— Тепер ідіть. Ідіть.
Я стрибнув, як олімпійський чемпіон Боб Бімон. Після цього стрибка мене можна б назвати чемпіоном по перестрибуванню малометражних квартир.
— Поговорили? — спитала мене ласкаво Валерія, несучи одному із своїх мовчазних розсідальників чашку кави.
— Це була незабутня розмова,—щиро зізнався я,—ми вияснили, що я — ідейно незрілий, а ваша тьотя ідейно перезріла. На жаль, нам ще не вдалося встановити, хто ж тут ідейно зрілий, але я здогадуюся: це ви, Валеріє!
— Хочете кави? — спитала вона.
— Кави? Стривайте,— я нахилився Валерії до вуха,— куди подівалися ваші друзі, товариші й брати? Коли я зайшов, їх було чоловік з дванадцять, а тепер бачу — чотири. Може, вони не витримали конкуренції зі мною?
— У вас троїлося в очах, Митю. Тут було всього троє, один прийшов з вами, отой руденький Вітя. Отже, четверо. Буває більше.
— Це я знаю. Знаю також про ваші принципи.
— Принципи не в мене — в Пелагеї Йванівни. Ви питимете каву?
— З умовою, що поможу вам наливати...
— Ну, дрібниця... Можете...
Я ще мав надію, що зумію бодай на кілька хвилин усамотнитися з Валерією, щоб сказати їй... Ну хоча б про неминучість закоханості, яку рано чи пізно повинен відчути такий громадянин, як Дмитро Череда. Одне слово, як учить нас доцент Крижень, хоч куди поткнешся, скрізь діють закони природи. І хоч Держикрай із своїми хлопчиками вперто тримається думки, ніби людина — це тварина, яка стрижеться, мені тепер відкрилося нарешті, що людина створена для любові, для кохання, для зачарованості й захопленості. І всі ці почуття, а також багато інших, для окреслення яких в нашій мові існує три сотні слів, викликає в мені вона, Валерія.
Для такої урочисто-наляканої промови, ясна річ, потрібна була обстановка — якийсь тихий закуток, трохи самотності, краплина інтимності. Я розгублено озирався довкола, мені здалося, що коли піду за Валерією на кухню, то зможу сказати їй свої високі слова під час готування кави. Однак виявилося, що ця квартира спланована й збудована так, щоб наповнювати глибоким розчаруванням душі всіх молодих і закоханих, все тут було відкрито, мов на корабельній палубі, все було без дверей, все на відстані людського погляду, голосу, ви могли простягнути руку з кімнати й узяти свою чашку кави на кухні — це квартира для гномів, для ледарів, для кого завгодно, тільки не для закоханих.
Валерія зайшла на кухню, а я став на порозі, бо мені вже там не лишалося місця; чашку з кавою, досить рідкою й холодною, дівчина тицьнула мені мимохідь, прямуючи в гущу своїх залицяльнико-вболівальників, я посунув слідом, упав на диван поряд з рудим хлопцем, сьорбнув кави, глянув у журнал, наставив вухо до транзистора, роззявив рота на магнітофон — тобто став повноправним громадянином маленької держави, громадяни якої навіки втратили почуття гумору, сповнившись телячим захопленням до біляво-ніжної, невловимо-виткої володарки цієї суверенної території.
Валерія ходила між нами, ніби в лісі між деревами. Переступала через ноги, спокійно забирала в когось порожню чашку, підкладала ще якийсь пошарпаний журнал, подавала нову бобіну з магнітофонною стрічкою. Вона нікому не виявляла особливої уваги, ніхто не користався почесною поблажливістю, ні на кому не затримувався погляд її сірих, уважних, як мені видалося в день знайомства, очей.
А що ви знаєте про фільм «Червоний намет»? В ньому грає сама Клаудія Кардінале. Грає дівчину Валерію! Там потрясаючі хлопці летять на потрясаючім дирижаблі до Північного полюса, переживають потрясаючу катастрофу, падають на кригу, ставлять червоний намет і ждуть, поки їх знайдуть. Їх шукає весь світ, літаки літають нам Арктикою, один літак пролітає над червоним наметом, потрясаючі хлопці вибігають з намету, махають руками, показують свої кінематографічні потрясаючі бороди, але літак не помічає нічого, летить далі, тоді потрясаючі хлопці співають потрясаючу пісню: «Пусть ко льду примерз ты задом, парапонцы, понцы-по...»
Я сидів на дивані серед мовчазних і, мабуть, глибоко нещасних хлопців і відчував, що теж незабаром можу перетворитися на парапонця. Парапонці-по...
Але тут Валерія скомандувала:
— Все! Можете йти!
У них, виявляється, збігалися принципи з Пелагеєю Йванівною. Маєш ноги — йди. І нікому не надається переваг. Всі встають і виходять. Сміх у пустому залі. Я спробував вдати парапонця, який примерз однією деталлю до дивана. Всі встали — я сидів.
— Вставайте, Митю,— сказала Валерія,— ви ж бачите, що вже всі йдуть.
— Я теж зараз примушу йти свої неслухняні ноги,— досить бадьоро заявив я, бо вже мав у голові новий план, переконавшись у неможливості стати парапонцем бодай на кілька хвилин, поки вийдуть чотири невдалих зальотники. План був простий: вийти останнім, затриматися на мить і хоч зітхнути перед Валерією, чи поцілувати їй руку, чи махнути безнадійно рукою, чи сотворити мовчазну молитву на честь жорстокої богині.
Та й цей мій план розвалився, мов дирижабль у фільмі «Червоний намет». Бо Валерія теж вийшла разом з нами, і вийшла... першою. Я міг лишатися заднім хіба що для того, щоб ще раз обмінятися думками з Пелагеєю Йванівною щодо її принципів.
Аби я вірив у відьом і нечисту силу, я б запідозрив, що Валерія зв'язана з ними досить тісно й безпосередньо. Бо вона з льоту розгадувала мої найхитріші заміри і вмить знешкоджувала їх, тобто зводила нанівець мої трудові зусилля.
Як тебе не любити, Україно наша? Слова Луценка, музика...
Музики не було. В моїй голові тепер били барабани з усіх джазів світу, під їхнє гудіння, в ритмі розчарування й безнадії зійшов я по сходах з третього поверху слідом за Валерією, став коло під'їзду разом з усіма, вистояв хвилину мовчання й роздумів, або молитов, як заведено десь серед віруючих, і з душевним трепетом вислухав останню заяву нашої богині:
— До побачення. Тепер розійдемося.
Всі слухняно виконали повеління, я теж розійшовся в усі боки, але лаври Боба Бімона на Мексіканській олімпіаді не давали мені спокою, тому я круто повернувся й стрибнув ще з більшим натхненням, ніж стрибав від Пелагеї Йванівни. Стрибок виявився напрочуд вдалим, я опинився в під'їзді поруч з Валерією, вона ще не встигла поставити ногу й на перший східець.
— Новини дня,—спробувала здивуватися Валерія.—Це ви, Митю?
— Здається.
— А що б це мало значити?
— Я подумав і вирішив, що не можу лишати вас саму на темних сходах.
— Ви дуже швидко думаєте.
— Маю деякий досвід. Мене включили в АСУ. Знаєте, що таке АСУ? Автоматична система управління. Компютери й автоматика. І я цілу зміну приймаю нестандартні рішення.
— Сьогодні це вам не вдалося. Досить стандартний прийом. Ви щось сказали про темні сходи? Бачите, скрізь світяться лампочки?
— Вони можуть перегоріти.
— Мені це якось не спадало на думку.
— А мені спало. В мене голова відкрита для всіх ймовірних думок. Але одна думка там запанувала назавжди. Я хочу сказати вам про це негайно. Це думка про те, що я не хочу вас більше втрачати. Після тих троянд... Невідомості... Мені здається, весь час здається, що я...
Тут я зрозумів, яка недосконала наша мова. Я бурмотів, белькотав, щось намагався виголосити, але нічого не виходило. Тому само собою якось вийшло, що я урвав мову, швидко нахилився, знайшов руку Валерії і поцілував її.
— Зовсім зайве, Дмитре,— трохи сердито сказала Валерія,— ми з вами ще й не знайомі як слід... І взагалі... Тепер хлопці не цілують рук дівчатам... Що ж до мене, то я...
Я стояв розгублений. Коли не цілують рук, то що ж вони цілують, сучасні хлопці, чорти його бери! А я колись цілував руки матері, а ще цілував, що вже й цілковита таємниця, пропахлі мастилом руки Чемериса в той день, як відчув, що цей жорстокий чоловік навчив мене гнати трубу! У кожного є свої принципи, коли на те пішло, а в Дмитра Череди принцип: поцілувати руку людині, яку він ставить над усіма. Не ми це вигадали, але застосуємо в цілях мирних і благородно-піднесених.
— Я хочу прийти до вас і застати вас саму,— намагаючись бути брутальним, заявив я Валерії,— і коли застану хоч одного з ваших зальотників, то викидатиму їх у вікно з третього поверху.
Валерія мовчки дивилася на мене.
— І... — тут я затнувся, бо Валерія не робила спроби мене вгамовувати, а я сам зненацька відкрив, що вже вичерпав усю свою програму погроз і обіцянок.
— Ну, гаразд,— нарешті змилувалася наді мною Валерія,— проведіть мене до третього поверху, раз так вийшло, хоч я не хотіла... І запам'ятайте...
— Я знаю: принципи... І Пелагея Йванівна...
— Не забувайте також про мене...
— Ніколи!
Ми йшли повільно-повільно, я хотів би, щоб це відповідало взаємним інтересам. Поспішиш — людей насмішиш на кутніх, як сказав би Держикраїв компютер.
Коло дверей своєї квартири Валерія несподівано стала навшпиньки, доторкнулася гарячими губами до моєї щоки, прошепотіла:
— А тепер ідіть! Боже, що робиться! Ідіть!
— Я прийду,— промурмотів я отетеріло...
Скотився зі сходів у стані солодкого збараніння. Вистрибував по тротуарах молодим козлом, якому відпущено всі гріхи, як сказав би відомий нам компютер. Валерія, Валерія, Валерія... Для тебе всю музику в світі вітер з неба на землю приніс... Парапонці-понці-по... Навіть сліпі тебе бачать ночами, чують глухі, хворі голови зводять... Парапонці-понці-по... А коли сліпі бачать краще: вдень чи вночі?.. Економте електроенергію? Здавайте дописи до стінгазети! Перед вирішальною зустріччю на першість світу радянські хокеїсти не спали цілу ніч. Вони випускали бойовий листок, у якому закликали себе до перемоги.
І вони перемогли!
Я побіг додому, остерігаючись, щоб не накоїти часом якихось дурниць од радощів і не попасти під машину міліцейського перукаря, який прилучив би мене до тої частини людства, яка стрижеться вперто й переконано.
Вдома сиділа Зізі й створювала в нашій квартирі сприятливі умови для спорудження каскаду гідростанцій.
— Чого рюмсаєш, моя дорога сестричко? — поспитав я.— Знову рвонув твій Держикрай у реактивно-божевільну мандрівку? Але ж дорога суха, надворі літо, вище голову, він повернеться з бадьорими запахами колгоспних полів у складках своєї білої сорочки і в своїй стриженій голові!
Зізі залилася ще дужче, а мені всі сльози світу в цю хвилину видавалися комічно-несправжніми, я розумів, що стаю соціально небезпечним індивідом, тому, перехопивши на кухні якусь вечерю, кинувся в постіль і заснув у безневинній радості. І снилися мені керівники великих держав, які влаштували зустріч на високому рівні для остаточного вирішення питань любові в глобальних масштабах.
Все-таки, мабуть, правда, що серйозність — недвозначна ознака уповільненого обміну речовин. Іноді людині набридає таємничо-невловима повільність усіх процесів, які відбуваються в її організмі, вона не витримує, пробує бунтувати — і ось тоді доцент Крижень береться з'їсти півпуда морозива, Токовий тягне з гастронома кошик з випивкою і закускою, щоб влаштувати сніданок на траві для вродливої дівчини, а наш Держикрай сідає в машину й жене по нічному шосе світ за очі, мовби сподіваючись, що від несамовитої швидкості автомобіля в ньому теж народяться якісь нові швидкості і він перейде в іншу якість, в категорію людей веселих, бо хоч що там кажіть, а веселі люди — завжди добрі.
Вранці після пригоди на сходах я був такий добрий, що сам попросив Держикрая підвезти мене до заводу, що було розцінено, як вияв поваги й довіри.
— З приємністю,— сказав Держикрай, відчиняючи мені дверцята,— коли хочеш знати, мені набридли самотні прогулянки в машині... Відмовитися від них не можу, бо треба якось провітрити голову, струснутися після цілоденного напруження, але й самому на нічному шосе... Я не розумію Зізі... Вона така відважна жінка — і боятися машини?.. Ніколи не думав... Взагалі в нас ще немає смаку, чи що, до машин... Учора, наприклад... Я запросив одного чоловіка... Проїхатися... Перекинутися словом... Він згодився... Все прекрасно... Прекрасний взагалі чоловік, і прогулянка могла б бути прекрасна, бесіда також прекрасна... Але що ж?.. Я заскакую до нього додому, а там — півдюжини гостей, чи знайомих, чи хтозна й що за люди... І він мені заявляє, що коли всіх візьму, то поїде, а коли ні... Але ж у мене машина, а не автобус!..
— Почуття колективізму,— сказав я, почуваючи якусь не-усвідомлену тривогу в серці.
— Люди народжуються і вмирають не колективно, а кожен сам по собі,— сердито буркнув Держикрай,
— Сподіваюся, ти вчора увечері не збирався народжуватися або вмирати?
— Як на це подивитися. Практично кажучи, в кожній новій справі ти або народжуєшся, або ж умираєш від невдачі. Я вихований на точних знаннях, через те поважаю порядок у всьому, і найменше відхилення виводить мене з рівноваги. Як це можна? Пообіцяти, а потім перевести все на безглуздий жарт!
Мені вже добряче шкребло на душі від лихого передчуття. Щось схоже було між моєю вчорашньою пригодою і Держикраєвим випадком. Щось підказувало мені мерщій припинити цю розмову, перевести її на інше, перекинутися на жартівливість і суцільну несерйозність, щоб не дати Держикраєві договорити до кінця, не розкрити затаєного, про яке я вже починав здогадуватися, але відганяв од себе здогад, мов осінню муху.
— По-моєму, це дрібниці,— швиденько перебив я Держикраєві нарікання,— перед нами стоять дедалі зростаючі завдання, і ми повинні... Глибоко усвідомлюючи, високо несучи прапор робітничої честі, стаючи на трудову вахту... Але ти ось що мені поясни. Як правильніше? Творчі починання і корисна ініціатива чи корисні починання і творча ініціатива?
— Ти це що — серйозно? — не повірив Держикрай.
— Абсолютно.
— Це журналістські штучки. Вони мене ніколи не обходили. Я чоловік точних знань, чоловік науки. Тобі це важко зрозуміти...
— Ну, ясно ж, важко! Бо вчений починає думати, з якого боку намащувати хліб маслом, а я просто беру й намащую без роздумів. Емпірично, тобто навпомацки. Вчений каже: параметри, а я просто: показники...
Я вчасно зупинився, збагнувши цілком доречно, що маю на увазі не вчених взагалі, а саме Держикрая, до якого не відчував надмірних симпатій і перед цим, сьогодні ж готовий був мало не знищити його. Бо ж підозріло схожими видавалися наші вчорашні пригоди. Мати для мене суперником ще й Держикрая, чоловіка моєї сестри і вченого технократа? До чого тут учений?
— Давай припинимо ці балачки,— зітхнув я майже розгублено,— бо чим глибше в ліс, тим більше бляшанок від консервів. Або, як сказав би твій компютер, не тягни кота за хвіст та на сонце...
— Мені вже розповідали, як ти смієшся з компютерів. Це може вважатися дотепним. Але не забувай, що електроніка — прекрасна річ. Зараз ми розробляємо для нашого цеху економічно-технічну гру в кількох варіантах. Це складна, але прекрасна справа. В грі візьмуть участь усі працівники цеху. Це допоможе нам змоделювати всі процеси завчасно, виявити всі недогляди, заздалегідь усунути їх, і тоді наша робота буде справді прекрасною...
— І ми даватимемо прекрасні труби,— підказав я...
— Так, ми даватимемо прекрасні труби,— піддаючись уповільненому обміну речовин у своєму тілі, повторив слухняно Держикрай.
Ми вже виходили з машини, коли я поляпав себе по кишенях, ухопився за голову, вдаючи розпач і суцільний склероз.
— Мало не забув! Просто з голови вилетіло! Просили тобі передати. Ось візьми, будь ласка...
Держикрай замикав машину і не відразу побачив, що в мене в руці.
— Що це?
— Квиток.
— Квиток? Куди?
— На твій спектакль. На «Пустиню».
— Не розумію.
— Ну, не на той спектакль, що буде, може, ще колись, а на той, який був. Цей квиток передала тобі Валерія. Ти її запрошував, пам'ятаєш? У нас удома.
— Так, прекрасно пам'ятаю. А вона що — не була на спектаклі?
— Була. Зі мною. Мої квитки виявилися кращими, чи що. Не знаю, як це пояснити.
Я мстився йому за спектакль, за машину, за швидкісні запрошення, яких ніхто б не запідозрив у чоловікові з типово уповільненим обміном речовин.
— Недостойно і дрібно,— сказав Держикрай — Непрекрасно.
Я мовчки пішов до прохідної. Хто сам по собі народжується і вмирає, повинен іноді й попереджати самотою. Хай дорогий наш технократ освоює цей спосіб, відомий людству з незапам'ятних часів, водночас сушачи голову над проблемою радикальних змін у нашому мисленні.