Вони в городі «ігри грають»…
— Спасибі! — Чоловік щось поворушив рукою під киреєю. — Лови!
І метнув монету молодиці.
Та вправно вловила.
— Спасибі тобі, козаче-соколе! Спасибі!
— Молодичко-ластівочко, ану підійди до мене, щось тебе на вушко спитаю…
Озираючись на циганів, молодиця підійшла до незваного гостя.
— Де у вас живе шинкарка з двома гарненькими дочками?
— У нас тільки жидовини-шинкарі…
— А, може, хтось потайки шинкарює?
— У нас тут таких немає…
— А ти?
— Я?.. у мене дочок немає. Тільки хлопці…
— У неї дві дочки. Гарні дівки. А чоловік — як віхоть…
— Так би й сказав! Це Хвеська! — Де?
— Аж на тому боці біля ставків…
— Ну, спасибі за слово! Бувай здорова, молодице!
— Ходи з Богом!..
Коли чоловік проходив крізь хвіртку і коли зачинив хвіртку, циганське кодло мовчало.
Та коли чоловік пішов вулицею, у садибі знявся такий рейвах, що і на другім кутку собаки забрехали.
Чоловік ішов у нічному мороці повз високі плетені тини і пакілля загорож.
І з-під воріт на нього брехали і вискакували роз'юшені собаки. Але навіть найскаженіші пси, підбігши до його ніг, раптом відскакували. І, підібгавши хвоста, мчали назад під захист своїх огорож.
Поки чоловік, прикульгуючи, неквапно обходив містечко зі сходу на північ, темрява потроху розійшлась, і на зоряній бані неба вималювався сліпучий серп місяця.
До кутка, де жила Хвеська, він прийшов якраз тоді, коли останні вершники кустодії, розмахуючи смолоскипами, завернули за глиняне урвище і помчали до брами.
Странній Хвесьчину хату впізнав одразу. Але до неї не поспішив. Він відступив у тінь велетенської липи з роздвоєним стовбуром.
Липа та стояла трохи оддалік від кутка при звороті дороги.
Став і уважно прислухався, пильно придивлявся, наскільки можна було до чогось придивитись серед блакитного снігу і чорних тіней цієї грудневої ночі.
А що добре було видно, то це силу силенну яскравих зірок у чорнім оксамиті небесної бані.
Зняв рукавицю і підвів руку, розчепіривши пальці. Примірявся пальцями до Чумацького Возу і Полярної зірки. І задоволено кивнув сам собі головою — попереду ще довга-довга груднева ніч.
Зняв з себе верхню довгу й темну ношу, лишився у каптані. За поясом блищали мідні врибою зависли срібні піхви важкого черкеського чингалу.
За пояс запхав рукавиці.
З усіх боків обійшов липу. Примірився і вхопився за великий виріст на стовбурі. Підтягся. Вперся постолами в заглибини на стовбурі. Випростався і піднявся вище. А там добрий ривок на одних пальцях рук! І вже був у розвилку між стовбурами товстенної липи.
Далі було зовсім легко — він упирався ногами в один стовбур, а спиною — в другий.
І отако неквапно, спиняючись і прислухаючись подовгу, піднявся якомога вище. Тепер йому і Хвесьчине, і сусідське подвір'я було видно, як на долоні. Однак з цієї відстані, та ще вночі, хоча й при місяці, він не міг, звичайно, роздивитись, які саме були сліди біля Хвесьчиних воріт, і які — біля сусідських.
Але навіть звідсіля було видно, що смужка слідів до Хвесьчиної брами тонка, а біля сусідських, геть похилених, сніг перетолочений на всі боки безліччю слідів.
Чоловік аж очі протер, дивуючись, що так все добре видно. Хоча ніч і відстань покривали дрібниці, проте повна тиша дозволяла чути найслабші звуки. Особливо тут, вгорі на лині, над вулицею і над ставками.
Спочатку почув, як рипнули в Хвесьчиній хаті двері, і як зарипів сніг під чоботами. Потім побачив жінку, і як вона бігла до своєї хвіртки, притримуючи обома руками поли довгого кожуха. На вулиці послизнулась і ледь втрималась, відпустивши поли кожуха.
Заскочила до сусідньої довжелезної, похиленої з кожного кута в інший бік, хати.
Тепер неможна було злазити. Треба було дочекатись, поки жінка вийде від сусідів. Сумніву не було: ця товстуха у довгому кожусі — Хвеська.
Дозорець терпляче чекав її з'яви знову на подвір'ї.
І не поспішав, коли вона з'явилась знов на сусідському подвір'ї і побігла назад до себе.
І лише тоді, коли за нею зачинились двері і почулось, як закладають брус на запори, він почав обережно, неквапно, спиняючись і прислухаючись, спускатись униз.
Спускався обережно на одних руках, оберігав забиту ногу. Під липою вдягся. Щось там помудрував зі своєю довгою ношею. І обережно. Тихо почав наближатись до цих двох, відокремлених від інших, садиб на кутку. Далі по вулиці раптом загавкотіли собаки. І так само раптово замовкли.
Він вже підступив до самісіньких Хвесьчиних воріт, коли там рипнули двері і почулось гупання чобіт.
Чоловік у киреї втиснувся у вузьке пасмо чорнильної тіні, що падало від дашка над брамою. Та кроки невідомого не наблизились до брами, а віддалились.
Спочатку в глибині садиби зарипіли дерев'яні плахи. Хтось хекав, пролазячи кудись. А тоді тупіт чобіт на ганку старовинної рубленої хати.
Далі він почув кожне слово погрози старій володарці цієї старезної будівлі.
Дочекався, щоб гайдук пішов геть і сховався від нічного морозу в теплі ліжника полюбовниці.
Потяг носом повітря. І від морозу в нього в носі на мить аж позлипалися волосини. «Дивно! Добрий мороз, а я чогось і не чую.» Але от густий запах сивухи він добре почув! Навіть міг закластися об заклад — з тернових ягід оковита! А це вже всім горілкам горілка!
По насиченості повітря горілчаним духом потаємний гість визначив, що гайдук або почне галасувати, співати, лаятись, або зламається враз і засне важким п'яним сном.
Прислухався. Судячи по різких вигуках у Хвесьчиній хаті, там мав початись рейвах. Та раптом настала повна тиша. І не було чутно навіть сльозливих вигуків Хвеськи.
Нічний гість в такий самий спосіб, як і в циганському пристанищі, відкрив хвіртку і прослизнув на подвір'я. Та не підступив одразу до хати.
А по глибокому снігу, тримаючись слідів, де падало місячне сяйво.
Дослідив болонки паркану. Щось там мудрував. Потім обдивився і обмацав покинутий саж. І по слідах зрозумів, що сюди, як на борсука в норі, мисливці привели собак. А потім того, хто ховався під сажем, витягли з-під сажа за ноги.
Знов наче був відбиток від руки дитини на снігу. Але все ж ніч — може так, привиділось?
У повній тремтливій тиші обережно підступив до похилого, колись щедро поцяцькованого, ганку.
Як не стерігся, але бруси зарипіли під його обережними кроками.
Легенько подряпався у двері і запугав.
Ніхто не озвався.
Тоді він голосніше запугав.
Тихо.
Тоді, вже не криючись, запугав, як водиться, покозацькому.
— Та чую, чую! Що козак з Лугу! Йду, йду! Тільки щось ноги погано слухаються!…
За дверима спроквола шкрябали взуттям по долівці, довго шарпали закладний брус.
Нарешті двері відчинились і в отворі постала старезна баба з каганцем у тремтячих руках.
— Матінко моя ласкавая! Козака біда доганяє, то й часу на звичай немає! Як ваша ласка, то ввольте мою волю і дозвольте спитати…
— Заходь, заходь! Вже щоб добре, так не бачу, та ще чую, що наша душа, козацькая і правдивая! А то розвелось перевертнів і очкурів! Нема де козаку де й дихнути вільно! А я вволю твою волю — питай. Що знаю — скажу.
— У мене дитина згубилась, моя матінко. Казали мені одні люди, як я питав, її біля Дніпра здибали лицедії. А там, у присілку, мені сказали, ніби лицедії з ведмедем у вас заночували. Хотів їх спитати, так не хочу без вашого дозволу до стайні лізти… Знаєте, дитина згубилась… Хіба б я оце поночі людей добрих лякав би?..
— Еее! Спізнився ти. Лицедіїв ляхи забрали на забаву. І ведмедя, і того московитина, казав, Прошкою звати, і дівку малу. Німа така собі. Вона в нього за «козу».
— Коли повернуться — не казали?
— Казали — не казали! Коли паниляхи відпустять. Певно, що вранці. У панівляхів забава, як водиться, на всю ніч. Як не поспішаєш, то почекай моїх пожильців… А я тебе кашею пригощу… Правда, каша вже охолола. Та хто пізно ходить, сам собі шкодить… а ти, козаче, здалеку йдеш?
— З Молдови, моя матінко.
Так там же турки правлять! А тамтешні люди — мунтяни — невірнії люди.
Це ж вони батька Байду видали султанові.
— Хитрі люди, ті мунтяни, ваша правда, моя матінко. Та й добра ж у вас каша. Кожна зернина, як родзинка! Що то — стара хазяйка! Хіба так молоді вміють запарити гречану кашу? Та не можуть! — Хвалив і підхвалював, щоб задобрити господиню, а тоді вже умовити її, і переглянути ту купу лицедійського шмаття, що лежало в тіні під лавою.
Коли тут із Хвесьчиної садиби почулось жалібне собаче скавуління. А далі й завивання.
Завивання все посилювалося. Болісне, відчайдушне, мов хтось конав у страшних муках.
Стара, крекчучи важко, підвелась з-за столу.
— Піду та й подивлюся — що воно там такого сталося? Чого це пси посмертельному завивають?
Стара потихеньку почапала у сіни, а нічний гість вхопив глиняний каганець і посвітив за столом по лаві. З полотняної торби наче виглядала якась червона кожа. Чоловік потяг і витяг червоний чобіток. Та шапки в торбі не було. З двору все сильніше неслось завивання. Ще й гоготіння кінське додавалось до собачого завивання.
Чоловік швидко опустив руку під лаву і почав навпомацки перебирати купу різного начиння, що висипалось із козубів. Нарешті намацав шапку із стрічкою. Витяг. Аж і справді та мазниця, про яку говорила стара рибацька вдова.
А на дворі заводилась зовсім інша історія.
Підпила Хвеська і її геть розм'яклий крутіль, повилазили з хати.
Таксяк вдягнені, хитаючись і заточуючись, поспішали до клуні, з якої неслося смертельне собаче завивання. Хвеська в тремтячих руках тягла великий глиняний ліхтар, певно, канівських гончарів, із товстою білою свічкою.
Гість у киреї запхав чобітки і шапку в полотняну торбу і сховав під полу.
Став за спиною бабусі.
— Матінко! Зачиняйте двері і спіть. Як завтра люди питатимуть, що чули — скажете, що собаки вили, мов скажені!
— А ти що робитимеш?
— Цуркуватиму злодія!.. У нього кінь половий?
— Половий! А ти звідки знаєш?
— Про козака Пацюка чули?
— Згорів, царство йому небесне! Славний був козак! Тільки дуже-дуже старий. Чи не сто років йому було?..
— Отож я свого полового коня лишив Пацюку, як у похід пішов. Панські гайдуки пасіку пограбували і, щоб свідків не було, підпалили. А коня загарбали…
— То це ти той, що Шайтаном прозивають?
— Матінко моя, голубонько! Чи Шайтаном, чи Майданом — яка різниця. А конокрада цуркувати треба! Зачиняйтеся і спіть! Та ще дякую за смачну кашу! Не каша — мед! Ну, бувайте здорові!
— Ходи з Богом!.. А як же лицедії? Ти ж хотів спитати…
— Нічого! Якось здибаю…
Чоловік швидко вийшов із хати на вулицю і через ворота в'юном прослизнув на Хвесьчине подвір'я.
Попід стіною обережно, навшпиньках дістався до дверей. Двері торкнув — піддалися. Обережно в сіни.
Тихо.
Відхилив хатні двері.
На столі серед мисок, кухликів, глечиків, куманців і горщиків (наче ціла рота вечеряла!) тріскотів і блимав золотим вогником каганець.
На стіні, самісінько біля полу, тільки руку простягни, висіла шабля, нагайка і два пістолі в кобурах і порошниця з черепахового панцира. Тут поруч на кілочку висів синій жупан доброго лунського сукна.
Непроханий гість вийняв пістолі, витяг шаблю із піхов і поклав її під солому, зготовану на розпал.
Першою влетіла до хати Хвеська.
Вголос кляла стару:
— Ах ти ж суко стара! Таки відплатила за свого цуцика. Вона… Ну, нічого, я їй козу зведу та й саму удавлю!
Хвеська відкрила скриню і почала зі скрині викидати все, щось там шукаючи.
Чоловік прихопив її з-заду за обличчя, затискаючи рота. І вжучив кулаком по нирках.
Хвеська розігнулась, щосили тягнучи носом повітря.
Тоді чоловік відпустив руку з лиця і рвучко повернув до себе.
Хвеська з жаху і болю роздерла рота, намагаючись крикнути. Але чоловік випередив її і щосили затовк кулаком під здухвину.
Вона лантухом осіла на долівку.
Напасник вийняв з-під поли червоного чобітка і запхав його халяву їй у роззявленого рота.
З розкритої скрині витяг рушника і рушником затяг їй за спиною руки.
Та й закотив під піл зомлілу Хвеську.
Ще й з полу ліжники попустив, щоб не було зразу видно, що там таке.
А мордатий Сметана кричав, кричав із клуні. Зрештою, йому терпець урвався і він поспішив назад до хати. Ніс перед собою на руках, мов ягнятко, здоровенного чорного собаку. Із ікластої пащі пухирилась кривава слина. Мордатий став на порозі і заволав:
— Хвесько! Стерво! Куди ти поділась?!
Вона ж, як не дивно, після таких ударів зразу відійшла і завовтузилась під полом.
— Що ти там робиш?! Трясця твоїй матері!!!
Обережно поклав гончака і нахилився, щоб подивитись, що ж там таке?
І чоловік тихо промовив за спиною мордатого:
— Чорну мазницю шукає…
Мордатий стрімко випростався і шарпонувся до шаблі на стіні. Та тільки повітря хапонув замість рукояті й шкрябонув нігтями по крейді. Тут вже і він почав обертатись, ханаючись за ножаку, який знімав тільки тоді, коли скидав штани.
Він встиг вихопити ножа.
Але чоловік сильно крутнувся на місці. І одним махом накрив рибальською сіткою мордатого гайдука.
Гайдук намагався розпанахати лезом сітку.
Одначе незнайомець не дозволив йому цього. Він розмахнувся круглим каменем на линві і боляче вдарив гайдука в груди.
Мордатий на мить завмер, і тоді непроханий гість заходився обкручувати його тією линвою.
З линви ж висіли линвочки, плетені з кінського волосу. На линвочках — заіржавілі гаки-двійники. І чоловік встромляв гаки у свиту мордатому, у сорочку, у штани, у зап'ястя руки з ножем, у коліно крізь холоші штанів, у литки, крізь халяви!
— Так скажи мені — ти сом чи осетрина, з жопи панської дитина? Га?
— Хто… ти?.. — Ледь прохрипів мордатий гайдук.
— Твій гаплик, людолове! Пусти ножа, бо гаки в прутня тобі встромлю!..
Та мордатий не хотів пускати ножа, хоч і не міг ним нічого заподіяти.
Чоловік смикнув за линву кармака, що поборканий чоловік упав на коліна і завив.
На одязі навколо гаків почали виступати червоні плями.
— Мовчиш, гайдуче? — І раптом шарпонув угору линву.
Від несподіваної біди і болю очманілий гайдук підвівся. Впустив ножа на долівку.
Тоді чоловік хвацько метнув линву кармака на гак на сволоці, на який ото чіпляють колиску. Та й зачав потроху підтягати до себе.
Стогнучи і схлипуючи, малесенькими кроками, мордатий чапав туди, куди його тягла линва.
Гість прив'язав вільний кінець кармака до ніжки столу. Мовчки підійшов до конаючого пса.
Пес налякано заскавулів і почав із останніх сил відповзати подалі від незнайомця.
— Ліхтар лишив у клуні?
Мордатий гайдук мовчав.
Гість зняв нагайку із стіни і вперіщив мордатого по голові.
— Помовч, помовч, поки я прийду.
І пішов до клуні по глиняний ліхтар.
І своєчасно.
П'яний Сметана необережно поставив ліхтар на колоду. Свічка вивалилась, і віск з неї плив по дереву.
Підняв швидше ліхтар і поставив на місце свічку. Ретельно загасив вогник на деревині.
Від його приходу до клуні чорного конаючого пса пройняв такий жах, що він відповзав і відповзав. Поки не потрапив під копита соловому конику, що неспокійно гоготів, рдився і скидував задніми.
Високо посвітив ліхтарем на переполоханого коня.
— І ти, Лиско, перелякався? Не впізнав? Не бійся, конику! Я геть усе розумію… Стій тихо, прийде малий і забере тебе…
Відтяг потовченого пса з-під копит неспокійного коника.
Ще раз уважно оглянув колоду — а чи не сховався де вогник. І тільки тоді тихо зачинив за собою двері клуні. Замок повісив, але не замкнув. Та ключа забрав. До хати повернувся дуже вчасно — Хвеська встигла виповзти з-під полу.
Спромоглася звестися на коліна і якось виштовхати з рота халяву чобітка.
Тепер намагалась розгризти сітку на мордатому.
Вона, як почула, що нападник повернувся, обернулась і болісно скрикнула. Відсахнулась.