- Ні, сер, багато більше.
- Не може бути! - вигукнув Паганель.
- Ні, точнісінько так. Це було тоді, коли народився Пене. Їх було двоє...
- Ні, троє! - заперечив Гленарван.
- Двоє, - упевнено наполягав сержант.
- Двоє! - повторив украй здивований Гленарван. - Двоє англійців!
- Зовсім ні! - відповів сержант. - Які там англійці? Ні... один француз, а інший - італієць...
- Італієць, що його забили індіанці з племені пойуче? - вигукнув Паганель.
- Так... я дізнався про це пізніше. Француз урятувався...
- Врятувався! - скрикнув Роберт таким голосом, немов усе його життя залежало від цих слів.
- Так, він утік з індіянського полону, - відповів Мануель.
Всі глянули на Паганеля, що в розпачі бив себе долонею в чоло.
- О, розумію! - вигукнув він нарешті. - Все, все, ясно!
- Але про що ж ідеться? - нетерпляче й занепокоєно снитав Гленарван.
- Друзі мої, - відповів Паганель, беручи руки Роберта в свої, - доведеться погодитися з тим, що нас спіткала велика невдача. Ми йшли хибним шляхом! Тут мова йде зовсім не про капітана Гранта, але про мого співвітчизника, чий товариш, Марко Вазелло, справді був забитий індіанцями з племені пойуче. А французові, змушеному частенько супроводжувати цих жорстоких індіанців аж до берегів Колорадо, врешті пощастило втекти з полону й повернутися до Франції. Ми вважали, що йдемо слідами Гаррі Гранта, а насправді натрапили на сліди молодого Гінара[45].
Запала глибока мовчанка. Помилка була цілком очевидна. Подробиці, про які повідомив сержант - національність полоненого, вбивство його товариша, втеча, - все пов’язувалось між собою, щоб наочно її ствердити.
Гленарван розгублено дивився на Талькава. Той звернувся до сержанта:
- Ви не чули коли-небудь про трьох полонених англійців?
- Ніколи. В Танділі знали б... я чув би про це. Ні, такого не було...
Отже, мандрівникам не було чого далі залишатись тут. Вони подякували сержантові, потиснули йому на прощання руку і пішли з форту.
Гленарван, усвідомлюючи, що всі їхні надії розбилися вщент, впав у розпач. Роберт мовчки йшов поруч з ним, очі його були повні сліз. Гленарван не знаходив жодного слова, аби розрадити хлопця. Паганель говорив сам до себе, вимахуючи руками. Майор не розтуляв рота. Що ж до Талькава, то, здавалось, його самолюбство індіанця було діткнуте тим, що він водив людей хибними шляхами. Нікому, однак, не спадало на думку дорікати йому за таку цілком оправдану помилку.
Вони повернулися до заїзду. Вечеря минула сумно. Звичайно, жодний поміж цих відважних і самовідданих людей не нарікав, що надаремно зазнав стільки злигоднів, марно наражався на небезпеки. Але кожний був вражений тим, що за якусь мить димом здиміли всі їхні сподівання. Справді, хіба могли вони надіятись, що натраплять на слід капітана Гранта між Сьєрра-Танділь і океаном? Звичайно, ні. Коли б якийсь європеєць попався в руки індіанцям поблизу берегів Атлантичного океану, сержант Мануель безперечно знав би про це. Така подія обов’язково привернула б увагу тубільців, які їздять у торгових справах з Танділя до Кармена, до гирла ріки Ріо-Негро. Торговці аргентинської рівнини завжди все знають. Отже, мандрівникам залишалось тільки одне: не гаючись, прямувати до “Дункана”, котрий чекав на них біля мису Меданос.
Паганель знову попросив у Гленарвана документ, звірившись якому, вони узялись за ці нещасливі розшуки. Вчений перечитував його з неприхованим гнівом, немов силкуючись видерти в нього якесь нове тлумачення.
- Але ж документ цілком ясний, - казав йому Гленарван. - Тут зазначається в найпевніший спосіб і дата загибелі “Британії”, і місце, де перебуває в полоні капітан Грант!
- Ні! - вигукнув географ, ударивши об стіл кулаком. - Сто разів - ні! Бо ж коли Гаррі Гранта немає у пампі, то його взагалі немає в Америці! А де він - про це повинен сказати документ, і він скаже це, мої друзі, або ж я не буду Жак Паганель!
Розділ XXII
ПОВІНЬ
Од форту Незалежний до берегів Атлантичного океану щонайбільше сто п’ятдесят миль. Коли не станеться нічого непередбаченого - а таке було малоймовірне, - Гленарван гадав за чотири дні дістатися до “Дункана”. Але повернутися на яхту без капітана Гранта, зазнавши повної невдачі з розшуках, - він не міг погодитися з цією думкою. Тому наступного дня він не квапився ладнатися в дорогу. Довелось майорові подбати замість нього, щоб сідлали коней, запаслися харчами, розпиталися, в якому напрямку їхати. Завдяки його піклуванням маленький загін о восьмій годині ранку вже спускався зеленими схилами Сьєрра-Танділь у долину.
Гленарван мовчки їхав обіч Роберта. Його відважна й рішуча вдача поставала проти цієї поразки. Голова йому палала, серце прискорено билось. Паганель, роздратований невдачею, так і сяк повертав у думках загадкові слова документа, намагаючись видобути з них якийсь новий зміст. Мовчазний Талькав, кинувши повіддя, поклався на Тауку.
Майор тримався впевнено й поважно, як людина, що не відає зневіри. Том Остін і матроси їхали невеселі, поділяючи досаду свого хазяїна. Коли гірську стежку перетнув перед верхівцями полохливий кролик, марновірні шотландці пе-резирнулись.
- Кепська прикмета, - сказав Вільсон.
- Еге ж, у Шотландії, - відповів Мюльреді.
- Що погано в Шотландії, погано й тут, - озвався повчальним тоном Вільсон.
Опівдні, подолавши кряж Сьєрра-Танділь, мандрівники знову опинились на безкраїй горбистій рівнині, що простяглась до самого моря. На кожному кроці вони натрапляли на прозорі струмки, які зрошували ці родючі ґрунти й губились у буйних травах пасовища. Потроху земля, наче океан після бурі, ставала дедалі рівнішою. Останні гірські ланцюги аргентинської пампи залишились позаду, й коні топтали тепер одноманітний зелений килим прерії.
Досі стояло на годині, але цього дня небо похмурніло. Сила випарів, що зібрались через кількаденну спеку, згустилися в щільні хмари й загрожували пролитися потоками на землю. Крім того, близькість Атлантичного океану й постійний західний вітер робили місцевість дуже вологою. Про це свідчили й родючість ґрунтів, і розкіш пасовищ, і темно-зелений колір рослинності. Однак удень важкі хмари ще не прорвалися дощем, і коні, легко пробігши сорок миль, стали увечері край “каньядас” - величезних і глибоких природних рівчаків, ущерть повних води. Жодного захистку не було. Полягали на землі, загорнувшись у пончо, які правили водночас за намети і за ковдри. Поснули просто неба, що загрожувало зливою, та, на щастя, своєї загрози не виконало.
Наступного дня мандрівники помітили: що рівнина понижувалася, то ґрунт ставав вологіший. Підґрунтова вода просочувалась крізь усі шпари землі. Незабаром дорогу почали дедалі частіше перетинати озерця, то повноводі, то мілкі, щойно утворені. Поки тяглись лагуни, невеликі водоймища, вільні від водоростей, коні легко їх долали; та коли натрапили на “пентанос” - хистке драговиння, що ховалось під високою травою, - просуватися стало набагато важче; небезпеку можна було помітити, лише вступивши в драгву.
В таких водориях, певне, знайшла свою загибель не одна жива істота. Роберт, що випередив був загін на півмилі, повернувся чвалом назад, кричучи:
- Пане Паганелю! Пане Паганелю! Там цілий ліс рогів!
- Як! - здивувався вчений. - Ти бачив ліс рогів?
- Так, так! Якщо не ліс, то принаймні парості!
- Парості! Тобі щось приверзлося, хлопче, - знизав плечима Паганель.
- Ні, не приверзлося, - наполягав Роберт, - ось ви самі зараз побачите. Який чудернацький край! Тут сіють роги, і вони ростуть, наче хліб на полі. Хотів би я мати таке насіння!
- Та він, здається, говорить серйозно, - мовив майор.
- Авжеж, пане майоре, ви зараз у цьому переконаєтесь. Роберт не помилявся: невдовзі мандрівники опинились перед величезним полем рогів, що тяглося аж до обрію. Це було справжнє паростя, низьке, густе й химерне.
- Ну, що? - спитав Роберт.
- Оце так чудасія, - сказав Паганель і повернувся до індіянина, прагнучи почути розгадку.
- Роги стирчась на поверхні, але бики залишаються в землі, - сказав Талькав.
- Як?! - вигукнув Паганель. - В цьому болоті загрузла ціла череда?
- Еге ж, - ствердив патагонець.
Справді, сотні биків знайшли собі тут смерть: хисткий ґрунт осів під їхньою вагою, вони загрузли й задихнулись у неосяжній трясовині. Таке вряди-годи трапляється в аргентинських рівнинах, і цим попередженням не слід було нехтувати. Загін обминув велетенську гекатомбу[46], що задовольнила б і найвимогливіших стародавніх богів, і за годину рогове поле залишилось на дві милі позаду.
Талькава, видимо, щось непокоїло, якесь незвичне явище, котре він спостерігав на рівнині. Він часто зупинявся і підводився на стременах. Височенний зріст дозволяв індіянинові осягнути поглядом увесь широкий обрій; але, не зауваживши нічого, що могло б йому дати пояснення, він їхав далі. За якусь милю він знову ставав, збочував з рівного шляху і віддалявся на кілька миль то на північ, то на південь, а повернувшись, їхав далі на чолі загону, ані слова не зронивши про свої сподівання чи про свої побоювання. Стривожений Гленарван попросив географа спитати індіанця, що його турбує.
Паганель зараз же звернувся до Талькава. Той відповів, що його дивує надзвичайна насиченість землі водою. Відтоді як він водить людей пампою, ще ніколи не бачив такого вологого ґрунту. За його пам’яті, навіть коли наставала пора великих дощів, аргентинською рівниною завжди можна було проїхати.
- Але відкіля ж узялась ця вода? - спитав Паганель.
- Не знаю, - відповів Талькав. - Якби-то я знав!
- А хіба так не буває, щоб після дощів вода в гірських річках піднялася й вийшла з берегів?
- Буває інколи.
- Може, так сталося й тепер? - Може бути!
Паганель мусив задовольнитися цією непевною відповіддю й переказав усю розмову Гленарванові.
- Що ж він радить? - спитав Гленарван.
- А що його робити? - звернувся Паганель до Талькава.
- Їхати якомога швидше, - відповів той.
Цю пораду легше було дати, ніж виконати. Коні, йдучи по хибкій землі, що тікала їм з-під ніг, дуже швидко приставали, а рівнина чимдуж понижувалась і вже скидалася на величезну улоговину, котру навальна вода могла блискавично затопити. Отож треба було не гаючи ані хвилини проминути низину, поки повінь не перетворила її на суцільне озеро.
Гнали щосили. Та виявилося, що тої води, котра хлюпала під ногами коней, було ще замало. Близько другої години небесні безодні розкрились, і потоки тропічної зливи ринули на землю. Ось де трапилась найліпша нагода показати себе філософом! Ніяк і ніде було сховатися від цієї повені, залишалось єдине - зносити її стоїчно. Пончо наскрізь промокли; на них збігала вода з капелюхів, наче з дахів, що їхні ринви переповнено вщерть, а торочки на сідлах, здавалось, зроблено з дощових цівок. Вершники, геть заляпані гряззю, яка снопами бризок вихлюпувалась з-під кінських нопит за кожним кроком, просувались під подвійною зливою - із землі і з неба.
Мокрі як хлющ, задубілі від холоду, до краю змучені, мандрівники дістались увечері до якогось жалюгідного ранчо. Воно могло правити за притулок лише вельми невибагливим людям і хіба що у великій скруті. Але Гленарванові і його друзям не було з чого вибирати. Отож вони забрались в цю обшарпану хижку, яку знехтував би й найубогіший індіанець. З сухої трави насилу розвели нужденне багаття, що давало більше диму, аніж тепла. За стінами ранчо шаленіла злива, й великі краплини дощу просочувались крізь трухляву солом’яну стріху. Двадцять разів вода загрожувала залити вогонь, і двадцять разів Мюльреді й Вільсон мужньо його виборювали.
Убога вечеря минула сумно. Нікому не хотілося їсти. Лише майор віддав честь підмоклим харчам і попоїв як слід, незважаючи ні на що. Незворушному Мак-Наббсові було байдуже до будь-яких злигоднів. Паганель, як справжній француз, намагався жартувати, але нікого не спромігся розважити.
- Либонь, мої жарти підмочені, - мовив учений, - вони дають осічку.
Очевидно, найкраще, що можна було їм зробити, це полягати спати; кожний прагнув хоч ненадовго забути ві сні свою втому. Буря не вщухала: стіни ранчо тріщали й хилилися під дужими Поривами вітру, раз у раз загрожуючи завалитись. Бідолашні коні, віддані на поталу негоді, жалібно іржали, та й їхнім господарям було ненабагато краще в злиденній хижці. Однак сон помалу здолав потомлених мандрівників. Роберт перший склепив повіки, притулившись головою до Гленарванового плеча, а невдовзі, бережені богом, поснули всі гості ранчо.
Мабуть, з бога був непоганий вартовий, бо ніч минула спокійно. Мандрівників збудила Таука - невсипуща, як завжди, вона іржала за стінами ранчо й била в них дужим копитом. Господар її мовчав, то гасло до від’їзду давала Таука. Мандрівники вже багато чим їй завдячували, тому скорились цьому наказові й негайно рушили в дорогу. Злива стишилась, але сукався дрібний дощ, і кругом стояла вода, бо глинистий ґрунт не всичував усіх калюж, баюрищ та ставків, що вийшли з берегів і злились у величезні “банадос”, глибокі й підступні. Роздивившись на мапі, Паганель вирішив, що річки Ріо-Гранде й Ріо-Віварата, котрі звичайно вбирають в себе всі води цієї,рівнини, з’єднались і створили спільне русло завширшки кілька миль. І він мав слушність.
Треба було мчати щодуху. Людям загрожувала страшна небезпека. Якщо вода прибуватиме, де шукати захистку? До самого обрію, скільки сягало око, - жодної височини, а вода заллє цю пласку рівнину, напевно, дуже швидко.
Коней гнали учвал. Таука скакала попереду і, більш ніж будь-які амфібії з могутніми плавцями, заслуговувала назви морського коня, так-бо вільно почувала себе у воді, немов то була її рідна стихія.
Раптом, близько десятої години ранку, Таука почала виявляти ознаки надзвичайної тривоги. Раз у раз вона оберталась на широкі рівнини, що лежали на півдні, протяжливо іржала, спиналася рвучко й з силою втягувала ніздрями повітря. Талькав насилу її стримував. Він так міцно затягнув вудила, що піна біля рота Тауки закривавилась, Проте гарячий кінь не вгавав. Хазяїн відчував, що Таука, якби дати їй волю, помчала б на північ наче вітер.
- Що сталось Тауці? - спитав Паганель. - Чи не вчепились, бува, в неї ненажерливі аргентинські п’явиці?
- Ні, - відказав індіанець.
- То, може, вона чогось злякалась?
- Так, вона почула небезпеку.
- Яку?
- Не знаю.
Та коли око ще не помічало небезпеки, котру відчула Таука, то вухо вже могло її вловити. Звіддаля, з-за обрію, долинало глухе рокотання, схоже на шум морського припливу. Дув вітер, поривчастий, вологий, насичений дрібним водяним пилом. Тікаючи від якогось незрозумілого їм явища, швидко летіли кудить птахи. Коні, що їм вода сягала колін, вже відчували перші поштовхи течії. Раптом почувся невимовний шум, і за півмилі на південь від загону показалася величезна череда. Оскаженілі тварини мукали, мекали, іржали і, в страшному безладі, перекидаючи одна одну й знову підводячись, шалено бігли вперед. Їх ледве можна було розгледіти крізь хмари бризок, що вони збивали, біжачи. Напевно, й сто величезних китів не спромоглись би дужче збаламутити океанську поверхню.
- Anda! Anda![47] - гримним голосом закричав Талькав.
- Що сталося? - спитав Паганель.
- Вода! Вода! - І Талькав, стиснувши острогами коня, помчав щодуху на північ.
- Повінь! - вигукнув Паганель й кинувся разом з усіма вслід за Таукою.
Та й був уже час. З півдня, миль за п’ять, насувався величезний водяний вал, що обертав рівнину на океан. Високі трави зникали під водою, неначе скошені. Мімозові кущі, вирвані з корінням стрімкою течією, тепер пливли світ за очі, немов рухомі острівці. Вода прибувала могутнім суцільним потоком, розливаючись навкруг неозорою пеленою. Очевидно, повінь зруйнувала всі перемички між найбільшими ріками пампи, Колорадо на півночі в Ріо-Негро на півдні, й вони злилися докупи, утворивши єдине спільне русло.