А ти запитуєш, чому не вчився далі. Чи можна було, Володю, думати тоді про це?
І я пішов до військкомату. Мене направили в райком комсомолу. Виявляється, я був не один. Приходили колишні фронтовики, вчорашні учні шкіл і завтрашні солдати. Однак бажання в усіх було одне — вступити в бій з тим, хто затьмарював мирне життя.
Відгримів салют перемоги. А безсонні тривожні ночі, перестрілки тривали. Чи міг піти я з переднього краю?
Я залишився в строю. З часом обстановка змінилася. Проте легшого шляху, тихого місця в житті я не шукав. Моя робота — це не тільки розшуки злочинців. Пам’ятаю, ми приїхали на виклик. Колгоспники вперше за три повоєнні роки мали одержати оплату на трудодні. Проте вночі було вчинено напад на сторожа, який охороняв приміщення бухгалтерії, касу зламали, а гроші забрали. Довго ми не могли натрапити на слід злочинців.
Було соромно людям у вічі дивитись. А вони з такою надією чекали нас. Але потім, після наполегливого і складного пошуку, злочинців було затримано, а гроші повернено в колгоспну касу.
Чи доводилось тобі, Володю, відчувати коли-небудь таке задоволення від своєї праці? Кожен від своєї праці дістає радість і насолоду. Зодчий і скульптор милуються творінням своїх рук, радіє садівник квітучому саду. А в мене в серці і радість, і пекучий біль. Радість від того, що темної ночі з товаришами вдалося відвести руку вбивці, який намагався обірвати чиєсь життя. Радість від того, що не втратив віри в людину, зумів зважити усі “за” і “проти” у справі того, хто потрапив у біду, а зібрані докази, що виправдовували його, допомогли викрити справжнього злочинця.
Тож замість того, щоб будувати і сіяти, мені доводиться вовтузитись у каламутному накипу, що іноді спливає в бурхливому потоці повсякденного кипучого життя…”
Смоляк взяв фотокарточку майора і довго вдивлявся в такі знайомі, близькі й дорогі риси…
Іван Кирій
ОДИН ДЕНЬ
Оповідання
1
— Тут триста карбованців, — простягнув йому пачку червоних десяток Вова. — Двісті п’ятдесят за роботу і п’ятдесят від мене особисто на кефір, — розплився в єхидній посмішці, схожій на оскал пса на прив’язі.
— А не мало це, шеф? — підкинув гроші в руці прибулий, пильно дивлячись на заспаного Вову в куцому смугастому халаті, з якого виглядали кістляві, порослі рудим волоссям ноги.
— Не мало! — відрізав категорично Вова. — Товар був не ходовий, пішов по низькій ціні. Старайся краще — одержиш більше. І надалі так рано мене не турбуй.
Прибулий зиркнув на годинник, зауважив:
— Уже ж півдня, перша година. Та й гроші мені потрібні.
Вова насупив острішкуваті руді брови, почухав волохаті груди:
— Запам’ятай, для інтелігентної людини півдня — це ще півночі. А тепер — будь здоров, бажаю удачі, — і, легенько підштовхуючи в спину, провів гостя до порога.
Той вийшов з квартири, оглянувся на оббиті чорним дерматином двері, за якими клацнув замком Вова, і вилаявся.
— Теж мені, інтелігент нещасний, руда бестія. Постояв хвилину, щось роздумуючи, й пострибав униз східцями.
2
Черга за морозивом була чималенька, рухалась повільно, і це дратувало хлопців, вони поспішали на передекзаменаційну консультацію з математики. Та й було жарко, хотілося швидше втамувати холодом спрагу, а тут раптом стільки людей, ще й кіоскерка повертається, мов квола муха.
— Ходімо звідси, купимо в іншому місці, — смикнув за руку свого друга Анатолій, тонкий, сухорлявий хлопчина у великих сонцезахисних окулярах з темно-зеленими скельцями.
— Та давай уже тут постоїмо, зараз скрізь великі черги, — став умовляти товариша Станіслав, кремезний, білочубий юнак. — Бачиш, як припікає? — поглянув, мружачись, на сліпуче сонце. Воно стояло над містом якраз у зеніті і, здавалося, віддавало йому всю свою теплову енергію, розтопило на вулицях асфальт, зів’ялило листя на деревах і квіти на клумбах.
За хлопцями черга ставала все більшою й більшою, а попереду ледь зменшувалась. Та нарешті, тримаючи в руках по порції пломбіру, вони тут же, на бульварі, всілися на лавці в тіні від крислатих каштанів і заходилися з насолодою тамувати спрагу.
Ліворуч від хлопців, скраю лавки, зіпершись ліктем на чималого розміру коричневий дипломат, сидів симпатичний кучерявий юнак і теж їв морозиво. Був він у сліпучо-білій тенісці і сірих штанях. На ногах — модні замшеві босоніжки на високих підборах.
Оглянувши юнака з голови до ніг, Анатолій злегка штовхнув Славка.
— Босоніжки, мабуть, імпортні.
— Заздриш?— буркнув той.
Анатолій відкусив шматочок пломбіру.
— Не заперечував би мати такі.
Промовчали. Потім заговорили про екзамени, про школу, про вчителів, наступні консультації.
Юнак кілька разів зиркнув на них через плече, доїв морозиво, кинув паличку й обгортку в урну неподалік від лавки. Постоявши мить в задумі, дбайливо витер руки хустинкою, закурив і сів поруч з хлопцями.
— Вчитеся? — запитав.
— Вчимося, — за обох відповів Славко. — У якому класі?
— Десятикласники.
— О, ви вже народ серйозний, — посміхнувся незнайомець. — І куди ж далі?— поцікавився.
На цей раз відповів Анатолій.
— Хто куди. Я в художній хочу спробувати, а він, — кивнув у бік Славка, — в театральний.
Незнайомець похвалив хлопців.
— Молодці. Гарні професії вибрали. А я ось простий роботяга. Слюсар. Не вийшло у мене з вищою наукою. Після восьми класів петеу закінчив і відтоді слюсарюю. Та, як кажуть, не горюю. Заробітки гарні, на заводі пошана. За кордон уже кілька разів їздив.
Анатолія немов магнітом потягло до незнайомця. Власне, його більше цікавив закордон.
— Якщо не секрет — де ви були?
Той перекинув ногу на ногу, відхилився на спинку лавки, посміхнувшись.
— Не секрет. В Югославії був, у Франції. А нещодавно у Федеративній Німеччині. Як спеціаліста запрошували.
Хлопці з неприхованою заздрістю дивилися на свого несподіваного співрозмовника. Погляди їх немов говорили: везе ж людині. Анатолій кивнув на його босоніжки.
— Там придбав?
— Так, федеративні, — підтвердив слюсар і погойдав правим босоніжком, немов демонструючи його. — Заробив трохи, купив дещо. У них там, до речі, аби гроші — все можна придбати. Тільки дорого. Капіталісти, приватна торгівля, кожен хоче з тебе три шкури здерти.
Станіслав з Анатолієм вже давно з’їли своє морозиво, їм уже давно пора було йти на консультацію, а вони забули про неї, розговорилися з цікавим незнайомцем. Розпитували про Белград, Париж, міста Федеративної Республіки Німеччини. Незнайомець охоче й цікаво розповідав, з усіма подробицями, немов приїхав звідти вчора.
Та ось він нарешті поглянув на свій масивний годинник.
— О, заговорилися ми з вами, хлопчики, а вже й обідати пора!
Хлопці теж спохватилися.
— А нам же треба було на консультацію! Запізнилися! — зітхнув Станіслав.
Слюсар звівся на ноги, взяв у руку дипломат.
— Це я винен, заговорив вас. Ну, та коли так сталося, спокутую свою вину, пропоную піти пообідати. В будь-який ресторан. Плачу я.
Для Анатолія й Станіслава ця пропозиція була несподіваною. Вони перезирнулися, стенули плечима. Чи зручно, мовляв, на чужі гроші? Та й учні ж ми.
Помітивши їх нерішучість, юнак став підбадьорювати:
— Не вагайтеся, гроші у мене є. З учорашнього дня відпускник. Чому б не пообідати з хорошими хлопцями? Ви мені одразу сподобалися. Цікаві, допитливі. Ну, ходімо?
Це було сказано так довірливо й переконливо, що хлопці махнули на все рукою й пішли, переконавши себе: у цьому, мовляв, немає нічого поганого — пообідати в ресторані з цікавою людиною. Що ж до консультації з математики — якось обійдеться, проконсультуються в однокласників.
— До речі, — сказав слюсар, коли вони рушили, — звати мене Михайло, але називайте просто — Мишко, бо по батькові, я гадаю, ще не заслужив. Домовились? А вас же як?
Хлопці по черзі назвалися.
— Чудово! — залишився задоволений іменами хлопців Михайло. — Отже, вперед, обідати!
В ресторані “Ластівка”, до якого вони прийшли за кілька хвилин, на дверях за склом висіла табличка: “Вільних місць немає”. Але Михайло заспокоїв хлопців.
— Не хвилюйтеся, зараз все буде гаразд. Тут у мене знайомий адміністратор, — і легенько посмикав за масивну ручку дверей. Коли за ними з’явилась огрядна постать швейцара, він помахав йому правою рукою, і той одразу ж відчинив. Про що вони говорили, хлопці не чули, бо стояли віддалік, але за хвилину Михайло махнув їм рукою, ідіть, мовляв, сюди, все гаразд, і сам перший зайшов у двері.
…В ресторані вони засиділись довгенько, годин зо три. Сиділи в куточку за окремим (без підселення) столом, їх обслуговувала гарненька офіціантка, яку Михайло називав просто Вікою й дозволяв собі з нею жартувати. Пили вірменський коньяк, запивали нарзаном, закушували ікрою, шпротами, їли солянку, курчата-табака. На завершення, коли хлопців гарненько розвезло, Михайло замовив сухого шампанського, щоб трохи, мовляв, освіжило, дало осадку. Але після нього Анатолій і Станіслав ще дужче сп’яніли, поривалися співати й просили офіціантку поцілуватися з ними. Михайло весело сміявся з них, обнімав обох за плечі, називав своїми найкращими друзями, обіцяв при першій же поїздці за кордон привезти цінні подарунки, щоб пам’ятали його, роботягу.
Коли вийшли на вулицю, спека вже спала, розпашілим від випитого хлопцям здалося, що на них навіть війнуло вітерцем. Одразу ж після першої чарки вони перейшли з Михайлом на “ти”, і тепер Анатолій звертався до нього:
— Мишо, куди тебе провести? Ми з Славою проведемо.
Михайло поплескав Анатолія по плечу:
— Мене не треба проводжати. Сам ти хоч дійдеш додому?
— Хто? Я? — здивувався Анатолій. — Та я куди хочеш дійду! Ради тебе хоч на край світу! Правда, Славо?
Станіслав, намагаючись триматися міцніше на ногах, гикнув:
— З Мишком — куди хочеш!
На Михайловому обличчі розцвіла загадкова посмішка.
— Дякую, друзі. А коли так, то я беру таксі і поїдемо зі мною в одне місце. Запримітив я там дівчину. Не дівчина — казка, а підступитися до неї ніяк не можу. Не дається на розмову, хоч кричи. Може, втрьох розговоримо її. Згода?
— Питаєш! — вигукнув Анатолій.
Станіслав різко махнув рукою:
— Поїхали.
— Тільки, хлопчики, — звернувся до друзів Михайло. — Вести себе культурно, не говорити дурниць. Щоб усе було о’кей!
— Поїхали, умовимо! — категорично заявив Станіслав і знову махнув рукою, немов рубаючи повітря.
Таксі Михайло зловив швидко, і за кільканадцять хвилин вони під’їхали до магазину “Чоловічий одяг”.
— Ось тут вона, моя непідступна, працює, — пояснив Михайло хлопцям. — Отже, тримайтесь, як домовились.
— Б-буде пор-рядок, — пообіцяв Анатолій. Всі дружно пішли в магазин.
3
Рівно о дев’ятій годині ранку в кабінеті інспекторів міського управління карного розшуку Динника і Каверзи коротко дзенькнув внутрішній телефон. Трубку взяв Динник.
— Слухаю. Добрий день. Зараз? Ідемо. — І поклав трубку на апарат.
— Начальство викликає? — догадався Каверза.
Динник кивнув:
— Так, ходімо.
Лейтенант Каверза неохоче підвівся з-за столу, обсмикнув кітель.
— Знову якась надзвичайна пригода, — сказав чи то Динникові, чи самому собі. — Не інакше. А в мене ж стільки писанини зібралося, — згорнув товсту папку з паперами і поклав у сейф. — Коли я з нею впораюсь?
Досвідченого працівника по розкриттю складних злочинів, його завжди, на всіх нарадах, критикували за несвоєчасне оформлення документів. Не любив чоловік писати.
Коли вони з Динником зайшли до кабінету майора Кислиці, там уже сидів старший інспектор, старший лейтенант Совгир, плечистий атлет, інспектори Ляшко й Гапочка.
— Сідайте, — запросив Динника й Каверзу майор, — і слухайте мене уважно. Ви, — повів рукою на всіх, — оперативна група. Керівник, — показав на Совгира, — старший інспектор Совгир. На вас, досвідчених працівників, покладається серйозне, відповідальне завдання, яке ви повинні виконати сьогодні за один день. Чуєте? За один! — наголосив. — Бо далі такого неподобства терпіти не можна. У магазинах готового одягу, в універмагах міста, зокрема в секціях чоловічого одягу, останнім часом вчинено кілька крадіжок. Удень. Коли там повно людей. На очах, так би мовити, в покупців. Здійснюються вони в різних районах, регулярно, двічі на тиждень. Немов по графіку. Останню крадіжку вчинено в магазині “Чоловічий одяг” на вулиці Кооперативній. Вкрадено два імпортних шерстяних костюми. В комплексі. Кражу виявлено увечері того ж дня, коли закрили магазин. Адреси останніх магазинів і дані про крадіжки в них у товариша Совгира. Ідіть, міркуйте, розробляйте план дій. Через дві години жду з першими повідомленнями. Бажаю успіху
Всі встали і мовчки пішли за керівником групи.
4
Лейтенанту Миколі Диннику випало їхати в магазин “Чоловічий одяг” на вулиці Кооперативній. Він одразу догадався, що це йому влаштували товариші спеціально. Мовляв, щоб було і легше, і складніше. Нехай вчиться, набуває досвіду. “Спасибі їм”, — подякував у думці.
В управлінні він був наймолодшим працівником, два роки як прийшов сюди з школи міліції. За цей час показав себе в ділі розсудливим, витриманим, і тепер його частіше стали залучати до справ складніших, оперативніших, як, скажімо, ось ця.
На коротенькій нараді в Совгира всі учасники оперативної групи прийшли до однієї думки: зараз, негайно відвідати ті магазини, в яких відбулися нещодавно крадіжки, і по можливості зібрати в них дані про злодія чи злодіїв, міг же хтось із продавців щось запідозрити, когось запам’ятати.
Ось таким чином Миколі й випав магазин на Кооперативній.
Свою місію в ньому Микола вирішив почати з перевірки того, чи можна тут (і як) злодієві-одинакові вкрасти і винести бодай один костюм.
Хвилин двадцять ходив він у секції костюмів, облюбовував, придивлявся, тричі заходив у примірочну міряти і весь час відчував на собі погляди двох симпатичних дівчаток-продавців, котрі ходили по секції, давали покупцям пояснення щодо розмірів, щось радили, підказували.
“Ні, тут без помічника не обійтись”, — відзначив про себе Микола. — Та й, мабуть, після крадіжки дівчатка стали пильнішими”.
Таку ж пильність, чи, вірніше, увагу, до покупців побачив він і у відділі сорочок.
“Ану піду туди, де штани й піджаки”, — вирішив.
У відділі піджаків приміряв імпортний, синього кольору, в широку клітку піджак з блискучими, під золото, ґудзиками. Піджак сидів на плечах гарно, був ніби на нього шитий.
— Вам личить, беріть, — підійшла до Миколи невеличка худорлява дівчина-продавець у фірмовому халаті і мило посміхнулась.
Микола ще раз оглянув себе в дзеркало, перед яким стояв, і почав розстібати на піджакові ґудзики.
— Колір не подобається, — відказав.
Дівчина взяла в нього піджак, повісила на плічки, а затим на вішак, туди, звідки взяв його Микола.
— А який би ви хотіли? — поцікавилась.
Динник приязно усміхнувся.
— Порадьте на свій смак.
Продавщиця зміряла його пильним поглядом, теж усміхнулася у відповідь.
— Вам би краще підійшов темний. Або зовсім чорний. Ви блондин.
— Дякую, — кивнув головою Микола. — Зайду якось іншим разом, може, й підберу що.
Дівчина припросила:
— Заходьте, завжди будемо раді.
“Ні, тут одному ні переодягнутися, ні вкрасти нічого не можна, — прийшов до висновку Динник. — Ввічливі дівчатка так і крутяться. Тільки з чиєюсь допомогою. Двоє заговорюють їх, відволікають, а третій краде. Не інакше. Дівчатка ж до розмов охочі, особливо з хлопцями. Тож і крадуть, напевне, молоді”.