Анна їла з неабияким апетитом, і гості помітили це й зі сміхом обговорювали.
Наприкінці бенкету реймський архієпископ підвівся, проказав пообідню молитву й разом з єпископами та своїм почтом покинув залу, давши повну волю жонглерам та блазням. І хоч поштива Матільда Фландрійська засипала Анну запитаннями, які та погано розуміла й на які відповідала лише усмішкою, хоч графиня Анжуйська раз по раз кумедно кривилася, Анна нудьгувала й дедалі частіше позіхала, затуляючи рота долонею. Вона із заздрістю позирала на королівський стіл, де після того, як залу покинуло духівництво, панували неприховані веселощі. Здавалося, Генріха страшенно розважало кривляння трьох молодих зброєносців, які підсіли до нього, тільки-но із зали вийшли єпископи. Анні здалося, ніби Готьє де Мо та Роже Шалонський зробили якийсь нетерплячий жест, показавши так своє невдоволення. В Анни склалося враження, що тепер гості споглядали її куди допитливіше, ніж на початку бенкету, й раз по раз зиркали то на короля, то на неї.
Загальну увагу привернула поява музики; всі зустріли його схвальним шепотом і оплесками — вони пролунали на знак самого короля, що підвівся з місця. Обличчя в музики було ангельської вроди. Медово-біляві кучері м’яко спадали йому на плечі, обрамляючи безвусе й безбороде обличчя з дитинно відкопиленими губами. Судячи з усього, йому було не більш як чотирнадцять років. Рука, якою він підтримував позолочену арфу з баранячою голівкою, була така тендітна, ніби дівоча. З-під його надто короткої, з розрізами ззаду й спереду туніки із золотими китичками, визирали щільно обтягнені яскраво-рожевими шовковими штанами стегна. Маленькі ноги були взуті в черевики з кордовської шкіри, такі самі зелені, як і туніка.
— Він носить ваші кольори, — зауважила Аделаїда де Крепі королеві Анні.
Служники підсунули ослінчика, на який сів підліток. Граційним рухом він поправив арфу і взяв у тендітну руку медіатор зі слонової кістки. Король відкинувся на спинку стільця й заплющив очі.
У повній тиші хлопець заграв мелодію, якої Анна зроду не чула. Це була легка, сухувата музика, що навіяла Анні думки про молоде листя на березах у весняному Новгороді. У залі з грубою оббивкою, де стояв затхлий дух гострих приправ та вина, музика була мов подих свіжого леготу.
Хлопець заспівав голосом русалки, високим і глухуватим водночас. Анна не розуміла слів, але з виразу облич у жінок здогадалася, що то була пісня про кохання. Потім він заграв бравурну мелодію, від якої всі чоловіки повипростували спини, постискали кулаки, і в них заблищали очі. Музика скінчив під грім оплесків та захоплених криків. Він уклонився Анні, відтак королю, який подав йому знак підійти до нього. Монарх підвівся й міцно обійняв хлопця, який почервонів, мов дівчина. Графині де Крепі та Анжуйська щось шепнули одна одній на вухо й пирснули зо сміху. Матільда понурила голову, крадькома зиркнувши на Анну. Ввійшли ще музики, і хлопець сів позад Генріха, який не приховував свого задоволення.
Здогадавшись, що королева зацікавилася співаком, гарненька графиня Анжуйська нахилилася до неї.
— Його звуть Олів’є Арльський, він родом із краю королеви Констанс, королевої матері. Король ставиться до хлопця, як до сина.
— А чому вам стало так смішно? — спитала Анна.
— Облиште безглузді плітки! — вигукнула принцеса Адель. — Ви забуваєте, що мій брат — король!
— Він король тому, що ми цього хочемо! — відрубала графиня де Крепі. — Не забувайте, що в мого чоловіка куди більше земель, ніж у королівства.
— Я знаю, — зітхнула принцеса. — Та зараз не час про це нам нагадувати. Одначе запам'ятайте, що він помазаник Божий і ваш монарх.
— Гарний мені монарх, який надає перевагу хлопцям перед жінками!
— Замовкніть! Хіба ви забули, що розмовляєте при королеві?!
— Вона нас не розуміє,— мовила графиня де Крепі, знизавши плечима.
Матільда, всміхнувшись, узяла Анну за руку. Це була низенька на зріст, худенька чорнява дівчина з гарними очима й лагідною усмішкою. Цей її приязний жест зробив Анні приємність. Анна всміхнулася до короля, побачивши, що він підходить до їхнього столу. Обличчя в нього знову було насуплене, як і під час їхньої першої зустрічі. Невже вона не сподобалась йому? Невже він не вважає її гарною, гідною народити спадкоємця французького престолу? Звиклій з дитинства до лестощів батька й братів, до люб'язності їхніх друзів, чоловіка її сестри Єлизавети, хороброго норвезького короля Гаральда, цього великого шукача пригод і жінколюба (то саме він назвав її чарівницею Морою, словом, яке привіз зі своїх мандрів по світу), Анні подобалося, коли віддавали належне її вроді. Хіба вона не помітила з тривогою, за яку одразу ж попросила прощення в Бога, масний погляд чорнявого графа де Крепі, чоловіка тієї графині,| яка так розгнівала сестру короля? Хіба буркотун Гослен Шонійський не був найбільш закоханим у неї супутником у дорозі? Хіба єпископи Роже та Готьє не підпали під чар її краси?
— Пані, нам час іти звідси.
Анна, ледь усміхнувшись, узяла простягнену королеву руку.
Розділ одинадцятий
КОРОЛЕВА
У покоях архієпископату горів великий вогонь. Жінки скупали, напахтили й розчесали Анну, і вона трохи перекусила разом з Оленою та Іриною. Королева з досадою випровадила з кімнати придворних дам, бажаючи ці останні хвилини своєї непорочності провести наодинці із землячками.
Олена, тільки-но побачила короля, відчула глибоку відразу до його манірних рухів, писклявого голосу, тієї ніжності, з якою він ставився до слуг і зброєносців. Та особливо їй не сподобалося те, що він так мало цікавості виявляв до Анни, її любої дитини, — це просто виводило її з себе. Тож Олена намагалась поводитися так, щоб не виказати своїх думок і всупереч власній волі не розхвалювати чоловіка, який був королем.
Анна про все це здогадувалася, вона надто добре знала годувальницю, але давала, ніби вірить її похвалам. Одначе, коли Олена почала натяками пояснювати їй, як минає перша шлюбна ніч, Анна сердито урвала її:
— Не завдавай собі стільки клопоту, моя люба! Я знаю, що має статися. Я бачила, як мої брати звалювали служниць і стромляли їм свого прутня. Я бачила й чула, яку втіху вони тоді мали. І я з нетерпінням чекала цього дня. Якби я не була донькою київського князя й не боялася Бога, то вже давно тратила б непорочність.
— Слава Богу, ти цього не зробила!
Олена з полегкістю подивилася на Анну й похитала головою, а Ірина, зашарівшись, розсміялася.
— Іноді опиратися було дуже тяжко, — зітхнула Анна, згадавши Пилипа.
— Так, опиратися буває дуже тяжко, — зітхнула й годувальниця, яка вже давно повдовіла.
— Ох, це правда! — й собі зітхнула Ірина.
Ці зітхання викликали в усіх трьох такий регіт, що вони й не почули, як у двері хтось постукав.
Церемоніймейстерові довелося стукати тростинкою багато разів, поки в кімнаті почули цей стукіт. Нарешті вони обернулися. Позад них стояв король, архієпископ, єпископи й графи Франції. Три жінки збентежено почервоніли. Олена з Іриною заходилися бити поклони, а Анна з цікавістю розглядала чоловічий гурт. Її очі зустрілися з очима графа Валуа, чия висока постать вирізнялася серед решти. Він роздивлявся її так безсоромно, що Анні здалося, ніби її роздягли догола, і вона інстинктивно схрестила на грудях руки. Реймсьий архієпископ хибно зрозумів цей її жест і насилу стримався, щоб не всміхнутися. Тоді підійшов до неї.
— Ми прийшли, королево, благословити шлюбне ложе, щоб Бог змилостивився дати вам радість зачаття.
Анна відійшла вбік; вона була в самій сорочці з тонкого, майже прозорого полотна, обтягненій на талії широким золотавим поясом, інкрустованим барвистими самоцвітами. Довгі руді коси хвилями спадали вниз, немов дві золоті змії. Яка ж гарна ця королева, що прийшла сюди з холодної степової країни! Король ступив до неї і взяв її за руку. Вони вклякли перед прелатом навпроти ліжка, застеленого тонкими простирадлами. Гі Шатільйонський проказав:
— Господи, зглянься над цим чоловіком і цією жінкою, яких ми поєднали узами шлюбу. Хай вони стануть єдиною плоттю і хай, кохаючись, увічнять рід рабів Твоїх. Амінь.
Батьківським жестом він поблагословив їх і ложе, в яке вони мали лягти, аби повторилося те, для чого Бог їх створив: розмножилися задля Його ще більшої лави.
Духівництво, графи, Олена та її донька вийшли.
Анна з Генріхом залишилися вдвох.
Серце в дівчини забилося швидше. Ось і настала мить, якої вона так чекала і так боялася, мить, коли чоловік зробить із неї жінку. В голові в неї безладно перебігали спогади: дівчата, за якими женуться хлопці в новгородських та київських лісах; потай підслухані розповіді; оргії її братів та батькових дружинників; сороміцькі казки годувальниць; зітхання зґвалтованих жінок; бурчання чоловіків, що товкли білі опасисті тіла; покусані перса, розставлені ноги, настовбурчені прутні, широкі, вкриті рубцями груди, розкуйовджені чуби, розплетені коси…
Анна подивилася на короля, що великими ковтками пив із золотого кухля мед. У нього обличчя не було таким спраглим, яким буває в інших чоловіків, що їх мучить жага кохання: король радше здавався похмурим і тоскним. Випорожнивши ще один кухоль, він нарешті перевів погляд на неї. Справді, вона таки гарненька; недаремно ж графи і єпископи привітали його з вдалим вибором, а Рауль де Крепі навіть набрався зухвальства і заявив, що коли б вона не сподобалася королеві, то він залюбки замінив би його! Це фривольне зауваження викликало сміх у графів і усмішку в єпископів. Одначе якби все залежало тільки від короля, то він охоче надав би змогу цьому бабієві Раулю позбавити королеву невинності. Але йому, Генріхові, треба забезпечити продовження свого роду; король, який почував до жінок тільки відразу, добре це усвідомлював. Задля спадкоємця Французького королівства, яке Генріхові заповіли предки, він мусив лягти в ліжко з цією жінкою і зробити їй сина. Бо якщо він не народить сина, то графи, його брат Ед, Байстрюк Нормандський і імператор Германії знов заведуть суперечку з приводу такої великої втрати його підданих, які вже стільки років страждають через нескінченні війни, переходять від одного володаря до іншого, зазнають страшних злиднів і дістають перепочинок тільки після смерті.
Нарешті Генріх підійшов до Анни й узяв її за руки.
— Ходім, моя королево.
Він розстебнув на ній золотавий пояс, тоді розв’язав зав'язки, що притримували довгу сорочку, і вона м’яко впала додолу. Анна не намагалася ховати свого оголеного тіла, дозволила королю відвести себе до ліжка й покірно лягла. Король зміряв поглядом усю її наготу, мимоволі зворушившись, коли побачив унизу її живота темно-золотистий трикутник, і здивувався, відчувши, що його прутень настовбурчився перед грішним тілом незайманої дівчини. Він розв’язав свою пурпурову накидку й скинув сорочку. Голий, у чому мати народила, Генріх ліг на це розслаблене тіло й ураз грубо взяв його. Від болючого розриву Анна скрикнула і спробувала відштовхнути короля. Але той, налігши всім тілом, уганявся в неї ще глибше і заходився товкти її так завзято, що аж сам здивувався. Він товк доти, доки почав скрикувати від утіхи, виливаючи сім’я, а Анна, заплутавшись у власних косах, задихалася й стогнала від болю.
Задоволений тим, що добре виконав обов’язок перед своїм родом, король підвівсь і радісно засміявся, побачивши закривавлені стегна дружини.
— Люба моя, ми з вами зробили добру роботу і з Божою ласкою дамо спадкоємця нашій короні.
Анна не розуміла, що він казав, і не звертала на нього уваги; вона відчувала біль, і їй хотілося тільки одного: щоб він якнайшвидше пішов від неї. Але Генріх зрозумів її інакше; щоб надійніше гарантувати собі спадкоємця, він ушанував дружину аж тричі. Коли він розповість про свій подвиг ласкавому Олів’є та своїм улюбленим зброєносцям, вони, певне, здивуються так само, як і він.
Наступного ранку королева раптово прокинулася від галасу й сміху. Генріх, зіпершись спиною на подушки, пив у оточенні своїх улюбленців напахчене прянощами вино, з його обличчя не сходив глумливий вираз. Побачивши, що Анна розплющила очі, він простяг їй чашу.
— Випийте, люба моя, вино відновить вам сили після поєдинків цієї ночі!
Зніяковівши під поглядами чоловікових товаришів, Анна відпила ковток запашної рідини. Вона була тепла й дуже міцна. Анна одразу ж відчула себе краще, її щоки знову налилися рум’янцем. Король підвівся й накинув на себе сорочку, що її подав йому слуга, якого він ущипнув за носа. Більше не глянувши на королеву, Генріх обійняв за талію двох зброєносців і вийшов.
Анна залишилася сама й знову впала на подушки. Їй приємно було лежати в тиші, що настала в кімнаті. Але її спокій тривав не довго: ввійшли придворні дами, Олена та четверо служниць і принесли цебрик запашної води, від якої валували клубки пари.
— Ви добре виспалися? — манірно спитала перша придворна дама Гільдегарда де Русі.
— Королево, ви провели приємну ніч? — прошепотіла, пирснувши зо сміху, друга дама Ізабелла де Бутіньї.
— Розкажи, скільки разів тебе вшанував король? — пошепки спитала балакуча Ірина, яка ділила з Анною материнське молоко.
— Замовкніть! Хіба не бачите, що королева стомилася й хоче відпочити? — І Олена просунула руку під простирадла.
Анна аж підстрибнула від дотику холодних пальців, що нишпорили в неї по ногах, але не запротестувала; вона знала, що дядько Судислав чекає наслідків цієї перевірки, перше ніж вирушити назад до Русі. Він має доповісти великому князеві Київському, що його дочка задоволена виявленою їй честю й відтепер стала жінкою й королевою Франції.
Олена показала опасистій жінці свої липкі, закривавлені пальці. Стара понурила голову, підійшла до ліжка й раптовим рухом здерла з Анни простирадла. Показалося чарівне біле тіло, таке закривавлене, що можна було подумати, ніби воно серйозно поранене. Повитуха розвела Анні ноги, роздивилася болючу рану й задоволено покивала головою.
— Наш король зробив свою роботу гарно, — нарешті промовила вона, витираючи руки білим простирадлом: по її брезклій щоці покотилася сльоза. — Я допомогла з’явитися на світ чотирьом синам королеви Констанс і вже не сподівалася на таку хоробрість нашого короля Генріха, але тепер певна, що ласки Господа Бога й Пречистої діви Марії наша королева народить нам синів. Хай Бог благословляє вас, моя королево!
І стара, згорбившись у три погибелі, пішла, несучи перед собою, мов трофей, забруднене простирадло — свідоцтво втраченої незайманості королеви.
Олена дивилася на свою «дитину», і в її очах спалахнула гордість. Атож, цей король з дівочими манерами вчинив добре! Він довів, як і належить, до болю королеву, з її скорботного вигляду можна здогадатися, що він показав себе хвацьким чоловіком. Олена відтрутила придворних дам, допомогла своїй годованці підвестись і сісти в цебрик. Тепла вода принесла Анні таку полегкість, що вона мало не заридала.
— Поплач, голубко моя, сльози, викликані радістю чи горем, заспокоюють того, хто їх проливає.
— Замовкни! Мені анітрохи не хочеться плакати — ні з радощів, ні з горя. І тільки страшенно стомлена. Пошли Ірину по перекладача. Я хотіла б дізнатися, що маю сьогодні робити.
Анна вийшла з купелю саме тієї миті, коли Ірина повернулася з перекладачем, що вихором влетів до кімнати.
— Слово честі, я не сподівався такого! Ви набагато вродливіша, ніж мені розповідали. Королю неабияк пощастило! Отже, ви домоглися успіху там, де тільки інших жінок зазнавали поразки…
Анна, прикрита лише своїми розпатланими косами, стояла нерухомо, торопіло і з люттю дивилася на того, хто щойно розчахнув двері шлюбної кімнати й казав їй щось таке, чого вона не розуміла, але інстинктивно здогадувалася, що їй це і не слід було б слухати.
Гільдегарда де Русі та Ізабелла де Бутіньї схопили Рауля де Крепі за руки, намагаючись випровадити його з кімнати.
— Годі вам, мої красуні, відпустіть мене! Я прийшов сюди без поганих намірів. Бажаю пересвідчитися, що король зробив свою справу.