З такими думками він і зайшов у кабінет директора магазину.
За столом сидів товстий лисий чоловік і голосно говорив по телефону. Про якість товари, пересортицю, брак, невиконання квартального плану. Сміявся, скаржився на серце, згадував курорт.
Побачивши Миколу, він показав йому рукою на стілець, сідайте, мовляв, а сам продовжував говорити. З його пози, азарту розмовляти лейтенант зрозумів, що ждати кінця директорової розмови доведеться довгенько, і тому вирішив перервати її. Витяг з нагрудної кишеньки сорочки посвідчення і, розгорнувши його, підніс директорові перед очі.
Директор зреагував одразу ж і став прощатись із своїм співрозмовником, сказав, що до нього прийшли в терміновій справі, він передзвонить іншим разом.
— Ви, мабуть, у справі крадіжки? — підхопився зі свого місця, припрошуючи Динника сідати. — До чого знахабнів народ, серед білого дня крадуть! Доведеться бідним дівчаткам сплачувати суму вкраденого, якщо не впіймаєте злодіїв, — забідкався.
— Упіймаємо, — сам не пам’ятає, як вирвалось у Динника. Мабуть, тому, що йому було жаль дівчаток-продавщиць. Це ж, виходить, їх обікрав підлий злодюга.
Невдовзі він уже розмовляв з трьома продавщицями костюмного відділу, запрошеними до кабінету запобігливим директором. Дівчат звали Оля, Галя і Таня. Всі вони були випускницями торгової школи, однакові на зріст, чорняві, мали однакові зачіски, немов сестри-близнючки. Пригадуючи подробиці, вони розповіли Диннику, що того дня під вечір до них у відділ зайшли два юнаки, зовсім молоді, схоже — ще школярі або петеушники. Від них добре несло спиртним, але на ногах трималися упевнено. А коли точніше, то намагалися триматись. Вони одразу ж стали питати про якусь Ларису, блондинку. Дівчата відповідали, що такої Лариси, блондинки, у них немає, мабуть, хлопці помилилися магазином. Тоді ці хлопці почали до них залицятися, запрошувати в кіно, на танці. Ну, дівчата, звісно, сміялися, сказали, що в них, напевне, і грошей немає, пропили. Хлопці запевнили — грошей у них, мовляв, кури не клюють, вони зараз виберуть собі по найдорожчому костюму і взагалі одягнуться в магазині з ніг до голови, й тоді їм (тобто дівчатам) доведеться іти з ними в кіно, а з кіно — в ресторан. Вони справді хотіли міряти костюми, але дівчата не дозволили, сказали — нехай приходять завтра з татами й мамами. Все це тривало хвилин десять, потім хлопці перейшли в секцію сорочок, і дівчата більше їх не бачили. А ввечері виявилось: у них в секції не стало двох костюмів, а в сусідній — двох сорочок. Але дівчата запевняли, що ті хлопці не могли вкрасти. Не схоже на них. Та й були вони в джинсах, модних тенісках і нічогісінько в руках, щоб непомітно сховати.
— А може, був з ними хтось, не помітили? — поцікавився Динник.
Дівчата дружно заперечили: не було, не бачили, не примітили. Та й як примітиш, коли у секції людей — не пройдеш.
Але портрети обох хлопців змалювали з подробицями. Визначили і зріст, і колір очей та волосся, який у кого ніс, губи, вуха. Навіть як обидва говорять, дівчатам запам’яталося. Один ніби з хрипотою в горлі, а другий трохи шепелявить.
Лейтенант Динник був задоволений розмовою з дівчатами, особливо за словесні портрети хлопців, котрі, він знав тепер напевне, мали пряме відношення до крадіжки в магазині. Ці два п’яненьких хлопчаки були в чиїхось руках ширмою, за якою той хитрун діяв. Поки вони теревенили з дівчатами, він спритно украв костюми й зник. Ловкач, досвідчений злодій.
Микола поглянув на годинник: пора їхати в управління. Він чемно подякував дівчатам і заспішив до виходу.
5
До збору в майора Кислиці залишалося п’ять хвилин, і Микола вирішив заглянути у свій кабінет, чи немає Василя, щоб іти разом. Та й брала цікавість, як у нього справи, що йому пощастило дізнатися.
Каверза справді уже вернувся, сидів за своїм столом і щось писав, мабуть, наверстував упущене в оформленні документації.
Перекинулись кількома словами і з’ясували, що в обох у них однакові портретні дані юнаків, котрі відволікали в магазинах дівчат-продавців. Каверза був у магазині “Чоловічий одяг” на бульварі Праці, в якому три дні тому вкрадено дорогий костюм, і йому теж розповіли: в секцію зайшло двоє хлопців, залицялися до продавщиць, міряли костюми, голосно розмовляли між собою і зрештою пішли. А ввечері виявилося — вкрадено костюм.
— Значить, одні й ті ж? — зауважив Микола.
— Може, ті, а може, й ні, — звівся за столом Каверза, пора було йти до майора. — Хіба мало хлопців залицяється до продавщиць? Побачимо, які дані зібрали Ляшко з Гапочкою і Совгир.
Наслідки проведеної оперативною групою роботи в магазинах, де було вчинено крадіжки готового одягу, майор Кислиця визнав задовільними. Зібрані Динником і Каверзою дані в магазинах на вулиці Кооперативній і бульварі Праці давали підставу твердити, що крадіжки ці здійснював досвідчений злодій, якому сприяють двоє хлопців. Це підтверджувалось і фактом, який виявили в магазині готового одягу на вулиці Комсомольській інспектори Ляшко й Гапочка. Тиждень тому два продавці запідозрили в крадіжці костюма молодого інтелігентного чоловіка. При виході з магазину вони попросили його показати сумку, котра висіла у нього на плечі. Молодий чоловік поцікавився, в чому річ, а коли ті пояснили, спокійно подав сумку, сказавши ввічливо: “Будь ласка, дивіться”. Ті до сумки, розкривати, а власник її спритно шмигнув поміж людей, що виходили, і тільки його й бачили. Жодної прикмети його продавці не запам’ятали, окрім єдиної, — молодий, симпатичний.
Маючи і такі дані, уже можна було сподіватися — справа налагоджується, злочинці знайдуться.
Поки спеціалісти виготовляли фотороботи за даними Динника й Каверзи, майор Кислиця запропонував інспекторам, як він завжди любив висловлюватись, поміркувати вголос, як, якими шляхами повести розшук далі. І сам же почав першим:
— Виготовлені фотороботи роздамо дільничним інспекторам. Хай вони підключаються на допомогу. Беремо по одному примірнику самі і… з чого починаємо, Динник? — зупинився, ходячи по кабінету, перед Миколою.
Микола стенувся. З чого? Він уже, власне, думав про це, ще повертаючись в управління з Кооперативної: перевірити комісійні магазини і ломбарди. Цілком ймовірно, що злодії в них можуть збувати вкрадені речі. Не самі, звичайно, через підставних осіб.
Висловив свою думку майорові.
— Логічно, — погодився той.
Інспектори Ляшко й Гапочка, крім цього, запропонували придивитися до барахольщиків на ринках, є ще на них такі, що пропонують товар з-під поли. Ходить по ринку такий собі інтелігентний чоловік і пропонує костюм, плащ, шапку.
— Теж можна, — підтримав майор. — Але не забувайте, що у нас один день. Хто ще?
— Дозвольте мені, — попросив Каверза.
— Слухаємо вас, будь ласка, — кивнув головою Кислиця.
Каверза висловив свої міркування так: їм треба вхопитись за останню крадіжку костюмів в магазині на вулиці Кооперативній. Досвідчений злодій не стане довго перетримувати у себе вкрадене. Навпаки, поспішить негайно ж збути його. В комісійний магазин крадених речей він не понесе, адже ми знаємо, що вкрадено. Отже, скоріше всього — ломбард. Грошей там буде менше, але ж дають одразу, і кінці в воду.
— Я теж такої думки, — підтримав Каверзу Совгир. — Розподілитись і перевірити одразу всі ломбарди.
Майор Кислиця двічі пройшовся в задумі по кабінету, поглянув на годинник і зайняв своє місце за столом.
— Версію з ломбардами — схвалюю, — сказав нарешті. — Даю півгодини на обід — і їдемо. Приємного вам апетиту.
— А ви, товаришу майор? — звернувся до нього Каверза.
— Що я? — перепитав Кислиця.
— Обідати. Ходімо разом.
— Ходімо, товаришу майор! — підтримали Каверзу Ляшко й Гапочка.
Майор з вдячністю подивився на інспекторів: турбуються, бо він часто за роботою просто забував обідати.
— Гаразд, — посміхнувся. — Ідіть, я зараз.
— Не затримуйтесь же! — кинув йому з порога Динник.
6
Як і домовились, хлопці зустрілися біля кінотеатру “Авангард” о десятій.
— А може, не підемо, Толю? — потиснувши руку товаришеві, запитав Станіслав. — Не подобається мені цей Михайло, коли б не влипнути з ним в якусь історію. То по магазинах нас водить, дівчину якусь вигадує. Сьогодні знову щось придумає. А у нас же екзамени.
— Дурниці, складемо! — махнув рукою Анатолій. — А Мишко добрячий хлопець, обіцяв мені теніску модняцьку дістати, із самих Штатів. І тобі щось організує. Та й учора пригощав нас. Незручно. Ходімо!
Станіслав неохоче пішов за Анатолієм.
На розі вулиці Пролетарської й 50-річчя Жовтня, біля кіоска “Союздрук” їх уже чекав Михайло. З невеликою імпортною сумкою через плече, в нових темно-коричневого кольору штанях, картатій, з розлогим коміром, тенісці, старанно виголений, по-іншому зачесаний, в темних окулярах. Хлопці ледве впізнали його.
— Привіт, хлоп’ята! — радо привітав він їх. — Як голови? Поправимо! А зараз у мене до вас невеличке прохання. Он, бачите, в тому будинку,— показав очима на високий сірий будинок неподалік,— великі масивні двері? То — ломбард. Знаєте, що воно таке?
Хлопці дружно кивнули головами.
— Так от, — вів далі Михайло. — Один з вас піде туди ось з цією моєю сумкою й стане в чергу. Хвилин через десять до вас підійде солідна дама, посміхнеться і скаже: “Ну, тепер іди, синок”. Ви віддаєте їй сумку, махаєте рукою: “Чао, мамо!”— й виходите сюди, до кіоска. І все.
— А як же вона упізнає когось із нас? — поцікавився Анатолій.
— По сумці, друже мій, по сумці, — пояснив Михайло. — Навіщо все це треба так зробити, я вам поясню потім. Домовились?
Анатолій і Станіслав відповіли згодою.
Далі Михайло запитав, хто ж із них піде в ломбард у чергу.
— Я, — вихопився Анатолій. — Я піду!
Станіслав пильно подивився на нього, але нічого не сказав.
— Гаразд, валяй! — підбадьорив Анатолія Михайло і передав йому сумку. — Ми будемо чекати тебе.
7
Василь Каверза до роботи в карному розшуку був кранівником, працював на будовах міста. Спеціальність свою любив, вважав, що кращої від неї немає. Трудився чесно, добросовісно, заслужив почесне звання ударника комуністичної праці. Його портрет красувався на Дошці пошани. Та одного дня Василя запросили в партком і запитали, як він дивиться на службу в органах Міністерства внутрішніх справ і, зокрема, карного розшуку.
Василь усміхнувся.
— Чи не збираєтесь ви мене туди рекомендувати?
— Вгадали, саме так, — відповів йому секретар парткому.
Посмішка на Василевому обличчі одразу ж згасла, він задумався. Потім звів очі на секретаря:
— Ні, не піду я. Характер у мене м’який. Та й, чесно кажучи, бажання великого не маю. Кран — то моя стихія.
Секретар вислухав його уважно й сказав:
— А коли цього вимагає партія? Інтереси держави? Ви молодий комуніст, ми вас рекомендуємо і сподіваємось, що це високе довір’я з честю виправдаєте.
— Виправдаю, — пообіцяв.
І ось уже сьомий рік Василь Каверза працівник карного розшуку. Не просто працівник, а кращий інспектор, наставник молодих. Сам дивується, як швидко опанував нову спеціальність, звідки у нього береться кмітливість, потрібна для цієї роботи, як він пройнявся любов’ю до неї. Іноді, правда, кортить піднятися в кабіну крана, глянути з його висоти на місто, на новобудову, але карний розшук витісняє це бажання. Нині він уже не уявляє себе без цього, без оцих пошуків злочинців. Є ще, на жаль, у нас мізерна категорія людей, котрі хочуть жити за рахунок інших.
На вулиці 50-річчя Жовтня Каверза перервав свої спогади-роздуми, торкнув водія за плече.
— Зупини, звідси ми підемо пішки.
Водій тут же взяв праворуч, пригальмував.
— Де вас ждати?
— Он там, трохи далі, за магазином, — відказав Василь і штовхнув плечем Динника. — Виходь!
Парко було в машині, жарко й на вулиці.
Каверза одразу ж попрямував до автомата з водою — освіжитись. Випили по два стакани чистої, без сиропу.
— А тепер ходімо на об’єкт, он по той бік вулиці, — кивнув Динникові.
Микола пішов поруч з Каверзою.
— Може, тут нарешті пощастить, — зітхнув. Вони вже відвідали три ломбарди, але даремно, нічого в них не виявили. Правда, залишили дільничним інспекторам, котрих викликали туди, фотороботи і попередили бути уважними.
— Не пощастить нам, колеги знайдуть, однак злодіям від нас не втекти, — запевнив його Каверза, а сам подумав: “Настирливий хлопець, буде з нього в майбутньому гарний оперативник”.
Вони перейшли вулицю й попрямували до ломбарду.
— Зробимо так, — звернувся до Миколи Каверза. — Я піду виясняти в ломбард, а ти залишишся тут, навпроти, он там, у тіні, — показав очима. — І паси поглядом навколо. Зрозумів?
Микола осміхнувся, що ж тут, мовляв, незрозумілого, і повагом пішов у тінь від молодої кучерявої липи.
Каверза тим часом зайшов у вестибюль ломбарду й одразу ж відкликав убік молодого чоловіка в сірому костюмі з комсомольським значком на лацкані піджака. Це був міліціонер. Каверзі дали його прикмети ще в управлінні.
— Інспектор карного розшуку лейтенант Каверза, — відрекомендувався. — Око пильне маєш?
Той стенув плечима — хтозна, мовляв. Василь дістав з нагрудної кишені теніски два фотороботи й показав йому.
— Не крутились тут ці хлопчики сьогодні? Міліціонер глянув на одне фото, на друге, і обличчя його раптом проясніло.
— Бачив. Хвилин десять тому. Ось цього, — показав фото в правій руці. — Стояв у черзі, а потім до нього підійшла жінка, мати, мабуть, чи тітка, і він вийшов. Може, курить десь на вулиці.
— Дивись за жінкою, — звелів Василь міліціонерові, — а я зараз. — І заспішив до дверей.
Динник стояв біля кіоска сувенірів і розглядав щось за вітриною. Проходячи мимо, Каверза кинув йому на ходу:
— Стій тут і слідкуй за мною. Будь напоготові. Сигнал — помах руки над головою.
…Хлопці їли за кіоском “Союздрук” морозиво, мляво про щось розмовляючи. Василь купив у кіоску газету і, відступивши в тінь, став читати, скоса позираючи на них. “Вони, — тьохнуло серце. — Он ті два схожі. А третій? Невже злодій?” І став заспокоювати себе: “Спокійно, Василю, спокійно. Отже, двох затримаю я… А третього… Третього візьме Микола”.
Він відчував, знав, що той не зводить з кіоска очей і кинеться сюди, тільки побачить сигнал. Тільки б не розгубився.
Ще розрахував Василь так: затримувати буде тих двох, молодших, що схожі на фотороботів. Підійде, відрекомендується, візьме їх під руки і запропонує пройтися з ним. Третій же, коли він насправді злодій, обов’язково кинеться тікати. А це якраз їм на руку, цим він підтвердить свою вину.
Так вирішивши, Василь згорнув газету трубочкою, непомітно змахнув нею над головою, немов пригладив волосся, просигналив Миколі і повагом пішов попід деревами, ховаючись від гарячого сонця в тінь. Не оглядався, бо знав, що рушив за ним і Микола. Був зовні спокійний, хоч десь у серці причаїлася тривога. Не боявся хлопчаків, був певний, що в них немає навіть складаного ножика в кишенях. Уболівав за те, щоб обійшлося все якнайкраще з третім, той може бути небезпечним. І ще думав про те, як би не привернути до цієї акції уваги перехожих. Треба б усе зробити якнайтихіше, найнепомітніше.
Підійшов упритул до хлопців, став у них за спинами так, що коли котрийсь зірветься тікати, то бігтиме на Миколу.
— Ну, здрастуйте, хлопчики! — привітався тихо і міцно взяв тих двох ззаду під руки. — Я з карного розшуку, інспектор Каверза.
Вони не сіпнулися вириватися. Навпаки, Василь відчував, як тіла їх обм’якли й стали осуватися вниз, так що йому довелося міцно підтримувати, аби не попадали. Зате третій… Третій, як він і передбачав, кинувся пріч, щоб змішатися з пішоходами. Але на дорозі у нього вчасно виріс лейтенант Микола Динник, схопив втікача за лікоть, і до Василя долетіло: