— Ваша високосте, йдіть звідси, а то через вас нас покарають!
— Нічого не бійтеся, любі дами, я йду звідси. Королево, якщо я вам не сподобався, то на колінах прошу у вас пробачення.
Підтверджуючи слова ділом, граф де Крепі вкляк перед Анною.
— Якби тут були мої брати, ви не вийшли б живий з цієї кімнати. Я далеко від своєї країни й не знаю ваших звичаїв, але я їх вивчу, і якщо ви мене образили, то присягаюся ім'ям свого предка Володимира Великого, що відомщу вам!
— Що вона каже? — спитав граф у перекладача, торсаючи його.
Той тремтливим голосом переклав. Граф зареготав:
— Отакі самиці мені до вподоби: гарні й дражливі. Скажи їй, що в неї немає відданішого й щирішого слуги за Рауля де Крепі і що я був би радий стати тільки її вірним рицарем.
Анна уважно вислухала перекладача, не спускаючи очей з графа, який і далі стояв навколішки біля її ніг. Він не був гарний, але його нестерпний погляд метав сталево-голубі блискавиці; від усієї його постаті віяло грубою силою, що нагадувала Анні про найжорстокіших товаришів її братів. Анні хотілося показати цим французьким вельможам, на що здатна київська княжна; ні, вона не та дівчина, яку замикають у кімнаті в товаристві жінок і яка лише слухає казки годувальниці!
— Скажи цьому вельможному панові, що він мене образив, і я йому цього не пробачу. Скажи йому також, що король — мій чоловік, і я не хочу мати іншого вірного рицаря, крім нього. А тепер нехай забирається звідси!
Вислухавши перекладача, граф устав, низько вклонився й, глумливо всміхнувшись, вийшов.
— Я покараю цього чоловіка за його зухвальство, — промовила Анна навдивовижу спокійно.
— Королево, вам пора вдягтися. Перед вашим від’їздом до Санліса в соборі відбудеться обідня з півчими.
— Що вона каже? — спитала Олена в перекладача.
— Графиня де Русі каже, що королева має піти до собору.
Анна в задумі дозволила придворним дамам надягти на себе важку пурпурову оксамитову сукню, що спадала на розшиту квітами спідницю, поправити на волоссі, в яке були вплетені перли, вуалетку — її притримувала золота корона — і закріпити на плечах світло-голубу накидку з пурпурово-золотистими торочками.
Єпископ Роже прийшов по Анну разом із Госленом Шонійським. Вона була рада побачити цих двох чоловіків, які їй подобались і до яких вона ставилася шанобливо. Анна поцілувала єпископський перстень і усміхнулася до Гослена, а той поштиво вклонився їй. Анну супроводжував строкато вдягнений гурт жінок і вельмож. Вона помітила, що графа де Крепі серед них не було.
Реймський архієпископ чекав на неї біля престолу. Анна вклякла навколішки, щоб її поблагословили. Невдовзі до неї приєднався і король. Почалася відправа.
Анна перехопила королів погляд, що виражав гордість і подив воднораз. Вона зніяковіла, зашарілася й опустила очі. Коли Анна їх підвела, вони зустрілися з очима графа, який стояв біля престолу обличчям до пастви. Те, що Анна прочитала в них, видалося їй вкрай сороміцьким, і вона з люті мало не кинулася вперед, але Генріх притримав її за рукав.
— Що з вами, моя люба, ви нездужаєте?
— Дарма.
Ця сценка впала в око графові та графині Фландрійським. Як і всі, вони побоювалися могутнього вельможі Рауля де Крепі, графа Перонна, Валуа та інших країв, який завжди ладен був підтримати бунт проти онука Гуго Капета. Вони ще пам’ятали тривалу війну між Генріхом та графом де Блуа, якого підтримував королів брат Ед, незадоволений тим, що йому не дісталося багатого графства. Та війна принесла розорення й горе цілій країні і не скінчилася навіть після смерті графа в 1037 році; її ще дужче розпалили його сини Етьєн та Тібо, а їм на допомогу поспішив граф Валуа. Захоплений у полон, він вийшов на волю аж після того, як заплатив великий викуп. Тоді Генріх і Рауль уклали союз, не наважуючись більше воювати один проти одного. Бодуен Фландрійський вдовольнився таким станом речей і при нагоді користав з цього, але сестра короля Адель Фландрійська відчувала до того, за її словами, «диявола» непогамовну ненависть, і цю ненависть не можна було пояснити самими тільки колишніми суперечностями.
Адель дуже любила брата, вона тяжко переживала поведінку матері, яка спробувала не допустити Генріха до трону, не зупинившись навіть перед звинуваченням його в содомському гріху. У щоденних сварках його батько, король Роберт, вичерпав останні сили, але наполіг на своєму: Генріх буде королем.
Задля брата Адель згодилася вийти заміж за графа Фландрійського, який відтоді став Генріховим союзником. Знову ж таки, щоб забезпечити мир королівству, вона готувалася віддати свою дочку Матільду за байстрюка Роберта Благочестивого — герцога Вільгельма Нормандського. Адель не хотіла бачити страждань, що їх породжує війна; голод і пошесті вже занапастили чимало бідолашних людей. Хоч яка була вона сильна жінка, але Генріх був її слабкістю. Заради любого старшого брата добра й співчутлива графиня могла стати феодальним суддею, цебто вбивцею. Покинувши шлюбну кімнату, король побіг до неї, щоб докладно розповісти їй про свої звитяги. Адель палко привітала його. Якщо ця чужоземна княжна народить їм сина, то вона відштовхне від її брата гарних зброєносців! Успіх цієї першої ночі зробив Адель союзницею й подругою Анни. Графиня Фландрійська вирішила взяти молоду жінку під свій захист. А поки що треба було тримати якомога далі графа Валуа; її чоловік Бодуен уже знайде для цього привід.
Відбулося останнє благословення, служба Божа скінчилася, і королівське подружжя під вітальні вигуки жителів Реймса покинуло собор. У архієпископаті Анна попрощалася зі своїм дядьком князем Судиславом, посадником Остромиром, боярами, посланцями короля Швеції та короля Угорщини. Зі щемом у серці вона передала ними подарунки для своїх батька й матері та листа для Всеволода, в якому розпитувала про Пилипа. Потім зі смутком дивилася, як вирушали в дорогу останні посланці землі руської. З нею лишилися тільки Олена та Ірина.
Перевдягшись у легше вбрання, Анна відмовилася сісти в повіз і забажала їхати верхи поряд із королем.
Довжелезна валка рушила в дорогу; народ, що прийшов помилуватися своєю новою королевою, був зачарований. Приваблені її молодістю й красою, люди влаштували їй тріумфальні проводи; щоправда, заохотили їх і харчі та милостиня, яку роздавали на вулицях.
Подорож до Санліса тривала десять днів.
Розділ дванадцятий
САНЛІС
Анна радо поселилася в санліському замку, де дідуся її чоловіка колись було проголошено королем. Вона стомилася від банкетів та свят, що їх влаштовували щоразу, коли вони зупинялися в якомусь замку. Анна нічого так не любила, як сміятися, співати, танцювати або ходити на полювання, і серед цих глумливих, сварливих французів занудьгувала. Це помітив Гослен Шонійський. Він не знав, що робити, аби її розважити. Напередодні приїзду до Санліса Анна на кілька годин була зникла. Шукати її кинулися графи, барони, зброєносці, воїни й усі, хто супроводжував королеву. Її знайшли під деревом, де вона сиділа й співала з Олів’є Арльським. Страшенно розлютившись, король влаштував підліткові й дружині сцену. На його докори Анна відреагувала дуже спокійно, подивившись на нього ясними очима, що, на думку Гослена й Олени, не обіцяло нічого доброго.
Генріх супився на Анну до самого Санліса й уперше після одруження не пішов спати з королевою. Його невдоволення тривало цілий тиждень, упродовж якого Анна звикла до нового оточення, що видалося їй сумним і суворим. Проте вона полюбила ошатне веселе містечко, його переповнений харчами ринок, гарну річку, церкви й особливо виправи на полювання до сусіднього лісу.
Олена, Ірина, придворні дами — поштива Ізабелла, кокетлива Гільдегарда, лагідна Матільда — намагалися всіляко розважити королеву. Але безтурботною дівчиною, якою вона була на Русі, Анна знову ставала лише в ті хвилини, коли разом з Госленом Шонійським їздила полювати на дичину в темний королівський ліс.
За дуже короткий час королева полонила рицарів та зброєносців своїм умінням запускати сокола, цькувати оленя. Всі хвалили її за хоробрість і спритність. Хто з них складав руки, утворюючи для неї приступку до сідла, хто пропонував їй свого коня, хто простягав чашу, щоб вона погамувала спрагу. Щодня по багато годин Анна не злазила з коня, лишаючи далеко позаду своїх дам; хоч вони були й чудові вершниці, але за нею не встигали. Тож Анна зоставалася сама серед чоловіків, більшість з яких були брутальні грубіяни, грабіжники, ґвалтівники й убивці. Одначе всі вони ладні були віддати життя за один її погляд й убити кожного, хто наважиться її образити. Анна почувала себе серед них у цілковитій безпеці, і в їхньому товаристві їй було краще, ніж із королем, графами, єпископами та знатними жінками із санлінського двору.
Генріх, заздрячи її популярності, і собі вирушив на полювання й бачив, з яким великим невдоволенням їхали з ним його рицарі, що надавали перевагу полюванню з королевою.
Що ж до графині Адель та єпископів, то ці на її їзду верхи дивилися скоса. Місце дружини короля не в лісі, а в королівських покоях, де вона мала б стежити за порядком, провідувати вбогих, ходити на релігійні відправи, слухати святі проповіді, грати на одному з музичних інструментів, щоб трохи розважити себе, вишивати або прясти в товаристві Матільди та придворних дам, а над усе — подобатися своєму чоловікові.
На червень королівський двір переїхав до Мелана. Анна воліла проводити час з мовчазною Матільдою Фландрійською; в її товаристві вона відпочивала від базікання дам зі свого оточення.
Одного дня вони купалися в Сені з жінками із свого почту. Нараз із-за верб, які їх затуляли, мов завіса, від чужих очей, долинув несамовитий крик. Гурт наполоханих жінок, в якому перемішалися придворні дами й служниці, зі сміхом і вереском вискочив з води. Анна й Матільда бавилися, наздоганяючи одна одну; вони не надали значення тому крику й залишилися у воді. Цієї хвилини до річки під’їхав вершник. Королева сердито насупила брови, а Матільда сором’язливо затулила руками свої маленькі перса. Вершник стрибнув у воду й схопив Матільду за руку.
— Панно, мені сказали, що ви відмовляєтеся вийти за мене заміж тільки тому, що я — позашлюбна дитина. А чи знаєте ви, що більш знатні за вас панни просять мене одружитися з ними?
— Пане, відпустіть мене, мені соромно… Я гола.
— Я це й сам бачу і вважаю, що ви занадто худа!
Матільда зашарілась, і гнів додав їй сили випручатися з його брутальної руки.
— Монсеньйоре, йдіть звідси геть, ви ображаєте королеву й мою доньку! — озвалася Матільдина мати.
— Пані Адель, хіба ви й ваш чоловік, пан граф, не пропонували мені руку вашої дочки?
— Ви самі це добре знаєте.
— Тоді яка різниця, коли я побачу її голою — тепер чи в нашу першу шлюбну ніч?
— Пане Вільгельме, ви… ви…
— …байстрюк, я знаю, мені про це не раз казали, але я більше не потерплю…
Решта слів застрягли в горлі герцога Нормандського. Його очі втупилися в подругу Матільди. Він опустив повіки й трусонув головою, немовби намагаючись прогнати сон. Ні, все марно! Може, то випадкова схожість, але ж оці руді коси, цей зневажливий, відлюдкуватий погляд… Мора!
— Мора?
Анна зміряла поглядом рицаря, що роздивлявся її. То це і є наречений, про якого їй розповідала Матільда, грубіян, що зважився вдертися в їхній затишок і дозволив собі вибалушити очі на її наготу? Він скинув шолом і незграбно побрів водою.
— Мора!
Що він сказав? За яким правом він так її назвав? Вона зроду його не бачила. Одначе… Це грубе, розпашіле від тепла й гніву обличчя когось їй нагадувало. Ну звісно! Це був той мисливець, який упав з коня і якого Анна лікувала… Краще б вона залишила його спливати кров’ю! Яким дивом опинився він тут, по пояс у воді, незграбний, одягнений, тоді як на березі гурт напівроздягнених придворних дам, прекрасних служниць, зброєносців та слуг чекав, насилу стримуючи сміх, чим скінчиться ця скандальна зустріч? Матільда, на яку мати накинула накидку, згоряла від цікавості. Сердешний Вільгельм, в якому ж смішному становищі він опинився! Мабуть, її подруга королева подумала те саме, бо, прикрита лише мокрими косами, теж розсміялася. Нараз Анна зникла під водою. Герцог озирнувся, намагаючись збагнути, куди вона поділася, та раптом плюхнувся назад, здійнявши хмару бризок. Гурт на мить заціпенів, а потім знову зареготав, побачивши, що герцог виринув на поверхню, кашляючи й пирскаючи водою, а королева, вибігла на берег і викручує коси. Сміх затих. Усі дивилися на молоду жінку, яка й не намагалася приховувати своєї наготи. Олена накинула на неї довге простирадло й потягла її до свого шатра.
Поки Анна віддалялась, на березі, куди нарешті вибрався герцог, знову залунав сміх, а невдовзі до нього долучився й регіт Вільгельма, і його грубий голос заглушив решту голосів. Він кивнув головою своєму зброєносцеві, і той заходився його роздягати. Зробити це було нелегко, бо Вільгельм раз у раз здригався від сміху. Коли його нарешті роздягли догола, він знову кинувсь у воду, розміреним брасом дістався до середини річки, потім перекинувсь горілиць і поплив за течією. Матільда пішла до Анни в шатро. Поки служниці їх розчісували, вони тільки мовчки перезиралися. Матільда порушила мовчанку перша.
— Він не сам упав? То ти схопила його за ногу?
— Еге ж, якби ти тільки бачила його пику! — засміялася Анна.
— Я бачила, — відповіла Матільда, зашарівшись.
— Не сумуй, він заслужив того, щоб його провчили.
— Можливо. Але ти його осоромила.
Анна з подивом глянула на Матільду.
— Я мушу вийти за нього заміж, — промовила Матільда, — і мені прикро, що мій майбутній чоловік став посміховиськом для всіх. Ба більше, коли він тебе побачив, то дивився тільки на тебе. В мене склалося враження, що він тебе вже знає.
— Я про це вже була й забула, але це так. Під час своєї подорожі я перемогла його на перегонах.
— Перемогла на перегонах?..
— Атож, спитай у нього сама. Здається, це було під Нюрнбергом. Він саме полював, я пустила свою кобилу вчвал, випередила його, і він упав з коня…
— Упав з коня?! Вільгельм?
— Не бачу тут нічого дивного. Ми на Русі — найкращі вершники у світі.
— Це правда, — озвалася Олена.
— А потім ти його більш не бачила? — спитала Матільда.
— Ні. Він був поранений, тож я полікувала його й поїхала далі. Я вже й забула про цю пригоду.
— Зате він, здається, не забув! — сумно сказала Вільгельмова наречена.
Анна здивовано подивилася на неї, потім засміялася.
— Ревнуватимеш?
— Я на це здатна. Ти така гарна, така біла, така пухкенька.
— Замовкни, в тебе найкращі, найніжніші очі у світі і таке чарівне тіло!
— Ти справді так вважаєш?
Королева кивнула головою й поцілувала її.
— Я так тебе люблю, що ніколи не зможу ревнувати до тебе, — промовила Матільда, теж поцілувавши королеву.
— Це правда, що ти відмовила йому, бо він байстрюк?
— Я сказала так через те, що зовсім не мала бажання виходити заміж, я хотіла піти в черниці. Але мій батько прагне цього шлюбу, щоб мати союз із Нормандією, незважаючи на опір папи.
— Чому ти відмовляєш йому?
— Ми дуже близькі родичі,— сказала Матільда. — Якщо ми одружимось, Рим погрожує відлучити нас від церкви. — Вона перехрестилась, і вслід за нею перехрестилися й королева та решта жінок.
— Папа Лев на боці германського імператора, а той не бачить нічого доброго в союзі між нашими двома країнами, — озвалася Адель Фландрійська. — Але це одруження таки має відбутися, мій чоловік і мій брат король покладають на нього великі надії. Папа не зважиться відлучити нас від церкви. Наші розвідники запевняють нас у цьому.
Лагідна Матільда, тонка шия якої в обрамленні вогких чорних кіс здавалася ще тендітнішою, потупила очі.
Як же відрізнялися одна від одної ці дві жінки: Анна була пишна, в світло-голубій довгій сукні, викладені на голові вогнисті коси робили її ще вищою, а яскраво-червона сукня Матільди, що була заввишки з дванадцятирічну дівчинку, тільки підкреслювала матовий колір її обличчя.