Що ж до мене, то, як виявилося, я мислив надзвичайно прямолінійно. Відразу після зміни хотів рвонути до Валерії і сказати їй те, що мав би сказати вчора і взагалі в перший день знайомства, сказати те, чого відкладати не можна, бо життя летить, епоха вимагає, стаючи на трудову вахту, повинен ти знати, що хтось особливо жде від тебе творчої ініціативи й корисних починань або творчих починань і корисної ініціативи; для мене ж цей хтось віднині й вовіки-віків — тільки вона, Валерія, дівчина з м'якою усмішкою і непередавано сірими очима, дівчина... Коротше кажучи, промова уявлялася мені надзвичайно довгою і переконливою.
Але, по-перше, було ще занадто рано. Не знати, чи й устигла Валерія прийти додому.
По-друге, я повинен був надягти костюм Іра Леоновича, щоб позбавити себе свободи рухів. Бо вчорашня моя погроза повикидати всіх зальотників з третього поверху видавалася мені трохи смішною й непродуманою, окрім того, вона суперечила гарантованій Конституцією свободі зібрань і демонстрацій.
По-третє, я не міг відразу після зміни піти до Валерії, бо несподівано отримав супутницю. Мовчазно-добровільна, вона прилучилася до мене на прохідній і пішла паралельним курсом на відстані цілком безпечній щодо зіткнення, але водночас і не такій великій, щоб я зміг утекти непоміченим.
Клементина, хто ж ще!
Вона йшла мовчки і дивилася на мене своїми великими виразистими очима, так ніби була Дездемоною на сцені і дебелий диспетчер транспортного цеху примірявся до її шиї, щоб почати душити зрадливу жону. Коли більш-менш розвеселено сприймаєш світ, то ніякі несподіванки тебе не лякають, але погляд оцих очей ставав нестерпним. І мовчання, і затаєні зітхання, що так і рвалися з грудей у Клементини,— все це ставало нестерпним.
— Ну чого ж ти мовчиш? — втрачаючи терпець, спитав я дівчину.
— А що казати? — пошепки відповіла вона.
— Розкажи що-небудь. Хоча б про товариша Книша. Чи скоро він стане заслпрацкультом? Чи вже одержав запрошення показати свій спектакль «Пустиня» на сцені Кремлівського театру?
— Ти все глузуєш, Митю...
Вона, мабуть, хотіла, щоб я плакав? Такі періоди в житті людства, на жаль, теж бувають. Але намагаймося звести їх до мінімуму.
Що ви знаєте про сміх і насмішливість? Сміх — це завжди передчуття настання нового. Але він ніколи не може побачити цього нового. Сміхові судилося творити, не бачачи результатів власної творчості. Можемо уподібнити сміх до всуціль завтоматизованого, включеного в АСУ трубопрокатного цеху, продукції якого ми, прокатники, не бачимо, бо автомати десь відтранспортовують її невидимо й нечутно. Невловимість і примарливість.
Ну, гаразд. Клементина не мала що розповісти. Тоді хоч спитати!
— Спитай мене про що-небудь!
— А про віщо, Митю? Я про тебе все знаю.
— Все?
— Все.
— Тяжко жити в країні суцільної освіченості. З ранку до вечора мене оточують люди, які все знають.
Вона мовчала. Ішла паралельним курсом і дивилася своїми очиськами так, що смоктало під ложечкою. Демонструвала покірливу докірливість чи докірливу покірливість? Могла б принаймні дещо згадати. Скажімо, «довгов'язе полум'я». Хоча щодо полум'я, то даремно я сприйняв це на свою адресу. Полум'я завжди довгов'язе, і тут довгов'язість Митька Череди ні до чого. Тому не треба нічого нагадувати Клементині, щоб не дратувати гусей.
— Тобі сьогодні куди? — спитав я дівчину.
— На балетну студію.
— Залізні в тебе ноги! Цілу зміну витанцювати в цеху, а тепер ще — балетувати. А от у мене ноги колись розгвинчені були.. Думав, що й не встану зовсім. Оцього вже ти про мене й не знаєш.
— Знаю.
— Але ж це відбувалося ще до твоєї ери!
— Однаково знаю.
Така всезагальна обізнаність щодо моєї особи ставала підозріло-загадковою. Головне ж: запізнілою, невчасною, непотрібною і просто шкідливою! Я повинен тепер... Валерія...
— Знаєш що? — сказав я Клементині.— Давай підемо швидше. Ти можеш іти швидше?
Вона мовчки хитнула головою, вона згодна була тепер, мабуть, на все, але ж, дитинко, ви запізнилися на цілий рік! «Все сметено могучим ураганом»!
Я довів Клементину до Палацу культури, попросив передати вітання товаришу Книшу, помахав їй услід ручкою і побіг додому надягати на себе витвір кравецького мистецтва Іра Леоновича, який колись уперто переконував мене, що головне завдання кравецтва на даному етапі полягає в прокладанні стовпових шляхів до вільності людського тіла під одягом. Я цю розрекламовану вільність відчував ось уже тривалий час на власній шкірі. Мабуть, середньовічний лицар, закутий у важкі залізні лати, мав набагато більшу свободу рухів.
Але нащо свобода чоловікові, який, нагнувши шию, квапиться в добровільне рабство, забув про свою здатність до обурення й протесту, забув про властивість сміятися й радіти, як дитя, і хоче тільки єдиного: залежності, тотальної, безмежної, сказати б, злоякісної залежності й всезагального послуху! А щоб притлумити в собі рештки бунтарства, цей чоловік обезвладнив себе, скував собі руки кравецьким витвором Іра Леоновича, гамівним парадним костюмом, бо чи й не всі парадні костюми надягаються для того, щоб погамувати в людині всі пристрасті, всю поривчастість, прибрати в ній все, що здається зайво-непристойним для урочистих хвилин. Я відчував підступну роль парадного костюма і однаково ж надягнув його, ще й біг для цього із заводу.
Коли опинився в під'їзді будинку, де вчора стояв з Валерією, коли заглибився в сходову клітку, вдарив у мені якийсь звук. Моя грудна клітка вся наповнилася несподіваними відлуннями, я не міг розібрати — чи звуки сповнюють сходову клітку, чи мою грудну клітку, все довкола відлунювалося, мов у велетенському вусі, я став гігантським резонатором. Бзем-м-м-бем! Я кинувся вгору по сходах, але чим вище збігав, тим дужче розлунювалися в мені звуки, все тут жило бземканням-бемканням, звуки складалися в якусь систему. Я вловлював ритм чим далі швидший і конвульсивніший, від цього ритму можна було збожеволіти. Ось яку музику мав би дочепити товариш Книш до спектаклю «Пустиня» в тому місці, де полковники загвинчують атомну бомбу, але до цієї сходової клітки така музика не пасувала аж ніяк, надто ж для мене, враховуючи мій стан.
Хотів би я віднести ці несамовиті звуки на рахунок своєї уяви, щоб отак відмахнутися від них, і настала б тиша, і ти міг би посміятися ще з одної витівки. Та ноги мої несли мене по сходах зовсім не уявних, я перебував серед цілком реальних панельних стін, я навіть полічив усі східці до третього поверху, і хоч цифра не приголомшувала своєю величиною, але була теж цілком реальною, справжньою цифрою, я став перед справжніми дверима, за якими мала бути Валерія. І ось аж тут відкрилося мені, що дикі звуки народжуються не в мені, а саме отут, за цими дверима, в цій двокімнатній малометражній квартирі, де живе єдина дівчина на світі і її тітка Пелагея Йванівна, яка має свої недоторкані принципи. Як узгодити принципи Пелагеї Йванівни з цією розшалілою музикою, ніхто б, мабуть, не сказав. Серед такого ревища, здавалося, взагалі неможливе існування живих істот. Такі звуки могли б убивати.
Гуло, ревло, телесувалося...
Достоїнство панельного будування полягає в усуспільненні всіх звуків, породжуваних мешканцями будинків. Коли в сусіда по будинку весілля, веселишся й ти. Коли хтось влаштовує домашній концертик, ти теж стаєш вдячним слухачем. Коли хтось б'є посуд, ти можеш зекономити на тарілках, бо матимеш цілковиту ілюзію, ніби сам потрощив усе, що маєш на кухні.
Я чув концерт, який влаштував хтось сьогодні у Валерії, ще знизу, з під'їзду, а вже тут, коло дверей квартири, міг би, не входячи, насолоджуватися так само, як ті, що були по той бік. Що це було? Ансамбль «Блакитні гітари»? Білоруські «Пєсняри»? Оркестр Всесоюзного радіо під керівництвом... Забув, під чиїм керівництвом. Такий маленький, веселий опецькуватий чоловічок... Бзем-м-м-бем-бем-бем!.. А може, Держикрай припер сюди один із своїх компютерів, з тих, що випродуковують музику? Компютери можуть усе. Незабаром вони їстимуть замість нас борщ і питимуть воду, в якій хлору більше, ніж води. Для компютерів не важить забрудненість повітря, перед ними не стоїть проблема перенаселення, їм не треба високо нести прапор і дбати за робітничу честь — вони можуть видавати в необмеженій кількості звуки в необмеженому діапазоні, електрично-механічні звуки — бзем-м-м-бем-бем!
Але не треба аж таких катастрофічних настроїв. У квартирі Валерії грали електрогітари. Дві або три. Я навіть міг приблизно здогадатися, хто саме з учорашніх залицяльників грав. Отой з бородою, потім отой чорнявий, з візантійськими очима, ну ще блондин, а може, той руденький, що прийшов зі мною... Хоча для руденького можна було б відвести іншу роль. Скажімо, одягти його в тигрячу шкуру й пустити по малометражній квартирі в тигрячий модерний танок.
Електрогітари вмовкли. Мов одрізало. Тиша настала така, що мені стало боляче у вухах. Можна було дзвонити, моя рука піднялася до дзвінка, але в цей час за дверима Валерія попросила когось, щоб той прочитав свої вірші. Чутно було все так, ніби я сидів там серед них на дивані, заплітаючи їхні ноги й попиваючи каву, зварену Валерією. Аж тепер я зрозумів, для чого приберігав свого руденького! Він мав бути поетом! Може, він навіть син нашого заводського поета. І, може, пише зовсім-зовсім не так, як його тато. Щоб штрикати татові в очі своєю відмінністю. А потім у нього буде син, який теж писатиме зовсім-зовсім не так, щоб теж штрикати, і так без кінця. Як у того рибалки, що виловлює рибу, варить її, з'їдає, пливе в море, щоб знову зловити рибу, зварити й з'їсти, після чого знову...
Поет став читати вірші. Не про рибу, і не про наш завод, і не про труби, як його батько. Нащо нам труби? Нащо нам вугілля, нафта й інші корисні копалини? А нащо нам робота? Робота — не горобець, в ліс не полетить. Він читав з підвиванням, самовіддано й самозакохано. Про шум весен, про білі плечі зим, про осіннє листя й атоли на Тихому океані, про останній крик і мудрість дівочих очей і про співаючі стежки, розспівані стежки, по яких... Далі все ясно!
Я не вмів складати ні таких, ні якихось інших віршів. Не вмів грати на електрогітарі. Не вмів бренькати навіть на балалайці. Я нічого не вмів. У мене не було ніякісінького таланту. Досі я чомусь вважав, ніби значу щось у житті, а ось тут, коло дверей, слухаючи, як малометражна квартира роздирається від переповненості молодечою талановитістю, я збагнув свою абсолютну нездатність ні до чого. Ах, товаришу Книш, товаришу Книш, аби ж то виявили ви більше наполегливості, затягуючи Митька Череду до самодіяльності!
Я спустився вниз. Тихо зійшов униз по сходах, став у під'їзді, ще довго слухав електрогітаріаду. Типова жертва високого загального розвитку і цілковитої відсутності якихось обдаровань. Труби? Але ж не носитимеш повсюди з собою трубопрокатний стан! Практично кажучи, я нічим не відрізнявся від Чемериса, якого всі ми в душі вважали диваком. Непогано, коли чоловік уміє гнати трубу, але погано, коли він тільки й уміє, що гнати трубу.
Я вийшов на вулицю, мав би йти звідси світ за очі, переживаючи тяжко свою простакуватість і, може, нікчемність поряд з отими розвеселеними, розіскреними від обдаровань хлопчиками, але щось мене тут утримувало, якась сила не відпускала.
Я не міг відірватися од будинку — в ньому була Валерія.
Ну, так, я не відзначався талантами, не вмів ні грати, ні співати, ні складати вірші, ні виступати на сцені, як Держикраєві стрижені хлопчики. Радощів мало. Хвалитися нічим. Але хіба ж усе життя гратимеш на гітарі? Треба щось уміти робити і добре робити! ДОРО! Я згадав свій «Діловий клуб». Які таланти були в його мешканців? Таланти жити чесно, працювати, боротися з ворогом, бути мужніми,— все таке, що на сцену не винесеш. І головне: наші батьки нікому не докоряли, що він не вміє так вестися в житті, як вони. Їм теж, здається, ніхто не докоряв. Та й дивно було б слухати, якби гітарист став докоряти тому, хто робить хліб або метал. Іноді докоряють гітаристові або поетові, натякаючи на їхнє хлібоїдство, але то йде не від великого розуму. Отож виходить, що я теж маю свій талант, я не Кривцун, який не може похвалитися вмінням добре робити своє діло, мої здібності на державних мірах ставляться навіть вище за будь-які інші, то чому ж маю себе принижувати й упосліджувати?
Але Держикраєві хлопці вміли добре робити своє діло, а поза тим ще й відзначалися всілякими обдарованнями. А сам Держикрай? Як він зіграв того кумедного Шейха! Щоправда, трохи смішно було спостерігати нашого технократа в ролі затурканого Шейха, він був страшенно смішний. Але хіба ж не смішні всі шейхи взагалі? І коли розібратися, то Держикрай навіть машину водив талановито, як циркач абощо. А я тільки тримав у собі групу змішаних хижаків, яких не вмів як слід віддресирувати. Ото й усе.
Я ходив і ходив побіля будинку, страждав од своєї неповноцінності, а потім відганяв од себе цю думку, бо ж неповноцінність— мати всього поганого в людині: жорстокості, заздрощів, наклепництва, мстивості, забобонів, обмеженості, святенництва. А хіба в мені було щось подібне?
Діждався, поки вмовкло все в панельному будинку і на вулицю викотилася розвеселена юрба зальотників, очолювана самою Валерією.
Прощання було коротким і мовби аж сердитим. Помах руки Валерії — і всі розскочилися, мов бігуни із старту. Мені видалося, що Валерія сьогодні особливо немилосердна щодо своїх поклонників, я на мить подумав був, що це може пояснюватися моєю відсутністю, може, дівчина влаштувала весь отой концерт, щоб приголомшити мене, показати мені моє місце, а я не прийшов і не заліз на відведену мені поличку, і ось богиня гнівається й розганяє сповідників своєї віри жестом коротким і категоричним.
Але тут Валерія помітила мою довготелесу постать.
— Митю, це ви?
— Ну... припустимо...
Вона підбігла до мене.
— Чому ви тут?
— Ну...— я не знав, що казати.
Валерія простягла мені руку.
— Ви давно тут?
— Ну...
— Та що з вами, Митю? Чи, може? — вона відхилилася, щоб охопити поглядом усю мою довгов'язість і переконатися, що я не п'яний. Я поспішив її запевнити:
— Я не п'яний. І не пив зовсім. Не маю цієї благородної звички.
— Тоді що ж сталося?
— Ну... Я не міг примусити йти свої неслухняні ноги.
— Йти? Куди?
— Ну... В квартиру.
— Ви не насмілилися?
— Та ні... Не те... Я стояв під дверима... Недовго... Але якраз стільки, щоб переконатися у своїй цілковитій нездарності... Виявилося, що я нічого не вмію... Одкрилося мені там, під дверима...
— Нічого? Що це означає?
— Ну, нічого... Ні грати, ні складати вірші, ні...
Вона знову вхопилася за мою руку. Так ніби не я мав шукати в ній порятунку, а вона в мені.
— Митю, це ж прекрасно!
— Що?
— Те, що ви нічого не вмієте.
— Не бачу причин для захоплень.
— Але ж якби ви знали, як вони мені всі набридли!
— Хто? — я не вірив почутому.— Хто набрид?
— Усі! Це якесь всезагальне божевілля. Всі все вміють... Всі таланти... Всі генії. Ну, кожна дівчина хоче мати коло себе генія або таланта. Але коли всі довкола такі? Це вже нестерпно...
— Тоді я теж геній.
— Ви?
— Геній прокатки труб.
Валерія засміялася. Тихо й загадково.
— Це життя. Місце, де визначається сутність людини...
— Окрім того, я ще відчуваю в собі геніальність до кохання...
Вона швидко затулила мені рота долонею.
— Мовчіть! Не будьте таким, як усі... Це нестерпно... Давайте ліпше... Ви хочете пройти до Дніпра?
— А Пелагея Йванівна і принципи?
— Мені набридли карнавали. Набридли принципи. Це нагадує підводне плавання. Ні на кого спертися, ні за що вхопитися, все примарливе, все забарвлене в кольори нереальні, хоч іноді й прекрасні... Ви не уявляєте собі, що таке бути вродливою дівчиною, я знаю, що я вродлива...
— Із свого боку намагаюся уявити себе вродливою дівчиною,— сказав я, обережно вибираючи дорогу й підтримуючи Валерію в межах пристойної рівноваги. Ця дівчина з'явилася на світ для того, щоб дивувати без кінця бодай одного громадянина, званого Дмитром Чередою. Вона робила це досі вельми успішно, але перевершувала саму себе. Вона говорила в темряву, не дбаючи, слухають її чи ні, їй треба було виговоритися...
— Мені страшно. Я весь час у напруженні. Почуваю себе так, ніби не на своєму місці. Змагатися? Підкоритися? Твоя мета і прагнення чогось? В мені насіння всіх квітів і трав. Залежно від погоди одні розквітнуть, інші загинуть. Що вибрати? Мій батько, директор школи, викладає все життя хімію. Мене теж хочуть зробити хіміком. Два роки вже на хімію витрачено. Я знаю, що це втрачені два роки. Яке мені діло до їхньої хімії? У Пелагеї Йванівни і в моєї мами — принципи. А яке мені діло до їхніх принципів? Я хочу виробити свої власні. Може, й під воду я йду лише для того... Може, ховаюся... Не знаю... Ви розумний, Митю. Без поверховостей, без... Розум не має ніжності, зате він поєднується з темною пристрастю відданості чомусь одному...