.
Гленарванові було дуже прикро. Не знайти індіанців у пампі - хто міг би цього сподіватися! Звичайно їх тут бував навіть забагато. Очевидно, сталось щось особливе, раз вони зникли. Але коли Гаррі Грант був справді їхній бранець, конче треба було дізнатися, повели його на північ чи на південь? Це питання дуже непокоїло Гленарвана. Ні в якому разі не можна допустити, аби сліди загубились, і тому найрозважливіше послухатись поради Талькава й дістатись до селища Танділь. Там принаймні буде з ким говорити.
Близько четвертої години дня на видноколі показався горб, що на пласкій поверхні видався за справжню гору Сьєрра-Тапалькем; тут мандрівники стали табором на ніч.
Наступного дня вони перебрались через цю гору без жодних труднощів. Ішли піщаними пагорками, положистими схилами. Людям, які здолали вершини Кордільєр, цей перехід видався справжньою дрібничкою. Коні майже не уповільнювали ходи. Опівдні вони проминули занедбаний тепер форт Тапалькем - першу ланку в ланцюгу фортець, що простягся вздовж південного кордону, захищаючи його від індіанських наскоків. Та, на дедалі більший подив Талькава, індіанців і тут не було. Однак десь пополудні показалося три вершники, добре озброєні, на гарних конях; із хвилину вони роздивлялись на маленький загін, але не зважились підпустити його до себе близько і вмить зникли. Гленарван розлютився.
- Гаучо, - мовив патагонець, називаючи тубільців тим ім’ям, котре спричинилось нещодавно до палкої суперечки поміж майором і Паганелем.
- А, гаучо! - вигукнув Мак-Наббс. - Ну, Паганелю, адже сьогодні не дме північний вітер. Якої ви думки про цих мирних пастухів?
- Тої думки, що вони скидаються на відчайдушних розбишак.
- А від враження до дійсності, мій дорогий вчений?
- Один лише крок, мій дорогий майоре!
Всі голосно зареготали, але це анітрохи не збентежило Паганеля, і він зробив навіть дуже цікаве спостереження над зовнішністю цих індіанців.
- Я читав якось, - мовив він, - що в арабів риси рота виявляють жорстокість, а в очах світиться людяність. В американських індіанців якраз навпаки: очі в них надзвичайно злі.
Жодний знавець-фізіономіст не спромігся би влучніше визначити зовнішність індіанця.
Проте, за порадою Талькава, вершники їхали, тримаючись гурту; хоч і відлюдний цей край, слід було стерегтися несподіваного нападу. Але це була марна пересторога. Того ж вечора вони заночували у просторій покинутій тольдерії, де касик Катрієль збирав звичайно свої загони. Уважно оглянувши землю навкруг і не виявивши свіжих слідів, патагонець упевнився, що тольдерія давно вже стояла пусткою.
Назавтра шлях мандрівників знову слався через рівнину. Показались перші естансії, що прилягали до гірського пасма Танділь. Талькав порадив не зупинятися тут, а прямувати до форту Незалежний, де він сподівався дізнатися насамперед про те, чого це раптом вилюднів цілий край.
Знову показалися дерева; що так зрідка траплялися за Кордільерами, переважна більшість їх була посаджена вже після завоювання європейцями американських земель. Тут росли брусливові дерева, тополі, верби, акації, що вигнались вільно й швидко, без усякого нагляду. Звичайно вони оточували “коралі” - просторі обори для худоби, загороджені частоколом. Там паслися й відгодовувалися сотні биків, корів, коней і баранів, котрих пильнувала сила великих сторожових псів. Кожна худобина мала на собі випечене залізом тавро свого хазяїна. Солонуваті ґрунти, які тяглися до самого підгір’я, були дуже добрі для худоби, бо давали розкішну зелену пашу. Тому й розташовано тут великі естансії. Їх наглядають управитель і помічник, що мають в своєму розпорядженні пеонів, по чотири на кожну тисячу голів худоби. Ці люди живуть, як біблійні пастирі, їхні отари такі ж численні, а може, ще численніші, ніж ті, що вкривали колись долини Месопотамії. Але великим скотарським господарствам пампи бракує і пастухів, і старожитньої патріархальності, вони простісінько торгують собі худобою, та й по тому.
Паганель звернув увагу своїх супутників на цікаве явище - міражі, звичайні на цих пласких рівнинах: здалеку естансія здавалась великим островом, а рядки тополь і верб неначе відбивались в прозорій воді, котра весь час тікала, відступаючи перед мандрівниками. Ілюзія була така повна, що очі знову й знову піддавалися цій омані.
Протягом дня 6 листопада мандрівники проминули кілька естансій і одну-дві саладеро. Тут ріжуть худобу, відгодовану на соковитих пасовиськах. В саладеро також засолюють м’ясо тварин. Ці бридкі роботи починаються звичайно наприкінці весни. “Саладероси” йдуть до коралів, спритно ловлять худобу за допомогою ласо й ведуть до саладеро. Тут забивають сотні биків, волів, корів і баранів, здирають з них шкуру, зрізають м’ясо з кісток. Проте бики часом опираються, і тоді живолуп обертається на тореадора. В цьому небезпечному реместві саладероси виявляють вправність і разом з тим надзвичайну жорстокість. Взагалі ця різанина- жахливе видовище. Ніщо не може бути відворотні-ше околиць саладеро. Із цих страшних загород здіймаються, разом з смердючими випарами, люті крики різників, зловісний гавкіт собак, жалібний стогін конаючих тварин, а урубу й аура, величезні шуліки аргентинських рівнин, що злітаються сюди без ліку за два десятки льє, видирають з рук різників ще трепетливі нутрощі їхніх жертв.
Але о цій порі саладеро стояли пусткою, тихі й мовчазні. Час великого забою ще не настав.
Талькав підганяв мандрівників. Він хотів цього ж вечора прибути у форт Незалежний. Коні, заохочувані вершниками й прикладом Тауки, мчали рівниною крізь високі злакові трави. Вони минали ферми, оточені позубленими парканами й глибокими рівчаками. Вгорі кожного Дому була тераса, з якої його мешканці, завжди готові до бою, могли палити з рушниць у грабіжників. Можливо, Гленарван здобув би тут відомості, що його цікавили, але безпечніше було їхати До селища Танділь. Вони ніде не зупинялись. Довелось переїхати бродом річку Гуесос і далі за кілька миль - Ріо Чапалеофу. Невдовзі гірські кряжі Танділь розстелили під ногами коней свої перші порослі зеленою травицею положисті схили, і за годину в глибині вузької ущелини показалося селище, над яким підносилися зубчасті мури форту Незалежний.
Розділ XXI
ФОРТ НЕЗАЛЕЖНИЙ
Сьєрра-Танділь здіймається над рівнем моря на тисячу футів. Цей гірський ланцюг - первинного походження, тобто він утворився ще до виникнення органічного життя на землі, і відтоді його будова й склад поволі відмінялися під впливом підземного жару. Він являє собою безперервну низку гнейсових горбів, вкритих зеленим килимом трав. Округа Танділь охоплює весь південь провінції Буенос-Айрес і одмежовується від неї спадистим схилом, на його узбіччях беруть початок численні річечки, що збігають на північ.
В окрузі, де живе близько чотирьох тисяч мешканців, за центр править селище Танділь, яка розкинулось в підгір’ї північних схилів Сьєрри рід захистком форту Незалежний. Чималенька річка Чапалеофу надає місцині мальовничості. Селище має одну особливість, котрої не міг не знати Паганель: тут живуть самі французькі баски та італійські колоністи. Справді, перші чужоземні поселення в долішній частині Ла-Плата заснувала Франція. 1828 року зведено під наглядом француза Паршапа форт Незалежний, що мав захищати цей край від безнастанних нападів індіянів. Паршапові допомагав Алсід д’Орбіньї, відомий французький вчений, який чудово знав, вивчив і описав у своїх працях що частину Південної Америки.
Селище Танділь - чималий торговельний пункт. На “галерас” - високих візках, запряжених биками і добре при-. стосованих до пересування по степових дорогах, - звідти можна доїхати до Буенос-Айреса за дванадцять днів. Це зумовлює досить жваву місцеву торгівлю. Мешканці селища відвозять до міста худобу з своїх естансій, засолене м’ясо з саладеро й дуже своєрідні вироби індіанського ручного промислу - бавовняні тканини, вовняні килими, вишукані плетива із шкіри тощо.
Розповівши про все це, Паганель додав, що в селищі вони неодмінно здобудуть усі потрібні їм відомості, до того ж у форті завжди стоїть загін національного війська. Гленарван дав розпорядження відвести коней до стайні “фонди”, тобто заїзду, зовні досить пристойного. По тому Паганель, майор, Роберт і Гленарван, в супроводі Талькава, попрямували до форту Незалежний. Невдовзі вони опинились перед брамою, котру вельми недбало пильнував вартовий-аргентинець. Він пустив мандрівників, нічого в них не питаючи, що свідчило або про надмірну безтурботність, або про переконання в відсутності найменшої небезпеки.
На плацу декілька солдатів робили військові вправи. Найстарший поміж них мав років двадцять, найменший - ледве сім. Правду кажучи, це була дванадцятка дітей та юнаків, що досить спритно фехтували. Усі були вбрані в смугасті сорочки, підперезані шкіряним ремінцем; штанів, ні довгих, ані коротких, ані куценьких шотландських спідничок не було й знати. А втім, тепла погода дозволяла певну легковажність одягу. Паганель одразу ж похвалив уряд, що не витрачає марно коштів на різні басамани. Кожен із хлопців мав рушницю й шаблю, але рушниця видавалась для них завелика, а шабля задовга. Всі - смагляві й подібні один до одного, так само й до капрала, який їх навчав. Показувалось, і це виявилось насправді, що то дванадцятеро братів, котрі шикувалися під командою тринадцятого.
Паганель не здивувався. Він пам’ятав статистику цього краю й знав, що пересічна кількість дітей у місцевій родині звичайно доходить до дев’яти або й вище. Вельми здивувався він з іншого - із того, що маленькі солдати робили вправи на французький штиб і достоту виконали дванадцять головних засобів набивання рушниці за французькою системою. До того ж капрал частенько давав команду рідною мовою географа.
- Оце дивина, - мовив Паганель.
Але Гленарван добувся до форту Незалежний не задля того, щоб роздивлятися на хлопчиськів, котрі навчаються військових вправ, а до їхньої національності було йому байдуже й поготів. Отож він не дав Паганелеві вдосталь надивуватися й попросив його викликати коменданта гарнізону. Паганель переказав це прохання капралові, і один з аргентинських солдатів попростував до невеличкого домка, що правив за казарму.
Незабаром з’явився комендант власною персоною. Це був кремезний чолов’яга років п’ятдесяти; він мав військову поставу, жорсткі вуса, випнуті вилиці, шпакувату чуприну й владний погляд - принаймні таким він видався крізь хмари тютюнового диму, що вилітали з його коротенької люльки. Його хода й виправка нагадала Паганелеві колишніх французьких підофіцерів.
Талькав одрекомендував комендантові Гленарвана і його супутників. Поки він говорив, комендант утупився таким цікавим поглядом у Паганеля, що це могло б збентежити кожного. Не розуміючи, чого хоче від нього старий служака, вчений тільки-но зібрався про це спитати, як той раптом без жодних церемоній схопив його за руку й радісно спитав рідною мовою географа:
- Ви француз?
- Так, француз! - відповів Паганель.
- О! Дуже радий! Дорогий гість! Ласкаво прошу! Я теж француз! - говорив комендант, щосили тиснучи Паганелеві руку.
- Це - ваш друг? - спитав майор.
- Авжеж! - відповів географ і додав, запишавшись трохи: - Я маю друзів у всіх п’яти частинах світу.
І вивільнивши не без зусилля руку з живих лещат, що загрожували її розтрощити, Паганель розпочав з комендантом довгу розмову. Гленарванові дуже хотілось втрутитись і вкинути слівце про їхню справу, але комендант розповідав свою власну історію і не був схильний зупинятися на півдорозі. Очевидно, цей славний чолов’яга давненько вжо покинув Францію і майже забув рідну мову, коли не окремі слова, то принаймні мовні звороти. Він говорив приблизно так, як говорять негри в французьких колоніях.
Комендант форту Незалежний, як незабаром виявилось, був сержант французької армії і давній товариш Паршапа. Відтоді як засновано форт Незалежний, він його не залишав, а нині за згодою аргентинського уряду став тут комендантом. Родом він був баск і звався Мануель Іфарагер - тобто мало не іспанець. Проживши рік у тутешніх краях, Мануель набув прав громадянства, вступив до аргентинської армії й одружився з індіянкою, що невдовзі подарувала йому двох близнят. Певна річ, це були хлопчики, бо гідна сержантова подруга ніколи не дозволила б собі подарувати йому дочок. Мануель не уявляв собі іншої професії, окрім військової, і сподівався з часом і з божою поміччю презентувати республіці цілу чоту юних солдатів.
- Ви ж бачили? - вигукнув він. - Які вояки! Козир-хлопці! Хосе! Хуан! Мігель! Пепе! Пепе лише сім років, а він уже вміє набити рушницю!
Пепе, почувши, що його хвалять, виструнчився й дуже мило віддав честь зброєю.
- Він далеко сягне! - додав сержант. - Прийде час, з нього буде полковник або командир бригади!
Комендант Мануель так захопився, що неможливо було з ним сперечатися ані з приводу переваги військового фаху над іншими, ані щодо майбутнього, яке він готував своєму войовничому нащадкові. Він був щасливий, а за словами Гете, “все, що дає нам щастя, не є ілюзія”.
Сержантова розповідь тривала вже понад чверть години. Талькав вельми дивувався з цього - він не розумів, як може така сила слів вилітати з одної горлянки. Ніхто не зупиняв коменданта, а що кожний сержант, навіть сержант французький, мусить-таки колись замовкнути, замовк урешті й Мануель, не забувши, проте, запросити своїх відвідувачів завітати до його домівки. Всі мовчки скорились неминучості відрекомендуватись пані Іфарагер, котра видалась їм “милою особою”, якщо цей вислів Старого Світу можна застосувати до індіанки.
Тільки тоді, коли всі сержантові бажання було виконано, він запитав своїх гостей, чим він зобов’язаний честі їхніх відвідин. Настала слушна хвилина розпитатися про все, що цікавило мандрівників. Паганель узяв слово й розповів французькою мовою про їхню подорож через пампу, поцікавившись наприкінці, чому індіанці покинули цей край.
- Еге... нікого, - відповів сержант, знизавши плечима. - Справді, немає нікого... Ми всі сидимо склавши руки... нічого не поробиш!
- Але ж чому?
- Війна.
- Війна?
- Так! Громадянська війна...
- Громадянська війна? - повторив Паганель, що мимоволі сам почав говорити ламаною мовою.
- Так, війна між Парагваєм і Буенос-Айресом.
- Ну й що?
- А те, що індіанці всі подалися на північ, услід за тиловими частинами генерала Флореса.
- А де ж касики?
- І касики з ними.
- Он як! А Катрієль?
- Катрієля немає.
- А Кальфоукоура?
- І Кальфоукоура!
- А Янчетрус?
- Зник і Янчетрус!
Розмову було переказано Талькавові, котрий схвально кивнув головою. Очевидно, патагонець не знав або забув про цю війну, яка призвела пізніше до втручання Бразілії і винищила силу людей в обох таборах. Отож сержант цілком слушно пояснював знелюднення пампи громадянською війною, що розгорілася на півночі аргентинських провінцій.
Але ця подія перевернула шкереберть усі Гленарванові плани. Справді, коли Гаррі Грант був у полоні в касиків, то і йому теж довелося йти разом із ними аж до північних кордонів. А тоді - де і як його шукати? Чи слід починати знову небезпечні й напевно марні розшуки на півночі пампи?
Треба було гарненько обміркувати це важливе питання.
Однак досі ще не довідались про найголовніше - і майор, поки його друзі мовчки перезиралися, спитав Мануеля, чи не чув він про європейців, що потрапили в полон до касиків?
Сержант поміркував якийсь час, наче щось пригадуючи.
- Так, чував, - відповів він нарешті.
- О! - скрикнув Гленарван; в його серці знов спалахнула надія.
Він, Паганель, Мак-Наббс і Роберт оточили сержанта.
- Кажіть же! Кажіть! - вимагали вони, пасучи його очима.
- Кілька років тому, - почав Мануель, - так, правильно... полонені європейці... але ніколи не бачив.
- Кілька років тому? - здивувався Глепарван. - Ні, ви помиляєтесь. Ми точно знаємо, коли сталася катастрофа. “Британія” загинула в червні 1862 року. Отже, ще немає і двох років.